НАСЛІДКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

З погляду українських національних інтересів результати другої світової війни були дуже невтішні. Щоправда, вдалося уникнути загрози колоніального поневолення з боку нацистської Німеччини, але поза тим не було жодного поліпшення. Ціною жахливих страждань, руйнувань і втрат у людському матеріалі Україна дістала лише відновлення тієї самої тиранічної влади, яку мала до війни. Визволення та національна незалежність залишалися такою ж далекою і недосяжною метою, як і раніше.

Хоча цей песимістичний погляд і схожий на правду, він лише частково відповідає істинному станові речей. Насправді, війна спричинилася до деяких глибоких змін у становищі України. Але вплив цих нових рис утверджувався поступово, і їх наслідки ще й сьогодні далеко не вичерпалися.

Найбільша зміна, до якої привела війна, - це приєднання до Української РСР Західної України, - етнічних українських земель, які перед тим перебували під владою Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. Це додало до населення Української РСР близько 8 мільйонів нових громадян, переважна більшість яких були етнічні українці. Таким чином були частково компенсовані втрати населення на давніших радянських територіях, і зросла частка українців у всій республіці.

Якісні наслідки цих змін були ще важливіші, ніж статистичні. Вперше від часів середньовіччя всі українські землі виявилися об’єднаними у складі однієї держави. Це означало, насамперед, згладжування суспільно-політичних особливостей західних територій. Навряд чи треба нагадувати, що цей насильницький Gleichschaltung був болісним процесом і спричинився до багатьох жертв. Але територіальна консолідація віддавна була метою українського національного руху. Об’єднання Галичини анізованої тоді в Західно-Українську Народну Ресцубліку) з Українською Народною Республікою вперше було проголошене 22 січня 1919 р. Ця спроба об’єднання зазнала невдачі разом із загальним крахом української самостійності. Але те, чого не вдалося досягти самостійній українській державі революційної доби, тепер здійснив радянський режим. Це означало величезний крок уперед у процесі формування нації. Уніфікація, що випливала з цієї територіальної консолідації, зовсім не була одностороннім процесом: вона означала не лише прилучення населення Західної України до зразків, що переважали в Українській РСР у її давніх кордонах, але одночасно й невловиму, але глибоку психологічну мутацію серед населення середньо-східної України. Цей останній аспект об’єднання очевидно применшується в офіційній пропаганді, проте він є важливим чинником у житті післявоєнної України. Треба пам’ятати, що західні території (за винятком Волині й українських частин Бесарабії) ніколи не належали до царської Росії. Більшість західних українців були католиками східного обряду, і весь регіон мав традиційні культурні зв’язки з Центральною Європою. Добре відомо, що завдяки сприятливішим обставинам австрійської конституційної системи національний рух швидше розвинувся у Західній Україні, аніж у середньо-східній Україні. Уже наприкінці XIX ст. Галичина стала твердинею, або, як тоді казали, “П’ємонтом” українського національного руху. Там активна войовнича національна свідомість проникла в маси аж до найвіддаленішого села. Схожими були умови в сусідній Буковині. У міжвоєнну добу національний рух галицького зразка поширився й на інші частини Західної України - Волинь і Закарпаття[384]. Протягом останньої чверті століття цього західноукраїнського впливу зазнавало населення середньо-східної України. Наслідки цього впливу нелегко виміряти в емпіричних величинах, але я схильний припускати, що вони глибокі й мають далекосяжне політичне значення. Появу голосного дисидентського руху в Українській РСР протягом 1960-х років важко пояснити, якщо не брати до уваги західноукраїнського фактора. Водночас варто відзначити, що серед визначних дисидентів ми знайдемо уродженців буквально всіх частин України, в тому числі таких дуже зрусифікованих, як Донбас і Одеса. Це симптоми “психологічної мутації”, про яку ми згадували раніше.

Об’єднання українських земель у кордонах Української РСР мало й інший важливий результат. У минулому великою перешкодою для розвитку українського самостійницького руху було розбиття сил нації між антиросійським і антипольським фронтами. Україна була не в такому становищі, як ті порівняно щасливі недержавні нації, наприклад ірландці, чехи чи фінни, що повинні були протистояти лише одному противникові. Як уже було сказано, наприкінці XIX ст. Галичина стала твердинею українського національного руху. Але потенціал Галичини міг лише частково проявити себе на полі українсько-російських відносин, оскільки її сили забирала боротьба з Польщею[385]. Ця ситуація спричинилася не лише до розпорошення наявних фізичних ресурсів, але й до появи внутрішніх чвар з приводу порядку пріоритетів у стосунках із Росією та Польщею, що ослаблювало український табір[386]. Включення Західної України до складу Української РСР, післявоєнні обміни населенням, які усунули з української землі неспокійну польську меншість, геополітична переорієнтація Польщі на Сілезію та Балтійське море - все це поклало край задавненому українсько-польському конфліктові, “розморозивши” таким чином українські сили. Сам той факт, що майже всі українські території об’єднані під владою Москви, дає українській нації змогу зосередитися на найголовнішій проблемі: перегляді сучасного стану українсько-російських відносин.

У зв’язку з цим я хотів би згадати прецедент, який дещо пояснить. Видатний польський політичний мислитель Роман Дмовський (1864-1939), прагнучи сформулювати зовнішньополітичну програму для своєї нації, перед вибухом першої світової війни твердив, що відновлення Польщі проходитиме у два етапи. Першим етапом мало бути об’єднання всіх частин розчленованої Польщі під владою Росії, яке у свою чергу привело б до зміни у балансі сил між Польщею і Росією, змушуючи останню поступитися польським вимогам щодо автономного статусу[387]. Насправді відродження Польщі відбулося в інший спосіб, якого до 1914 р. ніхто не міг передбачити: внаслідок одночасного краху всіх трьох держав, що володіли польськими землями. Під час другої світової війни українці сподівалися, що це чудо зможе повторитися на їхню користь: спочатку Німеччина завдасть поразки радянській Росії, а тоді західні союзники завдадуть поразки Німеччині. Реальний розвиток подій не справдив цих сподівань. Але здається, що призабута формула Дмовського знаходить застосування у наш час у випадку з Україною.

Друга світова війна привела до розширення російської сфери впливу на всю Східну Європу. Де глибоко позначилося на Україні, й повинно розглядатися як друга після територіальної консолідації важлива зміна в її становищі. Не забуваймо, що Українська РСР має спільні кордони з Польщею, Чехо-Словаччиною, Угорщиною, Румунією і, через Чорне море, з Болгарією. Соціалістичні країни Східної Європи в усі часи, а особливо в післясталінську добу, користувалися незрівнянно більшою інтелектуальною свободою, ніж СРСР. Польські, чеські та інші книжки й журнали правлять для української інтелектуальної еліти за важливе джерело інформації про зовнішній світ. Важливу роль культурних посередників відігравали невеликі, але активні українські меншини в Польщі й Чехо-Словаччині[388]. Щодо зв’язків із зовнішнім світом, то Україна, починаючи з 1930-х років, була в гіршій ситуації, ніж Росія. Російські вчені й письменники у Москві й Ленінграді мали принаймні обмежений доступ до іноземних книжок і джерел інформації, тоді як Україну режим тримав у майже повній ізоляції. Завдяки існуванню соціалістичного блоку ці умови поліпшилися. Залізну завісу ще не знято, але в ній з’явилося багато тріщин і дірок.

Політично радянське панування у Східній Європі поклало край страхітливому українсько-російському протистоянню у тій формі, якої воно набувало в міжвоєнний період. У Москви тепер більше об’єктів турботи, і тому вона не може приділяти Україні таку виняткову увагу, як раніше. Побоювання, що повернення до масового сталіністського терору на Україні може викликати панічну реакцію серед “східноєвропейських союзників”, робить застосування попередніх методів менш імовірним. Створення соціалістичного блоку різко збільшило число народів, кровно зацікавлених у зміні статус кво у Східній Європі та СРСР, і таким чином дало Україні потенційних союзників.

І, нарешті, виникнення соціалістичного блоку позбавило Союз Радянських Соціалістичних Республік ідеологічної легітимності. Утворення СРСР виправдовували необхідністю тісного союзу соціалістичних націй, які перебували у ворожому капіталістичному оточенні Принаймні щодо України цей аргумент більше не дійсний. Українська РСР оточена не капіталістичними державами, а дружніми соціалістичними. У марксистсько-ленінському вченні немає нічого такого, що могло б виправдати нижчий статус України, оскільки за територією і населенням вона більша від будь-якої східноєвропейської країни. У перші роки після Жовтневої революції, коли комуністи вірили в неминучість пролетарської революції на Заході, вони уявляли собі систему радянських республік, яка охоплюватиме Німеччину, Угорщину й інші країни. У той час не говорилося, що радянські республіки, побудовані на руїнах колишньої царської імперії, формально відрізнятимуться від тих, які з’являться поза її межами. А насправді радянська влада не поширилася далі держав-наступниць Росії. Створення Радянського Союзу означало відновлення Російської імперії, але цей факт був замаскований наднаціональною назвою та квазі-федеративною структурою. СРСР не міг відверто визнати себе продовженням Російської імперії, оскільки це суперечить принципам інтернаціоналізму й антиколоніалізму як складових частин марксистсько-ленінської ідеології. Ця суперечність стала явною з утворенням т. зв. соціалістичного блоку.

Багато хто подумає, що у світі, де політику визначає відношення сил, філософські антиномії мають невелике практичне значення. Але досвід історії наводить на думку, що режим, який заплутався у нерозв’язаних суперечностях із принципами, з яких він виводить свою легітимність, не може існувати дуже довго. Існуватиме, звичайно, Росія, яка є і залишається однією з великих націй світу. Але СРСР у наш час розпаду колоніальних імперій є анахронізмом. Лише тоді, коли Ленінове гасло “самовизначення націй аж до відокремлення” перестане бути обманом, Україна й Росія зможуть жити як добрі сусіди.

Цю проблему точно виклав Тойнбі:

“Стане ясно, що сталінську адміністративну карту Радянського Союзу не слід було сприймати за її фасадом: однак морального зобов’язання не може скасувати та обставина, що його зганьбили його творці; і в світі, що постав після другої світової війни, Сталінова карта може бути врешті перенесена зі звалищ камуфляжу в область реалій, якщо з будь-якого боку лінії поділу між Російською й американською половинами світу буква федералістичної конституції Радянського Союзу буде якогось дня застосована в дусі Панамериканського Союзу Республік і Британської Співдружності Націй”[389].