4

4

Рано-вранці 15  серпня 1185  року, на  Успіння, заграли дзвони всіх  київських церков — вітали храмове свято знаменитого на всю Русь Успенського собору  Києво-Печерської лаври та невеликої, зовні нічим непримітної церкви Успіння Богородиці Пирогощої на Подолі, збудованої півстоліття тому  великим князем Мстиславом Володимировичем.

Ранкове літнє небо  над  Києвом було  чисте, голубе, мов щойно вмите. І звуки дзвонів линули до  нього у високість теж  чисто, молодо, голубино, — всім  на  радість.

На майдані, між великокнязівським теремом та Десятинною  церквою, хвилювалося барвисте людське море. Князі, княгині, княжичі, князівни, бояри та  боярині, наряджені в найкоштовніші вбрання,  виблискуючи золотом та  самоцвітами, всідалися на  ситих  коней, що  сяяли золотом стремен, розшитими сріблом сідлами та  вуздечками, прикрашеними позолоченими бляшками. Молоді гридні тримали поводи, підсаджували поважних господинів та господинь, а потім  відводили туди,  де кому  з можновладців яке  місце  було призначене.

Коли всі  були   готові, Святослав  Всеволодович подав знак — і пишна кавалькада рушила до  Подільських воріт, з яких  Боричів узвіз  вів на  Поділ.

Князі їхали  до  церкви Успіння Богородиці Пирогощої, щоб  помолитися.

Кияни дивувалися — чому на Поділ, чому до Пирогощої? Адже  храмове свято і в Києво-Печерській лаврі!  Та й у старовинній Десятинній церкві, що стояла поряд з князівським теремом, можна було  помолитися, або  у  пишному  храмі Василія Великого, що  був також поблизу, на  Ярославовому дворі, або  в Софії.

Кияни були  раді,  веселі — і у Верхньому городі, і в Нижньому, і ніхто  не  здогадувався, що  блискучим видовищем вони насолоджуються завдяки князеві Ігорю, котрий ще звечора  попросив Святослава поїхати вранці на Поділ, до церкви  Успіння Богородиці Пирогощої.

Його впізнавали здалеку — ставного чорнобрового красеня.

— Дивіться, дивіться — Ігор!  Князь Ігор  Святославич! — неслося звідусюди.

Люди  витягували шиї, пхалися наперед, щоб  краще роздивитися цього незвичайного чоловіка, ім’я  якого було  у всіх на вустах.  Їх не стільки вражала небачена поразка, якої він  зазнав, як  героїчна втеча  з полону, з далекого Дону, що багатьом здавався краєм землі. Це  був подвиг, яким чудувалися і захоплювалися.

Ігор  їхав  поряд з великими князями — Святославом та Рюриком. Він на людях  бадьорився, навіть трохи  хизувався, тримаючись у сідлі  легко, прямо, але  на  душі  у нього було важко: поряд з  князями-переможцями  почував себе  незатишно, незручно. Ще  добре, що  не приїхав Володимир Переяславський, бо  заліковував рани, а то  було  б зовсім зле. Після поразки на  Каялі душа  його  була  збаламучена, знічена,  а вістка про  смерть племінника Святослава зовсім надломила її.  Це  ж  він  винен, він  завів  його  і все  військо на погибель! Він!

Пригнічений,  душевно спустошений, відразу після поразки, в полоні, він шукав виправдання, розради, підтримки в  молитвах, тому  й  велів привести на  Тор  попа з  города Дінця, а тепер звернув очі  до чудотворної ікони, що  містилася  в церкві Успіння Богородиці Пирогощої на  Подолі, — подякувати їй за чудотворний порятунок і попрохати заступництва для  сина, для  брата, для  всіх  бояр та  воїв, котрі знемагали в половецькій неволі.

В цьому була причина його  поїздки до чудотворної ікони Богородиці Пирогощої на  Поділ.

Невелика, але  гарно зведена біло-голуба церква стояла на майдані, під Старокиївською горою. Золотом блищали її хрести. Довкола гомоніли натовпи святково зодягнутих подолян.

Двері   церкви були  розчинені, всередині горіли свічки, на  паперті ждав  князів церковний причет на  чолі  з благочинним.

Князі спішилися і — по  старшинству — рушили всередину, хрестячись і кланяючись. Попереду зайшли Святослав, Рюрик та Ігор. Їх супроводив благочинний. Заспівав хор на криласі, та  так  сильно, що  замигали свічки в підсвічниках і в  бронзовому панікадилі,  виготовленому подільськими умільцями.

Ігор  попростував до ікони Матері Божої Пирогощої, поцілував золотий оклад, опустився на  коліна, схилив голову, довго  молився, б’ючи  поклони і не  чуючи всього того,  що відбувалося в церкві. Позад нього стала  Ярославна з дітьми та братом Володимиром — усі молилися теж  гаряче.

Всі   просили  чуда   —  врятування  князів  Володимира Ігоревича та  Всеволода Святославича з  усіма  полоненими воями.

— Мати Божа, Царице Небесна, захисти їх і допоможи їм! — шепотів Ігор.

— Мати Божа, захисти сина мого!  — гаряче вторувала йому  Ярославна, і сльози котилися по  її щоках.

Богородиця Пирогоща з немовлям на руках  співчутливо дивилася на  них  з  іконостаса своїми смутними візантійськими очима, і  в  мерехтінні свічок Ярославні здавалося, що  в них  теж  бринять сльози.

Чудотворна Мати Божа Пирогоща!

За  півсотні літ,  відколи вона прибула до  Києва і висіла на  царських вратах цієї  подільської церкви, слава  про  її чудотворність широко розлетілася по  всіх  князівствах, — і не було кінця-краю богомільцям, що стікалися до неї зі своїми болями, хворобами та незгодами.

Що ж  то  була  за  ікона? Звідки взялася вона? Чому в людей виникла віра  в її чудодійну силу, в яку  повірив князь Ігор  і прибув сюди, до Пирогощої, щоб  уклякнути перед  нею на  коліна?