5

5

Наступив жаркий ранок 30 липня 1184 року. Володимир Глібович з передовим полком і здобиччю отаборився на рівному  березі, в закруті Орелі. Дав  стомленому війську і полону  денний спочинок. Далеко в полі, за горбами чатувала кінна сторожа.

Скупавшись у теплій орільській воді,  князь у білій  лляній сорочці сидів  на пригірку, сьорбав з дерев’яної миски гарячий  куліш і дивився, як  піднімається над  обрієм сонце.

День  обіцяв бути  спекотний, задушливий.

У повітрі висіла жовтувата імла.  Степове зілля   на  очах в’яло, никло додолу, віщуючи прихід недалекої осені.

Та на серці  у Володимира було легко, радісно. Він здобув неабияку перемогу, і слава  про  неї,  безперечно, рознесеться по  всій  Руській землі. Та  й  здобич немалу взяв — одних полонеників скільки! За  них  виміняє таку  ж  або  й  більшу кількість переяславців!..

Його думки були  перервані тривожним вигуком:

— Сторожа мчить!  Половці недалеко!

Всі посхоплювалися на  ноги. Князь підвівся теж. Збиваючи куряву, з-за  далеких горбів мчала сторожа.

— Княже, половці! Сила-силенна! Скоро будуть  тут! До  Володимира бігли  князі та воєводи.

— Що  будемо робити,  княже?  Може,  відступимо за річку?

Володимир окинув поглядом табір.   З  трьох  боків його охоплювало русло  Орелі. Глибокі ями  і широкі плеса надійно  захищали обидва крила руського війська. В тилу  — брід, що  давав  можливість у потрібний час перейти на протилежний бік.  Кращого місця для захисту годі шукати. Тут можна триматися і день, і два,  аж  поки не  підійдуть на  допомогу основні сили.

— Ставте полки для оборони! Будемо стримувати половців!  Полон — на  той  бік!  Дві  дружини — Мстислава Володимировича та  Гліба  Святославича — теж  на  той  бік,  у закрути ріки. Будете обстрілювати ворога, щоб  не  зміг  пробитися нам  у тил понад берегом! А ти,  Ждане, мчи  до князів Рюрика і  Святослава — хай,   не  гаючись, поспішають на допомогу! — розпорядився Володимир.

Половці виринули з-за горбів, що  обрамляли зі  сходу небокрай, раптово. Широким півмісяцем, оберненим вигнутою стороною наперед, вони швидко наближалися  до руського стану.

Тим  часом князі Мстислав та Гліб перейшли вбрід  Оріль, зайняли указані їм  місця на  протилежному березі. Полон швидко перевели теж  на  руський бік.  Залишилися  тільки три  тисячі дружинників, що  перегородили вузький перешийок між звивинами ріки. Володимир поставив їх у бойові лави, висунувши наперед переяславців, у стійкості яких  не сумнівався.

Бій  розпочали половці. Не  підозрюючи про  подвійну засаду руських воїнів на тому березі Орелі, в заростях очеретів та  верболозу, вони лавами ринули на  Володимира. На  цей раз  без  перестрілки — відразу пішли в атаку.

Перший удар був жахливий. Половецька кіннота з усього розгону ввігналася в руські лави, і, здавалося, ніяка сила не змогла б зупинити її. Та переяславці вистояли. Спочатку зустріли нападників роєм стріл, що  внесли у ворожі ряди неабияке замішання, потім пустили в хід піки, короткі списи-сулиці та мечі.

В той  же час  дружини Олега і Мстислава почали стріляти  через  річку, вихоплюючи з  безладного кінного натовпу ворога немало жертв.

Половці зупинилися,  завертілися на  місці, як   вода   у чорториї. Несподівано сильний опір  урусів  охолодив їхній бойовий порив. Обидва крила, не  знаючи, де знайти захист від стріл, що  виводили зі строю і воїнів, і коней, кинулися навтьоки.

Даремно Коб’як лаявся, погрожував, даремно хани  періщили нагайками втікачів — ніхто не зважав ні на Коб’якові прокльони, ні  на  ханські нагаї. Кожен хотів  вирватися з кривавої колотнечі, що  завихрилася на  неширокому просторі  приорільського степу.

— Назад, боягузливі ішаки, дурні  барани! Назад, вошиві свині!  — верещав Коб’як. — Від  кого  тікаєте? Вас  у п’ять разів  більше!  Одними копитами своїх  коней ви  затопчете в порох усіх Володимирових батирів! Уперед — на  ворога!

Його ніхто  не слухав.  Орда  так же швидко відхлинула від Орелі до далеких пагорбів, як  і нахлинула, полишивши після  себе  вбитих та поранених.