4

4

Ріки — найзручніші шляхи в такій безмежній низинній країні, як  Русь.  І великих річок, і менших річок тут усюди багато, вони повноводі, тихоплинні, без  небезпечних порогів,  окрім дніпровських, — пливи по  них  і їдь  в  усі  кінці, куди  хочеш!  Улітку  — по воді  на човнах, узимку — по льоду на  санях чи  верхи...

Від Чернігова до Новгорода-Сіверського проти течії  три дні  плавання, і Святослав, не  затримуючись у брата  жодної зайвої хвилини, наступного ранку вирушив у дальшу путь. Попутний вітер   пругко надув прямокутні  вітрила, молоді дужі  гридні вдарили дружно по  воді  веслами — і невелика флотилія шпарко помчала в глиб  Сіверської землі.

Хоча  верби вже  красувалися в  жовто-зелених котиках, придеснянська весна була  не тепла. Від синіх  талих  вод,  що прибували з півночі, віяло холодом. Великий князь востаннє  помахав рукою братові Ярославу, що  стояв на  причалі, щільніше закутався в кожуха і сів на заслане ведмежою шкурою  сидіння під дерев’яним дашком в носовій частині човна  поряд зі Славутою. Накинувши на  ноги ведмежу шкуру, сказав:

— Не подобається мені  останнім часом брат  Ярослав. Як став  після мене князем чернігівським, то дуже змінився. До мене — холодком, в’яже  дружбу  з Ігорем... Жодного разу  не пішов зі мною в похід  проти поганих, зате  веде  перемови з Кончаком... Невже мріє   про  великокнязівський стіл?  Так цей  коровай не  по  його  зубах!

Славута заперечливо похитав головою:

— Не  віриться, щоб  Ярослав замишляв щось лихе  проти тебе,  княже. Хіба  що  приміряється на  майбутнє... Бо  хто ж з князів, та ще  чернігівських, не мріяв і не мріє  стати  великим  князем?

— У тім  і лихо, що  кожен хоче  стати  великим князем, а слухатися його  нікому! Всяк тягне у свій  куток!  Русь  розвалилася, розпалася, і погані скубуть її зі всіх боків!  — вигукнув  гірко Святослав.

— Твоя правда, княже, — тихо  мовив Славута. — Русь нині має  два  лиха:  князівські чвари і половецькі напади... І яке  з них страшніше — важко сказати... По-моєму, перше... Коли б  князі слухалися великого князя,  коли б  усі  були заодно, то  й  половці були  б не  страшні! Ми  їх гуртом вигнали б  з  наших степів, як  зробив це  колись Володимир Мономах, який загнав Кончакового діда Шарукана за Обезькі  гори... А зараз вигнати їх  ми  не  можемо, бо  сили Русі розпорошені, роз’єднані. Навіть серце Русі  — Київ і Київська  земля — не  належать одному князеві: Київ — тобі,  а земля — Рюрикові. А між  вами, хоча  ви й мирно живете, не завжди  є  одностайна згода. Що  ж  говорити  про   інших князів?.. От  і виходить, що  головне зло  наше — князівські незгоди, князівські міжусобиці!.. Утихомир князів,  Святославе!  Приверни до  себе  серця покірних ласкою, а  на  непокірних накинь вузду,  щоб  слухняні були! І тоді,  зібравши сили в один кулак, удар  на  поганих, щоб  назавжди відбити в них  бажання ходити на  Русь!

— Але ж їх треба  відігнати від наших рубежів зараз, сьогодні!  — вигукнув Святослав. — Бо  поки ми  об’єднаємося, то  вони  висічуть наш  люд   упень, —  нікого буде   об’єднувати.

— Для  цього ми  і їдемо  нині і до Ярослава, і до Ігоря, і до Всеволода, щоб  зупинити ворожу навалу... Та  головною метою твого   життя, Святославе, було  і є  об’єднання  Русі! Хіба  не  мріяв ти  про  це  тоді,  коли був  князем НовгородСіверським, і тоді,  коли сидів   у нашому благословенному Чернігові?..

— Ми  разом мріяли про  це,  друже, — Святослав поклав руку  на  Славутине коліно. — Разом! Та вже  ось  і чуби  наші вкрилися густою памороззю, а ми  все  ще  мріємо про  це... Бо несила наша... Не об’єднати нам того, що не об’єднується!.. Спробуй прихилити до  Києва гордого Ярослава Осмомисла — не прихилиться! Підпер гори  Угорські своїми залізними  полками і сидить собі,  мов  король, у своєму Галичі, на високій горі,  воює з непокірним боярством, що  теж  стало таким же  злом, як  і князівські чвари, — і не  думає про  те, що  Київ ледве  тримається під натиском кочовиків... А Всеволод Володимир-Суздальський! Могутній князь! Своїми полками міг  би  Волгу  вичерпати і Дон  розплескати! Та  ба! Сидить за  лісами, за  глибокими ріками, і не  страшні йому половці, бо далеко сидить... І про  всю  Русь  голова йому  не болить!.. Навіть брат,  рідний брат Ярослав не пособляє мені, а таємно ставить палки в колеса! То  що  говорити вже  про інших князів!

Святославів голос затремтів. Славута обняв його  за плечі.

— Важко тобі,  княже-друже! Важко! І все ж треба  вистояти! Половці — сила  грізна, та все ж не така, що  зламає нас на  корені! Ми  зуміємо протистояти їй!..  Страшно інших — тих народів невідомих, племен диких — гогів та магогів[60], які прийдуть із земель східних, незнаних, щоб  покарати нас  за гріхи  наші!  Перед ними Русь  не  встоїть, якщо залишиться роз’єднана, як  нині!.. Ось  цього треба  боятися нам, княже! Від цього щодня і щоночі проймається тугою  моє  серце!

Тихо за  бортом  човна  хлюпочуть сині  води Десни,  і дзвінка тиша стоїть над  весняною землею. І так  же  тихо точиться розмова двох сивоголових мужів,  яких  доля поєднала  в  дитинстві і  провела через довге життя незрадливою стежкою дружби.