1

1

Рано-вранці з Києва виїхали гінці  до  Переяслава, Чернігова, Смоленська,  Новгорода-Сіверського,  Трубецька та Рильська. Святослав і  Рюрик склик?ли князів до  походу на  половців. У Новгород-Сіверський вирушили Кузьмище і Ждан.

Мчали вони без відпочинку, і на п’ятий день, об обідній порі, добралися до Новгорода-Сіверського.

З високої гори, де розкинувся посад, фортецю було  видно  як  на  долоні, бо  лежала вона в улоговині, між  Десною і широким яром, на  самою природою  укріпленому шпилі, і займала весь  той  просторий шпиль, забудований князівськими хоромами, собором, гридницею, конюшнею, зброярнею, кухнею та іншими допоміжними будівлями. Могутні вали, насипані понад самим краєм обриву, дубові, потемнілі від  часу  заборола та вежі, глибокий рів, що  відділяв шпиль від  материка, перекидний міст  через  нього та  вузький, вигнутий черепашкою, щоб  утруднити дії  нападників, під’їзд до  ґратчастої залізної брами, що  піднімалася й  опускалася на  цепах, — усе це робило фортецю неприступною.

Кузьмище затрубив у сигнальний ріг,  що  висів у нього біля  пояса.

На  валу  з’явилося кілька воїв-севрюків.

— Ге-гей! Звідки? — загукали вони.

— Від князя київського Святослава до князя Ігоря!  — відповів Кузьмище.

Їх впустили у фортецю, провели до хоромів. У просторих сінях до  них  вийшов молодик у оксамитовому каптані та жовтих чоботях на залізних підковах. Був  він красень. Груди колесом, на щоках рум’янець, кучерявий русий чуб безладно спадав на  лоба, у злегка нахабних очах  — лукаві вогники.

— Хто  такі?  — спитав зверхньо.

— А ти хто?  — у тон  йому  відповів Кузьмище.

Молодик  здвигнув плечима,  усміхнувся, мов   добрим знайомим.

— Я син  тисяцького Рагуїла — Янь.

— А  ми  посланці від  київського князя  Святослава до князя Ігоря.

— Почекайте до вечора... Князь з княгинею Євфросинією приймають гостей.

Кузьмище настовбурчив чорну бороду, засопів носом.

— Хлопче! Та чи  ти відаєш, що  говориш? У нас  до князя  спішні вісті!  Похід на  половців готується! А ти  — до вечора!  Ха! Бачили таке?

Цей хлопець, Янь, видно, ніколи не сердився. Він  розгонисто зареготав і жартома штурхнув старого гридня в груди.

— Чого кричиш, борода? Відразу сказав би про  похід!  — І розчинив двері:  — Заходьте!

У великій світлиці, незважаючи на  те  що  день  був  сонячний, стояли сутінки. Кольорові шибки пропускали мало світла. В кутку, перед образами, горіли свічки.

Гінці вклонилися, привіталися.

Ждан відразу впізнав князя Ігоря, хоча  бачив його  лише один раз  кілька років тому, коли той  приїздив до Путивля. Він  не  змінився: ті  ж  проникливі  суворі очі,  чорний  чуб, зачесаний назад, та невелика, акуратно підстрижена борідка різко відтіняли чистоту худорлявого обличчя, а міцна шия і широкі плечі  свідчили про  неабияку силу.  Мав  він тридцять і три  роки. Поряд з ним, на чільному місці, сиділа русокоса красуня-жона — княгиня Євфросинія... А  далі  за  столом темніло кілька чоловічих постатей, але  розглядати їх  було ніколи, бо,  побачивши Кузьмищеву бороду, Ігор  розкинув руки:

— Кузьмище! От  не  ждав!  Скільки ж  це  літ  я  тебе  не бачив?

— Та  вже,  мабуть, чотири літа... З  того  часу,  як  ми  разом  з  тобою, княже, та  з  ханом Кончаком на  Київ ішли, щоб  відвоювати його  у  Рюрика  для   князя  Святослава. А Рюрик, не  будучи  дурнем, обійшов нас  з тилу  та  й  припер  до Дніпра. Мусив я шугнути у кущі!..  А тобі  ж,  княже, як  поталанило?

— Ха-ха-ха! —  зареготав Ігор. —  Ну  й  нагадав ти  історію!.. Ми  з  Кончаком встигли скочити у човен, що,   на наше щастя, стояв біля  берега, і теж  втекли — перевели дух аж у гирлі  Десни, у Городку. Там  же на радощах, що  врятувалися, домовилися, коли підростуть наші діти  — мій  син Володимир, а ханова дочка, — стати  сватами... Гай-гай, як це  давно було!..  А нині ти з чим  до мене завітав?

Кузьмище подав пергаментний сувій.  Ігор  зламав воскову  печать,  розгорнув  і  почав  читати  вголос.  Святослав сповіщав про  напад Кончака на  Переяславську землю, закликав князів у похід, щоб  відомстити нападникам.

— От  тобі  й  сват!  — вигукнув, дочитавши, Ігор. — От тобі  і  Кончак! Заприсягся бути  сватом, а  тепер плюндрує Руську землю!  Га? Дуже  він  знахабнів останнім часом. Підбив  під свою  руку  кілька орд і вважає себе  великим ханом... Наробить він  лиха, якщо не  дати  відсічі!

— Однак же  не  на  Сіверську землю він  напав, а на  Переяславську, — подав голос із-за столу  чорнявий  молодик у червоному князівському корзні. — Хай Володимир Глібович і чухає  боки!  А ми  далеко!

— Е-е, Святославе, від Дмитрова до Путивля зовсім недалеко! Звичайно,  син  Глібів  загордився, вважає, що  він  зі своїм Рюриком — пуп  землі Руської. Видав сестру свою Ольгу  за мого  брата  Всеволода, а нас, Ольговичів, цурається,  не  родичається!.. Та  не  про  те  зараз мова. Добре, що Кончак не пішов далі.  А коли б пішов? Хто відає, куди  б він повернув? На  Переяслав, на  Путивль чи  на  твій  благословенний Рильськ? Брат наш  Святослав Київський правильно чинить, що  йде  в похід.

Він  знову повернувся до гінців:

— Князі уже  виступили?

— Коли ми  від’їздили, то вже  збиралися. Вони мали перейти Дніпро і ждати в Ольжичах Ярослава Чернігівського, а потім рушити до  Лохвиці на  Сулі.  По  дорозі до  них  мав приєднатися переяславський полк...

— Отже, нам  теж  іти до Лохвиці... Ти  готовий, Всеволоде?  — запитав Ігор  могутнього з виду  чорнявого мужа, що сидів  по  праву  руку  від  нього і спокійно, ніби  мова  йшла про  якісь дрібні буденні діла,  обгризав гусяче стегно.

Це   був   Ігорів  молодший  брат,  князь  Всеволод Трубецький.

— Мої  кмети[24]   завжди готові. Два  дні  на  збори — і  ми в путі,   — відповів Всеволод. — Я  з  радістю розімну своїх коней та й сам  погуляю в степу.

— А  ти,  Святославе, княже Рильський? — повернувся Ігор  до молодика у червоному корзні.

Той  розпростав вузькі юнацькі плечі, гордо  випростався. На   його  жовтуватому обличчі  пробився  ледь   помітний рум’янець, а трохи  розкосі очі  блиснули молодецтвом.

— Я теж готовий, стрию. Сьогодні ж помчу до Рильська! А за  два  дні  виступлю до  Путивля, де  зустрінуся з  тобою і стриєм Всеволодом.

— Ну,  от про  все  і домовилися!

Тут  підвівся отрок, що  сидів  непорушно по  праву  руку князя  Всеволода. Було йому літ  чотирнадцять, але  темні брови і  густий темно-русий  чуб,  зачесаний назад, робили його  трохи  старшим на  вигляд.

— Княже, — промовив він деренчливим голосом, що вже втратив дитячу дзвінкість і  почав ламатися, — а  мені ти дозволиш піти  в похід?

Ігор  пильно глянув на підлітка, і в його  очах  спалахнула ніжність. Це  був його  син, первісток, і любив він  його  більше,  ніж  інших дітей.

— Володимире, я  радий за  тебе.  Ти  справжній Ольгович!  — з  гордістю промовив князь,  милуючись сином. — Мені приємно, що  в тобі  живе  ратний дух наших предків. Безперечно, ти  підеш зі  мною! Бо  вже  час  починати!  Але підеш уже не простим воєм, а князем, на чолі  путивльських стягів, бо віднині Путивль належить тобі!

— Отче, який я  радий!   — вигукнув княжич  захоплено і,  підбігши  до  князя,  поцілував його   в  плече.  —  Я  сьогодні   ж  вирушаю до  Путивля! Я  зберу   свій   полк!   Я  приготую   все,   щоб   достойно  зустріти князів  у  себе   в  Путивлі!

Потім наперед виступив Ждан і простягнув Ігорю свій сувій.

Ігор  почав, як  і перший лист, читати вголос. Святослав Київський  розповів про   втечу   юнака з  половецького полону,  про   зустріч  з  Кончаком  і  Самуїлом.  А  наприкінці радив Ігореві взяти Ждана на  князівську службу, «понеже отрок міцний, сміливий і розумний вельми і буде  князеві не  тягарем, а  радістю, і понеже боярин  Славута теж  просить   за  сіє».

Ігор  з цікавістю оглянув добре  скроєну постать отрока, так  розхваленого Святославом.

— Ти  севрюк?

— Севрюк. Я з Путивльської волості, княже. Над  Сеймом було  колись сільце Вербівка, якщо знаєш...

— Чому  було?

— Половці дотла  його  спалили.

— Воно й зараз є...  Правда, в ньому кілька хат усього... Але є!

— То,  може, і з мого  роду  хто  залишився? — скрикнув Ждан. — Ото  була  б радість!

— Коли-небудь дізнаєшся... А зараз ти хочеш, я так  зрозумів, поступити до  мене на  службу. І за  тебе  клопочуть князь Святослав та боярин Славута... Що  ж ти вмієш?

— Руки й  голову маю   — то  й  умію  немало... Чого не вмію  — навчуся!

— Ось ти який! А все ж... Коней доглядати вмієш? З лука стріляти? Мечем та списом орудувати?

— Біля коней я  змалечку... А в  Половеччині три  роки доглядав з батьком табуни Секен-бея... Вмію  і мечем рубнути,  і списа метнути!

— А ще  що?

— Читати вмію  і писати...

— Навіть так! Та ти просто знахідка для  мене!  Ви чуєте? Він навіть читати й писати вміє! А по-половецькому гомоніти навчився?

— Був  час  і для  цього, княже... Який біс  хотів  би,  так біда  навчила!

— Гм...  Ти  з простих смердів?

— З простих, княже.

— А хочеш із грязі  та в князі?

— Ні,  я цього не  хотів,  коли добирався на  рідну  землю. Це  вже  князь Святослав надумав, а особливо боярин Славута...  Чув  про  Славуту, княже?

— Ще   б  пак!  Це  ж  мій  учитель... Він  навчав багатьох Ольговичів!.. Ким же ти хочеш бути?

— Ким накажеш, княже... Після Половеччини ніяка робота  не  страшна — був  би  кусень хліба  та  куток теплий...

Ігор  замислено  затарабанив  пальцями  по   столу    — щось міркував. Однак було  видно, що  хлопець йому   подобається.

— То  кажеш — любиш коней і вмієш доглядати їх?

— Люблю, княже, і вмію.

— Тоді  я беру  тебе... Мені якраз потрібен конюший, бо старий упокоївся.

— Дякую, княже. Старатимуся.

— Але  не  думай, що  тобі  в мене буде  солодко. Муситимеш  супроводжувати мене в  усіх  походах, у битвах!  Якщо боїшся, то ще  є час  передумати і відмовитися.

— Я  залишаюся у тебе,  княже, — твердо сказав Ждан.

— От і гаразд, — завершив розмову Ігор  і повернувся до широкоплечого, з окладистою бородою чоловіка, що  сидів віддалеки разом з Янем: — Рагуїле, покажи новому конюшому стайні, коней, конюхів, потурбуйся про  житло та одяг і дай  притулок гінцям князя Святослава!..

— Слухаюся, княже, — статечно вклонився, підводячись, Рагуїл. — Зараз ми  з Янем все  зробимо!