3

3

Десятник Аяп  із  сином Куном, сидячи в сідлах, невідривно спостерігали з-за  дерев,  як унизу, по широкому підгір’ї та  по  затопленому водою лузі,  у відчаї  мечуться, шукаючи порятунку, дитячі, жіночі та чоловічі постаті.

Їхня сотня стоїть на  горі,   у невеликому гаю,  в  засідці, і  жде  знака сотника Аббаза. Сотник горбиться на  коні попереду всіх.  Його чіпкий погляд окидає всю  долину разом. Що   там  діється? Чи  потрібно вже  вводити сотню в  діло, чи  ні?

Ніщо особливо не турбує  його  і не привертає уваги:  ні ті вежі,  яким пощастило перебратися на  той  бік  річки, ні  ті, що  застряли серед поламаної криги, ні  розрізнені купки половців, що все ще подекуди чинять опір, ні жінки та діти, яких  руські воїни тягнуть у полон, ні  навіть табуни коней та череди худоби, що  розбігаються в різні  боки... Привертає його  увагу  лише чималий загін  вершників, що,  уникнувши бою  з  переважаючими силами чорних клобуків, тікає по узбережжю на  південь.

Його помічає і десятник Аяп.

— Ого,  скільки їх суне!  Забагато для  нашої сотні! Сотник Аббаз, не  повертаючи голови, відповів на  це:

— Забагато чи ні,  а вдарити мусимо! Бо  інакше хан  знесе  нам  голови! — І, вихопивши шаблю, різко крикнув: — Уперед!  За  мною!

Сотня  перевалила  через  гребінь  горба  і,   набираючи швидкості, понеслася по  схилові навперейми половцям.

Свистіло розрізуване шаблями повітря, гула  земля, хрипіли  коні, натужно кричали й  улюлюкали воїни. Аяп  весь вік  сидів  у сідлі,  тримав шаблю в руці  і давно звик до всього  цього. Та  сьогодні він  раптом відчув, як  холодна хвиля перекотилася по  серцю і опустилася аж до ніг.  З чого  б то? Аяп  не боявся. Прожив на світі  аж п’ятдесят літ! Рідко кому випадає таке   щастя. Боявся за  Куна, свого найменшого. Старші два  вже  склали голови в боях  з тими ж половцями. Невже така  ж доля  жде і найменшого? Невже сьогодні? Невже  саме  тут?

Він  скосив очі  на  сина. Кун  дивився прямо вперед і не бачив батька. Який же  він  гарний! Чисте матове обличчя розчервонілося і пашить здоров’ям, брови чорні, зуби  — як сніг... А шабля, високо занесена над  головою, з посвистом розтинає важке холодне повітря. «Боже!  — молиться у думці Аяп.  — Якщо потрібно взяти кого-небудь з моєї  сім’ї,  то візьми мене!»

Обидва ворожі загони зіткнулися на  повному скаку. Закрутилося, завихрилося перед очима у старого Аяпа  швидкоплинне криваве бойовисько. Крики, іржання коней, тупіт копит, брязкіт шабель, хрипи і прокльони поранених та вмираючих... Не  встиг  він  опам’ятатися, як  побачив, що  чимало  його  співродичів, обливаючи гарячою кров’ю притоптаний весняний  сніг, лежать долі, а  його сина два  половці зашморгували арканами і потягли за  собою. І, щоб  не  випасти з сідла, Кун  пришпорює свого коня і мчить поряд з ними в  поле... Відчай здушив Аяпові горло. Знав він,   що половці жорстоко розправляються з полоненими торками, берендеями та  чорними клобуками, які  зрадили степовій вольниці і заради спокійнішого і ситішого життя піддалися руським князям. «Як  же  вони познущаються над  Куном!.. Бідний хлопчику мій!»  — думає Аяп  і рве  поводи, б’є  коня плазом шаблі по  крупу і мчить услід  за сином, щоб  відбити його, визволити. Він  не  дивиться, що  там  робиться у нього позаду, все те йому  тепер  байдуже. Одна  у нього думка  — наздогнати Куна, відбити або  самому загинути!

А тим  часом, коли б він  оглянувся, то  побачив би,  що половці зім’яли сотню Аббаза і мчать  слідом за ним. Наздоганяють його. Та  він  це  зрозумів тільки тоді,  коли раптом опинився між  половецькими кіньми і чиїсь дужі  руки  підхопили його  попід лікті, скрутили правицю так,  що  шабля випорснула і  впала в  сніг, коли туловище його обкрутив міцний аркан. Зрозумів і вжахнувся: «Боже, пропали ж ми з Куном навіки обидва!»

Він  хотів  оглянутися, щоб  побачити, чи далеко свої, але тут його  тріснули списом по  голові:

— Не  крутися, собако!