2

2

Десь  у ті дні,  коли юний князь Володимир Путивльський об’їздив свою  волость, київський гридень Кузьмище верстав разом з сотнею воїв  нелегкий шлях  з Києва до города Лубна  на  Сулі.

Одержавши звістку від  лубенського посадника Мотиги про  те,  що  Кончак готує  великий зимовий похід  на  Русь, Святослав спорядив на  нічийну землю між  Сулою та  Ворсклою сторожову сотню.

Виїхавши з Києва рано в середу, валка в суботу  ввечері вже в’їхала  через  перекидний дерев’яний міст у Лубен. Поки вої  порали коней і ставали на  нічліг, Кузьмище поспішив до  свого земляка і друга  посадника Мотиги і застукав держаком меча  у міцні дубові  двері.

В добре  натопленій горниці, освітленій восковою свічкою, сиділо двоє: сам  посадник, плечистий рудобородий черевань, та кароокий чорнявий юнак, що  обличчям і одягом  дуже  скидався на  половця.

— Вечір  добрий, друже! Не впізнаєш? — привітався прибулий.

— Кузьмище! От не ждав! — вигукнув Мотига і, схопившись з лави, кинувся обнімати несподіваного гостя. — Ти сам  чи  з князем?

— Сам, із сотнею воїв,  — стримано відповів Кузьмище, скидаючи кожуха і підозріло глипаючи на  незнайомця, що прислухався до їхньої розмови.

— Що  ж тебе  привело сюди?

— Твоя звістка, друже.

— Про Кончака?

— Угу, — похмуро прогув  Кузьмище, незадоволений тим, що Мотига при  посторонньому розпитує його  про  те, що не всім  потрібно було  знати. Не  діждавшись від Мотиги пояснення, хто  його гість, він  запитав прямо: — А  це  що  за хлопець? Не  половець, часом?

Мотига зареготав.

— Ну  й око  в тебе!  Це  справді половець, але  незвичайний. Саме він приніс звістку про  наміри Кончака. При ньому  можна говорити відверто. Його звати Овлуром, тобто Лавром по-нашому, бо  він  хрещений половець. І, як  я вже сказав, незвичайний!

Повісивши кожуха і баранячу шапку на дубовий кілочок, Кузьмище сів до столу, пильно приглядаючись до зніяковілого  молодика.

— Що  ж у нього незвичайного?

Мотига  налив  гостеві кухоль медяної  сити,  підсунув дерев’яне блюдо з вареним судаком та хлібом.

— Цей  хлопець незвичайний тим, що він хоч і половець, а наш  з тобою  земляк по матері і навіть близький твій родич, як  я дізнався.

Кузьмище вихилив кухоль, гучно  крякнув і вкинув у рота добрячий кусень хліба  і шмат судака.

— Не пригадую такого родича, — закрутив головою, працюючи могутніми щелепами, як  жорнами.

— Я теж не відразу признав у ньому земляка, — відповів Мотига, знову наповнюючи кухоль. — І не  відразу повірив тому, що  він  розповів. Спочатку навіть подумав, що  це половецький вивідач, і хотів кинути до ями. І тільки тоді,  коли він сказав, що його  мати  переяславка, а він сам християнин, я пильніше приглянувся до нього. «Звідки ж твоя  мати?» — спитав я.  «З  Баруча»[51]. Я  мало не  підскочив на  лаві:  адже я теж  родом з Баруча!..

Кузьмище поперхнувся і витрішив на Овлура чорні очища.  Він  був такий вражений і здивований останніми словами  Мотиги, що  перестав жувати.

— То   твоя   мати  справді  з  Баруча?  —  перепитав  він юнака.

— З  Баруча, — відповів той.  — Її  взяв  у полон під  час половецького нападу на  Переяславщину мій  батько Торіат, тоді  ще  зовсім молодий воїн.

— І давно це  було?

— Мені зараз дев’ятнадцять літ,  а я  в неї  один... Отже, десь  років двадцять тому...

— Двадцять років!.. Ти  чуєш, Мотиго? Це  ж якраз тоді, коли Баруч був  дотла  спалений ханом Туглієм! Я,  молодий київський гридень, почувши про  таке  лихо, стрімголов примчав  додому і не  застав із своїх  нікого — ні батьків, ні сестер...

— Я своїх  теж  не  застав, — похмуро докинув Мотига. Кузьмище торкнувся Овлурового плеча.

— Як  же звати твою  матір?

— Рутою.

— Що? — вигукнув гридень. — Рутою? Та  в усьому Баричі  й була  одна  Рута  — моя  сестра!  То виходить... А батька її як  звали, не  знаєш? — засумнівався він.

Овлур  схвильовано потер долоні.

— А батька її, тобто  мого  дідуся, звали Йовхимом. А повуличному Довгим, бо,  казала мати, на їхній  вулиці жив  ще й Йовхим Короткий.

Кузьмище вперіщив кулаком по  столу  — аж  задвигтіла горниця і сита  вихлюпнулася зі жбана.

— Побий мене  грім і Свята Богородиця! То виходить, що ти мій  сестринець, бо ж Рута  — то моя  рідна  сестра, а Йовхим Довгий — то наш  батько!.. Га? Мотиго, що ж це робиться  на  світі?  Був  я  безрідний, мов  бездомний пес, а  тепер знайшов сестру і племінника.

— Виходить, тепер ти  не  безрідний, — сказав Мотига.

— Як же ти? — спитав Овлура Кузьмище. — Куди тепер? До  матері чи  залишишся  тут?

— До  матері!.. Я було  занедужав після нелегкої зимової дороги й  оце  ледве  вичухався. Тепер мені  ліпше, а  завтра збираюся рушати назад.

— Чому   ж  завтра? Поїдемо разом післязавтра — все  ж безпечніше. Доведу аж  до  Ворскли, а звідти тобі  до  матері рукою подати!

— Гаразд, поїдемо, вуйку. Я  дуже  радий, що  зустрівся з тобою...

Ще   чотири дні,   тепер уже  не  поспішаючи,  мандрував Кузьмище зі своєю сотнею та Овлуром на  схід по  нічийній землі. Ні  села  ніде, ні  хутора. Лише в затишних місцях, по лісах  та в байраках, стояли невеликі хижі-зимівники, в яких Кузьмище залишав по два,  по три  вої з усім необхідним для життя — сухарями, солониною, мороженим м’ясом, крупою. На  найвищих деревах вої влаштовували виту  — невеличкий поміст, з якого видно було  довкіл на  багато верст, піднімали  туди  дерев’яний жбан зі смолою, щоб  розвести вогонь і подати сусідній виті знак, що йдуть вороги, і, попрощавшись з товариством, ставали на  чати.

Так  поволі сотня танула і танула, залишаючи сторожу в тих місцях, де могли пройти половці. По  правому, високому березі Ворскли Кузьмище поставив десяток сторож — і на одній з них,  розставшись з Овлуром, залишився сам.