3

3

Рано-вранці в  стійбище Кончака прискакав Кза. Схуд, зчорнів, як  головешка, очі  палали люттю і відчаєм.

Кончак уже знав  про  його  невтішне горе  і, міцно обнявши, притиснув до грудей.

— Уй-уй, хане, співчуваю тобі.  Але  синів повернути не можу. Не  в  моїх  це  силах... Кріпись!.. Ти  воїн і  звик до втрат... А час  залікує твої  рани в серці... Один час!

Кза  схлипнув, розчулений несподіваною щирістю великого  хана, та зразу  ж відсахнувся. Глянув суворо.

— Я приїхав не співчуття шукати, а справедливого відомщення!

— А саме?

— За   голови  сина  та   зятя  я   вимагаю голову князя Ігоря!

Кончак витріщив очі.

— Кза!  Я  розумію, що  твоїми вустами говорить велике батьківське горе... Але ж ти  мусиш розуміти, що  помста ця безпідставна. Твій  син  і твій  зять  загинули як  воїни, в бою. Це  смерть батирів! І їх Тенгріхан візьме до себе!..  А Ігор  — полоненик і ти хочеш зарізати його, як  вівцю!

— А Коб’як? Його вбили в гридниці Святославовій!

— Ну,  ти  ж  знаєш, що  він  сам  винен, — накинувся на князів, як  лютий вепр... А Ігор  сидить спокійно... Та  й поручився я за нього!..

— То  віддай його  сина Володимира!

— Ти здурів, Кза! Який же батько віддасть сина на заріз? Ти  б віддав?

— Звичайно, ні!  Я  з  радістю сам  поклав би  свою  стару голову, аби  лиш  ожив мій  Чугайчик!

— Ото  ж бо! Тим  більше що  Володимир — мій  зять, він заручений з моєю дочкою.

— То  князя  Всеволода, брата Ігоревого! —  наполягав Кза.

— Це все одно, що самого Ігоря... Хіба не знаєш, як Ігор любить молодшого брата?

— То  племінника Святослава! Його батько, князь Олег, був  моїм   лютим ворогом! Він  побив мій  рід!  Смерть моїх синів потребує відомщення, потребує ворожої крові!

Вони б сперечалися довго, бо Кза  настійливо домагався свого, а  Кончак не  менш настійливо перечив йому, та  в стійбищі раптом зчинився крик,  пролунав тупіт  багатьох кінських копит.

— Що  там?  — стривожився Кончак.

Вони вийшли з юрти. Сюди з розпачливим криком мчали  на  конях кілька молодих джигітів.

— Хане, хане!  Князь Ігор  утік!

— Та ви  часом не  п’яні? Як  утік?  Коли?

— Мабуть, ще  вечором, бо  постелі холодні, не  зім’яті... Кончак змінився в лиці.

— Прокляття!

Кза  злорадно усміхнувся.

— От бачиш!  А ти йому  вірив! Поручився за нього!  Тепер, якщо піймаємо, ти віддаси його  мені!

— По   конях!  —  гукнув Кончак.  —  Ми   наздоженемо його!

В погоню кинулися обидва хани  — і Кончак, і Кза  — зі своїми  людьми. Слід   узяли  відразу —  на   березі, де  був зім’ятий очерет  і залишилися відбитки ніг на піску, а на тому боці  знайшли кінські сліди. По  них  і рушили навздогін за втікачами.

— Ми  їх наздоженемо! — гукнув  Кза, підстрибуючи в сідлі. — Вони далеко не  втекли!

— Я теж  так  гадаю, — відповів Кончак, поглядаючи на сонце. — До  обіду  вони будуть  у наших руках.

Як   же   здивувалися  хани,  коли  сліди  повели  не   на захід,   до  Ташлика та  Сальниці, а  на  північ —  прямо  до Дінця.

— Ігор  обхитрив нас!  — ревнув розлючений Кза. — Полетів  сокіл до  свого гнізда не  степом, а перебрався на  той бік  Дінця — в ліси!  Хіба  ми  його  там  знайдемо?

На  Дінці слід  Ігоря та його  супутників раптом загубився.  Лише двоє  загиблих коней прибило до  берега. А де  ж втікачі?

Кза  від люті  позеленів.

— Шукайте! — кинувся на людей. — Не  полетіли ж вони птахами понад лісом!  Повинні бути  сліди!  Байток, спішуйся  — шукай!

З десятком джигітів старий Байток миттю зник у лісі.  Та незабаром повернувся ні  з  чим: людських слідів ніде   не було.

— Ей-вах! — схопився за голову  Кза.  — Прокляття! Князь Ігор  і тут обхитрив нас!  Що  будемо робити?

— Я повертаюся додому, — відповів Кончак. — Не  личить  великому ханові  винюхувати сліди  втікачів! Я повертаю коня назад!

Кза  ударив камчею по  луці  сідла, у відчаї  підняв перед собою руки.

— О горе  мені! Я теж не маю  часу бродити по цих  заростях,  бо жде мене мій син  Чугай, щоб  я провів його  у царство тіней!  Але  клянусь пам’яттю предків, я піймаю Ігоря! Байток,  доручаю тобі це зробити... Відбери скільки треба  спритних   джигітів і  наздожени втікачів! З-під землі відкопай, а приведи мені  на  аркані князя Ігоря!

Байток поморщився, але  покірно схилив сиву  голову.

— Я  візьму джигітів, хане... У  Ігоря один шлях — на захід  сонця. Та не одна  стежка: і по цьому березі, і по тому, і понад самою річкою, і поодаль від неї  — лісами та галявинами. А яку  з них  обрав уруський князь — лише він  знає... Нам треба всюди порискати, пошукати... Тому   я  розділю своїх  людей на  кілька невеликих загонів — який-небудь та натрапить на  Ігорів слід... А  я  з  сином та  онуками  поїду понад Дінцем. Чомусь мені   здається, що  втікачі триматимуться його  берегів...

Хан  Кза  схвально кивнув головою.