2

2

Святославові і Рюрикові дружини збиралися в Києві та на  його  околицях. По  рихлому снігу  сюди  били дорогу  кінні стяги і санні валки, що  везли припаси для людей і коней, ставали у відведених їм місцях на  постій.

Князь Рюрик, меткий, непосидючий, цілими днями гасав  на  змокрілому коні від одного стяга  до іншого — наводив  порядок у війську. Князь Святослав листувався з князями та воєводами, щоб  залучити до походу якомога більше сил.

З кожним днем  прибували все  нові  й нові  загони. Київ і  Київська земля виставили всіх,  хто  міг  і  вмів  орудувати мечем, луком і списом. Володимир Глібович збирав свою дружину й ополчення в Переяславі. З дня  на день  очікували чорних клобуків хана  Кунтувдея, що  мали прийти з  Росі. Святослав щодня писав братові Ярославу в  Чернігів, щоб той не гаявся. Тривало безперервне і напружене листування Святослава з братом Ярославом.

Дізнавшись, що  Кончак перейшов Ворсклу, Святослав послав ще  й  листа: «Брате, а допоможи мені!»  На  це  Ярослав,  одержавши від Кончака багаті  подарунки і запевняння, що  половці хочуть  миру  і дружби з  чернігівським князем, відповів: «Аз  єсмь послал к  ним мужа   свойого Ольстина Олексича, а не  можу  на  свой  мужь  поїхати!»

Гарячий, як  і  всі  Ольговичі,  Святослав  вибухнув лайкою:

— Чортів син Ярослав! Він  послав до  Кончака ковуя[52]

Ольстина із запевненням, що  не  братиме участі  у поході, а нам тепер пише, що  не  може йти   на  Кончака тому, що боїться, як  би  той  не  перебив його  послів, коли піде.  Ярославе, Ярославе! Коли б ти не брат  мій  єдиний, я послав би свої  полки на Чернігів, щоб  провчити тебе! Я вигнав би тебе з білокам’яних палат чернігівських і пустив би по світу жебраком-ізгоєм!.. Ярославе, Ярославе!

Отже, один з найсильніших руських князів відколовся, поставивши цим  під  загрозу успіх  усього походу.

Святослав написав  листа Ігореві: «Брате, я  з  військом вирушаю в  останню неділю місяця лютого на  безбожного Кончака, що  стоїть за  Лубном на  Хоролі. А збирай, брате, свої  хоробрі дружини та йди  на  поміч мені!  Ждатиму тя під Лубном!» І послав гінцем досвідченого і витривалого гридня Гов’яду.

Гонець, не  гаючись, помчав у  далекий Новгород-Сіверський.

Нарешті прибули чорні клобуки. Вони отаборились понад  Либіддю, де  на  лузі,  під  снігом, було  багато трави для коней, поставили юрти  і розіклали вогнища. З котлів на весь Київ запахло вареною кониною.

Хан  Кунтувдей прискакав з  почтом на  Ярославів двір. Боярин  Славута, одягнутий у теплий кожушок, при   мечі, провів його  в хоромину Святослава.

Кунтувдей приніс із собою густий запах  кінського поту і гіркого диму  похідних багать. Розстебнувши кожуха і скинувши вовчого малахая, схилив у поклоні круглу   лисіючу голову.

— Салам-алейкум, княже!

— Хане, я радий бачити тебе! — підвівся назустріч йому великий князь київський. — Скільки вершників привів?

— А привів я шість тисяч вершників, усі — молодець до молодця, бистрі, як  вітер, а сміливі, як  степові тури!

Святослав не зміг приховати радості. Широким помахом руки  запросив хана  до  столу, звелів чашникові наповнити келихи найдорожчим ромейським вином.

— Дякую, хане! Твоя бистра кіннота ой як нам  потрібна! Тепер ми  можемо вирушати!

— Коли? — спитав Кунтувдей, обгризаючи смажене стегно  гусака.

— В останню неділю цього місяця. Могли б виступити й  раніше, та  ми   з  Рюриком  хочемо, щоб з  нами  встиг з’єднатися Ігор  Сіверський... А у нас тепер, з твоїм  приходом усе готове!

— Гаразд. Мої  вої  встигнуть відпочити, — хитнув головою  хан  і промовисто повів вузьким оком на  череп’яну амфору  з червоним ромейським вином.