6

6

А що  ж князь Ігор?

Усі дні після  Каяли він був сам не свій,  мов закам’янілий. Їв,  пив, перев’язував рану, розмовляв, але  і сам  відчував, і всім, хто жив  з ним разом, здавалося, що то не він,  а якийсь інший, мертвий душею чоловік. Видно, там,  на Каялі, йому було  завдано рани не  тільки в руку,  а передовсім у серце, в душу,  і якщо рана на  руці  швидко загоювалася і вже  майже не  турбувала його,  то  душевну рану  кожного дня, кожної хвилини він усе більше роз’ятрював, розвереджував власним судом  — своєю совістю. Він  звинувачував себе  — і зовсім небезпідставно — в смерті багатьох тисяч своїх  співвітчизників, у загибелі всього війська, у тяжких муках   воїв,   що потрапили у половецьку неволю, у сльозах сіверських дітей, жон, батьків, матерів, а найбільше — у страшному розоренні,  спустошенні Руської землі, якого нині,  в  сю  хвилину завдавали їй Кза  та Кончак.

Прохання його  перед Кончаком про  те,  щоб  привезти з Русі  попа, пояснювалося, в першу чергу, тим, що  він  хотів облегшити душу щиросердою сповіддю. Він розумів, що для його умерлої душі  потрібен був  ключ, щоб   відімкнути її, розбудити від  болісного сну,  від  скам’янілості,  впустити в неї, замість мертвої сукровиці, живу   кров, тепло, сонце, людське прощення. А таким ключем, він  знав, могло бути тільки слово, бо мазі, відвари, настойки, припарки — те все для  тіла, а  слово — для  душі.   А  хто  його скаже? Рагуїл? Ждан? Чи, смішно сказати, Янь?

Так  минув тиждень і другий.

У неділю, напередодні того  дня, коли Володимир Глібович  рубався з  половцями, а  потім сходив кров’ю і кричав під  ранами, з порубіжного руського города Дінця прибули до  Ігоря на  Тор  його  посланці, які  привезли з  собою старенького, одинокого попа Сильвестра. Попик, як  його  відразу  прозвав Янь, був  маленький, худенький, облисілий, якийсь знікчемнілий — чи  то від старості, чи  від надмірної пристрасті до браги та пива, але,  як  на диво, мав  довгу  сиву бороду і пристойний густий бас.  Ця  остання якість примирила з  ним розчарованого його непоказною зовнішністю Ігоря.

Для  церковної відправи було  поставлене на  березі річки   ще   одне   шатро,  і  того   ж  вечора  у  присутності Ігоря попик  Сильвестр,  одягнутий у  блискучі ризи,  з  срібною кадильницею  в  одній  руці   та  золотим  хрестом  у  другій, відправив  заупокійну  молитву по   душах   загиблих  та  молебень за  живих.

Ігор  гаряче молився, цілував хрест, бив поклони, плакав, просячи від неба  прощення і сподіваючись на  просвітління та облегшення душі.

Та заспокоєння не  приходило. Вночі він  знову кидався, скрикував, кликав до себе  княгиню Євфросинію, сина Володимира,  брата  Всеволода,  плакав,  скреготав  зубами  у якійсь несамовитій безсилості й люті  і тільки під  ранок, як і  раніш, знесилений і розбитий, поринув у важкий непробудний сон.

Наступного дня, після обіду,  Рагуїл  заявив, що непогано було  б розвіятися соколиним полюванням на  лебедів...

— Кажуть, біля  озера та в лузі Дінця неважко знайти їхні гніздовища.

Ігор  не  перечив — рука  вже  зовсім загоїлася, і Ждан та Янь   швидко переговорили зі  сторожею. Молоді джигіти зраділи: їм  теж  хотілося потішитися і бистрою їздою, і соколиним полюванням.

Виїхали у супроводі п’ятнадцяти сторожів, які,  пам’ятаючи  наказ Кончака пильно слідкувати за  бранцями, але  не набридати їм,  трималися віддалеки від князя та його  супутників. Ждан, що став  тепер не тільки конюшим, а й сокольничим, віз  на  лівій  руці  двох  соколів, на  голови яких  були натягнуті шкіряні ковпаки-карналі, що затуляли птахам очі, а Янь  припас у саквах на полудень кілька шматків в’яленого м’яса та в бурдюку холодної джерельної води, бо Ігор, поки його  братія та вої  перебували у полоні, навідріз відмовився вживати кумис, бузу,  а тим  паче  ромейське вино.

Ігор  та Рагуїл  їхали  попереду.

— Княже, — упівголоса сказав тисяцький, — мій джиґун, як  ти  знаєш, упадає за Настею. Молодиця гарна, нічого не скажеш, та чує моє  серце, що  поплатиться він  головою! Їй-богу,  поплатиться! Хай  тільки-но повернеться хан  Туглій та дізнається про  їхні  шури-мури...

— Я вже  казав йому  про  це,  Рагуїле, але твій  остолоп не тільки батька не  слухається, а й князя. Не  бити ж його!  Та й  не  маленький уже  — сам   знає, на  що  йде!  — відповів Ігор.

Рагуїл  важко зітхнув і, оглянувшись, ще  більше понизив голос:

— Та  я зараз хочу  не  про  те,  княже... Яню  хоч  кілок на голові теши, а  він  як  був  баламутом, зальотником,  так  і залишається ним, хоч  би  там  що!  Я  махнув би  на  все  це рукою, так серце ж болить: не зносити йому  голови!.. Однак він,  як ти сам знаєш, гострий на розум, дотепний і сміливий хлопець. І метикований достобіса! Ти ж бачиш, як він швидко  знайшов спільну мову  з нашими сторожами, — став  для них  як  свій, зразу  втерся у довіру, більше часу  проводить з ними, ніж  з нами, вони його  не  зупиняють, коли він  іде  в кочовище, навіть уночі  віється хтозна-де... А сю  ніч  повернувся і шепче мені: «Батьку, є  змога для  князя Ігоря і для всіх  нас  утекти!»  — «Хлопче, чи  часом не  п’яний? За  нами слідкують у двадцять пар  очей, коней дають  нам  тільки для полювання та  прогулянок і відразу відбирають...  Яка  змога?»  — відповів я.  Він  присунувся ще  ближче і  шепче на вухо:  «Настя познайомила мене з хрещеним половцем Овлуром, власне, тільки наполовину половцем, бо  його  мати Рута  — русинка, — так  от сей  Овлур, або  по-нашому Лавро чи Лаврін, може  дістати і коней, і зброю, і провести нас  аж додому! Він  згоден їхати  з  нами на  Русь...» Що ти  на  це скажеш, княже?

Ігор  задумався.

— А це  не  пастка?

Рагуїл  здвигнув плечима.

— Не  схоже. Для  чого  це  Насті? Янь  клянеться, що  вірить  їй. Та й сестра вона  Жданова — хоче допомогти братові і всім  нам. Сіверянка! І ніде  правди діти  — розумна, хитра! Каже: поки Кончак з братією в поході, саме  час тікати!  А не тоді,  як тисячі джигітів повернуться додому  і затоплять увесь степ...

Ігор  похитав головою.

— Вона,  мабуть,  правильно  міркує...  Та   тікати  я   не згоден!

— Чому, княже? — аж  вигукнув тисяцький.  — Ти  вже видужав! Раніше, звичайно, і мови не  було  б — куди  з пораненою рукою?!  А тепер  саме  час! Чому  ж не тікати?.. Якщо пощастить, не платитимеш за себе  такого скаженого, непомірно великого викупу. Це  раз... Потім, прибувши додому, розстараєшся  срібла та  золота, щоб   викупити всіх  нас  — князів і  бояр. Це  два... А  хто  ж  подумає про   дружину та чорних людей, що  знемагають у неволі? Тобі  це  найкраще зробити! Попросиш  князів,  у  кого є  багато половецьких бранців, щоб  викупили, обміняли. Це  три... Та найважливіше  те,  що  ти  зможеш знайти сили, військо, —  князі не відмовлять тобі в цьому, — щоб  захистити нашу Сіверщину, що залишилася зовсім беззахисною від степовиків... Ось  що дасть  твоя  втеча!..  Що  ж стосується нас, то ми  можемо і не тікати. Аби  ти втік!

Ігор  довго  мовчав, їхав,  понуривши голову. А потім, зітхнувши, відповів:

— Усе   це   розумно,  Рагуїле,  і  я  вдячний  тобі,   що   ти дбаєш і  про  мене, і  про  все  князівство... Але  тікати я  не можу!

— Чому?

— Як  же  я  покину в неволі брата, сина, племінника, а сам  утечу?  Як  покину дружину всю,  яку  через  своє  недоумство  завів  сюди? Що  скажуть мені  люди, коли сам  повернуся в землю свою, а братію, і боярство, і дружину залишу тут на  поталу? Як  дивитимуся в вічі  батькам і матерям, жонам і дітям? Ні,  не вмовляй мене!  Якщо терпіти муки неволі, то всім  разом!  А мені  найпершому!

— Ну,  не  таких уже  мук  ми  зазнаємо!

— Бачиш, поки половці сподіваються взяти з нас  такий багатий викуп, вони ставляться до нас  по-людськи. А втечи я  — і зразу  все  зміниться. На  князів надінуть пута  залізні, вас  заб’ють у  колодки або  кинуть до  ям, простих людей катуватимуть...

— Княже, ми згодні все витерпіти! — вигукнув Рагуїл. — Бо  віримо, що  коли ти будеш на  волі,  то зумієш заступитися за нас  і нас  вирвеш з ненависного половецького полону! Погоджуйся!

— Ні,  Рагуїле, не  погоджуся! І давай облишимо цю  розмову!  — не  підвищуючи голосу, але  твердо, навіть суворо сказав Ігор.

Рагуїл  замовк і з досадою махнув рукою. Ну  що  тут поробиш? Вигоріла, виболіла Ігорева душа!  Совість замучила його!  Карається князь, карається щодня і щоночі й не  матиме  спокою доти, поки останній його  воїн  не  буде  визволений з неволі половецької! Та  хіба  це  запомога всім  їм  — його  карання?

Вони довго  їхали  мовчки, заглиблені в свої думки. Навіть забули, куди  і чого  їдуть. І тільки голосний Янів  окрик вивів їх із глибокої задуми.

— Дивіться,  дивіться! Лебеді!

Вони глянули в той  бік,  куди  показував Янь.  Там, удалині, над  голубим степовим озером, поважно знялася пара ясно-білих довгошиїх птахів  і почала набирати висоту.

Ігор   стрепенувся. У  ньому раптом прокинувся  ловець.

— Ждане! Соколів!

Підскакавши до  князя,  молодий сокольничий передав йому  ловчу  птицю. Князь зняв з неї ковпака, дав якусь хвилину  призвичаїтися до яскравого сонячного світла  і підкинув високо вгору.  Потім випустив другу  і швидко поскакав навздогін, щоб  не  втратити їх з очей.

Усі помчали за ним.

Сокіл ніколи не  бере  своєї здобичі на  землі  і майже ніколи не  хапає її,  подібно яструбу, кігтями. Лови його  поартистичному красиві, точні, вивірені. Це  захоплююче видовище. Особливо сильне враження від нього у ясний день, коли на  тлі голубого неба  сокіл ширяє, мов  стріла. Не  дивно,  що  соколині лови стали улюбленою розвагою воєвод, бояр, князів, царів і, обставлені пишно, багато, перетворилися з часом на  справжнє ловецьке мистецтво.

Помітивши жертву, сокіл  не кидається на неї стрімголов, а підтікає під неї  знизу, лякає і жене  вгору, якомога вище й вище. А тоді  робить крутий поворот, заходить ззаду  і піднімається ще  вище над  нею.  Ось  тепер нещасна птаха  в його владі! Їй нікуди тікати!  З висоти, раптово, мов  стріла, пущена  з лука, падає він  на  неї  і одним, відставленим і гострим, як  ніж,  кігтем, розпорює їй груди  під  лівим крилом.

Жертва каменем падає на  землю.

Сокіл швидко опускається за нею, одним помахом кігтя перерізує їй  горло і, торжествуючи, п’є  живу  гарячу кров...

Ігор  зупиняється на  пригірку і, приклавши руку  козирком  до лоба, стежить за кожним порухом ловчих птахів.

Ось вони наздоганяють лебедів, заганяють високо в небо, а потім кидаються вниз з високості — і ті з жалібним криком, смертельно поранені, каменем падають униз, у сивий полиновий степ.

І тут усі бачать, як  здригнулися князеві плечі, заплющилися очі  й опустилася голова, а з вуст  його  зірвалися слова зі слізьми та гіркотою:

— І ти,  соколе, далеко залетів, птиць побиваючи, — до моря!  Та  не  злетіти тобі  знову в небо, не  злетіти! Бо  підрізано  тобі  крильця! Підрізано шаблями поганих!

Він не захотів  бачити лебедів, не захотів  брати  їх з собою. Мовчки повернув коня і, ні на кого  не дивлячись, поскакав назад.