6

6

Князь Володимир підозріло оглянув смерда Василька зі всіх боків. Смерд як  смерд. Груба  плоскінна сорочка, такі  ж штани з ремінним очкурем, на  ногах  — постоли, на  голові — кучма давно не  стриженого густого чуба.

Гм,  невже Ігор  не  знайшов іншого посланця, який би викликав довіру? І потім — утік  з полону! І не  сам, а з половцем! Гм!

— А ти не  переплутав? Може, то не  князь?

— Хай  мене Перун поб’є, князь! Бачив перед собою, як оце  тебе,  княже! А зараз він  лежить у мене за  хатиною, в садку... Їй-богу, то  князь! Казав — прямо йди  до  княгині!

Володимир поміркував, подвигав плечима, а потім, урешті,  наважився:

— Гаразд, поведу тебе  до княгині.

Почувши смердову розповідь, Ярославна не  засумнівалася   в  її  правдивості ні  на  хвилину. Сплеснувши руками, вигукнула:

— Ладоньку мій!  Ти  прилетів до  мене!  — І повернулася до  брата: —  Готуй вози!   Коней! Усе  необхідне в  дорогу! Я сама  поїду  назустріч! Та швидше!

— Княгине! — сторопів Володимир. — Куди? Сама? Насупроти ночі?  Небезпечно ж! І я з тобою!

— Роби, що кажу! — відрізала суворо  Ярославна. — Я хутко переодягнуся! Зі мною поїде  боярин Вовк, а ти,  Володю, залишайся  тут!

Володимир похитав головою, але  перечити не  посмів. Смикнув смерда за  рукав і  притьмом кинувся до  дверей.

Виїхали опівночі. Ярославна — попереду, на возі, вимощеному перинами  та  подушками, застеленому килимом, щоб  м’яко було недужому князеві повертатися додому, а позаду  — боярин Вовк  із сотнею гриднів. Поряд з ним скакав смерд Василько, — боярин теж не довіряв йому  і на крок не відпускав від себе.  На окремому возі їхав старий князівський знахар і костоправ Гук.

Коротка літня ніч  минула швидко. Та Ярославні здалася вона довгою-предовгою. Коли б могла, то летіла  б чайкою, зозулею, бистрокрилою ластівкою до свого ладонька!

На  світанку раптом пролунав веселий передзвін церковних  дзвонів. Ніби на  Великдень чи  на  Трійцю. Він  линув і линув над  полями, над  лісами, над  широкими просторами.

— Що  це?  — спитала княгиня.

— Це  дзвонять у нас, це  голос святого Михайла, — пояснив смерд Василько.

— А хіба  сьогодні свято яке? Василько знизав плечима.

— Ні,  сьогодні будень.

— То  чому  ж дзвонять?

Ніхто цього не  знав. Не  знав  і Василько.

В’їхали  в село.  Хоча  було ще зовсім рано, тут було гамірно.  З далеких хуторів, з бічних завулків, з дворів виходили святково одягнені люди  і, ведучи за  руки  дітей, прямували кудись вулицею.

Боярин Вовк  запитав найближчих:

— Що  за свято у вас  сьогодні? Чому  дзвонять? Люди  вклонилися.

— Радість велика у нас  — князь Ігор  повернувся!..

— Сокіл прилетів з поля Половецького!

— Тепер і нас  захистить, і воїв  наших, синів наших визволить із неволі!

— А  ми  всі  станемо за  нього горою —  насупроти ворога!..

У Ярославни заблищали сльози.

— Де ж він?  Князь Ігор?

— На  тому  кутку... Ми  всі  туди  йдемо!

Разом з  народом  під’їхала Ярославна до  Василькового двору. Тут  уже  було  півсела. Люди   товпилися на  вулиці, в дворі, поза  тинами. Перед княгинею розступилися. А вона  пташкою спурхнула з  воза  — і полетіла через   подвір’я в  садок.

Ігор сидів на  невисокому ослоні відпочилий, умитий м’якою річковою водою, причесаний.

— Княже мій!  Ладоньку! — скрикнула Ярославна, простягаючи до  нього руки. — А де ж син  наш, — князь Влодимир?[80]

Ігор  зблід, подався вперед, — і вона ластовенятком упала йому  на  груди  і залилася сльозами.

Він  гладив її коси, цілував мокрі щоки, а в самого теж туманились очі.

— Як  діти?

— Всі живі, здорові.

— Слава Богу  — все тут гаразд... Одно лихо  — мій  нерозумний похід...

Він  не  стримався і заридав.

Люди обступили Василькове  обійстя  —  теж  плакали, примовляючи:

— Мученик!

— Вирвався із неволі поганської!

— Проторив стежину й іншим... Тепер почнуть повертатися  і наші синочки — хто живий зостався!

— Викупить князь!

— Тому  й тікав!  Хоча  міг  накласти головою!

До  Ігоря долітав цей  гомін, і він  тут,  у цьому звичайному  сіверянському селі, серед простих поселян-севрюків, зрозумів, усвідомив, що  з вуст людських не злетіло жодного слова осуду,  хоч він  з тривогою чекав його, що  люди  ждуть від нього захисту від нових половецьких нападів і визволення  сіверянських воїнів із неволі...

Його перенесли на  воза, і  чималий князівський  поїзд рушив у зворотну путь.

А дзвони гучали святковим благовістом, що  линув і линув довкіл усього шляху, по якому проїздив Ігор, наповнюючи  людські серця надією, що  лихо  тепер відступить. Затихав  благовіст в одному селі  — відразу ж починав звучати в наступному. І люди  виходили назустріч і вітали князя,  бо вже Сіверська земля знала і про  його  рани, і про  його  муки, і  про  його  мужність, і про  незвичайну втечу, коли не  один раз  він  міг  загинути. Кожен розумів, що  ця  втеча  рятувала від неволі не лише одного князя, а й наближала визволення всіх  полонених руських воїнів. Бо  хто  ж  потурбується про них  більше, як  не він?  Ця  втеча  знімала з Сіверянської землі неймовірно важкий тягар  — викуп за князя, бо дві тисячі гривень, що  складали кількарічний прибуток Новгород-Сіверського князівства і які потрібно було сплатити половцям, тепер залишалися на батьківщині. Нарешті, всі сподівалися, що,  будучи  на  свободі, Ігор  зуміє  подбати про  оборону Сіверської землі, бо це  ж найголовніша турбота князя...

Ігор  під’їздив до Путивля.

Тут  теж  ясно гули   дзвони,  усміхалося чисте  сонце,  у синьому небі  шугали білі  голуби. Усі,  хто  міг  ходити, висипали на  вулиці та  майдани, вітали князя з  визволенням та  поверненням додому, плакали від  горя, що  поселилося майже під  кожною стріхою, майже в кожному сіверському серці.

Коли з’їхали  на гору,  звідки відкривався широкий краєвид  на  могутню фортецю на  крутому шпилі,  на  голубий Сейм та сині  бори, Ігор  змахнув сльозу, що раптом защемила  в оці,  і,  повернувшись до  Ярославни, схвильовано прошепотів:

— Боже, я  дома!..  Дома!.. А серце моє  там,  на  Каялі, з моїми воями-соратниками, живими і загиблими. Поки житиму, пам’ятатиму про  це!.. Загиблим — вічна  пам’ять, а про живих подумати і  подбати повинен я!  Це  мій  найперший обов’язок!.. Як  тільки зможу сісти  на коня, відразу ж помчу до Чернігова та Києва — просити допомоги у князів. А своє віддам усе:  золото і срібло, сережки та персні, оксамити та хутра,  стада  та отари. Залишуся голий і босий, а витязів своїх визволю з неволі половецької...

— Ладоньку мій! — пригорнулася до нього Ярославна. — Ладоньку! А як  же інакше!

Зустрічати Ігоря з  Путивля вийшли всі,  хто  залишився живий. Попереду стояв Володимир Ярославич з малолітніми сестринцями, за ними — челядь та вся  путивльська залога. Багато хто плакав, але  то були  сльози радості.

— Таточку! — кинулися до  Ігоря діти,  коли підвода зупинилася. — Таточку! Татусю!

Володимир Ярославич згріб  їх на  оберемок — посадив на  воза.  Ігор  притягнув дітей  до себе, а по  його  змарнілому обличчю текли сльози. І теж  радісні, щасливі.

Обняв і шурина, що  нахилився до нього.

— Дякую, Володимире! Дякую, брате  мій,  що  врятував їх, зберіг!  Не  дозволив хижому Кзі  познущатися з них! Ярославна все  вже  розповіла мені...

— Слава Богу, Ігорю,  що   живий  повернувся  додому! Я радий цьому!  За  тиждень-другий нога   загоїться — і помчиш до Новгорода, до свого золотого стола!

— Ні,  Володимире, не  через   тиждень-другий, а  завтра! Хворіти ніколи — треба  збирати нову  дружину! Бо  Кончак та Кза  можуть прискочити по  моєму сліду!

— Тоді  я залишуся  тут!

— Ні,   тут  залишиться воєвода Вовк... Він  досвідчений воїн!..   Та   ти   сам   знаєш...  А  ти   мені   потрібен  у  Новгороді!

Ігор  привітався з людьми, що оточили підводу, з воїнами путивльської залоги — і віз  в’їхав  на  перекидний міст, що вів до обкованої залізом городської брами...