РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ 

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ 

1

Хан  Кза  лютував на Посем’ї. Десятки сіл розвіяв димом, сотні сіверян погнав у неволю, ще  більше, переважно дітей та старих, позбавив життя, приступом узяв  дерев’яний острог,  що захищав Путивль, і дотла  спалив його, а захисників, що  залишилися живі, пов’язав мотуззям, причепив коням до хвостів, стягнув униз, до річки, і потопив на  виду  у князя  Володимира і  всіх  путивльців, пустивши їх  пливти за водою.

Потім обложив Путивль.

Він  знав, що  в невеличкому городі небагато князівських дружинників-гриднів, які  добре  володіють зброєю, а  решта — втікачі з пригорода та навколишніх сіл.  Хіба  то вояки! Він  також знав, що  навкіл на  багато-багато верст  — аж  до Чернігова та  Києва — жодної князівської дружини, бо  всі без  винятку Ігореві витязі в Половецькому степу... Ні  Ярослав  Чернігівський, ні  Володимир Переславський, ні  Святослав Київський не  прийдуть Сіверській землі  на  допомогу, бо самі  мають клопіт з Кончаком. Тому  почував себе  Кза тут  вільно, як  у себе  в  юрті, і  своє   військо, щоб  охопити більший простір, розділив на три нерівні частини: з найбільшою  сам та сином Романом залишився під Путивлем, сподіваючись без зволікань узяти  його, з другою  послав зятя  Костука на річку  Клевень, а третю  дав молодшому синові Чугаю, щоб  поплюндрував береги верхнього Сейму.

Однак ні  першого, ні  другого, ні  третього дня   взяти Путивль Кзі  не  пощастило. Невелика, майже кругла в обводі фортеця настовбурчилася проти нього високими валами, дубовими заборолами, а головне — відчайдухами-захисниками.  Топлячи бранців у  Сеймі, він  сподівався залякати путивльців, а  вийшло навпаки: ще  більше озлобив їх,  переповнив їхні  серця непохитною затятістю — боротися до загину!

— Браття, а  видите, що  буде  з  нами, якщо здамося! — загукав тоді  Володимир, показуючи на  трупи, що  пливли по  річці. —  Так   поклянімося ж  нині: Путивля не  здамо! Будемо битися до  останку! Кза  зможе ввійти в город  тільки  тоді,  коли жодного з нас  не  залишиться живого! Тільки тоді!

— Клянемося! Клянемося! — загриміло на  валах.  — Путивля не здамо!  Ліпше спалимо себе  живцем, ніж  піддамося ворогові!

Кза  лютував, а нічого вдіяти не  міг.  Підступити до  Путивля можна було  тільки від  поля, з  півночі, бо  з  інших трьох боків  його  оточували крутоспадні урвища, по яких  годі добратися навіть до  підніжжя валу.  Та  з боку  поля, що  не вигадував Кза, ввірватися у фортецю теж не пощастило. Володимир стягнув на  цей  відтинок валу  найкращих воїнів — стрільців-лучників, метальників списів, мечників, і вони не дозволяли половцям не  тільки здертися на  забороло, а  й навіть підступитися до валу.

За час  облоги Кза  зовсім схуд,  споганів. Чорні віспинки робили його   обличчя схожим на  старе   потемніле решето. В очах  — шал.  Ще  б пак!  Сподівався пройти усю  Сіверську землю, а застряв під Путивлем! Яка  ганьба!  Кончак дізнається  — засміє! Прокляття!

Він  уже пронюхав, що  в Путивлі знаходиться сім’я  князя  Ігоря — княгиня  Ярославна з  дітьми, і  поклявся захопити город, чого  б це  не  коштувало. Захопити сім’ю  Ігоря! Ото  була  б  здобич! За  сім’ю   Ігор   розкошелився б,  віддав би  все,  що  має!  Піде  голий по  Русі,  з протягнутою рукою, як   старець,  —  тільки  б  визволити  свою ладу   з  малими дітьми!   Ото  була  б  радість для  старого серця — справжня помста за  давню перемогу Ігоревого старшого брата  Олега над  його   ордою, коли  ханські жінки з  дітьми потрапили у ворожий полон!

Він  підхопився з похідного ложа  і вискочив із шатра — загукав охоронцям:

— Всіх  беїв  до мене! Зібралися беї.

Кза  показав камчею на  вали  Путивля:

— Там,  за ними княгиня Ярославна, жона  Ігоря, з дітьми! Як  її взяти? Хто  скаже?

Беї  підняли голови, почали чухати  потилиці.

— Чого  мовчите?  —  розізлився  Кза.  —  Думайте!  Говоріть!

— Краще нам  Ігореву волость пограбувати, ніж тут скласти голови, — насмілився порушити мовчанку один, явно із згоди останніх. — Залишимо Путивль. Спалимо села  дотла, все  там  заберемо!

Кза  аж підскочив — побагровів.

— Дурна твоя   рада!  Села ми  й  так  попалимо! Тепер я бачу,  що  ви  не  воїни, а  тупиці, нерозумні барани! Завтра вранці всі  на  приступ! Заготовте довгі  штурмові драбини, бойові сокири, наточіть шаблі, кожному воїну, хто лізтиме на  вал,  пообіцяйте подвійну винагороду! Ситніше погодуйте людей, щоб  веселіші були!  І — на  приступ! Ми  повинні взяти цей  город!

— Як?  — вирвалось у когось.

Кза  повернувся лицем до Путивля, ткнув камчею в тому напрямі.

— Ми   обдуримо  Володимира  Галицького! Ось   ви   бачите   —  перед вами ворота. Їх  так  просто не  взяти!   Міцні!  І все  ж  ми  почнемо приступ саме  тут! Хай  Володимир думає, що  половці саме  тут  хочуть  прорватися, сюди  стягне  всі  свої   сили. А  ми  вночі таємно  зосередимо всі  свої кращі  сили  у  яру,   що   відділяє  Путивль  від   гори   Перуна!  — Він  камчею показав направо. — Там,  недалеко від валу,   під   захистом  дерев   та   кущів,  діждемося потрібної хвилини  —  і кинемось  на   приступ!  У  Володимира  там людей  буде   мало   —  ми   швидко  зімнемо  їх  і  ввірвемося в город!   Ви  зрозуміли?

— Ойє, ойє, — закивали головами беї.

— Тоді  ідіть  — готуйте все,  як  я сказав!