5

5

По  приїзді в Новгород-Сіверський Ігор  запросив до себе княжича Володимира Галицького. Помітно схвильований і злегка зблідлий, той,  щойно прибувши з Путивля, поспішно ввійшов до хоромини, обняв сестру і зятя  і відразу, без зайвих  слів  запитав:

— Ну  що?  Батька бачили? Як  він?  Що  сказав? Ярославна схлипнула, її рівний гарний носик зморщився,  шовковисті брови здригнулися.

— Постарів... Схуд...  Очі стали тьмяні, заглиблені в себе, ніби  дивляться не  вперед, а назад, на  пройдене життя...

— Ну,  це  ясно — старість. А старість — не  радість... Та не про  те мова... Про мене ви з ним балакали? — нетерпляче запитав Володимир.

— Балакали, — відповів Ігор. — Спочатку й  слухати не захотів про  замирення з тобою, а потім погодився на  твоє повернення, якщо даси  слово, що  порвеш з боярством і не піднімеш руку  ні на  нього, ні на  брата  Олега!

— Такого брата  у мене немає! — скипів Володимир. — Чого  захотів!  Визнати братом сина Настаськи! Ніколи! Який він  княжич! Байстрюк!

Ігореве обличчя посуворішало.

— Та ти не  гарячкуй! Вислухай спочатку!

— Ну?  — Володимир дивився чортом.

— Ти  міркуєш не  як  дорослий муж,  а  як  отрок... Тебе жде  золотий Галицький стіл,  під  рукою незабаром стануть залізні галицькі полки, під  якими, коли вони йдуть, здригається земля і води  розступаються!.. Князь Ярослав справді дуже  постарів. Видно, ті незгоди, що  впали важким тягарем   на  його плечі, укоротять йому віку.   А  ти  не  хочеш цього зрозуміти! Дався тобі  Олег!  Про князівство думай, а не про  нього. Та й брат  він  тобі  по  батькові, від цього нікуди не дінешся! Серед князівських синів байстрюків не буває! Все  одно в них  князівська кров!

— Не  в?знаю я  Настасича братом! Ніколи не  в?знаю!

— Визнаєш! — Ігор  почав сердитися. — І напишеш про це батькові! Бо  це для  тебе  єдиний шлях  на Галицький стіл! Іншого я не  бачу...

— А якщо не  напишу?

Ігореве обличчя скам’яніло, очі  похмуро блиснули. Він умів  бути  твердим і суворим.

— Якщо не напишеш, тоді їдь від нас,  Володимире! Хоча, видить Бог, я цього не  хочу,  бо люблю тебе  як  брата!

— Ось  як!  — Володимир ще  дужче  зблід, по  обличчю пробігла гримаса болю. Він  повернувся до  Євфросинії. — І ти,  сестрице, так  думаєш, як  твій  ладо?

Ярославна помертвілими губами прошепотіла:

— Прости мене, братику, але  і  я  так  думаю. І прошу тебе  — напиши батькові! Помирися  з  ним!  Не  довго вже йому  стежку топтати на білому світі,  тож  хай хоч наостанку знайде спокій... Напиши!.. Заради себе і всіх нас!.. А ще — не вір  боярам! Не  вір! Це  змії  підколодні, підступні!

Вона обняла брата  і на  грудях  у нього заплакала. Володимир обережно відсторонив її,  посадив на  лаву  і сам  сів  поряд, охопивши голову руками. Довго так  сидів, непорушний, дивився у  куток, і  не  можна було  зрозуміти — думає він  що-небудь чи ні,  таким безтямним був його погляд.

Ні  Ігор, ні Ярославна жодним словом не  порушили цієї напруженої тиші, даючи княжичу можливість самому зважити все  і  знайти вихід  із  того  становища, в  яке   він  потрапив.

Нарешті Володимир важко зітхнув і тихо  проказав:

— Гаразд, я  напишу такого листа. Напишу... Хай  усім вам  буде  легко!