1

1

Місяць лютий літа  1184-го видався на  Посуллі, як  і по всій  Руській[1]   та  Половецькій[2]   землях, сніжним і суворим. Ріки й  озера закувало міцним крижаним панцирем, степи лежали під  товстим покровом сліпучо-білого снігу  мертві, безмовні, а соснові бори та березові гаї,  здавалося, дрімали в холодному тихому сні,  осяяні блискучим сонцем.

Лише звірі  та птахи  іноді  порушували цю застиглу морозяну  тишу. То раптом десь  на видноколі застугонить мерзла земля під копитами тарпанів, що,  збиваючи снігові вихори, мчать хтозна-куди, то  з  глибокого байраку долине вовче виття, то з голубого неба  шугоне зі свистом униз, на здобич, сокіл-гострозорець.

Ось  такої сонячної морозної днини по  засніженій рівнині, що розкинулася між річками Хоролом та Сулою, поволі їхали  на  захід, з  Половецької землі  в  Руську, два  вершники — старий і молодий. Обидва в латаних, ношених-переношених, але  теплих — вовною назовні і вовною всередину — половецьких  кожухах, що  сягали колін, у волохатих баранячих шапках та стоптаних постолах з кожушини, підшитих цупкою повстю. Їхні коні були  худі, стомлені  і через   силу брьохалися в глибокому снігу, ледве  волочачи ноги.

Один з  верхівців, старший, бородатий, зігнувся, важко дихав,  безупинно хапався за груди і натужно заходився хрипким  кашлем. Молодший їхав  поруч і підтримував свого супутника, щоб  не  впав  з коня, а коли той  задихався і закочував  очі  під  лоба, розпачливо шепотів:

— Чекай, отче,  не вмирай!.. Скоро-скоро Сула... А на тім боці   — рідна земля... Україна... Там   свої  люди не  дадуть загинути... Доберемося додому... На  Сейм...

Коли старшому ставало легше, він  збивав з бороди паморозь, з натугою і гіркотою в голосі відповідав:

— Додому?.. Не  доберуся я  вже  додому... Відчуваю, як тануть мої  сили... Як  пече  в грудях  і ноги холонуть... Клята Половеччина всі  соки висмоктала... Три  роки неволі, поневірянь, голоду   та  побоїв далися взнаки!.. Був,   як  дуб,  а став, як  висохла билина... Туга  серце сточила, мов  іржа  залізо, — за спаленою хатиною, за порубаними дітками найменшими, за  нашою матір’ю, що  десь  у  бусурменському полоні невтішно сльози ллє,  якщо жива, за Настею, твоєю сестрицею, яка  стала, кажуть, наложницею у поганина-половчина... Один ти в мене залишився, Жданку, бо Іван хтозна, чи  живий... Одна моя надія — ти...   Сподіваюся, що доберешся на рідну  землю і пустиш у неї коріння... Щоб рід наш  не  перевівся!

Ждан злякано глянув на батька, бо в голосі того  звучала явна приреченість, і сказав підбадьорливо:

— Разом доберемося, отче!.. Разом!.. Ось незабаром Лубен чи Ромен... Або натрапимо на  якийсь інший городок на  Сулі...  Там  обігріємося, підгодуємося — і далі  в путь, додому!

Батько не відповів, тільки сумно похитав головою і знову  схопився за  груди, забухикав, а  Ждан міцніше стиснув його  за лікоть і вйокнув на  присталих коней.

Зимовий день  короткий. Сонце швидко опускається за далекий червонястий небосхил. А Сули  все не видно й не видно. Невже ще одну  відчайдушно жорстоку студену ніч  доведеться провести у сніговому заметі? Чи  ж витримає батько?

Юнак піднімається на  стременах, почервонілими очима вдивляється в біло-синю долину. Обличчя його  загострилося,  заросло русявою м’якою борідкою, засмагло й потріскалося  на  холодному сонці, на  пекучих морозяних вітрах.

Він  напружує зір,  сподіваючись на  високому правому березі Сули  побачити фортецю чи якесь інше людське житло,  але сліпуче сонце, що  б’є прямо в обличчя, та іскристий сніг  нагонять на  очі  сльозу, і все  попереду мерехтить, грає веселковими барвами. Небо зливається з землею.

У  серце юнака закрадається тривога. Невже збилися з путі?  Від Хоролу до Сули  верст  тридцять. Пора б уже показатися українному порубіжжю! А його  все  нема, й  нема, й нема... Є від чого  впасти у відчай!

Десятий день  тікають вони з далекої Половецької землі. Перед внутрішнім зором Ждана пропливають події  останніх трьох  років.

Несподівано на Посем’я напала орда хана Кзи  — сплюндрувала багато сіл,  малих і старих винищила, а дорослих потягла  в неволю.

Їм з батьком пощастило: вони опинилися разом у кочів’ї половця[3]  Секен-бея, а  матір і  сестру запроторили  кудись далі.  Життя було  підневільне, собаче. У кого  дома  залишилися якісь статки, тих  родичі викупили. У них  же  не  було ні  статків, ні  родичів, і  їх  ніхто не  викупив. Вони стали довічними рабами — пасли табуни коней, череди овець, стада  верблюдів та  худобини, обробляли байські бахчі.  Заготовляли для  зимівників дрова, шили одяг  та взуття, лагодили вежі, тобто половецькі  вози  з  халабудами-юртами, вимочували шкури та виконували десятки інших робіт.  І весь час,  де б не  були  і що  б не  робили, думали про  втечу.

Звичайно, найкраще було   тікати влітку, коли  тепло і коли кожен кущик заховає тебе  чи  пустить переночувати. Однак влітку  з полонеників не  спускала ока  варта, а в пустельному степу, що  розділяє Половецьку і  Руську землі, постійно рискала кінна сторожа, яка  стерегла половецьке пограниччя від нападу руських князів і виловлювала втікачів. Не один такий нещасливець потрапляв їй до рук,  і тоді йому виколювали або  випікали око, відрізували вухо чи розпеченим залізом ставили на  щоці тамгу[4].

Тому  вони вирішили влітку  не  тікати. Краще — взимку. Коли завіє  завірюха і степ  занесе снігом, коли вдарять морози, половці послаблюють пильність, а іноді  й зовсім не  стережуть невільників. Бо  ж хто наважиться тікати у голу засніжену  пустелю? Ступиш кілька кроків — і слід  миттю викаже тебе.  А в путі  на  сміливця чекають і люті  морози, і голод, і вовчі  зграї.  Та й половецькі роз’їзди легко можуть помітити... Тому  майже не  було  випадків, щоб  хто-небудь утік  узимку.

До  втечі  готувалися довго  і ретельно: заощадили харчів, прилагодили одяг  та взуття, роздобули дві теплі  кошми[5]  для спання в снігу, насушили труту,  щоб  викресати вогню, вибрали в табуні, який доглядали, найвитриваліших коней — і однієї ночі, коли захурделила буремна хуртовина, рушили в дорогу. Сніг  відразу замів  їхні  сліди  і, ніким не  помічені, вони промчали понад берегом ріки, а  під  ранок по  льоду перемахнули на  той  бік.  Там, у лузі,  попасли коней, що,  як і  їхні  дикі  родичі-тарпани, були  призвичаєні всю  зиму  добувати собі  корм з-під снігу, розгрібаючи його  копитами, трохи  самі задрімали в заметі, закутавшись по половецькому звичаю в кошму, а потім знову рушили в путь.

Хуртовина не  вщухала п’ять  діб — занесла всі  сліди, всі степові стежки-доріжки. Їхати  стало  важко. Коні стомилися, почали худнути. Зате  не зустрівся жоден половець, і в серцях втікачів почала зростати надія на  порятунок.

Коли б тільки не  батькова хвороба!

Позаду залишилися трирічні поневіряння і труднощі останніх днів, а попереду ось-ось покажуться окраїнні землі Русі... Там  свої  люди, там  порятунок!

Ждан раптом відчув, як  батько схитнувся і поволі почав хилитися коневі на  шию.

— Отче, тримайся! — гукнув стривожено. — Вже  зовсім близько! Ген-ген ліс  і широка долина! А за  нею  височіють горби... То,   напевно,  Сула... Ще трохи — і  ми  знайдемо людське житло!  Тримайся!

Батько з  натугою підвів голову. На  юнака глянули почервонілі, каламутні очі.  Зчорнілі, вкриті смагою губи  пожадливо хапали морозяне повітря, а посинілі від холоду руки судорожно шарили біля  серця.

Жданові стало лячно: невже помре?

Він  у відчаї  поглянув уперед і тут несподівано для  себе справді побачив і приметений снігом ліс,  і річкову долину, і високой тогобічний ліс,  що  мрів  у надвечірній імлі.

— Отче, Сула!  — вигукнув голосно і вдарив коней. Незабаром вони в’їхали в ліс  і широкою галявиною почали   спускатися до  берега. Довкола стояли під  сніговими шапками темні дерева і лапаті кущі.  З-під них  швидко виповзали густі  сутінки. Наставав вечір.

Ждан з сумом подумав: «Не  встигнемо на  той  бік.  Та чи є  там  поблизу сільце яке-небудь  чи  городок? Знову доведеться — в котрий раз  — ночувати в сніговому ліжку...»

За  себе   він  не  боявся. Хоча   й  холодно —  переспить. А батько? Йому потрібна тепла хата,  гаряча їжа...

Похиливши голови, стомлено тюпали коні, скрекотала, перепорхуючи з  гілки на  гілку, сорока, а  Ждан гарячково думав, як  бути,  що  робити, і нічого не міг придумати. Одне твердо вирішив — не  переправлятися ввечері через  широку річкову заплаву, де можна провалитися в незамерзлий прогній, а діждатися ранку. Отже, треба  шукати затишне місце, розкласти багаття і відігріти батька.

Раптом його  погляд упав на велику кучугуру  снігу, поверх якої стримів дуплистий осиковий  окоренок.  Невже мисливський зимівник? Він  потягнув повід «соб»  і незабаром спинився на узліссі, перед  напівзаметеною лісовою хатиноюземлянкою. Все  ще  не  вірячи такій несподіваній удачі, він притьмом сплигнув з коня, розгріб руками сніг  біля  дверцят і відчинив їх. В зимівнику давно ніхто  не  жив.  Пахло сирістю. Дерев’яні стіни і стеля взялися памороззю, посеред землянки, якраз під димарем, чорніло викладене з дикого каменю  вогнище, на якому стояв закіптюжений горщик, а попід стінами виднілися широкі лави  з грубо  обтесаних плах.

Ждан вискочив надвір.

— Отче, злазь!   Я  знайшов зимівник! Зараз розпалимо вогонь, нагріємось,  щось зваримо! —  голос його дзвенів радістю.

Та  батько вже  не  міг  сам  злізти з коня. Ждан взяв  його на  руки, вніс  у землянку, простелив кошму на  лаві,  поклав на  неї  хворого.

— Полеж тута! Я принесу дров!

Повернувся він   з  оберемком сухих   соснових  гілляк  і смолистих сучків, поламав  їх  на   дрібні цурупалки, щоб швидше загорілися,  ножем  настругав стружок та  наколов лучини, а  потім, діставши з-за   пазухи кремінь,  кресало  і трут,  викресав вогню. Незабаром посеред землянки весело загоготіло полум’я. Дим, що  спочатку наповнив майже все приміщення, скоро знайшов собі  вихід  через  димар, і дихати  стало легше.

Ждан ожив, повеселів. Він повірив у те, що відігріє батька,  вилікує, поставить на  ноги, і вони завтра вирушать далі в путь. На радощах присунув до вогню горщик з снігом, вніс торбинку, де  ще  було  трохи  пшона, перемішаного з  шматочками замороженого м’яса, і почав варити куліш. Коней стриножив і  пустив на  луг  пастися, а  також заготовив на цілу  ніч  дров.

За  якусь годину в невеликій землянці стало тепло. Зварилася нехитра страва, і Ждан, потримавши горщик в снігу, щоб  остудити гаряче запашне вариво, подав його  батькові.

— Їж!

Старий посьорбав трохи   і відклав ложку. Дихати йому було  важко, боліло в грудях, його  знову почала тіпати пропасниця.

Тоді  Ждан приклався до кулешу і виїв  півгорщика. Тепла  сита  їжа  розморила хлопця, і він,  похилившись на  лаву, незчувся, як  заснув. Розбуркав його  батьків голос:

— Христе Ісусе, Мати Божа, Царице Небесна, порятуйте мене або  прийміть мою  душу,  абись не  мучився! — бубонів старий. — І ти,  Дажбоже, і ти,  Роде, і ти,  Велесе, теж порятуйте мене, виженіть з мене злого  духа,  що  вселився в моє  тіло,  дайте  сили, щоб  добратися додому і востаннє поглянути на  рідні  місця!..

Жданові стало  лячно, він не поворухнувся, щоб не перервати  батькової молитви, його   задушевної розмови з  богами — нинішніми, ромейськими, і старими, прабатьківськими.  Бо  хто відає, які  боги  справжні, сильніші — сьогочасні чи давні?!  Правда, всі вже на Русі ходять  до церкви і вірують у триєдиного Бога — Бога Отця, Бога Сина і Бога — Духа Святого. Однак і давнім, прабатьківським, богам багато хто молиться тихцем, щоб  ніхто  не почув і не побачив, бо за це можна всього майна, а то й голови позбутися, якщо дізнається  хто-небудь з  людей можновладних — піп, єпископ, посадник, огнищанин[6], боярин чи сам  князь. Двовір’я вони не терплять, особливо попи, і розправляються з двовірцями нещадно. Та старі  боги  живучі: бог сонця — Хорс, або Дажбог, покровитель русів   — Велес, бог  весни — Ярило, бог  вітру  — Стрибог, бог  грому — Перун... Попи повикидали в річки або  поспалювали на  вогнищах дерев’яні боввани цих богів, а в пам’яті людській самих богів  знищити не  змогли. Хоч   минуло вже   двісті літ,  як   грізний князь Володимир відрікся від старих богів  і привіз від ромеїв нових, як кажуть, справжніх, люди  від  старих богів  не  відцуралися і на  свята дають  їм  требу[7]  — ставлять на  покуть у горщику та в мисці кутю   з  узваром, виносять на  кладовища  душам померлих різні  напої та наїдки, у місяці червні на честь  Купала молодь розкладає в лісах, біля  річок, великі багаття, веселиться, співає, стрибає через  той  священний вогонь, щоб  очиститися від усілякої скверни, тобто  нечистих духів, а дівчата плетуть вінки і пускають у воду, щоб  дізнатися про свого  судженого... І вже  всі без  винятку — старі, малі, князі й смерди — вірять у нечисті сили: у чортів, відьом, відьмаків, у русалок та мавок, водяників, лісовиків, у домовиків та потерчат, що  живуть, невидимі, десь  поряд і можуть вчинити людині добро або зло, найчастіше — зло. Їх задобрюють, їм виносять потай требу, а коли це не допомагає, прикликають на поміч попа — і той хрестом проганяє нечисту силу  або освячує осквернену нею  оселю чи  місцевість...

Ждан теж вірив  і в нових, і в старих богів, вірив  у нечисті сили і не  здивувався, коли почув, як  батько молиться всім тим  богам, благаючи їх вигнати з болящого тіла  злих  духів, що  поселилися в ньому.

Тим часом старий на  якийсь час  затих, а  потім тихо покликав:

— Жданку, Жданку!

— Чого тобі?

— Якщо помру, не  залишай мого  тіла  звірам та  хижим птахам на  розтерзання... Спали мене тоді...  По  предковічному  звичаю племені нашого!..

— Не  помреш, батьку... Я сидітиму біля  тебе,  поки видужаєш...

Батько на це не відповів нічого, — повернувся на другий бік,  обличчям до стіни, і затих.

Ждан довго  прислухався до його  важкого нерівного дихання, а потім заснув.

Коли прокинувся, то  йому  здалося, що  він  спав  зовсім недовго. Однак вогонь встиг  погаснути, жар  зачах, і в землянці віяло холодом. Крізь шпаринку в дверях пробивався вузький жмутик сонячного проміння.

Ждан швидко відкинув теплу  кошму, відхилив дверцята і виглянув надвір. Над  лісом  підбивається зимове сонце. Оце так  поспали!

— Вже  ранок, отче... Як  тобі? Батько мовчав.

— Ти  спиш?

Батько і цього разу  не  відповів. Ждан кинувся до нього, торкнувся руки, що лежала поверх кошми. Рука  була холодна,  мов  лід.

— Отче!  — зойкнув у розпачі юнак. — Отче!

Батько лежав на лаві  неприродно витягнутий, мовчазний і застиглими очима дивився в закіптюжену стелю землянки.

Ждан опустився біля  нього на  коліна і беззвучно заплакав.  Тепер він  залишився один у цьому чужому, холодному світі  і, хоча  вже  мав  дев’ятнадцять літ,  почував себе  скривдженим, знедоленим сиротою.

Стояв над  батьком довго, аж  поки не  відчув, що  змерз. Тоді підвівся і вийшов надвір. Потрібно було виконати батькове  прохання — спалити його  на  вогнищі.

Спочатку по  слідах  у снігу  розшукав коней,  привів до зимівника, потім настягав з  лісу  на  галявину чималу купу сушняку і поклав на неї  батька. Робив це,  як  уві сні,  все  ще не  вірячи в те,  що  сталося. Стомившись, присів під  дерево на пеньок — трохи  відпочив, поринувши у свої  важкі думи, потім підвівся, викресав вогню.

Жовтогаряче полум’я несміливо лизнуло смолисті тріски, згодом затріщало, завирувало і шугнуло високо вгору, поглинаючи і  кострубате суччя, і  товсті смолисті гілляки,  і задерев’яніле тіло  покійника. Від  багаття війнуло нестерпним  жаром. Ждан відступив назад і знову  сів на пеньок. Мов закам’янів від горя.  І здавалося йому, що то не батькове тіло, а його  душа палала на тому пекельному вогні. Нічого не чув, не  бачив, крім  тріску палаючих головешок та шипіння снігу, що  танув  довкола.

Так   сидів довго, то  дивлячись, як  обвуглюється  труп батька, то завмираючи від туги. Гарячі сльози туманили його зір.  Бідний отець!  Як  він  мріяв ще  раз  побачити батьківщину,  думкою не  раз  і  не  двічі  летів   до  неї  через безмежні степи, повноводні ріки, через   ліси  і  байраки! Як  хотілося йому  побачити рідну  оселю або хоча б згарища її! Сподівався,  що,   може, хто-небудь з  найменших діток   урятувався  і пережив лихоліття у добрих людей... Та ба! Боги розсудили інакше і покликали його  до себе.

Злякала і вивела його  з задуми стріла, що  гостро цьвохнула  над  головою і встромилася в малинову купу  жару.  Він отетеріло оглянувся і побачив позад себе  чималий загін  половців, що поволі наближався. Тікати було нікуди та й ніяк. Запізно.