7

7

Сонце давно завернуло з  полудня. Жовто-сірий степ, здавалося, заснув і млів  у нестерпній спеці.

Пообідавши, руські вої  вишикувалися на  рівнині бойовим   строєм. Після цього Володимир дозволив людям, не сходячи з місць, розслабитися, відпочити, навіть прилягти. Вої  зразу  ж поставили проти сонця щити, попідпиравши їх списами, — полягали під  ними в  тіні,  щоб  заховатися  від пекучого проміння. Нікого не  турбувало те,  що  їх можуть застукати зненацька. На випадок половецької атаки всі мали достатньо часу  схопити зброю і стати  на  свої  місця, бо  половці зупинилися не  ближче як  за версту.

Минали хвилини, збігали години. З-за Орелі прибули засадні полки, зміцнивши собою руську оборону. А половці все  чомусь не  розпочинали атаки.

Володимир і  дивувався, і  радів з  цього: ось-ось мали підійти Рюрик і Святослав. Може, тоді Коб’як взагалі покаже хребет  і дремене в степ?  У всякому разі  ця затримка хана Коб’яка на  руку  руському війську.

Вої  ж скоро перестали думати про  наступну битву, яка могла  для багатьох із них або й для всіх закінчитися смертю, пораненням чи  полоном. Може, Коб’як після ранкового прочухана не  наважиться вдруге  випробувати долю?  Багато хто закуняв під щитом на теплій землі, а інші  насолоджувалися бодай невеликою прохолодою в затінку і несподіваним відпочинком.

І саме  тоді,  коли їх майже не  ждали, половці рушили в атаку. З-за  горбів раптово виринула хмара куряви, потім показалися  темні лави вершників. Над ними замайоріли бунчуки і довгі  барвисті корогви з золотими зображеннями бичачих рогів, драконів, собак, різного гаддя. Чим ближче наближалися половці, тим  яскравіше висвічувалися ті  малюнки на  широких полотнищах.

Руський стан  враз  заворушився. Різкі  окрики воєвод підняли на  ноги всіх.  Кожен поспіхом натягував на  себе  лати чи кольчугу, прив’язував поножі, надівав підшоломник, хапав  зброю — лука, списа, меча  — і ставав у стрій. Не  встигли половці подолати і половину шляху, як  русичі вже  перегородили перешийок щільним живим валом.

Попереду в  два  ряди стали копійники,  міцні зграбні гридні, кожен з яких  мав  на  озброєнні, крім  лука  та  меча, довгий спис і короткий спис-сулицю. Потім вишикувалися мечники, а за ними — у три  ряди — стрільці. В тилу  отроки тримали за повіддя осідланих коней.

Князь Володимир в оточенні найбільш досвідчених мужів став  іззаду, за стрільцями. Під  рукою, у запасі, мав  два кінні  стяги — на  випадок ворожого прориву. Бояри і воєводи зайняли свої  місця у бойових лавах.

Усі завмерли в чеканні.

Тим  часом половці наближалися. На  великій Коб’яковій корогві звивався довгий золотистий дракон з роззявленою червоною пащею, з якої  виривався вогонь. Майоріли численні бунчуки.

Половці йшли не півмісяцем і не клином, а лавою. Глухо гула,  аж стогнала земля. Важка хмара куряви піднялася в небо, сонце потьмяніло, стало сердито-кривавим, чужим, непривітним. З гиком, свистом, улюлюканням неслася орда на  руський стан.

Напружена тиша зависла над  завмерлими дружинами. Страшна сила  летіла  на  них  — як  буря, як  вихор, як  смерч, що  все  ламає і трощить на  своєму шляху. Чиє ж  серце не здригнеться від  одного її несамовитого виду,  від  грому  копит, що  стрясають землю, від  хропіння і важкого дихання тисяч коней, від  незвичних чудовиськ, що,  мов  живі, звиваються над  ордою на  її корогвах?

Темна лавина половців накочувалася швидко, зловісно. Вже видно обличчя вершників, їхні ошкірені від люті і страху роти, їхні гостроверхі повстяні ковпаки, оторочені хутром, витягнуті в  нестримному бігові  тонкі спітнілі кінські шиї. А над  усім — сині  блискавиці шабель і дикий незатихаючий вереск: а-а-а!..

Володимир Глібович вибрав місце посередині війська — між  лавами мечників і стрільців. Стрільці ждали його  знаку  — коли посилати назустріч ворогові свої   смертоносні стріли. А він  також терпляче ждав  наближення ворога. Ще хвилина-друга... Ще  мить...

Він  був  природжений воїн, з  дитинства держав меча  в руці  і разом з князем Глібом, своїм батьком, не  раз  ходив, як  це робили й інші  княжичі, у походи в степ  чи на князівсуперників. Він  давно звик до  посвисту стріл і  брязкоту мечів, досконало знав  військове ремесло і не  відчував страху перед ворогом, бо не відчував страху  перед смертю. Дивлячись, як  летить на нього і на його  військо об’єднана орда придніпровських половців, він  думав  не  про  можливу загибель  чи  поранення, не  про  юну  княгиню Забаву, що  зосталася   в  далекому Переяславі,  а  про  те,  коли ж  нападники ступлять на  оборонну смугу, зриту  ямками, мов  кротовинням, коли вони почнуть падати. І чи почнуть? Якщо ні,  тоді й він  сам  і його  дружина приречені на  загибель!

Він  ще  дужче  напружився, підвівся на  стременах, лівою рукою тримаючи повід   коня, а  правою стискаючи держак меча.

Ще  мить...

Передній ряд  степовиків, не підозрюючи про  небезпеку, що   чигає на   них   під  копитами коней,  з  усього розгону ввірвався на  приготовлену для  них  западню. Кільканадцять вершників  відразу разом з  кіньми впали на  землю. Потім почали падати й інші  — і ті, чиї коні потрапили в ямки, і ті, хто ззаду  налетів на  них...

«Почалося!» — подумав радісно Володимир і високо над головою підняв меча.

Це був знак стрільцям, і ті миттю випустили у ворога раз за  разом сотні стріл, і  майже кожна з  них  знайшла свою жертву.

Крик болю  і жаху  пролунав над  ордою. Передні падали і потрапляли під  копита коней, що  все  напирали і напирали.  Вигадка князя Володимира обернулася для  нападників великими  втратами, а  головне, половці були   затримані   у передпіллі, за  півсотні кроків від  переяславських дружин, і  їхня   навальна атака, що,   здавалося, мала   змести все  на своєму шляху, раптом обірвалася, захлинулася. Вже  не  десятки, а  сотні ворожих вояків разом з  кіньми лежали на землі  і корчилися від нестерпних мук,  а по  них  мчали інші і  теж  падали,  збільшуючи завал із  живих —  кінських  та людських — тіл.

Однак значній частині нападаючих пощастило перемахнути  через  нешироку оборонну смугу.  Їх зустріли метальники списів. Прохурчали гострі  сулиці, наїжачилися довгі піки, в хід пішли мечі.

То  тут,  то там  зав’язалися рукопашні бої.

І все  ж раптової навальності, могутнього приголомшливого  удару,  на що сподівався Коб’як, у половців не вийшло. Вони були  зупинені несподіваною перепоною, змішалися, розгубилися, втратили бойовий порив. Завал, де борсалися покалічені коні й люди, зростав і заважав заднім лавам з ходу вдарити по  руських воях...