РОЗДІЛ ШОСТИЙ

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

1

До  Києва Ждан прибув дуже  вчасно: наступного ранку Самуїл з валкою вирушав у Половецьку землю.

— Ждане, тебе сам Бог  посилає мені! — вигукнув купець, розставляючи руки  для  обіймів. — Де ти пропадав? Нам же в дорогу  пора!  Та й Любава побивається за тобою... Ходімо хутчій  до  неї!  Бо  змучилася дівчина зовсім. Як  ти  поїхав, заслабла, так  що  ледве  відхаючили гуртом, а тепер за тобою сохне... І чим  ти  її  причарував? Здається, звичайний собі парубок...

Почувши про  тяжку хворобу Любави, Ждан заспішив.

— Ходімо швидше, дядьку Самуїле! Ходімо!

Боярин Славута зрадів хлопцеві, як рідному. Ці двоє  молодят останнім часом повільно, але  міцно ввійшли в  його серце і зайняли в ньому досить помітне місце.

Він  відчинив двері  до  Любавиної хоромини, пропустив Ждана вперед.

Любава сиділа біля  вікна і вишивала. Та  як  вона змінилася!  Змарніла, схудла, під  очима — темні тіні,  плечі  загострилися, а тонкі кисті рук проти яскравого весняного сонця  аж світилися.

— Любаво! — гукнув Ждан з порога.

— Жданку!

Дівчина схопилася зі  стільчика і  захиталася. Ноги ще погано слухалися її. Ждан підтримав, посадив на ліжко, сам сів  поряд і теплою рукою пригладив дівочі  коси.

Дивився на  неї  з  любов’ю і  жалістю, відчуваючи, що бачить перед собою найдорожчу в світі  істоту, без якої  і світ білий був би  йому  не  милий.

Славута і Самуїл переглянулися і причинили двері, даючи  молодятам змогу  побути на  самоті.

— Я думала, ти  забув  про  мене, — сказала з легким докором у голосі дівчина. — А мені  було  так  важко, що  й не знала, чи  живу, чи  вмираю. Вже  й попа ладилися покликати,  щоб  соборував...

— Бідненька моя!  Я  рвався до  тебе, та  не  міг  приїхати. — Ждан не хотів розповідати про  свої  митарства, щоб  не хвилювати дівчину. — Душа моя ніби відчувала, що  тобі важко. Я  кожного дня  і кожної ночі  думав  про  тебе,  люба моя... І знову думатиму, бо  завтра від’їжджаю з  Самуїлом в Половеччину...

— Знову від’їжджаєш, — Любавин голос  здригнувся, темні очі  зволожилися.

— Але за місяць чи за два я повернуся і вже назавжди буду з тобою. Ми  поберемося і поїдемо до мене на  Сейм, у Вербівку.  Збудуємо там  хатку  і вже  ніколи не  розлучатимемося.

Любава пригорнулася до нього, схилила юнакові на груди голівку. Але очі  її були  пройняті смутком.

— Не  скоро ми  поберемося, Жданку, — сказала сумно.

— Чому?

— Як  же  можна? Ще  двох  місяців не  минуло, як  убили мого  дідуся... Має рік  минути — тоді  хіба...  А раніше — ні...

— Я  ждатиму скільки  треба... Та  все  одно ми  будемо разом... От тільки з’їжджу в Половеччину...

Вони ще  довго  шепотілися, мріючи про  своє   наступне спільне життя. І здавалося воно їм,  як  здається всім  молодим, і нескінченно довгим, і таємничим, і привабливим. Ну й,  звичайно ж,  хотілося, щоб  було  воно щасливим... Їх уже не хвилювали пережиті небезпеки, хвороби, пригоди, бо всі їхні  помисли були  в  майбутньому, в  тому  далекому прийдешньому часові, який манить молоду людину своєю таємничістю.

Крізь вікно до хоромини непомітно вкралися сині  сутінки,  і тільки тоді Ждан спохватився. Наступає вечір, а йому  ж іще  збиратися в далеку дорогу!  Він  востаннє обняв дівчину, попрощався, обіцяючи якнайскоріше повернутися, і рушив до дверей...