РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
1
На три листи князя Ігоря з проханням помиритися з сином Володимиром Ярослав відповідав коротко і сухо: «Ні!» Ігор досадував, злився, Володимир сумував, а княгиня Євфросинія плакала, бо шкода їй було брата. Після відповіді на третій лист не залишилося нічого, як з жоною та дітьми вирушити на поклон до тестя.
І ось перед очима Галич — столиця могутньої Галицької землі. Здалеку сяють золотом хрести на банях Успенського собору, збудованого Ярославом. Високо здіймаються в небо на високій горі вали і заборола дитинця. Гудуть дзвони, і їхні солодко-тривожні звуки холодять душу.
Як-то прийме князь Ярослав? Чи не вижене? Проминувши гамірливе ремісниче Підгороддя з його кузнями, млинами, чинбарнями, олійницями, сукновальнями, зброярнями, з його невеликими хатами та напівземлянками, з його кривими вуличками, курми, гусьми, качками та свиньми на вигонах, із бродячими псами та запаршивілими котами, валка князя Новгород-Сіверського прогуркотіла по дерев’яному мосту через Лукву, проїхала мимо боярських та монастирських садиб, огорожених такими міцними заборолами, ніби то були князівські городки, піднялася вузькою дорогою на високий пагорб і через кам’яну браму в’їхала в дитинець. Її супроводжували посланці Ярослава, вислані галицьким князем назустріч гостям.
Перед Успенським собором — невеличкий гурт бояр та найбагатших і найвпливовіших городян, що вийшли зустрічати князевих дочку та зятя. На паперті одиноко стояв Ярослав. Посивілий, схудлий, згорблений. Горе не обійшло його стороною.
Євфросинія зіскочила з візка, притьмом кинулась до нього.
— Отче! Княже! — заридавши, впала йому на груди. Вони не бачилися кілька літ і тепер довго стояли обнявшись.
Ярослав був твердою, суворою людиною, але і в нього покотилася по щоці сльоза.
Підійшов Ігор. Почоломкався з тестем. Ярослав заглянув молодому князеві в очі.
— Чого приїхав? Просити за Володимира?
— І за Володимира теж, — з притиском відповів Ігор, витримуючи пронизливий погляд галицького князя.
— Нічого не вийде! — рішуче відрізав Ярослав, провівши вказівним пальцем поза золотим ожереллям, ніби воно заважало йому дихати. — І не проси!
— Таточку, про це потім поговоримо, — втрутилася Ярославна. — А зараз привітай онуків!..
З критого візка одне за одним вилазили діти, з цікавістю й острахом роздивлялися довкола, зиркали спідлоба на гурт бояр, на старого бородатого князя, про якого няня встигла шепнути, що то їхній дід.
Діти підійшли до Ярослава, і няня поставила їх рядочком по зросту. Одні були темніші — в Ігоря, інші — русявіші, як мати, але Ярослав відразу відзначив у думці, що у всіх є щось від нього.
— Твої онуки, батьку. — Ярославна витерла сльози, усміхнулася, побачивши, як перелякано зиркають діти на діда, і почала перелічувати: — Оце Олег, а то Святослав, а то Роман, а то Ростислав, а то Ольга... А найстарший, Володимир, зостався дома, князює в Путивлі, охороняє Сіверську землю, поки ми тут...
Ярославове обличчя розпогодилося, різкі зморшки на лобі розійшлися. Він раптом відчув у серці щось таке, чого ніколи не відчував і навіть назвати його не вмів. Ні донька Євфросинія, ні син Володимир, ні другий син — Олег, або Настасич, як його по імені матері прозвали в Галичі, не викликали у нього такого сильного почуття, як оці маленькі смішні чоловічки, його онуки. В ньому вміщалася разом і любов, і ніжність, і страх за їхнє майбутнє, і гордість та радість, що в них було щось твоє, що залишиться на світі після тебе, коли ти відійдеш у небуття.
Він знав, чув не раз, що дідусі та бабусі люблять онуків дужче, ніж колись своїх дітей любили. Чому так — хтозна. Може, тому, що попереду у старих уже немає нічого світлого і радісного, крім оцих ясних личок? А може, тому, що онуки продовжують твоє життя, твій рід?
Як би там не було, а він раптом переконався у правдивості людських спостережень. Перед ним стояли маленькі, насторожені чоловічки, що трохи наївно і трохи налякано, але з непідробною цікавістю розглядали його, свого діда, як якогось казкового звіра чи якесь невидане чудо.
Він щасливо усміхнувся, присів і почав по черзі обнімати і цілувати малих, а найменшу — Ольгу — підняв, пригорнув, і вона, не проявляючи страху, охопила рученятами його шию і голосно засміялася, бо дідова кошлата борода була така лоскітлива...
— Рідненькі мої, — прошепотів Ярослав. — Ходімо ж зі мною до хоромів! Така радість сьогодні буде у старого одинокого князя! Та й ви в дорозі притомилися...