5

5

Ця   зустріч  з  Байтоком, що   закінчилася  для   втікачів щасливо,  застерегла їх  від  багатьох подальших небезпек. Тепер вони звернули зі стежки і вибирали найглухіші місця,  продиралися крізь непролазні хащі,  прибережні очерети   та  бур’яни, перебродили численні струмки, зарічки, притоки Дінця, купалися в холодних росах, мокли під  дощами, обсихали на  сонці, — і знову йшли, приглядаючись пильно до  всього: чи  не  видно кочовиків, чи  не  загрожує їм  небезпека?

Спочивали мало. Як заходило сонце, в найбільшій гущавині  з віття, трави чи  моху  мостили кубло  і лягали щільно, один побіля одного, щоб  зігрітися. Стомлені, голодні, миттю поринали у важкий тривожний сон, а як  тільки на  сході піднімався край неба і  розбурхане птаство заводило свої ранкові співи, схоплювалися і, дрижачи від холоду, рушали далі.

І знову йшли невпинно, силоміць продираючись крізь непроглядні хащі  верболозів, вільшняків, ліщини та очеретів,  зарослих травою, бур’янами, колючою ожиною та дерезою, шипшиною  та  глодом, переплетених дрібнолистою берізкою, хмелем, заснованих павутинням. Рвали на  собі одяг, розбивали взуття, дряпали до  крові обличчя, руки, спотикалися, падали і знову йшли і йшли — все на захід,  на захід,  до рідної землі.

На  п’ятий день, надвечір, перепливли Оскол, а наступного  дня  — проминули Ізюмську сакму. Знайомі місця!  Ще зовсім недавно Ігор  проїздив тут на коні, зі зброєю в руках, сповнений надії  на  перемогу... А нині, зарослий, голодний, пробирається тайкома, як  загнаний звір, боячись зустрічі навіть з поодинокими чабанами.

Він  брів  мовчки, понуро. Ні  голод, ні спека, ні холод, ні інші  злигодні цього важкого шляху  не  гнітили його  так,  як спогади про  цей  нещасливий похід, про  страшну поразку, про  втрату  війська і всієї  зброї, про  те, що  ціле  крило Руської  землі   — Сіверщина — лишилося оголене, без  захисту військового.

За Осколом почав  допікати голод.  Овлурова торбина спорожніла — їсти  було  нічого. Чалапали цілий день   важко, похмуро. Нетерпеливий Овлур  нишпорив попід кущами — чи не зачервоніє де суниця, чи не визирне з трави сироїжка? Та пошуки були  марні. І суниці, і сироїжки траплялися нечасто.

Де ж знайти поживу?

— Треба щось уполювати, — сказав Ігор. — Звернемо до Дінця — там,  на  зарічках та  озерах, страх  скільки птаства! Небезпечно, правда, та без  поживи далі  не  можна.

Вони звернули вбік  і незабаром опинилися на березі  озера.  З-за густих  заростей очерету, куги  та верболозу доносилися пташині голоси: качине крякання,  гусяче ґелґотання та ячання лебедів.

Ігор   зняв з-за   плеча лука, дістав   стрілу. Овлур   зробив те  саме. Потім тихо  розсунули очерет, виглянули за  плесо  —  і завмерли: на   озері вирував справжній пташиний базар!  Парами плавали поважні білосніжні лебеді, хлюпоталися і пірнали у воду  гуси,  шниряли поміж ними вертляві сірі  качки...

Одночасно звелися вгору  луки, тонко задзвеніли тятиви з висушених бичачих жил, свиснули гострі половецькі стріли  — і  два  ситі  птахи, тужливо зойкнувши  на  все  озеро, затріпотіли крилами і склали на  воду  свої  гнучкі шиї.

Овлур  роздягнувся і дістав  здобич.

Це були лебеді.  Викресавши вогню, зажарили їх на вугіллі, повечеряли і вклалися спати під покровом старої гіллястої  верби.

Отак  і йшли. Перепливали ріки, обходили зарічки й озера,  продиралися крізь колючі чагарі, тайкома прокрадалися мимо половецьких стійбищ та  пасовищ, широкі відкриті місця  переходили вночі,  а  вузькі галявини  переповзали в бур’янах, мов  вужі,  щоб  ніхто  не  помітив.

І  щастя супутничало їм   —  одного  дня,  перебрівши Малий  Донець,  застукали в  браму  сіверянського  города Дінця.

Воєвода дав  їм  коней, припасів на  дорогу  — і вони, не гаючись, верхи  рушили по  рідній землі  до Путивля...

Несподівана небезпечна пригода чекала на них неподалік Путивля, біля  села  Святого Михайла. Вона мало  не  коштувала  життя князю.

Дорога йшла лісом, по  широкій долині. Десь  збоку жебонів невидимий у густих  заростях струмок. Хоча  всю  весну і майже півліта стояла суша  і трави на полях сохли, жовтіли, а листя, в’янучи, облітало з  дерев, тут  було  прохолодно, з обох сторін зеленіла густа стіна  дубів,  берез, вільхи, ліщини. Увесь  ліс  гомонів веселим пташиним співом.

Ніщо не  віщувало біди.  Вершники їхали  швидко: Ігор поспішав, бо хотів  надвечір добратися додому, і мчав  попереду.

Несподівано з заростей вискочив кабан-сікач і кинувся прямо князевому коневі під  ноги. Кінь шарахнувся вбік, і князь в одну  мить  опинився на  землі.

Вепр  злякався теж і хутко  зник у кущах, а Ігор, охкаючи, намагався підвестися і не  міг.

— Княже, що?  — кинувся Овлур.

— Здається, я дуже  забився... Допоможи мені! Овлур  підвів. Та він  не  міг  стати  на  ногу.

— Хоча  б  не  перелом, — забідкався Ігор. — І треба   ж такого нещастя! Майже вдома — і на  тобі!

Овлур  допоміг сісти  князеві на коня, та, щоб  їхати швидко,  уже не могло бути й мови: кожен рух віддавався гострим болем.

Поволі добралися вони до села, завернули до крайнього двору. Господар, смерд Василько, молодий привітний чоловік, дізнавшись, що  перед ним князь Ігор  і що  тікає він з полону, кишнув на  замурзаних дітей:

— Геть!  Щоб духу  вашого тут  не  було!  — А  чорнявій молодиці, пов’язаній полотняною хустиною, кинув: — Фросино, ріж півня, вари  борщ!  Та позич борошна — князеві на вареники! Та хутчій! А я в садку  помощу сіна, щоб  князь міг спочити...

Смерд був меткий, розторопний. Намостивши у затінку під  вишнями кілька оберемків сіна, понакривав його  ряднами, приніс глек  сирівцю і липовий ковшик.

— Пий,  княже... Холодний —  з  погреба... А  я  миттю приведу костоправа Демидка чи  бабу-шептуху Якилину — хай  подивляться на  твою  ногу!

— Не  треба, Васильку, — поморщився від  болю  Ігор.  — Не  треба  ні  костоправа, ні  баби-шептухи... Краще знайди огнищанина — хай  сповістить у Путивль про  мене... Княгині...

— Княже, для  чого   огнищанин? Поки я  його   знайду, поки  він   знайде  гінця  та   коней,  мине  півдня! Дозволь мені   скочити до  Путивля — я  хутко!  Одна нога   тут,  друга  —  там!

— Тоді  бери   наших коней,  скачи! — погодився князь.