Глава 8 Торгівля

Товарний обмін та торгівля наприкінці І — на початку II тис. н. е. стали важливим фактором соціально-економічного розвитку давньоруського суспільства. Вони сприяли подальшій майновій диференціації. З розвитком економічної бази східнослов’янської державності товарний обмін все більше набуває ознак торгівлі з початками «ринкових» товарно-грошових відносин.

Зрозуміло, протягом усього періоду давньоруської державності характер і напрями економічного обміну та торговельної діяльності Південноруського регіону не були сталими й пройшли низку етапів у своєму розвитку.

У загальноісторичному плані перший з періодів збігається з хозарським протекторатом над Південною Руссю та утворенням Давньоруської держави під зверхністю Рюриковичів. Розвитку обмінно-економічних зв’язків ранньофеодальної Русі сприяло загальне піднесення у надрах південних державно-племінних утворень східних слов’ян на зламі VIII—IX ст., що забезпечувало порівняно стабільний додатковий прибуток, перерозподіл якого засереджувався у панівної верхівки києво-руського суспільства. Іншим чинником, що стимулював обмін, була суспільна диференціація та потреба у дорогих фабрикатах, що вироблялися за межами південноруської території.

За першого періоду давньоруських економічних зв’язків відбувається зародження та становлення основних напрямів товарообміну Русі з оточуючим світом. Товарообмін цього періоду мав переважно посередницький характер, коли вироблені продукти ставали товарною масою внаслідок самого обміну. Ал Масуді (середина X ст.) відзначав, що країна Хозар сама нічого не виробляє, крім «риб’ячого клею», а ті товари, які вивозять хозари на Південь до Персії (мед та віск. — В. З.) виробляються на Русі у Києві та Булгарії (Волзькій. — В. З.). За даними Джейхані (перша половина X ст.) з головних міст Русі по всьому світу (звичайно Східному) розвозили оливо та цину, що доставлялися із Західної Європи.

Отже, можна стверджувати, що на середину X ст. Русь не мала чіткого поділу товарообміну на внутрішній та зовнішній. Тому й професійне купецтво на Русі ще не являло собою виразної суспільної верстви. Принаймні «купець» як соціально значуща особа потрапляє до статей «Руської Правди» (Найдавнішої) лише після новгородських подій 1018—1019 рр., пов’язаних з боротьбою Ярослава Володимировича за великокнязівський стіл[715].

Розгромлення Хозарії створило умови для становлення справді загальноруського східного торгу. Балканський похід Святослава поставив під контроль Русі не тільки пониззя Дніпра (літописне Білобережжя), але й Крим з Північним Причорномор’ям до Дунайського гирла.

За цього періоду виникає товарний обмін між окремими землями та регіонами Давньоруської держави. На початку XI ст. документально фіксується купецтво як окрема соціально визначена група. Наприкінці X — на початку XI ст. торгівля вже мала ознаки внутрішньої та зовнішньої, де головною особою у першій виступав «купець»; зміст поняття «гість» значно розширюється — від торговця із зарубіжними країнами до купця з іншого руського міста.

Наступний, останній, період історії давньоруського товарообміну, незважаючи на роздробленість держави, характеризується закріпленням та подальшим розвитком тих зрушень у торгівлі, що були окреслені за попереднього. Головним надбанням цього часу стало подальше становлення ринкових відносин.

Здійснення східноєвропейської торгівлі значною мірою залежало від кореляції систем шляхів сполучення, які утворювали регіо: нальні комунікаційні мережі. Вихід Київської Русі до оточуючого світу, утворення зон сталих зв’язків півдня східнослов’янської державності реалізувалися, головним чином, функціонуванням дніпровської мережі шляхів. У перший період історії торгівлі Русі, за джерелами (Ібн Хордадбеґ — перша половина IX ст.; Ібн ал Факіх — перша половина X ст.; Константин Багрянородний — середина X ст.; Ібн Хаукаль — остання третина X ст.), гирло Дніпра забезпечувало русам не тільки вихід на візантійське та болгарське узбережжя Чорного моря, але й проходи до Хозарії, Кавказької (Чорної) Болгарії, до Південного Прикаспію та Сибіру. Східний транзит відбувався через Нижню Волгу, Північний Кавказ у Приазов’я, далі степами Дніпро-Донського межиріччя.

Крім шляху за течією Дніпра існував суходільний тракт до кримських володінь Візантії. За літописними повідомленнями від кінця XI ст. ця дорога мала назву «Грецький шлях». Найправдоподібніше, його маршрут пролягав від Канева до Протолчів (Кічкаська переправа), що вище Хортиці; потім Лівобережжям через Перекоп до Криму. Початки функціонування цього шляху відносять до значно ранішого часу від появи першої літописної згадки про нього (1084 р.). Константин Багрянородний (50-і рр. X ст.) подає свідчення про користування Протолчівським бродом («Переправа Крарія», за Константином Багрянородним) херсонітами, які йдуть з Русі, та печенігами на шляху до Херсона. Однак суто «Руським» Грецький шлях стає по встановленні над ним великокнязівського контролю у другій половині XI ст.

Значною мірою з «Грецьким шляхом», принаймні від Канева до Протолчів, збігався маршрут ще одного, відомого з літописних повідомлень 1168 та 1170 рр., тракту «Залозного». Лівобережна частина «Залозного» шляху прямувала, найвірогідніше, південним боком верболозових хащів «Голубого лісу» на Дніпровій Луці, горішнім вододілом Самари у напрямку межиріччя Дніпра та Дону до Тмутаракані й далі на Північний Кавказ.

До 70-х рр. X ст. слід відносити, як свідчать дані археології, початки широковідомої за писемними реляціями («Повість минулих літ», ст. 964, 966, 981 рр.; «Худуд ал-Алем», 982—983 рр.; Абу Хамід ал-Гарнаті, середина XII ст.) магістралі по Дніпру, Оці, Волзі на Булгар та далі у Каспій. З встановленням стабільних булгаро-київських контактів після падіння Хозарії відбувається й оформлення караванного Подніпровсько-Поволзького тракту, функціонування якого повного мірою проявляється наприкінці XI — на початку XII ст. Він мав пролягати вододілами басейнів Дніпра, Дону та Волги південніше горішньої Оки.

Судячи з літописних повідомлень середини XII — першої третини XIII ст., на Лівобережжі Дніпра в цей час існувала налагоджена комунікаційна мережа суходільних шляхів, що прямували від Переяслава, Чернігова, Новгород-Сіверського на Північний Схід. Маршрути цих шляхів проходили вододілами Сейму, Десни, Снову та Сожу «крізь В’ятичі» басейнами горішніх Оки та Волги.

Слід також зазначити, що Дніпро-Волзька система шляхів формувалася й функціонувала як трансконтинентальна, що зв’язувала Схід та Захід усієї середньовічної Ойкумени. Одним з варіантів подальшого просування на Захід Європи Волго-Дніпровською магістраллю була подорож андалузця Абу Хаміда ал-Гарнаті 1150 р. з Булгару до Угорщини: спочатку по Волзі — Оці («Слов’янській річці») до Києва, далі через Галицьку Русь у Дунайську Паннонію.

Північно-західний напрямок контактів Середньої Наддніпрянщини забезпечувала Дніпро-Балтійська система водних шляхів. Вона складалася, як свідчать археологічні дані, протягом другої половини І тис. н. е. Головними зв’язуючими ланками між Дніпром та Балтійським морем виступали басейни Німану та Вісли.

З кінця IX ст., а особливо у першій половині X ст., стає помітним функціонування Волховсько-Дніпровської системи шляхів, відомої з літопису під назвою «Путь з варяг в греки». Запропонована літописцем схема цього шляху яскраво виявляє його міжнародний «заморський» характер. Наближений до літописного маршрут був описаний Адамом з Бремена. Він починався у Старігарді, або Шлезвігу, проходив через Волін (гирло Одри), огинав Південно-Східну Прибалтику й «за 14 днів від Воліна осягав Східну країну Русь», «де митрополія Київ, суперниця константинопольського скипетру, краса і слава Греції». Стосовно Русі шлях «з варяг в греки» відігравав, здебільшого, роль військово-політичної магістралі, що з’єднувала північ (Новгород) та південь (Київ) Східної Слов’янщини в єдину імперію під владою Рюриковичів.

У другій половині X ст., як випливає з писемних джерел (літописні статті 980, 1128, 1135, 1158 рр.; «Кріснасага», оповідь якої сягає кінця X — початку XI ст.), склався ще один шлях з Києва до Пскова й Новгорода. Він проходив через Мінськ, Полоцьк, Неклочь (верхів’я Полоти). Переправа через Західну Двіну здійснювалась, найімовірніше, біля гирла Дісни[716].

Щодо самої Західної Двіни, незважаючи на згадку про неї у «Повісті минулих літ» як про відгалуження шляху «з варяг у греки» її роль в обслуговуванні києво-руських зв’язків прибалтійського напрямку не досить помітна. Становлення торгової траси по Даугаві-Двіні відбувається, ймовірно, у другій половині XII — на початку XIII ст. з проникненням у даугавське гирло північно-німецьких купців.

Уже на початку IX ст. склався суходільний шлях з Києва до міських осередків горішнього Дунаю, що проходив землями Південно-Західної Русі, Малопольщею, Моравією та Богемією («Географ Баварський» — середина IX ст.; «Митний устав міста Раффельштеттена» — 903—904 рр.; Ібрагім ібн Якуб — остання третина X ст.). На основі цієї міжнародної магістралі у другій половині XI ст. утворюються два шляхи, що відігравали значну роль в економічних та політичних зносинах між Києвом та Південно-Західною Руссю. Один з них йшов через Білгород, Здвижень, Мичськ, Ушеськ, Дорогобуж на Володимир.

Другий, що реконструюється за літописними статтями 1150, 1153, 1159, 1160, 1258 рр., пролягав від Києва понад самим Степом на горішній Буг до міст Галицької Русі. Його маршрут проходив Василевим, Котельницею, Болоховим, Межибожем, Теребовлем, звідси до Галича або через Звенигород до Перемишля. Є всі підстави ототожнити цю дорогу з відомим літописним «Соляним шляхом».

Врешті Володимирський та Галицький («Соляний») тракти змикались з давньою По дунайською трасою. Від Володимира дорога вела на Судомир (Сандомир) — Краків — Прагу до Регенсбурга. Ці шляхи інтенсивно використовуються в XII ст.

Шлях від Галича йшов через Коломию на перевал Бореуків Діл (Присліп) або через Перемишль на перевал Ворота (Дукля) до Угорщини.

У XII—XIII ст. на Волині та Прикарпатті утворюється досить розгалужена мережа регіонального сполучення. Від Галича на Пониззя Дністра йшли як водні, так і суходільні шляхи. Судячи з джерел, сплавним Дністер був лише після Кучельмина та Ушиці. Суходільні дороги йшли обопіл Дністра. Переправа через ріку здійснювалась під Василевом.

Від західних кордонів Галицько-Волинського князівства прямували шляхи у Польщу: з Володимира на Городло, Холм, Люблін та далі у Торунь; з Червена — на Сутійськ, Завихвіст, Судомир, а також на нижню Віслу. Мапа ал-Ідрісі (1154 р.) змальовує шлях Краків — Перемишль — Туров. Існував і досить сталий зв’язок між окремими містами руських, земель: Володимир — Любомль — Берестя; Володимир — Белз; Галич — Перемишль — Звенигород — Белз — Володимир — Пінськ — Туров та далі у Понімання до міст Чорної Русі. До Києва була ще дорога Поліссям («Лісовою стороною»): від Володимира на Случ через «Чортів ліс» (лісовий масив між правобережжям середньої течії Случі та лівобережжям горішнього Тетерева) до Ушеська.

Розвиток шляхової мережі безпосередньо залежав від стану державних інституцій, міських форм життя, нарешті, самої торгівлі.

Рис. 25. Міжнародні торговельні шляхи Київської Русі.

Від старих колонізаційних магістралей, що перетинали Південь Русі у VIII—X ст., протягом XI—XII ст. відгалужується ціла мережа регіональних та міжнародних трактів, охоплюючи, практично, всю територію Київської держави.

Про державне піклування про безпеку на шляхах свідчать виступи князівських військ на охорону купецьких валок, які фіксує літопис під 1167, 1170 рр. Згадки про організовані переправи та мости через ріки можуть свідчити про існування державної шляхової служби, принаймні з кінця X ст.

Наприкінці І — на початку II тис. н. е. Середня Наддніпрянщина відігравала роль активного посередника у товарному обігу між південно-східною та північно-західною частинами тогочасної Ойкумени. При цьому Київ у другій половині VIII — першій X ст. був центром одного зі східноєвропейських кіл економічного обміну, яке умовно можна визнати за «хозаро-руське», на відміну від «булгаро-руського» кола, що склалося у Північній Русі. Від кінця X ст. цей поділ у здійсненні історико-економічних зносин східноєвропейських держав вирівнюється, але контактні впливи Південної та Північної Русі у євроазіатському світі XI—XII ст. набувають нової якості.

Основними партнерами Київської Русі у перший період історії її економічних зносин виступали на Півдні й Сході візантійські та арабо-азіатські міські осередки, на Півночі та Заході — торговельні факторії («віки») Південної Прибалтики й міста Центральної Європи.

Писемні джерела досить ретельно фіксують склад товарів, що надходив з Русі в цей час на міжнародні торги. Ібн Хордадбег відзначав, що руси вивозили до Чорного моря, столиці хозар Ітіль та навіть у Багдад хутра білок, чорних лисиць та мечі. Раффелынтеттинський устав до цього додає віск, невільників, коней, що поступали з Русі на торги горішньодунайських міст. З повідомлень Константина Багрянородного можна зробити висновок про печенізьке посередництво у продажу руського воску херсонітам.

Яскрава картина тогочасного товарообміну відкривається вустами Святослава, котрий після захоплення дунайського Переяславця (967) звертається до матері та бояр своїх: «Нелюбо мені в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї; бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра («благая») сходяться: із Греків — поволоки, золото, вино, овочі різні, а з Чехів і з Угрів — серебро й коні; із Русі ж — хутро, віск, мед, челядь». Константан Багрянородний на підтвердження цього сповіщає про торг херсонітів з печенігами шовковими тканинами візантійського та сирійського виробництва, готовою дрібного галантереєю, пасками, парфянськими червоними шкурами, перцем. Безсумнівно, ті ж самі товари були в асортименті херсоно-руської торгівлі, яка велася, деякою мірою, за печенізького посередництва. Трохи вище, той же автор сповіщає, що руси купували у печенігів корів, коней, овець «й від того живуть легше та ситніше». Ібрагім ібн Якуб повідомляє також, що Русь ще ввозила з празького торгу цину.

Найбільш виразним свідченням економічних зв’язків Київської Русі першого періоду її торгівлі зі Сходом є скарби та окремі знахідки арабського монетного срібла. Його надходження на Південь Русі відзначається з другої половини VIII ст. Поширення арабського дірхему у Східній та Північній Європі було переважно результатом простого товарного обміну, коли монетарні функції накопичення та обігу виступають неподільно. Як товар значна частина арабського металу йшла на потреби місцевого золотарства.

Масову групу імпорту VIII—X ст. до Південної Русі складали скляні намистини. На волзьких торгах, за словами Ібн Фадлана (перша чверть X ст.), ці намистини купувалися русами по дірхему за штуку. Археологічно поширення цього імпорту фіксується у басейнах Сули, Ворскли, Сейму, у пониззі Десни. Другим районом їх розповсюдження було Правобережжя Дніпра (басейни рік Прип’яті, Тетерева, Росі, Тясмина). До району Середньої Наддніпрянщини тяжіло Буго-Дністровське межиріччя. За даними спектрального аналізу більшість намистин цього часу з сучасної території України була виготовлена сирійськими та візантійськими центрами склоробства.

У комплексах Києва, Новгорода, Чернігова, Вишгорода, Воїня кінця IX — першої половини X ст. зафіксовано амфорну тару Північночорноморських володінь Візантії, у якій доставлялися на Русь вино, олія, можливо нафта. З амфорами потрапляв і столовий посуд Візантії.

Археологічно фіксуються й сліди раніших києво-русько-європейських зв’язків. Передусім, це невелика кількість скляних намистин та гем, виготовлених майстернями каролінгсько-оттонівської Німеччини IX—X ст. Знайдені вона у Києві, Білгороді, Судовій Вишні. Скупчення цієї продукції склоробів Надрейня у Південно-Східній Прибалтиці передбачає транзит їх у Південну Русь Дніпро-Німанською системою шляхів через сучасні території Литви та Білорусі. Про тісні зв’язки південноруських земель з надрейнською областю протягом X ст. свідчать знахідки мечів з майстерень «Ulfberht» та «Ingelred», виявлені тут у кількості 21 екз.

Більшість знайдених у межах Південної Русі скандинавських імпортів (переважно південношведського походження) також відносять до IX—X ст. Це зброя, військовий об ладунок, різного роду прикраси, найбільш ефектні з яких жіночі шкаралупчасті фібули, пряслиця та інші вироби з чорного стеатиту, поклади якого відомі в районі Осло-фіорду. Рештки стеатитового котла були знайдені у шарі кінця IX — початку X ст. на Вишгородському городищі. Зі скандинавським імпортом пов’язані й скляні гральні шашки, які неодноразово знаходили у похованнях IX—X ст. Києва, Чернігова, Шестовиць.

З останньої третини І тис. н. е. відбувається й проникнення на Середню Наддніпрянщину балтського речового імпорту X ст. Відносно невелику статтю балтського імпорту становлять також бурштинові прикраси: підвіски, намистини, сакральні амулети.

Наприкінці X — на початку XIII ст. закордонні торговельні зв’язки значно зростають як за географією, так і за змістом. Одним з основних партнерів у торгівлі Південної Русі цього часу стає Візантійська імперія. У стабільному розвитку візантійсько-руського торгу була зацікавлена державна влада обох країн.

Нарівні з традиційними товарами давньоруського торгу (хутром, шкурою, воском, медом), починаючи з кінця XI ст., на візантійські ринки надходять деякі ремісничі вироби, головним чином київські. За «Книгою епарха» (X—XI ст.) джерелами надходження до Константинополя лляних тканин нарівні з Балканами й Малою Азією виступали землі за Понтом, тобто Русь. Вартість тонкої лляної матерії у XI—XII ст. тут була вищою за вовняну. Афонські інвентарії 1142 р. вказують на численність серед монастирського майна руського срібного посуду, тканин, килимів.

Постійний попит на солунському (фесалонійському) ярмарку, який щорічно проходив у жовтні, мала «біла» (червона) риба, осетровий кав’яр. За «Тімаріоном» та Євстафієм Солунським (XII ст.) їх, сюди доставляли з Дону та Дунаю. Напевно, ці ж продукти на візантійські торги привозили й олешські рибалки.

За археологічними даними найбільш масовою продукцією, що доставлялась на Русь з Візантії, були вина та різного роду олія. Фрагменти та цілі форми амфорної тари походять, практично, зі всіх давньоруських городищ та поселень на сучасній території України. У деяких об’єктах XII—XIII ст. Києва та Вишгорода амфори становлять 15—25% сукупності зібраного тут керамічного посуду.

Велику частку імпорту становили також вироби константинопольських та малоазійських склоробів, ткацька продукція. У XI—XIII ст. збільшується довіз у Русь художнього керамічного та металевого начиння, християнської атрибутики, включаючи книжки. Ігумен Данило писав про поставки горючої сірки, яку «варяче продають; ми же з неї огнь витинаємо».

Головна особливість візантійсько-руського торгу полягала у тому, що він здійснювався шляхом активного обміну за пасиву зовнішньоторговельних операцій. Це означало урівняння купівлі та продажу на території самої імперії з обмеженням вивозу засобів обміну, тобто монетного металу.

Не згасають наприкінці X — на початку XIII ст. й східні зв’язки Русі. За повідомленням В. М. Татищева, Володимир Святославич на прохання булгар дозволив їм 1006 р. торгівлю у руських містах. При цьому продаж дозволявся лише купцям та заборонявся торг по селах. Разом з тим руські купці отримували від своїх посадників дозвіл на торгівлю у булгарських містах.

Яскравими виробами булгарських майстрів, зразки яких знайдено у Києві, Вишгороді, Воїні, Чернігові, були бронзові замки у вигляді фігурок коня, барана, лева. Потрапляли сюди булгаро-буртаські прикраси. Починаючи з XI ст. в містах Середньої Наддніпрянщини відзначаються окремі знахідки типово булгарської кухонної та столової кераміки.

Практично в усіх містах Русі знайдено намистини з гірського кришталю, сердоліку, аметисту. Довіз цього товару сюди сягає апогею у XII ст. В одному з київських жител цього часу знаходилось 1274 намистини з гірського кришталю та 65 з сердоліку[717].

Картографування знахідок свідчить про їх транзит на Русь через Волзьку Булгарію. Через булгарське посередництво надходила у XII—XIII ст. до Києва й середньоазійська ртуть, про що свідчить картографія посудин сфероконусної форми, в яких перевозилось «живе срібло».

Археологічні матеріали XII — початку XIII ст. виявляють масовий характер надходження імпорту з Середньої Азії, Ірану, Сирії до Києва та інших міст Русі. До асортименту східних товарів входили шовк, скляні вироби, керамічний розписний та полив’яний посуд, металеве начиння, військовий обладунок.

Дані археології чудово узгоджуються з писемними джерелами: Бейхані (1030—1041) засвідчує човни руських купців поблизу Амоля; Веніамін Тудельський згадує руські торгові суда у Александрійському порту, ал-Ідрісі повідомляє, що мусульманські купці доходили з Вірменії до Києва; ал-Гарнаті, котрий відвідав Київ між 1150—1153 рр. зустрів тут людину з Багдада. Згідно з хорезмійськими актами XII ст. на місцеві торги надходили руський льон та шкіряна вичинка, яка мала назву «тел’ятін».

Певну роль у товарному обміні Південної Русі XI—XII ст. відігравав також торг з кочовиками східноєвропейського Степу. Як і в попередні часи, головною статею цього обміну була худоба. Київський митрополит Іоанн (1080—1089) у «Правилах церковних» звинувачував руських купців у тому, що вони їздять до половців «іменія та скотолюбія ради».

У XI — на початку XIII ст. сягає розквіту і європейська торгівля Південної Русі. Літописні повідомлення ХІІ ст. неодноразово згадують «латинян», під якими, найвірогідніше, криються негоціанти, німецької нації Священної Римської імперії. З літописної статті 1174 р. можна дійти висновку щодо існування у Києві німецької колонії. Можливо, при ній знаходилась кірха св. Марії та місія бенедиктинців ірландського походження з Регенсбурга, яку 1230 р. спробував скасувати Володимир Рюрикович (повідомлення «Хроніки» Длугоша) й ченці якої 1240 р. втекли від татар до Ірландії («Послання єпископа Гильдесгеймського Годехарда»). Крім Києва досить потужна колонія німецьких купців існувала у Володимирі.

Значним осередком європейської торгівлі на середину XII ст. стають руські міста Нижнього Дунаю: Берладь, Текучь, Малий Галич (Галац). Відома грамота Івана Ростиславича Берладника 1134 або 1144 рр. месемврійським купцям у справі сплати мита по згаданих містах. За змістом грамоти стає відомим, що через Малий Галич відбувався транзит («1съвоз») місцевих, київських («руських»), угорських та чеських товарів.

За писемними джерелами найбільш виразно виступають економічні зв’язки Русі з містами Наддунав’я, зокрема між Києвом та Регенсбургом. На початку XI ст. стосунки між Києвом та Регенсбургом стають настільки звичною справою, що нестача коштів на завершення будівництва (1090—1122) регенсбурзької обителі ірландських бенедиктинців — монастиря св. Якоба та Гертруди, була покрита виторгом від дарованого їм Володимиром Мономахом та «іншими поважними людьми багатющого міста Києва» хутра ціною у сто фунтів срібла («Житіє св. Маврикія Гібернійського»).

У цьому ж столітті в Регенсбурзі існувало купецьке об’єднання «русаріїв», члени якого спеціалізувалися на торзі з Південною Руссю. Деякі з регенсбурзьких «русаріїв» мали власну оселю в Києві, як то Ґартвік, котрий 1178 р. наділив 18 фунтів срібла монастирю св. Бммеррама у Регенсбурзі («Устав монастиря св. Еммеррама»).

Мабуть, пожвавленням торговельної діяльності регенсбурзьких «русаріїв» у Подунав’ї наприкінці XII — на початку XIII ст. викликана поява грамоти угорського короля Імре (1196—1204), якою він підтвердив давнє право естергомського монастиря на збір мита з купців, що йшли з Русі через Пешт, Естергом або інше королівське місто. Зусиллями цієї корпорації руське хутро розповсюджувалося у багатьох містах Німеччини, зокрема у Кельні, як це видно з грамоти герцога Леопольда від 9 липня 1192 р.

Стійкі економічні контакти у XI—XII ст. з Південною Руссю мали також міста Рейнської провінції, Вестфалії та Пфальцу. У гімні на честь кельнського архієпископа Анно (помер 1075 р.) є рядки про дари, що він отримував від різних країн. З Русі добував він «різноманітне добро для свого міста». У нотатках шпеєрського рабина Ісака бен Ашера згадується пайове товариство (друга половина XI ст.) місцевих євреїв, які утримували караванну торгівлю з Руссю, частина з них походила з Русі й мала там постійні оселі. Роль вузлових транзитних пунктів регенсбурзько-кельнської торгівлі з Руссю відігравали Прага та Краків.

З другої половини XI ст. відзначається також активність руської сторони у наддунайсько-рейнській та богемсько-моравській торгівлі.

У В. М. Татищева збереглося повідомлення під 1124 р. про пограбування «ляхами» руських купців, що поверталися з Моравії. Пригода скінчилася обіцянкою польської сторони сплатити збитки та надалі супроводжувати по своїй землі руські купецькі валки.

З міських актів Кельна дізнаємося про арешт купця Беньямина з Володимира. Його було затримано на торгу за помилковим звинуваченням. Подія сталася 1171 р.

Угорський король Імре надав руським купцям володіння у місті Лелле на Балатоні. У 1214 р. ця нерухомість, за грамотою єпископа Болеслава, переходить до конвенту місцевого монастиря.

Наведені факти суперечать уявленням, що склалися в історіографії, про пасивність південноруського купецтва на західноєвропейських торгах XI — початку ХІІІ ст.

За другого — третього періодів торгівлі Русі стабільністю відзначалися її зносини також з Північчю та Північним Заходом Європи. Описуючи у середині — другій половині XI ст. Південно-Східну Прибалтику, Адам з Бремена відзначав, що Курземе «має багато золота, найкращих коней» й туди «тягнуться зі всього світу особливо від іспанців та греків...». Під «іспанцями» бременського хроніста криються, мабуть, мусульмани Південно-Східної Європи; за «греків», безсумнівно, він приймає вихідців з Русі (нагадаємо, що й Київ цей автор вважає «красою та славою Греції»).

Літописні повідомлення разом з аналізом динаміки археологічно фіксованого імпорту-експорту свідчать, що найбільшої активності південнорусько-прибалтійські стосунки досягають у XII ст.

Наприкінці X ст. торговельні експедиції від київського великокнязівського столу до вендського Помор’я стали настільки звичними, що коли Олаф Трюггвасон, покинувши десь у 980—981 рр. Віндланд, уже на Датському узбережжі видав себе за руського гостя, ніхто з місцевих не здивувався. Адам з Бремена підкреслював, що на торгах центральношведського віку Бірка, який на час завершення його хроніки (1073 р.) заступила Сигтуна, «постійно присутні люди скіфського народу, приходячи сюди з метою комерції», а в ободритському Воліні «постійно перебувають греки та саксонці». Згідно з письмовою традицією середньовіччя, під «скіфами» слід розуміти населення південної частини Східної Європи, включаючи Середнє Подніпров’я. Кого автор вважав за «греків» — з’ясовано вище.

За Гельмгольдом, саксонський герцог Генріх Лев, відновлюючи 1163 р. після пожежі торговельну площу Любека, відправив послів до Данії, Швеції, Норвегії, Русі з проханням миру та вільного торгу в його місті. Торгівлю без мита для руських купців у Любеку підтверджено 1188 р. імператором Фрідріхом І. Є підстави вважати, що новонаданим правом повною мірою скористалися саме гості південноруських міст. Як відомо, на вказаний рік припадає конфлікт між Новгородом та Готландом, у якому готландці блокують торговельну діяльність новгородців на всій Балтиці.

Звіти королівської скарбниці за 1180—1182 рр. свідчать про прямі південнорусько-англійські контакти. Записи цього джерела повідомляють про повернення боргу до скарбниці єврейським пайовим товариством, до складу якого входив й Ісак з Русі. Деякі дослідники ототожнюють його з рабином Ісаком з Чернігова, котрий перебував у Лондоні саме в цей час, про що повідомляє англійський автор єврейського походження Мошес Ханессі (1170—1215).

Літературні джерела подають звістки й про зв’язки Південної Русі з країнами романського світу. Зокрема, Плано Карпіні, який відвідав Київ невдовзі після Батиєвої руйнації міста 1247 р., застає там чимало італійських купців. Поіменно він згадує негоціантів з Генуї, Венеції, Пізи та Акри.

Однією з основних статей європейського імпорту XI — початку XIII ст. на Русь, включаючи її Південь, були кольорові та дорогоцінні метали: цина, олово, мідь, срібло. Перші три, як й за попереднього періоду, надходили з Богемії та Сілезії. Археологічні дані свідчать про поставки в цей час жовтої міді та бронзи у вигляді зливків продовгуватої форми. Ця сировина відома з комплексів XI—XII ст. у Києві, Овручі, Надпоріжжі. Відомі такі зливки й у Новгороді Великому з шарів ХП ст. Найближчі аналогії їм знаходимо на Готланді, у Південній та Центральній Швеції, де, найімовірніше, було налагоджено їх виробництво. Картографія знахідок змальовує їх шлях до Подніпров’я через Південно-Східну Прибалтику.

Надходження європейського срібла до південноруських земель відбувалося шляхом монетного обігу. За карбом тут передусім вирівняється продукція монетарень Центральної та Південної Німеччини, вендського узбережжя Балтики, Англії та Данії. По надходженні цих монет в Русь більшість їх, найімовірніше, переплавлялася у гривні, чим і пояснюється відносна нечисленність західноєвропейського монетного металу на південноруських землях.

Цікаві матеріали щодо імпорту кольорових металів у Київ були отримані розкопками останніх років. У 1987 р. на одній з садиб XI — початку XII ст. південно-західної частини Подолу була досліджена майстерня з двома ливарними горнами, у заповненні якої збереглося до 2 кг халькозинової руди. Ця знахідка вказує як на існування у давньоруському Києві рудної металургії міді, так й на імпорт самої руди. З європейських родовищ халькозину, з погляду на рівень тогочасної технології, найбільш доступними виявляються рудні поклади Гарцу.

З другої половини XI—XII ст. до Південної Русі активно доставляються різноманітні церковні та світські художні вироби романського стилю.

За археологічними джерелами романське металеве начиння та інші речі відомі на лише у Києві, а й у Чернігові, Переяславі, містах Волині та Галичини. Вони репрезентовані дзвонами, свічниками, водоліями, чашами, скриньками, декоративними ложками для причастя, різьбляною кістяною штукою.

З країн Західної Європи на Русь, як і раніше, надходила зброя та військовий обладунок, збруйні гарнітури. Алегорії «Слова о полку Ігоревім» згадують «латинські шоломи» у дружинників Романа Мстиславича Володимирського та Мстислава Ярославича Пересопницького. Статистика знахідок романських мечів на Русі виявляє переважну їх кількість саме у південноруських центрах. Разом із західноєвропейськими зразками археологічно фіксуються також литі наконечники піхов кінця X—XII ст., що вийшли з пруссо-куршського або ливського центрів європейського зброярства. Знахідки їх відомі з Середнього Подніпров’я, Поділля, Прикарпаття, на Сіверському Дінці.

Почесне місце у європейській торгівлі Русі XI—XIII ст. посідала й сукнярська продукція. Згідно з проведеним аналізом фрагментів шовку з комплексів кінця XI—XIII ст. Києва та Росави, деякі з них виготовлені шовкоткацькими майстернями Іспанії[718].

Дефіцит Русі у верхових конях другої половини X — початку XIII ст. покривався не тільки завдяки обміну з кочовиками та торгівлі з Угорщиною. «Літописець Переяславля-Суздальського» (XIII ст.) характеризує Литву як «неправа исконіи данници и конокрьмци» Києва. Смислове навантаження останнього з цитати терміна — «котрий є постачальником верхівців».

Південно-Східна Прибалтика відігравала не останню роль у забезпеченні Південної та Південно-Західної Русі натуральною сировиною та продуктами промислового господарства. Літописи дають уявлення про реальні товари, що їх отримував Данило Галицький від ятвягів. Це хутра куниць, горностаїв, бобрів, віск.

Аналіз археологічних знахідок бурштину з Києва доводить, що його імпорт з Прибалтики здійснювався, головним чином, до середини XI ст. В основному це були готові вироби.

Провідним товаром, що визначав експорт Русі до європейських торгів цього часу, було різноманітне хутро. Про його доставку з Києва та інших міст Русі до Регенсбурга, Естергома, Пешта відомо з багатьох документів.

На європейських торгах з’являлася й інша продукція руських промислів та землеробства. Зокрема, привілей Казимира Справедливого 1176 р. надавав право бернардинцям Сулейова отримувати щорічно 13 возів солі від митниці у Сандомирі, коли вони надходили з Русі. Безсумнівно, мова йде про галицьку сіль. Цю ж саму сіль, за посланнями пап Ганорія III (1218) та Інокентія IV (1254) отримували по Німану Литва та Пруссія.

Коли 1279 р. виник великий голод у Литві, Ятвягії, Польщі, Володимир Василькович надіслав до ятвягів з Берестя човнами жито, за яке ятвязькі посли пропонували віск, хутра або срібло.

Крім натуральної сировини та зерна на європейський Захід, як і до Візантії цього часу, надходили вироби києворуського ремісництва. Вірші середньонімецьких мінезінгерів XII—XIII ст. іноді фіксують на своїх героях матерію та одяг з Русі. Дорогі «руські шовки» та плащі, разом з «руським золотом й сріблом» згадано французькими «Піснями про діяння» (XIII ст.). «Руські шапки» можна бачити на персонажах другої половини X — початку XI ст. скандинавських саг. Зміна звичайного для саг визначення «гардський» на «руський», ймовірно, пов’язана з традицією північноруського літописання вбачати в «Русі» власне Середню Наддніпрянщину. Готовий одяг з Південно-Західної Русі надходив до Литви, про що сповіщає згаданий вище лист папи Інокентія IV.

«Житіє Фоми Бенета» та «Пісні про діяння» дають свідчення про «скіфську» зброю на лондонському торзі; про руський обладунок й верхових коней, що славилися у середовищі французьких лицарів. Обидва згаданих папи у своїх посланнях застерігають християнський світ проти постачання балтійським язичникам руської зброї. Зразки продукції київських зброярів XI—XIII ст. археологічно фіксуються у Литві, Пруссії, Лівонії, Швеції, Фінляндії, Великопольщі, на Середньому Одері (Франкфурт), в Угорщині.

Археологічні матеріали XI — початку XIII ст. свідчать про експорт південноруських художніх виробів та християнської атрибутики, що вийшли з ювелірних майстерень Києва. Ці речі надходили на Балкани, у Придунайські країни, Польщу, Моравію, Богемію, Німеччину, Прибалтику, включаючи Скандинавський півострів. Київські енколпіони знайдено навіть у Франції та Іспанії.

З речей хатнього вжитку, що набули широкого розповсюдження у Європі з Київської Русі, слід згадати пряслиця з пірофілітового сланцю Овруцького родовища, полив’яні пасхальні писанки, які виготовлялись гончарами Києва та Вишгорода. До Литви, на Курземе, у Пруссію, Польщу, Богемію, на Балкани надходили руські трубчасті замки.

Період XI—XII ст. в економічному житті Русі відзначений не тільки активізацією зовнішньої торгівлі, але й становленням внутрішньоміських та регіональних руських торгів. З кінця XI ст. набувають поширення такі інститути ринкового господарства, як товарно-грошовий кредит та лихварство. «Поширена Правда Руська» описує здійснення купівлі-продажу на позичені гроші як справу надто звичайну. Кредит надавався навіть іноземним купцям.

У загальноруському товарному обміні висока питома вага належала Києву. На початок XI ст. у місті, за повідомленням Тітмара з Мерзебурга, налічувалося 8 торговищ. З писемних джерел маємо деякі свідчення про механізм міського торгу. «Житіє Феодосія Печорського» сповіщає про можливість купівлі на київському торговищі в борг великої партії продуктів (цей епізод відбувався за ігуменства самого Феодосія, який помер 3 травня 1074 р.). З даного прикладу можна дійти висновку, що київська продуктова торгівля була зосереджена в руках купців-оптовиків, котрі володіли постійним місцем продажу — лавкою. Неодмінним атрибутом міського торгу в XI—XII ст. стає митник. За статтями 37 та 39 «Поширеної Руської Правди» до кола його обов’язків входило й з’ясування суперечок з приводу реалізації краденого майна.

Нові зрушення у міській економіці, пов’язані зі збільшенням та урізноманітненням товарної маси у торгівлі, на початок — середину XII ст. зумовили потребу в державних метрологічних інститутах. Практика зберігання метрично-вагових еталонів та контролю над ними закріпилася за торговищенською церквою, що правила за архітектурну й суспільну домінанту площі. Типовою «ecclesia markatorum» була церква Богородиці Пирогощі на Києво-Подільському торговищі, завершення будівництва якої сталося 1135 р.

З писемних джерел маємо уявлення про асортимент товарів, що надходили у міську торгівлю. Передусім це різноманітні продукти: жито, хліб, борошно, городина, м’ясо, риба, сіль, мед. Поширеним був продаж коней та худоби. Перші ченці Києво-Печерського монастиря виготовляли на продаж «копитці» (панчохи?) та «клобуки» (вбрання для голови). На виторг від цієї продукції вони купували жито («Житіє Феодосія Печерського»). Сільськогосподарська продукція хоча й переважала на внутрішньоміських торгах, однак не була єдиною. Про товарність продукції київських гончарів свідчать результати досліджень однієї будівлі XII ст. у прибережній частині Києва — Подолу. Це було складське приміщення, в якому на час загибелі зберігалося близько 200 нових посудин, що вийшли з рук двох майстрів. За підрахунками, виготовлення такої кількості посудин вимагало від кожного з майстрів майже місячної праці по вісім годин щоденно[719]. Наведений приклад не є поодиноким для Києва. Вище згадувалося про будівлю, заповнення якої утримувало велику кількість імпортованих зі Сходу намистин. У Верхньому місті було відкрито будівлю також XII ст., в якій у дерев’яній діжці зберігалося 8 кг необробленого бурштину[720].

Археологічні знахідки продукції київських ремісників кінця X — початку XIII ст. практично на всіх пам’ятках обширної території Русі свідчать про справді широке коло збуту цих виробів.

Починаючи з кінця XI ст. Київ стає й експортером бурштину середньодніпровських родовищ. Київський період східноєвропейської бурштинової торгівлі характеризувався вивозом не стільки готової продукції, скільки необробленої сировини.

За археологічними даними, найбільш тісні зв’язки Києва кінця X — початку XIII ст. відзначаються зі Смоленськом, Новгородом, Туровом, Пінськом, містами Понімання, Берестям, а на Північному Сході — з Рязанню. Київ відігравав й значну роль у транзиті до північних та західноруських міст товарів, що надходили з Південно-Західної Русі, Чорноморсько-Середземноморського регіону, Балкан та Кавказу.

Велике значення у загальноруських торгових операціях мали лівобережні Чернігів та Переяслав. Вони були головними зв’язуючими ланками у товарообміні між Південно-Східною та Північно-Східною Руссю — від Тмутаракані до Володимира й Суздаля, а далі — до булгарських міст.

Важко переоцінити значення Галича у здійсненні загальнодержавного соляного торгу. Галицькі міста Удеч, Перемишль, сам Галич монопольно користувалися збутом цього вкрай необхідного продукту.

Джерелознавча база повною мірою не відбиває усіх напрямів економічних зв’язків Русі, їх товарного змісту, а також питань соціального статусу давньоруської торгівлі. Втім принципи соціальної механіки цього базисного явища завдяки наявним джерелам стають зрозумілими. Економічні зв’язки Південної Русі з оточуючим світом за першого періоду їх еволюції, коли руське купецтво ще не становило чітко визначеної верстви, вирізнялися напіввійськовим характером торговельно-обмінних операцій.

Сам торг, за свідченням джерел (Ібн Фадлан, Константин Багрянородний, Ібрагім ібн Якуб) відбувався за принципом сезонних ярмарків, що виникали на перехрестях трансєвразійських, головним чином водних, магістралей. У Східній Європі найбільше значення серед інших мали такі центри тогочасної надплемінної, міжнародної торгівлі, як Київ на Середньому Дніпрі, Гньоздово — на Верхньому та Білобережжя (майбутнє Олешшя) — у гирлі; Тімерево — на Горішній Волзі, Булгар — на Середній та Ітіль — у гирлі; Трюсо, Віскяутен та Гробіня (Зеєберг) на Південно-Східному узбережжі Балтійського моря, Ладога — у Північно-Східній Прибалтиці, Рюрикове городище та Новгород на Волхові.

Торг здійснювався, здебільшого, натуральним обміном, хоча на таких ярмарках, як Празька та Булгарська (на Волзі), за свідченнями Ібрагіма ібн Якуба та Ібн Фадлана, користувалися й грошовим металом як засобом обміну та міри вартості. У цей же час формується й «гостьове право», початки якого зафіксовано в русько-візантійських угодах 907, 911, 944 рр. та митному уставі Раффельштеттена.

Руська «гостьба» вже на раніших етапах функціонування у якості суспільно-економічної інституції виробляє власні норми юридичного буття. Однією з особливостей «закону Руского», яку фіксують договори 911 та 944 рр. з греками, була відсутність у ньому «берегового права» — узаконеного грабунку майна кораблів, що зазнали катастрофи. На Русі кінця IX — початку X ст. застосування цього «права» вважалося за злочин. Зазначимо, що Візантійська імперія законодавчо скасувала практику «берегового права» лише 1184 р.

Соціально-економічні зрушення другого періоду визначилися зростанням міських форм суспільного життя, переходом до виробництва на потребу торгу. Станове визначення руського купецтва наприкінці X — на початку XI ст. фіксується упорядженням торговельних подвір’їв або гостевих факторій-земляцтв. У Константинополі організація «руського емболоса» (убола, квартал) регламентувалася греко-руською угодою 988 р., укладеною невдовзі після хрещення Володимира Святославича. Ознакою соціального усвідомлення виокремлення торгівлі з-поміж інших чинників економічного буття Давньої Русі є встановлення податку на користь церковної митрополії «с торгу десятою неделю», який юридично закріплявся «Уставом про десятини...» Володимира Святославича у другій половині XII ст.

Останній період давньоруської торгівлі з огляду на її соціальний зміст характеризується пом’якшенням форм залежності купецтва від князівської адміністрації й особисто князя. Цілковите одержавлення обміну, особливо за першого періоду, підкорення його інтересам майнового збагачення можновладної верхівки поступово змінюється на отримання загальної суспільної користі від торгівлі як такої.

Шлях до суспільного компромісу між новим у міському середовищі «трет’їм» станом та князівською владою був пройдений не без боротьби. Її кульмінацією стала київське повстання 1113 р., результатом якого було прийняття доповнень до загальноруського законодавства щодо захисту купецького капіталу від свавілля князівсько-лихварської олігархії.

Риси відносної незалежності у соціальному волевиявленні давньоруського купецтва після подій 1113 р. виразно відбиваються на його фаховій організації.

Наприкінці XI ст., за літописними даними, створюються гостеві корпорації типу гільдій. Найбільш ранні (1084 р.) відомості про таке об’єднання маємо щодо київських гостей «гречників», тобто купців, які спеціалізувалися на візантійському торзі. 1168 р. поряд з «гречниками» названі «залозники», що утримували, найвірогідніше, києво-кавказько-передньоазійську торгівлю.

На існування купецької корпорації типу «ряду», ознаками якої були торгівля певною категорією товарів, володіння спільними приміщеннями, постійно обладнаним місцем торгу, можливо, вказує назва церкви Богородиці на київському торговищі — «Пирогоща». Етимологія цього слова, на думку деяких дослідників, вміщує «пир», «пиро» — грецьке «лирод» — пшениця (сучасне — «пиріг») та «гость» — купець. Від цього — приналежність церкви києвоподільському ряду хліботорговців.

У XII—XIII ст. були відомі й менш стійкі товариства купців, що створювалися за принципами «складництва» та «паю» для тимчасових торговельних підприємств. Ці об’єднання нерідко складалися з купців різних країн. Суто руські складники відомі за деякими новгородськими берестяними грамотами. Одна з них (№ 105) повідомляє про пайовиків з Новгорода та Переяславля (Руського), об’єднаних грошовими розрахунками[721].

Поширюються в цей час й старі корпоративні форми купецької організації — факторії-земляцтва. Мабуть, на початку XII ст. утворюється у Києві «новгородське подвір’я», відоме за Михайлівською божницею, згаданою під 1147 р.

Нове ставлення до купецтва як до соціально значущої верстви давньоруського суспільства засвідчують писемні джерела. Літопис зберіг запрошення Михайла Всеволодовича новгородським купцям на торг у Чернігові, яке він зробив після відмови зайняти новгородський стіл (1224 р.).

Таким чином, торговельний обмін Київської Русі відігравав значну роль у досконалості базису Давньоруської держави. Маючи широкий міжнародний характер, цей обмін сприяв збагаченню верхівки Київської держави та появі купецького капіталу. З іншого боку, міжнародна торгівля Русі сприяла виникненню товарного виробництва, а отже — внутрішнього товарного обігу. Осередками торговельних операцій, товарного транзиту та купецтва виступали міста, добробут яких не останньою чергою залежав від успіхів торгівлі. Найвищого розквіту торгівля Русі досягає в середині XII ст. Археологічні джерела цього часу яскраво фіксують процес проникнення торгово-обмінних відносин практично в усі шари давньоруського суспільства.