Глава 4 Болгари та хозари

Економічне піднесення цих племен тісно пов’язане із розпадом Тюркського каганату, до складу якого входили всі споріднені тюркомовні кочовики, в тому числі болгари й хозари[437], яким історією відведена особлива роль у строкатім конгломераті народів, що вдерлися в простори Східної Європи.

Ще в VI ст. н. е. приазовські болгари й хозари перебували під владою тюркютів. На початку VI ст. хозари входили в савірське об’єднання на Північному Кавказі. Внаслідок міжусобних війн 630—657 рр. могутність Західнотюркського каганату значно послабшала, що призвело до його розпаду. Це сприяло звільненню приазовських гуно-болгар. Їх вождю Кубрату до 635 р. вдалось об’єднати приазовських і причорноморських болгар та створити Велику Болгарію, яку очолила династія Дуло. Після цього Кубрат вступив у союз з Візантією. Кубрат був тісно пов’язаний з візантійським двором. Вихований і хрещений у Візантії, він все своє життя провадив провізантійську політику, підтримуючи мир з Константинополем.

У той час йшов бурхливий процес об’єднання болгарських племен, що концентрувалися в різних місцях і були очолені синами Кубрата.

Втім, обставини складалися так, що в Північному Дагестані провідна роль належала хозарам. Цьому сприяв розгром аварами савірів, у союз з якими входили хозари. Становлення Хозарського каганату йшло в другій половині VI ст. на території Прикаспію, де розміщувалася країна аланів Берсилія.

Хозари підкорили, передусім, населення Північно-Західного Прикаспію й завдали удару по болгарах. Хозарсько-болгарське протистояння посилювала та обставина, що болгари були прибічниками конфедерації роду Дулу, а хозари — Нушибі. З цими двома родами тісно пов’язана історія Західнотюркського каганату. Особливо загострилося їх протистояння у 630—651 рр. Вважається, що засновником правлячої нушибійської династії Хозарського каганату був один із спадкоємців Ібн-Шегуй-хана, якого було скинуто з тюркського престолу, після чого він знайшов притулок у хозар. З цього часу (651 р.) деякі дослідники схильні розглядати історію Хозарського каганату як самостійного утворення[438].

До другої половини VII ст. хозари й болгари міцно утвердилися як самостійні політичні утворення.

Однак після смерті Кубрата (близько 642 р.) між болгарськими племенами почались міжусобні війни, внаслідок чого Велика Болгарія розпалася. Феофан так описує ці події. «Він (Кубрат. — О. П.) залишив п’ять синів, заповівши їм жити разом, так, щоб вони владарювали над усіма і не попадали в рабство до інших народів[439]. Але через деякий час по його смерті, п’ять його синів розділились і віддалились один від одного, кожен з підвласним йому народом. Перший син, на ім’я Батбаян, зберігаючи вірність заповіту батька свого, залишався на землі предків донині. А другий його брат, на ім’я Котраг, перейшовши р. Танаїс, поселився навпроти першого брата. Четвертий же і п’ятий, переправившись через р. Істр, звану також Дунай, один залишався в підкоренні разом із своїм військом у хагана аварів в Паннонії аварській, а другий — досягши Пентаполя, що біля Равенни, потрапив під владу імперії християн. Нарешті, третій з них, на ім’я Аспарух, переправившись через Дніпро та Дністер і дійшовши до Огла — річки північніше Дунаю, поселився між першими й останніми, розсудивши, що місце це звідусіль укріплене і неприступне: попереду болотисте, а з інших боків оточене, як вінцем, ріками. Це давало змогу народу, послабленому поділом, відпочити від нападів ворогів. Після того як вони таким чином розділилися на п’ять частин і стали нечисленними, з глибин Берзилії, першої сарматії, вийшов великий народ хозарів і став панувати на всій землі по той бік аж до Понтійського моря»[440].

Хан Аспарух (близько 643—701 рр.) спочатку очолював племінний союз болгар в Нижньому Поволжі та Приазов’ї. Але під натиском хозарів він з одноплемінниками відійшов в Південну Бессарабію, а потім у 70-ті рр. VII ст. — в Добруджу, що на правому березі Дунаю. Там болгари зустрілися з об’єднанням семи слов’янських племен, що були під протекторатом Візантії. Згодом вони почали виступати як союзники. Незважаючи на те, що в цьому об’єднанні панівне становище зайняли болгари на чолі з верховним ханом, вони істотно не вплинули на характер суспільних відносин в цьому союзі. Навпаки, болгари зазнали асиміляції, сприйнявши вищу організацію та культуру слов’ян, у яких формувалися ранньофеодальні відносини. М. Грушевський у зв’язку з цим писав, що, «об’єднавшись із слов’янами, болгари створили болгарську за йменням, слов’янську насправді державу, де ця болгарська орда за кілька поколінь зовсім губиться в масі осілих слов’ян»[441].

Спроби Візантії підкорити собі об’єднання болгар і слов’ян виявилися невдалими. Мирним договором, підписаним 681 р. з Аспарухом, Візантія визнала існування на Балканах Болгарської держави. Її територія знаходилася між р. Дунаєм на півночі, горами Стара-Планина на півдні, р. Іскир на заході і Чорним морем на сході. Перше Болгарське царство проіснувало до 1018 р.

Внаслідок жорстокої боротьби за першість у східноєвропейських степах хозари отримали перемогу над болгарами. Потерпівши поразку, одна частина болгар увійшла до складу Хозарії; друга — не бажаючи підкорятися ворогові, піднялася по Волзі на північ, де згодом виникла Волзька Булгарія; третя — відійшла в межі Візантії. Йосип, який очолював хозар, з розгромом болгарських племен пов’язує початки Хозарського царства. «В мене записано,— повідомляє він,— що коли мої предки були ще нечисленними, всесвятий,— благословен він,— дав їм силу, могутність і міцність. Вони вели війну за війною з багатьма народами, які були могутнішими і сильнішими від них. З божою допомогою вони прогнали їх і зайняли їх країну, а деяких з них примусили платити данину до сьогоднішнього дня. У країні, в котрій я живу, жили раніше в-н-ит-р’и. Наші предки, хозари, воювали з ними. В-н-ит-р’и були більш численними — такими численними, як пісок біля моря, але не змогли вистояти перед хозарами. Вони залишили свою країну і втекли, а ті переслідували їх, поки не наздогнали їх, до річки на ім’я Дуна. До сьогоднішнього дня вони розташовані на ріці Дуна і поблизу від Кустандини, а хозари зайняли їхню країну, до сьогоднішнього дня»[442].

Втечею орди Аспаруха за Дунай завершилася боротьба за першість між болгарами й хозарами. Хозари стали продовжувачами політики Тюркського каганату, що прагнув до посилення свого володарювання. М. І. Артамонов вважав, що до 70-х рр. VII ст. під владою хозарів перебували як Азовсько-Каспійські, так і Причорноморські степи з Кримом[443].

Нині є загальновизнаною думка, висловлена С. О. Плетньовою, про те, що з хозарами у Південно-Східній Європі пов’язана салтівська культура VIII—X ст. Локальні варіанти цієї культури відбивають культуру політичних чи племінних об’єднань, що входили до складу каганату. Три найзначніші об’єднання належали болгарам. «Явна перевага болгар,— пише С. О. Плетньова,— впадає в око. Хозарський і аланський варіанти, разом узяті, займали площу удвічі меншу, ніж болгари, які широко розкинули в степах свої поселення і кочів’я, що зайняли приморські міста і майже половину Кримського півострова»[444].

Слідами перебування аланів, переселенців з Північного Кавказу в Дніпровському Надпоріжжі, є гончарські центри VII—VIII ст. поблизу с. Канцерки, а на Полтавщині — горн із с. Мачухи. Там виготовлялися великі три- та однорукі глеки аланського типу для води.

Водночас до складу Хозарії входили й інші кочові народи, зокрема угорські племена, які, за даними М. І. Артамонова, з’явилися в степах Причорномор’я у 20-х рр. IX ст.[445].

Поява мадярів у степах Східної Європи пов’язана з активізацією печенігів на територіях, розташованих на схід від Волги, які, на думку давніх авторів, були прабатьківщиною мадярів[446].

Переселення мадярів на захід розпочалося ще в VI—VII ст. Цей рух був поступовий, мадяри інколи робили досить тривалі зупинки на шляху до своєї майбутньої батьківщини. У першій половині IX ст. вони, згідно з Константином Багрянородним, жили поблизу Хозарії три роки. Місцем їх поселення було Північне Причорномор’я, де знаходилася їхня країна Леведія, звідки вони переселилися в область Ателькузу[447].

Рис. 27. Срібне з позолотою сасанідське блюдо з поховання угорського вождя (Коробчино).

На сьогодні питання про перебування мадярів у IX ст. на території Східної Європи поступово прояснюють археологічні джерела. Поодинокі угорські поховання відомі поблизу с. Воробйовка на Воронежчині, сіл Волошинське, Манвелівка, Суботинці, Коробчино на Дніпропетровщині й Кіровоградщині та ін. Переважно то були поховання воїнів з конем та озброєнням. Біля с. Суботинці досліджено три поховання, що належали до однієї сім’ї. Це жінка, чоловік і дитина.

Особливо багатим виявилося неруйноване поховання із Коробчино. Серед супроводжуючого його інвентаря були сасанідське срібне з позолотою блюдо та чаша, золоті та срібні браслети, залізна шабля з срібним окуттям піхов, багато орнаментованим рослинним орнаментом, золоті накладки, золота лицева маска, залізні стремена та стріли. Це одне з найбагатших поховань угорського вельможі. В ті часи мадяри об’єднувалися у сім племен, якими управляли вожді-воєводи. Головного з них звали Леведій. Без сумніву, що могила одного з таких вождів була виявлена біля с. Коробчино на Дніпропетровщині.

Рис. 28. Срібне окуття піхов шаблі з поховання угорського вождя (Коробчино).

У середині IX ст. мадяри стають союзниками хозар, беручи участь в їхніх військових походах. Вони навіть збирали данину з слов’ян на користь хозар.

Наприкінці IX ст. на чолі мадярів став Арпад. У ході болгаро-мадярських війн 894 р. болгари в союзі з печенігами розгромили останніх. Після цього мадяри через Велецький перевал 896 р. відійшли за Карпати, звільнившись тим самим від панування хозар. Там вони створили свою войовничу феодальну державність, назавжди закріпившись у Центральній Європі.

Таким чином, можна зазначити, що слов’яни здавна розвивалися не ізольовано, а в тісних контактах з сусідніми народами. Особливо значний вплив на формування слов’янства мали балти, кельти, германці та іраномовні кочові та напівкочові племена. Населення території України перебувало також у складних відносинах з Римською, а пізніше Візантійською, імперією.

Починаючи з середини І тис. н. е., археологи фіксують появу на просторах Південно-Східної та Центральної Європи трьох культур (празької, пеньківської та колочинської), носіїв яких можна пов’язувати з ранньослов’янськими угрупованнями, відомими давнім авторам під іменем склавинів, антів і венетів. Певні відмінності між ними свідчать про етнографічну специфіку слов’янських племен, яка, можливо, пояснюється різними субстратами, на яких виникли слов’янські старожитності окремих регіонів.

Зазначимо також, що спроби створення слов’янами стійких племінних союзів до IX ст. не мали успіху. Слов’янська державність зароджувалась у складних умовах конфронтації з германськими (перша половина І тис. н. е.) та тюркськими народами (друга половина І тис. н. е.). Лише подальший розвиток слов’янського суспільства протягом VIII—IX ст. створив передумови для формування ранньодержавних утворень. Зрештою, на основі найбільш значних племінних союзів Подніпров’я утворюється перше державне об’єднання східних слов’ян — Київська Русь.