Глава 1 Формування міжнародних зв’язків на ранньофеодальному етапі розвитку Русі

Давньоруська держава підтримувала широкі та різнобічні зв’язки з більшістю країн тогочасного світу. Серед них Візантія та її численні Провінції, країни арабського світу та Середньої Азії, Грузії та Вірменії, Волзька Булгарія — на сході та півдні, Німеччина, Франція, Англія, Данія — у Західній Європі, Швеція та Норвегія — на півночі. Найтісніші контакти відбувалися із найближчими сусідами — Польщею, Угорщиною, Чехією, Болгарією. На різних етапах розвитку давньоруської держави ці зв’язки мали різний характер, спрямованість та інтенсивність. Якщо на ранніх етапах вони здійснювалися централізовано переважно через Київ, то з XII ст. виявилися конкретні напрямки сталих зв’язків з різними країнами таких центрів, як Галич, Володимир, Новгород, Полоцьк, Смоленськ та інші, що відбивали інтереси певних князівств чи регіонів.

З часу утворення та формування Київської держави одним з найбільш важливих спрямувань її культурно-історичних контактів була Візантійська імперія. Цей напрямок визначався тогочасною геополітичною ситуацією у Східній Європі, коли на південь йшли потужні міграційні потоки практично з усього обширного басейну Дніпра. Слов’яни, а також сусідні племена балтів наприкінці V—VI ст. здійснювали неодноразові напади на території Візантійської імперії, доходячи до самого Константинополя та Середземного моря.

Активний тиск слов’янського світу Візантія ледь витримувала. Під час війни 550—551 рр. слов’яни обложили столицю імперії. Наприкінці VI ст. знов зробили кілька спроб її захопити[789]. Візантійська імперія намагалась послабити цей майже безперервний тиск шляхом різних поступок, щедрих дарів, данини (точніше відкупу). Для цього висилалися обопільні посольства, велися переговори. Так зароджувалася перша слов’янська дипломатична практика, відома нам за писемними джерелами.

До цього ж часу належать спроби Візантії розколоти слов’янські союзи, спрямувати слов’ян на боротьбу із ворогами імперії (аварами, болгарами тощо). Відбувалися перші дипломатичні контакти, укладалися договори. Слов’ян почали селити вздовж кордонів візантійської імперії та набирати у військо. Добре відомий Хільбудій, якого імператор Юстиніан призначив «начальником Фракії, поставив його для охорони ріки Істру»[790]. У 545 р. Юстиніан надав антам нижньо дунайську фортецю Турис з округою за умови, що вони будуть підтримувати мир та охороняти північні кордони імперії.

Давньоруський літопис прямо вказує на контакти князя Кия (чи його історичного прототипу) з візантійським імператором. Він «ходилъ Царюграду... велику честь приялъ от царя», а також робив спробу оселитись на Дунаї («сруби градок малъ, и хотяше с?сти с родом своимъ»)[791].

До VI—VII ст. відносять повідомлення про дипломатичні зносини різних східнослов’янських угруповань між собою (анти та склавіни), а також з іншими народами, які виступали то як союзники, то як вороги. Прокопій Кесарійський повідомляє про дії 548— 549 рр. готського вождя Тотили, союзниками якого у війні проти Візантії виступали слов’яни[792]. Менандр Протиктор повідомляє про переговори антів під час війни з аварами, про викуп полонених. У 560 р. згадується перший відомий у джерелах слов’янський посол ант Мезамір, якій вів переговори з аварами, проте був ними вбитий, незважаючи на права посла[793]. Вірогідно, анти були знайомі з правами дипломатів того часу й застосовували практику звичайну для навколишніх народів.

Маврикій Стратег згадує про договори слов’ян як про звичайну подію. «В цілому вони підступні й не тримають свого слова щодо договорів; їх легше підкорити страхом ніж подарунками». Феофілакт, Симокатта повідомляв про те, що анти у VI ст. стали союзниками імперії проти аварів. У союзі з візантійцями слов’яни не один раз виступали й проти готів, персів, а також із своїми колишніми ворогами воювали землі свого союзника.

Відсутність будь-яких повідомлень про підписання угод чи наявність писемних договорів дозволяє дослідникам стверджувати, що це були усні угоди з приводу конкретних проблем. На це ж вказує і їх характер: викуп полонених, підкуп, плата за мир, дозвіл на розселення, обіцянка допомоги у боротьбі з конкретним ворогом. Можливо, заувага Маврикія Стратега, що слов’яни «не тримають свого слова», вказує саме на усну домовленість.

Ці досить обмежені свідчення візантійських авторів про перші дипломатичні контакти східних слов’ян між собою та з Візантійською імперією, аварами та готами схиляють до думки, що слов’ян можна сприймати у загальному контексті розвитку тогочасної «варварської» Європи. Взаємовідносини слов’ян із сусідніми народами являли собою звичайні стосунки всередині «варварського світу» чи «варварів» з «візантійським світом». Засоби й методи, за допомогою яких встановлювалися і впроваджувалися дипломатичні відносини, були традиційними. Вони мали глибоке коріння у племінних традиціях стародавніх слов’ян, а також у великому досвіді античного, візантійського та східного суспільств.

Слов’янське суспільство вже засвоїло та знало всі типові тогочасні політичні дії, що так чи інакше були пов’язані з війною або загрозою війни. Слов’яни знали шлях на Візантію, знали, як і коли збирати могутні військові коаліції. Зростання Києва на ранньому етапі його історії багато в чому зобов’язане цим походам. Адже володар Києва контролював весь басейн Верхнього Дніпра, звідки збиралися військові та колонізаційні хвилі.

Засвоювання земель та захоплення здобичі й полонених, вимагання в імперії багатих дарів та данини в обмін на мир, війна у складі різних союзів та заміна союзників, участь в охороні кордонів імперії та наймана служба, викуп полонених й переговори з усіх цих питань — усе це була повсякденна дипломатична практика ранньослов’янського суспільства. Саме з цього часу почалося вироблення головних принципів та спрямувань зовнішньої політики Давньої Русі. В її основі лежали глибинні соціально-економічні та політичні процеси, що проходили у східнослов’янському суспільстві. Початок класового розшарування, вирізнення князівсько-дружинної верхівки, зосередження військових сил, бажання захоплення нових більш розвинутих й багатих земель, устремління до багатства та різних цінностей, боротьба з кочовиками, нарешті можливість обміну продукції своєї землі на товари інших регіонів — ці та інші процеси знаходили своє відображення у першопочатках східнослов’янської дипломатичної практики.

Рис. 35. Хозарська зброя і збруя.

Головні зовнішньоекономічні та політичні інтереси Русі VIII—IX ст. охоплювали Південь та Південний Схід. Її приваблювали багаті й сильні держави — Візантія та Болгарія, Хозарія, кавказькі країни (Албанія, Грузія, Вірменія), навіть віддалений Багдад і шляхи до Середньої Азії. З ними вона підтримувала активні торговельні та політичні зв’язки. Сюди були спрямовані найбільші військові та дипломатичні дії задля забезпечення власних економічних інтересів. З часом до сфери зовнішньоекономічної зацікавленості Русі включалися інші країни Сходу та Заходу, Скандинавії.

Відносини з Візантією IX—X ст.

Пам’ятки візантійської агіографічної літератури кінця VIII — початку IX ст. (Житія Стефана Сурожського та Георгія Амастридського) подають певні реалії дипломатії Русі на наступному етапі її державного розвитку — доби Русі у «вузькому значенні».

В них відбиті повідомлення про напад руських дружин на візантійські володіння у Криму (Сурож) та Малій Азії (Амастрида) й наступні переговори візантійців з русами.

«Житіє св. Стефана Сурожського» розповідає про напад великої раті на чолі з новгородським князем Бравлином, що «с многою силою» повоював землі від Херсонесу до Керчі й обложив Сурож. Після десятиденної облоги Бравлин увірвався до міста, воїни почали його грабувати. Але, коли князь намагався захопити скарби храму св. Софії, біля гробниці св. Стефана він занедужав («обратися лице его назад»). Бравлин наказав повернути сурожанам награбоване й звільнити полонених, і його обличчя прийняло нормальний вигляд. Після цього наступник св. Стефана у Сурожі хрестив там князя[794].

Більшість сучасних дослідників визнають, що у цьому Житії відбиті цілком достовірні історичні події, згадуються достовірні персонажі (архієпископ Філарет, християнський князь Юрій Тархан), але князь Бравлин не міг бути новгородцем, оскільки на той час Новгорода не існувало. В. Г. Васильєвський, М. В. Левченко, Г. Вернадський та інші дослідники довели реальність повідомлень цього джерела. О. М. Сахаров показав, що там описані характерні риси дипломатичної практики східних слов’ян, що беруть початок з VI—VII ст. й зовсім не характерні для дипломатії Русі X ст.[795]. Г. Вернадський відніс цю подію до 790 р.

З якихось невідомих нам причин русам довелося укласти з візантійцями мирну угоду, активну роль у цьому відігравав Філарет. За умовою цієї усної угоди руси повернули «все елико пограбихом священныя съсоуды и церковныя в Корсоуни и в Керчи и везде», вивели військо з міста й повернули полонених. Невідомо, чи було хрещення князя умовою угоди, чи діяв якийсь інший фактор. Це могло розглядатися як значний політичний привілей русам, а міг бути й примус з боку імперських сил. Проте подібні дії стали характерними для наступних переговорів Русі з Візантією (Аскольд, Ольга, Володимир) й традиційно трактувалися як почесні для руських князів.

Ще одним свідченням дипломатичної практики Русі у першій половині IX ст. є «Житіє св. Георгія Амастридського», де мова йде про переговори під час нападу русів на Амастриду — головний центр Пафлагонїї, що на північному узбережжі Малої Азії. В. Г. Васи льєвський вважав, що «Житіє» було створено до 842 р. дияконом Ігнатієм. Цю думку поділяють такі дослідники, як Є. Є. Голубинський, В. О. Пархоменко, Н. Полонська, М. В. Левченко[796] тощо. Г. Вернадський відносив похід до 840 р. І. Шевченко датував похід часом між 825 та 842 рр. Цими дослідженнями було спростовано твердження деяких дослідників, які відносили цей похід до 860 р. (А. А. Кунік) або до 941 р. (Макарій, Д. І. Іловайський).

Рис. 36. Крим. Розкопки міських кварталів середньовічного Партеніта.

За «Житієм», відбувся військовий похід русів на Амастриду, який завершився мирними переговорами місцевої візантійської влади з нападниками. У договорі простежуються ті ж риси, що й у Сурожі: визволення полонених, шанобливе ставлення до християнських святинь. Амастридська угода, хоч вірогідно була усною і носила переважно локальний характер, була фактично першою відзначеною у джерелах угодою Русі на території імперії. Вона завершила й перший напад Русі на безпосередні землі Візантії.

Обидві події, відомості про які дійшли до нас, напевне були не винятком, а досить типовими для зовнішньої політики Руської держави.

Дослідники вважають, що це було проявом зрослої могутності молодої держави, її перших спроб з’явитись на широкій світовій арені. На їхню думку, загроза з боку Русі примусила Хозарію за допомогою Візантії у середині 30-х років IX ст. побудувати потужну фортецю — Саркел — біля гирла Дону.

Помітним етапом у розвитку давньоруської зовнішньої політики було посольство 838—839 рр. у Константинополь до імператора Феофіла (829—842) та в столицю франкської держави — Інгельгейм — до Людовика Благочестивого (814—941). Розповідь про це посольство вміщують Бертинські анали єпископа Пруденція. У травні 839 р. до Інгельгейма прибуло візантійське посольство на чолі з єпископом Феодосієм Халкидонським та спафарієм Феофаном. Разом з ними прибули й руські посли, які поверталися додому з Константинополя обхідним шляхом через «варварів, дуже жорстоких та диких», що перебували на головній дорозі.

У своєму посланні Феофіл пояснював, що посли від кагана народу Рос прийшли до нього «заради дружби» й просив допомогти їм повернутися на батьківщину та надати охорону. Проте оскільки серед послів були «свеї», Людовик запідозрив їх у шпигунстві на користь скандинавів. Участь «свеїв» у посольстві не повинна викликати здивування, оскільки вихідці із Скандинавії завдяки розвитку державності на Русі брали активну участь у цьому процесі не тільки як наймані воїни або купці. Залучення їх на службу було викликане потребами внутрішнього розвитку країни, зростанням необхідності зовнішньополітичних функцій Давньоруської держави.

Руське посольство могло з’явитися у Візантії не пізніше 838 р., а отже, перебувало в столиці імперії досить довго. Це тривале перебування дає змогу говорити вже про певний статус руського посольства, про те, що це типове явище для тогочасної дипломатичної практики.

Посольство вело вже переговори не локальні з провінційною владою, а від імені правителя Русі з імператором Візантії. Не випадково згадано титул каган, який було перейнято від Хозарського каганату. Про найвищий рівень прийому та успіх посольської місії свідчить і те, що імператор особисто інформував Людовика Благочестивого про руське посольство та дав йому доброзичливі характеристики[797].

Точно невідомо, чим було викликано це посольство. Напередодні Візантія зазнала ряд поразок у Малій Азії від арабів, у надчорноморських степах з’явились угорські орди. Імперії потрібен був мир та дружба з молодою державою, могутність якої зростала. Можливо, необхідно було врегулювати відносини після Амастридського та інших походів русів.

Надзвичайно важливою подією у міжнародному житті став похід 860 р. руських дружин на Константинополь. 18 червня 860 р. раптово руський флот підійшов до столиці імперії, висадив десант, який обложив місто. Імператор Михаїл III, який з 40-тисячним військом виступив проти арабів, терміново повернувся назад. Руські війська захопили та пограбували передмістя Константинополя, проте місто вціліло. Доля столиці Візантії була під великою загрозою. Патріарх Фотій у своїй проповіді казав, що «раптове нашестя варварів не дало часу чуткам повідомити про нього, аби можливо було придумати щось для безпеки... Місто ледь... не було взято на спис». Симеон Логофет, який жив у першій половині X ст., повідомляв, що до міста підійшло двісті руських кораблів.

Імператор з патріархом проводили час у молитвах. Джерела вказують, що руси повернулися тільки після того, як патріарх Фотій умилостив Бога. За деякими відомостями, почалася буря, яка розкидала руський флот.

Проте в листі папи римського Миколи І до візантійського імператора Михаїла III від 28 вересня 865 р. подається інформація, що вороги, які підійшли до самих стін Константинополя пішли «невід омщенними». Вірогідно, було укладено перемир’я.

Ці події викликали величезний резонанс у Європі. Вони відбилися в сучасних візантійських джерелах, перш за все у двох проповідях Фотія та його «Окружному посланні» східним митрополитам 867 р. Візантійські хроністи згадували про це протягом п’яти століть. Давньоруський літопис теж відзначив цей факт як надзвичайно важливий, переломний в історії давньоруської держави. Саме від цього часу держава стала називатися Руською землею.

Через деякий час нове посольство русів прибуло до Візантії й уклало договір «миру та любові». Складовою частиною договору, вірогідно, було й питання про хрещення Русі. Фотій у своєму «Посланні» каже, що руси поміняли поганську віру на християнську, «ставши до числа наших підданих та друзів, хоч незадовго перед цим грабували нас й виявляли нестримну зухвалість... вони прийняли пастиря і з великим старанням виконують християнські обряди»[798]. Хрестився князь Аскольд, який прийняв ім’я Миколая, та більша частина дружини.

Крім «політичної дружби» у договорі передбачалися й економічні питання. Русам було дозволено торгувати у Константинополі й селитися біля монастиря св. Маманта.

Даний договір став практично політичним визнанням міжнародного значення молодої Руської держави.

Існує думка, що Аскольд здійснив не один похід на Візантію, а чотири і в цих угодах князя закладені положення наступних договорів Русі та Візантії, а тексти договорів 907 та 911 рр. повторюють Аскольдові договори[799].

Зміна 882 р. влади у Києві призвела до того, що Візантія, відчувши послаблення Русі, перестала виконувати свої зобов’язання за договорами 60-х років. Зайнятий внутрішніми справами новий володар Русі не міг швидко реагувати на це.

Проте після підкорення своїй владі більшості князівств-племен Русі, володіючи найважливішими стратегічними пунктами на шляху «з варяг до греків», князь Олег здійснив 907 р. успішний похід на Константинополь, в якому, за літописом, взяло участь 80-тисячне військо. Наслідком цього походу став дуже вигідний для Києва мирний договір.

Візантія повинна була виплатити величезну контрибуцію: 12 гривень на кожного воїна та данину на користь князів-васалів Олега, що сиділи по найбільших містах. Руські купці отримали право безмитної торгівлі. Місцем проживання для них був величезний монастир св. Маманта. Обумовлювався вхід до міста: без зброї, через одну браму, у супроводі візантійського чиновника й у кількості не більше 50 чоловік. Візантійці зобов’язувались утримувати руських купців протягом 6 місяців, а також надавати їм необхідне корабельне спорядження (якорі, вітрила, снасті) та харчування на зворотний шлях.

На основі цієї угоди було укладено новий, більш розгорнутий русько-візантійський договір 911 р., статті якого, крім того, регулювали взаємовідносини русів та греків, у них визначалася відповідальність за різні карні злочини — вбивства, крадіжки, бійки.

В історіографії нема одностайності у питанні стосовно реальності цього походу та наступних мирних угод, а також значення угод 907 та 911 рр.[800]. Проте більшість сучасних дослідників визнає велику їх значимість. Це були перші відомі за джерелами договори, складені письмово («миръ сътворихомъ Ивановомъ написаниемъ на двою харотью, царя вашего и своею рукою»), причому в двох примірниках. Літопис недарма підкреслює цей факт: «но точью простословесень (не тільки простослівно. — Г. І.), и писаниемъ».

Договір 911 р. був рівноправною двосторонньою угодою. Він охоплював широке коло питань, які регулювали проблеми взаємовідносин двох країн (та їх підданих), які належали вже до повсякденних традиційних справ, пов’язаних з масштабною зовнішньоекономічною діяльністю Русі. Аналіз текстів договорів показує, що на Русі вже ввійшла у практику дипломатична «спеціалізація». До складу посольств включаються особи, які постійно (чи переважно) займаються переговорами. Договір фіксував, мир та рівноправні союзницькі відносини між Візантійською імперією та Руською державою. Він забезпечував економічні та політичні інтереси Русі на Півдні та на Балканах, давав можливість активно діяти у східному напрямку (Закавказзя). Ці договори (особливо 911 р.) відбивали розвиток руської дипломатичної практики від локальних договорів кінця VIII — початку IX ст. до міждержавних угод, де Русь виступає як визначна держава тогочасного світу.

Візантія, якій невигідно було зростання могутності Руської держави, намагалася використовувати її військову силу і в той же час по можливості стримувати економічну та політичну експансію Русі. Перш за все це стосувалося південної торгівлі Русі. Протидія зовнішній руській торгівлі, насамперед в районі Північного Надчорномор’я та Криму, й відмова від данини призвели у 30-х роках до різкого загострення відносин. 941 р. князь Ігор здійснив морський похід на Константинополь. Проте поблизу нього руський флот зазнав поразки від візантійського, який надзвичайно вдало застосував «грецький вогонь».

Ігор 944 р. організував другий похід, «хотя мстити за себе». Імператор Роман вислав назустріч руським військам посольство, яке уклало «вічний мир». За ним підтверджувалися головні торгові інтереси Русі, проте вони були менш вигідні порівняно з попередніми. Руські купці вже повинні були сплачувати мито. У військово-політичній сфері Русь зобов’язувалась захищати імперію від її ворогів, зокрема кримські володіння Візантії від болгар. Візантія теж мала присилати Ігорю військову допомогу за його проханням («елико ему будеть треб?»).

За часів правління Ольги зовнішньополітичні інтереси Київської Русі забезпечувались мирним шляхом. Важливою політичною подією був візит Ольги до Візантії, де вона була прийнята імператором Константином Багрянородним. Крім пишної офіційної аудієнції, імператор двічі приймав княгиню у вузькому колі, кілька разів вона була присутня на імператорському обіді. Зміст переговорів залишився невідомим. Проте з огляду на велику кількість купців (44) у посольстві сторони, ймовірно, крім політичних, обговорювали й торгові проблеми. Можливо, мова могла йти про налагодження більш тісних контактів між країнами і в контексті цього було порушене питання про хрещення Русі. Княгиня Ольга прийняла християнство, проте християнізація Русі на державному рівні не відбулася.

Більшість дослідників датують цей візит Ольги 957 р., хоч в історіографії висловлювались думки, що могла бути ще одна поїздка Ольги до Візантії 946 р.[801]. Існують різні думки щодо місця та дати її хрещення. Дуже можливо, що вона була хрещена ще у Києві, але приватно. Хрещення у Константинополі могло розглядатися як важливий політичний акт, спрямований на підвищення авторитету Русі.

Договір Ольги з Константином підтвердив умови договору 944 р., адже Роман І Лакапін, як і Ігор, що підписали його, вже зійшли з історичної арени.

Відносини Візантії і Русі залежали від загальнополітичної ситуації та внутрішнього становища держав. Як тільки імперія посилювала свої позиції або відчувала послаблення сили київського князя, починалися утиски інтересів Русі в тих чи інших регіонах.

Слід підкреслити, що Русь досить успішно оволодівала практикою політичної розвідки, володіла загальною військово-політичною ситуацією. Про те свідчать посольство 838 р., раптові для Візантії походи 860 та 941 рр., коли руси виступили, знаючи, що візантійська армія знаходиться далеко від столиці.

Наступний етап відносин з Візантією пов’язаний з політикою Святослава. Візантію-турбувало посилення Болгарії й вона вирішила розбити її за допомогою Русі, яка теж виснажувалася внаслідок військових зіткнень. До Києва прибуло посольство Калокіра з Херсонесу з багатими подарунками (півтори тисячі фунтів золота), щоб схилити князя до походу на Болгарію. У 968 р. Святослав з військом з’явився у Болгарії й під Доростолом розбив болгар, зайняв міста у Подунав’ї. Болгарія практично вся ставала на бік переможця. У Святослава змінились плани й разом з болгарами він вирішив повернути зброю проти Візантії. Облога Києва печенігами того ж року примусила його повернутися додому. Але він відразу ж почав готуватися до нового походу.

Святослав планував перевести свою резиденцію до Переяславця-на-Дунаї («хочю жити в Переяславци на Дунай, яко то єсть середа земли моей»). Його вабила жвава торгівля на Нижньому Дунаї, де сходились торгові шляхи з Візантії, Русі, Чехії, Угорщини тощо.

969 р. він виступив у другий похід на Балкани, на цей раз вже проти Візантії. Після кількох перемог він підійшов майже до столиці імперії («за маломь бо б? не дошел? Царяграда»). Проте у битві з новим імператором Іоанном Цимісхієм зазнав поразки і відійшов до Болгарії. Велике візантійське військо 971 р. вдерлося до Болгарії, болгарська феодальна верхівка почала переходити на бік імперії. Були втрачені майже всі міста, залишки Святославового війська були обложені у Доростолі. Після тримісячної виснажливої облоги та жорстоких боїв обидва суперники розпочали переговори й уклали мир.

За його умовами Святослав відмовлявся від претензій на Балканах та у Криму, Іоанн Цимісхій зобов’язувався відпустити залишки руських військ додому й забезпечити їх харчуванням у дорозі та в подальшому ставитись до них «як до друзів».

Втім, як небезпідставно вважають дослідники, ця обіцянка недорого коштувала. Візантія організувала напад печенігів на послаблене військо[802]. Посланець імператора Феофіл Євхаїтський, ймовірно, вказав на поганий стан руського війська, чим практично зумовив печенізький напад. Руське військо, перезимувавши на Білобережжі, надто виснажилося від голоду. Одна частина поверталася верхи, а друга, із Святославом,— водою. Під порогами, на о. Хортиця, князь потрапив у засідку й загинув у битві з печенігами.

Результати зовнішньої політики Святослава не можна сприймати однозначно. З одного боку, він остаточно ліквідував Хозарську державу, а з другого — зняв останню перешкоду перед печенізькими ордами. Отримавши низку блискучих перемог на Балканах, не оцінив свої сили та загальну політичну ситуацію й не зміг ними скористатись. Руська держава знесилилась під час балканської кампанії й пережила першу міжусобну війну.

Підступна поведінка візантійців та нехтування укладеною угодою, а головне, панування імперії на Балканах і Чорному морі, призвели до погіршення русько-візантійських відносин.

Намагання Візантії зменшити вплив Русі не мали успіху. У Русі залишились міцні позиції в Надазов’ї. Тмутараканське князівство розширило свої кордони й у межах Керченського півострова, центр якого набув назви Корчева. Зіткнення інтересів обох держав призводило до напруження у відносинах.

Проте, коли 987 р. спалахнуло повстання Барди Фоки, імператор Василій II звернувся до Володимира по військову допомогу. Почалися відомі події, пов’язані з прийняттям християнства на Русі. На вимоги руської дипломатії щодо династичного шлюбу князя Володимира з принцесою Анною Візантія дала згоду, але виконала її тільки після військового походу на Херсонес.

Цей династичний шлюб важив надзвичайно багато як політичний акт, що свідчив — Русь зайняла видне місце серед держав тогочасного світу. Традиційна візантійська політика, щоб підкреслити найвищий статус імператорського дому, уникала будь-яких династичних споріднень. Візантійський імператор був недосяжним ідеалом величі, могутності, влади, престижу для будь-якого європейського монарха. Престиж влади київського князя тепер було піднято на найвищий щабель. В той же час посилились позиції Русі у Північному Надчорномор’ї та у Криму.

Посилення політичних та економічних контактів сприяло зміцненню і поширенню культурних контактів. Русь швидко засвоювала найкращі досягнення Візантії в різних галузях культури.

З часів правління Ярослав Мудрого відносини Київської Русі та Візантії мали мінливий характер. Джерела нічого не розповідають про їх погіршення на початку князювання Ярослава. Але ймовірно, що під час послаблення Русі у ході боротьби за великокнязівський стіл Візантія традиційно почала притісняти руську торгівлю на Півдні. Невдоволення імператора викликала політика Ярослава, його орієнтація на самостійність руської митрополії.

Все це призвело до збройного конфлікту 1043 р., коли відбувся новий похід на Візантію на чолі з Володимиром Ярославичем та Вишатою. Проте він завершився повною невдачею. Пізніше мирні стосунки нормалізувалися й угода була закріплена династичним шлюбом. Улюблений син Ярослава Всеволод одружився на візантійській царівні з дому Мономахів. Старший син Всеволода — Володимир — отримав через це прізвисько Мономаха. Оскільки «родися синъ Володимиръ отъ цариці Греческое» 1053 р., то нормалізація відносин відбулась не пізніше 1052 р.

Відносини Русі із східними сусідами (Хозарія, Волзька Булгарія, Кавказ та Середня Азія)

У VIII—X ст. Хозарія та Візантія були головними об’єктами зовнішньої політики Русі.

Хозарський каганат панував на волзькому торговому шляху, торговими магістралями на Каспій, Кавказ, Середню Азію. Він поширив свою владу на територію Північного Надчорномор’я, частину Криму. Хозарам певний час виплачували данину деякі слов’янські племена — поляни, сіверяни, радимичі, в’ятичі. Східні слов’яни вели з ними постійну боротьбу, про що свідчить і легенда про данину хозарам мечами. Східна торгівля Русі на ранньому етапі здійснювалася через Хозарію та часто за допомогою хозарських купців. У Києві існував топонім Козаре, що лишився, вірогідно, від місцезнаходження торгової колонії хозарських купців.

З середини VIII — початку X ст. Київська Русь входила до «хозарського» (південного) кола обігу арабських монет. На відміну від північних монетних знахідок тут зосереджуються монети з абасидських монетарень східної та центральної частин арабського світу. Це зона стійких економічних контактів, пов’язаних перш за все з Дніпровською системою торгових сполучень, вона була основою політичних зацікавленостей Русі у східному напрямку.

Перший відомий похід на Схід — експедиція Аскольда на Абесгун (південне узбережжя Каспію)[803], можливо, пов’язаний з угодою з Візантією 860 р., коли Русь обіцяла підтримати імперію у боротьбі з Халіфатом.

Аскольд підтримував з Хозарією переважно мирні стосунки. Каганат не проявляв активної ворожості проти Русі й у той же час був достатньо міцним заслоном проти кочовиків Сходу. Інтереси забезпечення міцного тилу під час походів на Візантію примушували Аскольда утримуватись від конфліктів з каганатом. Натомість останній пропустив руські дружини на Каспій. Халіфат був грізним ворогом і Хозарії. Про мирні контакти Русі з Хозарією свідчить й надходження звідти арабської монети VIII—IX ст.

Дружні відносини мала Русь з угорським союзом племен. Русь та угри були зацікавлені у мирних стосунках. Угрів витісняли печеніги. Вони проходили повз Київ, де «сташа вежами». Після збройного конфлікту було укладено мир. Свідчення пізнього (XII— XIII ст.) хроніста про підкорення уграми Русі та величезну щорічну данину не відповідають дійсності. Існує думка, що угорський князь Альмош був спільником Аскольда.

У першій половині X ст. Русь організувала нові походи на Каспій. Як правило, вони відбувалися після русько-візантійських угод і за згодою Хозари, яка забезпечувала вільний прохід військ. Інтереси Русі спрямовувалися передусім на південне узбережжя Каспію, на Абесгун — найбагатшу торгову гавань. Це був давній торговий шлях, який вів далі до Хорезму та інших центрів Середньої Азії.

У 909—910 рр. відбувся повторний напад на Абесгун й на місто Сарі, а у 912—913 рр. ще більший (ал-Масуді повідомляє про 500 кораблів) напад на Абесгун, Гилян, Апшерон. Хозарський каган пропустив руські дружини за умови 50% здобичі. Проте на зворотному шляху на русів напала мусульманська гвардія хозар, яка відібрала здобич й знищила переважну більшість війська.

Наступний похід відбувся 945 р. на Албанію (Азербайджан). З Чорного моря пройшли до Кури й піднялись до столиці — багатого Бердаа. На цей раз мета походу, схоже, була дещо іншою. Руси хотіли влади над територією і спочатку не грабували й не притісняли місцеве населення. Проте пізніше почалися конфлікти, місто було розгромлене. Через кілька місяців під тиском мусульманських військ руські дружини відступили до кораблів й повернулися додому.

Масштаби руських походів на Каспій та Кавказ весь час зростали, разом із захопленням багатої здобичі, відбувалось засвоєння та закріплення на торгових шляхах, вирішувались політичні завдання, виконувались союзничеські зобов’язання. Політика на Сході була тісно пов’язана з іншими зовнішньополітичними інтересами на Балканах і Чорному морі[804].

Проте результати цих експедицій були обмежені: лише грабіжницька здобич, яка 913 р. до того ж дісталася хозарам. Хозарія перетинала всі шляхи на Схід. Недарма похід 945 р. здійснювався вже не через її територію. Відносини стали ще напруженішими.

Поглиблювалися і візантійсько-хозарські протиріччя. Після угоди 944 р. Русь виступала союзником Візантії й заступила місце Хозарії як спільника імперії на Чорному морі. Зіткнення з Хозарією стало неминучим. З часів Олега йшов процес поступового звільнення східнослов’янських союзів племен від хозарського панування.

У 964 р. Святослав звільнив від хозарської данини й повернув під київську владу в’ятичів.

У 965 р. Святослав завдав потужного удару по каганату. Після походу по Оці та Волзі й розгрому земель булгар та буртасів (мордви), сателітів Хозарського кагана, він на території каганату розбив головні його сили й захопив Саркел (Білу Вежу), завоював Північний Кавказ, потім Семендер та столицю Хозарії — Ітіль.

Головною метою походу Святослава був не грабіж, не розорення корінних земель каганату, а закріплення на Дону, Надазов’ї, Північному Кавказі, політичне приєднання нових територій, можливо, підкорення ослаблої Хозарії на правах васалітету. Якщо врахувати міцні позиції Русі на кіммерійському Боспорі, то вплив Києва в районі Північного Надчорномор’я ставав домінуючим. У результаті походів Святослава Хозарія як держава занепала і невдовзі зникла з політичної карти назавжди.

Відносини Русі з Волзькою Булгарією після походу Святослава переважно були мирними. Та й той похід був більше пов’язаний з Хозарією, ніж з політикою самої Булгарії. Спробу її підкорити пізніше зробив Володимир Святославич, коли він «победи болгари». Але з цього приводу виказав сумнів ще Добриня: «Сим дани не даяти». 985 р. було укладено мирний договір до того часу, як «камень начнеть плавати, а хмель грязнути». Відносини залишались мирними тривалий час, не рахуючи деяких дрібних конфліктів у XI ст. через Муромську волость.

На Закавказзі руси з’являлись під час вже згаданих походів. Вони брали участь у подіях 987 р. у Дагестані та Ширвані, а також 1032 р. разом з аланами у Ширвані. Проте це були не стільки самостійні дії центральної київської влади, скільки допомога невеликими загонами чи служба найманцями.

Східні джерела доби прийняття Володимиром християнства дозволяють висловлювати думку про зв’язки Русі з Хорезмом. Є дані про посольство руського князя до Хорезму з метою вивчити можливість прийняття ісламу. Крім релігійно-політичних контактів, мали існувати і якісь торговельні зв’язки, про що свідчать окремі археологічні знахідки на території Русі.

Зв’язки з Дунайською Болгарією для Русі були традиційними і в економічно-політичній і, особливо, в культурній сфері. Адже це — слов’янська країна, яка раніше прийняла християнство, де раніше виникла писемність. На Русі діяло чимало болгар, перш за все у церковній та культурній сфері. Шляхи до Візантії і на Балкани йшли через Болгарію. Постійна боротьба за свою незалежність проти імперії робила Болгарію природним союзником Русі. Але Візантії часто вдавалося використовувати Русь проти Болгарії або навпаки — налаштовувати правителів останньої проти Києва. Таке було під час походів Ігоря та Святослава. Спроба Володимира підтримувати вціліле Західноболгарське царство Самуїла (980—1014) була безуспішною. Перше Болгарське царство остаточно впало 1018 р. під ударами війск імператора Василія II Болгаробойця.

Скандинавські країни

З другої половини IX ст. все більшої ваги набували міжнародні зв’язки із скандинавськими країнами. Північна Русь вдалася до активних військових та торгових контактів з ними раніше.

Проте на ранніх етапах це не були міждержавні відносини Русі зі Швецією, Норвегією чи Данією. Окремі наймані загони, купці, воїни, вигнані феодали брали участь у певній діяльності на теренах Давньоруської держави. Вихідці із Скандинавії були на службі у Олега та Ігоря, Святослава, Володимира та Ярослава.

Олег виплачував варягам данину, причому лише від Новгорода 300 гривень «мир деля». Скоріше, це була плата варязькому найманому загону. Нагадаємо, що при Володимирі Новгород виплачував Києву 2000 гривень, а ще тисяча йшла на платню князівському гарнізону. Князі мали особисту дружину, яка значною мірою складалася з варягів. Цей найманий корпус постійно поновлювався, особливо під час військових дій та міжусобиць.

Володимир, а потім Ярослав під час боротьби за владу шукали допомоги «за морем». Проте державні угоди Русі з правителями Скандинавії про військову допомогу невідомі. Скоріше це була звичайна вербовка. Але присутність на Русі, часто тимчасова, скандинавів зробила культурно-історичні зв’язки з цими країнами сталими. Знахідки руських речей на території Скандинавії та навпаки підтверджують жвавість цих контактів. Для скандинавів були найпривабливішими два великих торгових шляхи: по Дніпру «от Грек до Варягів» та волзький.

З X ст. Русь стає постійним притулком для високопоставлених вигнанців з цих країн, а з часів Ярослава Володимировича встановлюються династичні зв’язки з королівськими домами Скандинавії. Великі князі київські займали самостійну позицію у підтримці тих чи інших претендентів на королівський стіл. При князівському дворі знайшов підтримку норвезький король Олаф Трюгвасон (995—1000). Звідси він пішов воювати Данію. З Русі на престол норвежці запросили його сина Магнуса Доброго (1036—1046), який після смерті Канута Великого завоював і Данію. Ярослав Мудрий був одружений на дочці шведського короля Олафа Скотконунга, а його дочка Єлизавета вийшла заміж за Гаральда Грізного, який чимало років провів на Русі й у 1047—1066 рр. був королем Норвегії. Після загибелі Гаральда в Англії у битві під Станфордбриджем вона стала дружиною датського короля Свена (1047—1075). Датський король Ерік І Добрий (близько 1095—1103) перед вступом на престол перебував при дворі Святополка Ізяславича. Русько-скандинавські державні зв’язки зберігалися у доброму стані і за часів Володимира Мономаха.

Довгострокове перебування найманого скандинавського корпусу, численних купців із факторіями у різних містах відбилося як у скандинавських сагах, так і в руських джерелах. Києво-Печерський патерик докладно розповідає про варяга Шимона та його сина тисяцького Георгія, які робили великі внески до монастиря. А з «поясом Шимона» пов’язане закладання та розбивка Успенського собору. З цих джерел зрозуміло, що служити на Русь в XI ст. йшли переважно молодші сини феодальних родів, яким не було місця на батьківщині.

Зростання авторитету та могутності Русі з часів Володимира відбивалося у достатньо широких династичних зв’язках руських князів. Крім згаданих шлюбів відомо, що Святополк Володимирович був одружений на дочці польського короля Болеслава Хороброго. Анна Ярославна стала дружиною короля Франції Генріха І. Її сестра Анастасія — угорського короля Андрія, який сам перебував певний час у Києві.

Сестра Ярослава Доброніга-Марія вийшла заміж за польського короля Казиміра Пяста, а Ізяслав Ярославич оженився на сестрі польського короля Гертруді.

Київська правляча династія підтримувала родинні відносини з більшістю феодальних родин Європи. Звичайно, кожен династичний шлюб знаменував собою політичну угоду, мирні та союзницькі відносини з конкретною країною.

Вже з X ст. Русь активно включилася у систему європейських міжнародних відносин. Вона відстоювала власні політичні та економічні інтереси, забезпечувала їх мирним чи військовим шляхом, вступала у різні коаліції, підтримувала потрібних претендентів у війнах за королівську владу в різних країнах. До Києва прибували численні посольства з метою залучити могутню країну до своїх союзів.

Дипломатичні контакти з Німеччиною можна відслідковувати від посольства 839 р., що прибуло до Людовика Благочестивого. Німецькі хроністи добре знають про посольство княгині Ольги до імператора Оттона І (936—967). Ними велися переговори про прийняття Руссю християнства й направлення єпископа. Ольга враховувала найбільш вигідний для Русі шлях, а також, можливо, використовувала зв’язки із західною церквою як засіб тиску на Візантію. У відповідь до Русі було послано місію на чолі з Адальбертом. Проте місія своєї мети не досягла й 962 р. повернулася назад.

Відомо ще одне посольство Русі, яке прибуло з багатими дарами до Оттона II (967—983). Сприяв зближенню двох країн і шлюб Володимира з Анною, адже вона була родичкою Феофано — дружини Оттона II. У 1006 або 1008 р. в Києві протягом місяця перебував єпископ Бруно Кверфуртський, який очолив місію до печенігів.

Звідси написав імператору Генріху II листа, де описував Володимира як «повелителя Русів».

У 90-і роки X ст. спостерігаються інтенсивні відносини Києва з Римом. Римський папа намагався перетягнути на свій бік молоду християнську державу. 991 р. з Рима прибуло до Володимира посольство, що було прийнято «с любовию и честию». 994 р. з Рима повернулися посли Володимира. У 1000—1001 рр. відбувся ще один обмін посольствами. Ця дипломатична практика Русі мала звичайно не релігійну, а суто політичну основу. Русь не йшла у фарватері політики Візантії, а вела системну політику, намагаючись у різних регіонах мати противагу своїм потенційним супротивникам. Німецька імперія та Рим виступали такою противагою Візантії та Польщі.

Результатом зближення з Німеччиною став шлюб (після смерті Анни) Володимира з онукою Оттона І, дочкою графа Куно[805]. 1013 р. між Києвом і Священною Римською імперією була укладена мирна угода.

За Ярослава добрі відносини закріпилися шлюбом Святослава з Одою, дочкою Леопольда Штаденського. Її брат Бурхард очолював посольство імператора Генріха IV до Святослава, коли той взявся виступити посередником у справі Ізяслава Ярославича.

Дочка Всеволода Євпраксія-Адельгейда була видана спочатку за маркграфа Штаденського, після його смерті одружилася з імператором Генріхом IV й була коронована у Кельні 1089 р. Проте цей шлюб був нещасливий. Євпраксію використовували у внутрішній боротьбі, що розгорнулася між імператором і папою. Політичні зв’язки Русі з Німеччиною були підкріплені жвавими економічними контактами. Про це розповідають численні знахідки німецького походження на Русі, в тому числі монети Оттонів, Оттона І і Адельгейди, навіть мідної руди у Києві, а руських — на території Німеччини.

Найактивніші відносини Русь мала з Польщею. Кордон з Польщею найдавніший з відомих. Ібрагім ібн Якуб у 966 р. писав про цей кордон за короля Мешка І. За цей кордон протягом століть велися війни. Перш за все це стосується Червенських градів. Війною 981 р. Володимир повернув до складу Руської держави Червень, Перемишль та інші міста. Наприкінці X ст. між Володимиром і Болеславом І встановилися мирні відносини, втім як і з іншими країнами: Володимир «б? живе с князи околними миромъ, с Болеславомъ Лядскимъ, и съ Стефаномъ Угрьскымъ, и с Андрихом Чешскимъ». Проте таємно Болеслав І підтримував свого зятя Святополка у діях, спрямованих проти батька. Під час війни за Володимирову спадщину Болеслав виступив на боці Святополка й за цю допомогу одержав Червенську землю, велику здобич і багато полонених.

У 1030 та 1031 рр., скориставшись тим, що Мешко II вів війну з Німеччиною, Ярослав з Мстиславом здійснили два походи й знов захопили Червенські гради. Полонених «ляхів» Ярослав розселив на новій оборонній лінії вздовж р. Рось.

Після повернення на трон Казиміра Пяста, за договором 1042 р., Польща стала союзником Русі, що й було закріплено династичним шлюбом. Червенська земля, Бел з та Берестя залишилися за Руссю. Союз з Ярославом допоміг Казиміру у боротьбі за возз’єднання з Помор’ям та повернення Сілезії.

Наступний конфлікт був пов’язаний з подіями 1068 р., коли Ізяслав звернувся за допомогою до Болеслава II. Повторилися події початку століття. Проте польські війська були з Київщини вигнані ще швидше. Володимир Мономах здійснив похід на Берестя, контролюючи цю землю. Він же 1074 р. підписав з Болеславом мир, коли ходив «на Стутейску мира творить с ляхы». Болеслав II відмовився від підтримки вигнанця Ізяслава, оскільки боявся опинитися між інтересами Русі та Німеччини. В цей час зародилася принципова польська політична лінія на підтримку волинського угруповання на Русі. І після смерті Святослава Польща знов підтримала Ізяслава та його сина Ярополка.

Наступні події на Волині, боротьба проти великого київського князя Святополка галицьких та волинських князів викликала втручання польського короля Владислава-Германа. 1099 р. Святополк та Владислав-Герман провели мирні переговори у Бересті. Уклав мир Святополк і з Болеславом III, який 1103 р. одружився на дочці київського князя Збиславі. Коли у Польщі спалахнула боротьба між Болеславом III та його братом Збігневом, руські війська (разом з уграми) прийшли на допомогу королю й примусили Збігнева визнати його владу[806].

У X—XI ст., незважаючи на суперечності через Червенську землю, Русь та Польща стабілізували свій кордон і встановили союзницькі відносини між Києвом та Краковом.

Про економічні зв’язки з Чехією повідомляють давньоруські та іноземні джерела. Політичні відносини також мають давню історію. Союз Володимира з Андріхом (1012—1034) сприймається вже як традиційний. Однією з дружин Володимира була чешка. Цей шлюб мав скріплювати певні угоди, яким, звичайно, передували обмін посольствами та переговори.

Традиційний торговий шлях на Київ з Регенсбурга вів через Прагу та Краків. Він відігравав велику роль у спільних контактах.

У боротьбі з Польщею Чехія часто виступала разом з київським князем. Так, під час подій 1029—1031 рр. Бржетислав, син Андріха, виступив проти Польщі. На час його правління (1034—1055) припадає розквіт Сазавського монастиря св. Прокопа (заснований 1032 р.), який був відомим центром чесько-руської культурної взаємодії. Не випадково чеські агіографічні твори (Житіє св. Людмили, легенда про св. Вацлава) збереглися саме на Русі. А один з вівтарів собору цього монастиря був присвячений Борису та Глібу.

За Святополка проти чехів на допомогу Польщі виступали Володимир Мономах та Олег Святославич. Мирні відносини часів єдиновладдя київського князя у XII ст. стали диференціюватися залежно від угруповань руських князів. Чернігівці ставились більш вороже, Волинь, навпаки, зміцнювала дружні стосунки.

Мирні відносини Києва з Угорщиною були традиційними з часів переходу угрів на нове місце наприкінці IX ст. Вони були союзниками Русі в її візантійській, німецькій чи польській політиці. Угри схвалювали балканську політику Святослава і брали участь у його походах. Володимир жив у мирі з Іштваном І Святим (997—1038). Двоюрідний брат короля герцог Ласло Cap був одружений на руській, вірогідно Премиславі Володимирівні. При київському дворі служили угри (дружинник князя Бориса Георгій і його брат Моісей).

За Ярослава відносини спочатку були напруженими — угри підтримували Болеслава І та Святополка. Під час подій 1029—1031 рр. були у протилежній коаліції. Проте з воцарінням сина герцога Ласло Андрія І (1046—1061) стосунки налагодились, адже новий король жив у Києві й одружився з Анастасією.

Політика наступників Ярослава Мудрого щодо Угорщини тяжіла до союзницької, проте вона значно ускладнювалася усобицями у кожній з країн. Політика галицьких Ростиславичів починала в цьому плані відрізнятися від позицій Києва.

Син Святополка Ярослав одружився з дочкою короля Ласло І, наступник останнього Кальман (1095—1114) продовжував союзницьку щодо Києва політику. Ярослав у 1099 р. привів угорське військо під Перемишль, де заховався Володар Ростиславич. Але угорські війська потерпіли жорстоку поразку від половців.

У 1104 р. Святополк видав свою дочку Предславу «в Угры за королевич» (вірогідно за герцога Альмоша), зміцнивши свій союз з королем. З іменем Кальмана пов’язують появу руського корпусу особистої охорони — «руські королевської величності», які мешкали у «руському місті» Оросварі. Вони охороняли ворота та інші входи до королівської резиденції.

Союз з Угорщиною сприяв успішній боротьбі Русі з Візантією та Німецькою імперією.

З країнами Західної Європи, незважаючи на їхню віддаленість, Русь підтримувала політичні та економічні контакти. Шлюб Анни Ярославни з королем Франції, ймовірно, мав скріпити спільні антивізантійські та антинімецькі плани і наміри. Цьому повинні були передувати численні дипломатичні зносини Києва та Парижа. Остаточно урочисте посольство на чолі з єпископом Мо Савейром та Роже Шалонським прибуло до Києва 1048 р. й повернулося з Анною наступного року. 19 травня 1051 р. у Реймсі відбулася урочиста шлюбна церемонія. Збереглися підписи Анни на різних документах.

Про зв’язки з Англією свідчать монети кінця X — початку XI ст., виявлені у Києві. Саги повідомляють, що деякі варяги бували в обох країнах. Олаф Трюгвасон прибув до Англії після перебування на Русі, Олаф Святий потрапив до двору Ярослава з Англії. Сини Едмунда Залізний бік (вбитий 1016 р.) — Едвін та Едуард — також знайшли притулок при цьому ж дворі. Дочка Гарольда ІІ Годвісона після еміграції стала дружиною Володимира Мономаха. Певно, її супроводжували й інші англосакси, які стали служити у Києві.

Про ірландських монахів відомо, що вони бували в Києві. Один з них, Маврикій «прибув до руського князя і від цього государя й інших знатних осіб багатого міста Києва отримав у подарунок дорогоцінні хутра і сто фунтів срібла ... він щасливо повернувся разом з купцями до Регенсбурга», де за гроші було завершено будівництво монастиря св. Якова та Гертруди (між 1090 та 1122 рр.). Про зв’язки з Англією на державному рівні відомостей не збереглося.

Наприкінці XI ст. з’явилися нові тенденції у зовнішній політиці Русі. Вони полягали у формуванні самостійної політики нових центрів Русі, що повністю проявилася вже у XII—XIII ст.