Глава 7 Ремесло

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства посідало ремесло. Дослідження Б. О. Рибакова, Б. О. Колчина, Ю. Л. Щапової, Т. І. Макарової, Г. Ф. Корзухіної, Г. О. Вознесенської та інших археологів показали його високий технічний і технологічний рівень, широку спеціалізацію[708]. Головними центрами ремісничого виробництва були давньоруські міста, окремі галузі розвивались в феодальних замках і селах.

Провідною галуззю ремесла була чорна металургія, яка разом із землеробством становила основу економічного розвитку країни. Залізо добувалось із болотних руд, на які багата територія Київської Русі. У деяких місцевостях Полісся руди мають високий (від 18 до 40) процент заліза. Плавилось воно в спеціальних сиродутних горнах, залишки яких виявлені в багатьох пунктах. Як правило, залізоробне виробництво, що мало безпосередній зв’язок з ремеслом міст, знаходилось за їх межами. Основуючись на свідченнях писцевих книг XV—XVI ст. Б. О. Колчин дійшов висновку, що металургійна промисловість в часи Давньої Русі була виключно сільським промислом, який зберігав общинний характер[709].

Давньоруські міста одержували продукцію чорної металургії не тільки через ринок або відчуження продукції общинних домників на користь феодала. Виплавкою заліза займались і вотчинні ремісники, які проживали у сільських помістях, але поставляли продукцію князівським і боярським майстерням у містах. Очевидно, вже в давньоруські часи у металургійному виробництві мало місце так зване відхідництво. Розкопки поселень металургів X—XII ст. в заплаві р. Тетерів засвідчили їх сезонний характер[710].

Відомі на Русі і спеціалізовані центри залізоробного ремесла. Один з них знаходився в літописному місті Городську на Тетереві — на місці сучасного села з тією ж назвою в Коростишевському районі Житомирської області. Тут на значній площі одночасно функціонували десятки сиродутних горнів. Сліди залізоробного ремесла зафіксовано також у Вишгороді.

Обробка заліза, виготовлення із нього речей для господарства, побуту, військової справи здійснювались у ковальських майстернях — кузнях. Їх залишки виявлено практично в усіх давньоруських містах. Найбільшими центрами обробки чорного металу були Київ, Новгород, Смоленськ, Чернігів, Галич, Вишгород, інші міста. Асортимент виробів із заліза включав близько 150 назв, у тому числі 22 знаряддя праці, 46 ремісничих інструментів, 16 видів зброї, 37 предметів домашнього начиння, 10 наборів кінської збруї і спорядження вершника, 19 прикрас. Неабиякою досконалістю відзначається ковальський інструментарій: наковальні, молотки, кліщі, зубила, пробійники. За формою і функціональним призначенням вони не поступалися аналогічним інструментам пізніших часів.

Давньоруські ковалі володіли різноманітними прийомами обробки заліза: куванням, зварюванням, цементацією, обточуванням, інкрустацією кольоровими металами, поліруванням. В ряді категорій ковальських виробів висока якість металу доповнювалась функціональною досконалістю форм, а також художнім спорядженням. Насамперед це стосується давньоруських мечів, які, за свідченням хорезмського вченого XI ст. аль-Біруні, становили речі «дивні і виключні». Переконливим підтвердженням сказаному є меч з автографом майстра: «Коваль Людота», виявлений на Полтавщині поблизу с. Хвощеве. Його руків’я прикрашене складним плетивом орнаменту, який нагадує художнє різьблення.

Рис. 23. Гончарний горн.

У XII ст. в металообробному ремеслі замість високоякісних багатошарових сталевих лез, які виготовлялись за допомогою трудомісткої технології, з’явилися клинки з наварними лезами на залізній основі. Така технологія значно підвищувала продуктивність праці і вказує на ринковий характер ковальської справи, яка розвивалась на вільній міській основі. У XII—XIII ст. помітно збільшився асортимент ковальських виробів, з’явилась серійність виробництва.

Давньоруське слово «кузнец» означало також і ремісника, який працював з кольоровими металами. Ковалі золота, срібла, міді досягли високої майстерності і володіли всіма видами обробки кольорових металів, відомих у середньовіччі: литвом, волочінням дроту, сканню і філігранню, зерню, емаллю, технікою свинцевих і олов’яних відливок. Мистецтво відливок в так званих імітаційних формочках винайшли київські майстри у ХП ст. У цій техніці виготовлялись прикраси, які імітували коштовні золоті та срібні вироби і призначались для широкого попиту. Монополією київських ливарників було виготовлення хрестів-енколпіонів, які мали широкий збут не лише в межах Київської Русі, але й в сусідніх регіонах.

Високою технологічною досконалістю відзначаються давньоруські перегородчасті емалі. Ця складна техніка, запозичена Руссю в X—XI ст. у Візантії, набула особливого поширення в XII—XIII ст. Відомими центрами емалевого виробництва вважались Київ, Новгород, Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі. У майстернях цих міст виготовлялись князівські діадеми і барми, медальйони і колти, хрести, оклади церковних книг. Вершиною руської емалевої справи є роботи київського майстра другої половини ХІІ ст. Лазаря Богши, серед них — дві князівські діадеми (з деісусним чином і з зображенням сцени вознесіння Олександра Македонського), а також знаменитий хрест Єфросинії Полоцької. Залишки ювелірних майстерень, пов’язаних з виробництвом речей, оздоблених емалями, виявлено в центральній частині стародавнього Києва, а також на території Печорського монастиря.

Мистецтвом черні давньоруські майстри оволоділи вже в X ст., але найвищої майстерності досягли у XII—XIII ст. У скарбах, а також культурних шарах великих міст незмінно виявляються виготовлені у техніці черні срібні колти, медальйони, персні, хрести-енколпіони, широкі браслети-наручі. Вражає декоративність зображень на цих виробах, їх технічна і функціональна довершеність.

Галуззю, тісно пов’язаною з виробництвом емалей, було склоробство. Його сліди виявлено сьогодні у багатьох давньоруських центрах. Склоробні майстерні виготовляли мозаїчну масу (смальту), віконне скло, посуд, скляні браслети, персні, намисто та інші речі. Оволодіння давньоруськими майстрами секретами скловарного виробництва відносять до кінця X — першої половини XI ст., час розквіту цього виду ремесла припадає на XII—ХІІІ ст.

Рис. 24. Кам’яні формочки і прикраси, виготовлені за їх допомогою.

Наймасовішу продукцію поставляло на ринок гончарне виробництво. Асортимент її широкий. Це горщики, глечики, корчаги, амфорки київського типу, голосники, світильники, підсвічники, керамічні плитки, іграшки тощо. На рубежі X—XI ст. розпочалось виробництво полив’яної кераміки: столовий посуд, дитячі іграшки, декоративні плитки, які вживались в оздобленні інтер’єрів храмів і палаців. У XII—ХІІІ ст. давньоруські керамісти виготовляли вже такий полив’яний посуд, який міг успішно конкурувати на внутрішньому ринку з довізним.

Виявлення керамічних центрів у Білгороді і Вишгороді засвідчує значну концентрацію цього виробництва в посадських районах міст і його відносно велику потужність. У XII—ХІІІ ст. гончарство розвивалось під дією ринку. Майстри досконало оволоділи матеріалами і технологією, але їхня продукція поступалась якістю.

Серед матеріалів, які вживались-на Русі для виготовлення різних виробів, значне місце посідала кістка. З неї робили руків’я ножів, ручки дзеркал, обкладки луків і сідел, наконечники стріл, гребінці, писала, гудзики, іконки. У цій галузі працювали досвідчені різьбярі, майстерні яких виявлено в Києві, Галичі, Звенигороді, Новгороді, інших містах.

Високого рівня розвитку досягли у Київській Русі галузі ремесла, пов’язані з будівельною справою: дерево- і каменеобробні, виготовлення цегли, вапна.

Найдавнішим із цих ремесел було деревообробне. З дерева будувались житлові й господарські споруди, перші християнські храми, оборонні стіни довкола міст і феодальних замків, виготовлялись різноманітні господарські й побутові речі: вози, сани,судна, меблі, посуд. Утилітарність більшості дерев’яних виробів зумовлювала їх художню досконалість. Тесляр чи столяр водночас був і вмілим різьбярем. Свідченням цього є прекрасні зразки художнього різьблення, виявлені в Новгороді, Бресті, Старій Ладозі, Києві.

Широке кам’яне будівництво, яке розгорнулося на Русі наприкінці X — на початку XI ст., потребувало різних спеціалістів — архітекторів-будівельників, цегельників, мулярів, майстрів випалення вапна. Залишки майстерень з оброблення каменю, печей для випалу плінфи і вапна виявлені в Києві, Суздалі, Чернігові, Старій Рязані, Полоцьку. Свого часу Б. О. Рибаков припускав існування цегляного виробництва в понад 25 великих міських центрах Русі. Сьогодні є підстави стверджувати, що виробництво будівельних і опоряджувальних матеріалів було в кожному місті, де велось монументальне будівництво. Виняток складали ті матеріали, яких не було на місці (шифер, вапняк) або ті, чиє виробництво вимагало наявності певних традицій (смальта, скло, полив’яна плитка).

Існували й такі різновиди ремесла, як кравецьке, обробка шкіри і пошиття взуття. У писемних джерелах неодноразово згадуються кожум’яки й усмошевці. Майстерні для вичинки шкір виявлені у Києві, Новгороді.

Значне поширення на Русі мали так звані домашні ремесла, до яких належать прядіння і ткацтво, переробка сільськогосподарської продукції, приготування продуктів харчування тощо.

За соціальною формою давньоруське ремесло поділялось на вотчинне, або помісно-вотчинне, до якого близько стояло церковно-монастирське, вільне, або посадське, і державне[711].

Помісно-вотчинне ремесло на Русі розвивалось у межах феодальних садиб, а в містах — в їх центральних частинах, де була велика концентрація дворів знаті. Вотчинні ремісники жили на території феодальних садиб, працювали в майстернях, які належали їхнім господарям, виготовляли продукцію із матеріалів замовників. Тільки багатим феодальним господарствам вдавалось забезпечити таке дороге і трудомістке виробництво всім необхідним для його нормального розвитку. Крім ювелірів в феодальних садибах працювали ковалі, гончарі, склороби, ремісники інших спеціальностей, які, будучи включеними в господарську структуру феодального помістя-вотчини, не мали права власності на знаряддя праці і її результати.

На ранніх етапах розвитку ремісничого виробництва вотчинні ремісники працювали на порівняно обмежене коло замовників. Пізніше, у XII—XIII ст., з розвитком товарних відносин продукція вотчинних майстрів вийшла на ринок. На жаль, на основі археологічних матеріалів неможливо встановити, як вотчинне ремесло виходило на вільний ринок. Було це компетенцією виключно хазяїна виробництва, чи може в реалізації «надлишків» брав участь і ремісник, одержуючи при цьому певну долю прибутку,' сказати важко.

Поряд з помісно-вотчинним розвивалось у давньоруських містах і вільне ремесло. Місцем його зосередження були посади. Спір про час їх формування не зовсім коректний. Як частини міської поселенської структури передмістя посади практично одночасні дитинцям. Інша справа — питання про характер виробничої діяльності мешканців цих посадів, про час їх бурхливого зростання і розвитку.

Спостереження над посадом найбільшого в Русі міста — Подолом Києва — показують, що вже у IX ст. він являв собою сформований міський район. До X ст. відносять сліди ремісничої діяльності його жителів. Більшою наповненістю ремісничими виробами і залишками різних виробництв характеризуються шари XI ст. Їх значний якісний стрибок припадає на XII ст. У різних районах Подолу виявлено залишки майстерень з обробки бурштину, шиферу, виготовлення скляних і ювелірних виробів, ковальського виробництва. Весь характер культурного шару вказує на розвинуту виробничу діяльність жителів цього міського району. Аналогічна ситуація спостерігається в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Смоленську, Полоцьку, Володимирі-на-Клязьмі, інших містах. Їхні посадські райони у XII—XIII ст. все більше набирають значення зосереджень дрібнотоварного виробництва.

Ще один сектор ремісничого виробництва може бути кваліфікований як державний. Організатором його виступала князівська влада. За своєю організаційною формою це виробництво, очевидно, ближче стояло до помісно-вотчинного, оскільки у його сфері трудились переважно залежні ремісники. У ряді випадків провести чітку межу між власне князівським і державним ремеслом надзвичайно важко. Тим часом були специфічні виробництва, які викликались до життя потребами загальнодержавного розвитку. До них, насамперед, належало будівництво міст й оборонних укріплень. Державна влада надавала цьому великого значення, і не випадково старійшини городників займали високе соціальне та громадське становище.

У сфері князівської компетенції значною мірою перебувало міське монументальне будівництво. Йдеться про князівські резиденції, церковні споруди. Літописи вміщують численні свідчення про їх будівництво тим чи іншим князем. Така персоніфікованість, у більшості випадків, пов’язана з етикетом придворного літописання, але в ній відображені й певні реалії, що засвідчують організаційний бік справи. Як показали дослідження П. О. Раппопорта, руські майстри кам’яних справ перебували у віданні князівської адміністрації. Переміщення князів на столах нерідко супроводжувалось переміщенням із міста в місто і будівельних артілей[712].

Аналіз археологічних матеріалів дозволяє виокремити два основні періоди давньоруського ремесла, які добре узгоджуються із загальною картиною соціально-економічного розвитку Давньоруської держави. Ранньофеодальному етапу відповідає малорозвинуте ремесло, яке перебувало майже цілком у лоні феодального господарства. Періоду феодальної роздробленості відповідає ремесло більш розвинуте, що значно збільшило обсяги товаровиробництва. У літературі ці великі періоди кваліфікуються як вотчинний і вільний. Визначення ці, проте, досить умовні. По-перше, класична вотчинна система феодального господарства визначається на Русі саме на другому етапі її історії і немає підстав вважати, що вотчинне ремесло цього часу було менш розвинутим, ніж раніше. По-друге, помітні сліди вільного посадського ремесла виявлено у давньоруських містах уже на ранньофеодальному етапі їх розвитку.

Одним з важливих і не до кінця з’ясованих є питання організаційної структури вільного ремесла. Чи знало давньоруське місто домонгольського часу цехову організацію так характерну для західноєвропейських міст XII—XIII ст.? У літературі з цього питання висловлені різні погляди: від обережного визнання на Русі цехоподібних організацій до повного їх заперечення[713].

Давньоруське місто перебувало під владою феодалів, що, природно, не могло сприяти розвитку специфічних міських комунальних структур. На ранньофеодальному етапі історії Київської Русі практично всіх ремісників об’єднували феодальні господарства. Інших організаційних структур не було. Повідомлення писемних джерел про досить ранні прояви артільних форм праці на Русі не дають підстав вбачати в них зародки самоуправління міських общин. Свідчення Києво-Печерського патерика — «князь призва старейшину древоделам, повеле ему изготовить древо на согражение церкви»[714],— підкреслює повну залежність вишгородської будівельної артілі від князя. Старійшина виступає тут, по суті, як представник князівської адміністрації. Аналогічним було становище будівельних артілей і в наступні часи. Організаційно вони входили до складу державного сектора ремесла. За відсутності прямих свідчень про корпоративну структуру давньоруського ремесла велике значення мають опосередковані. До них належать історичні назви міських районів, урочищ, вулиць, в яких знайшли відображення процеси концентрації ремісників за виробничими ознаками. У Києві відомі урочища «гончарі» і «кожум’яки», у Вишгороді — «гончарі», у Новгороді два райони мали назви Гончарського і Плотницького кінців. Давні назви «гончарі» зберегла історична топографія Любеча, Володимира-на-Клязьмі. «Кузнечные» ворота згадуються у Переяславі Руському.

Наведені назви міських районів, урочищ, воріт, пов’язані з відповідними виробництвами і підтверджені, у ряді випадків, результатами археологічних розкопок, вказують на важливі консолідаційні процеси в давньоруському ремеслі XII—XIII ст. Можна думати, що вони торкнулись не лише територіальних, але й організаційних структур. Проте цього замало для ствердження наявності цехової організації ремесла. Її формування штучно стримувалось феодальним характером руського міста і не було завершене в домонгольський період.