Глава 5 Віче

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Віче як орган народоправства розглядали історики XIX ст. В. І. Сергеевич, М. В. Довнар-Запольський, І. О. Лінниченко та інші були переконані, що інститут віча відобразив, насамперед, суверенність общини. Одним із доказів цього було начебто право народу на вибір князя. Дослідники визначили коло питань, які входили до компетенції віча. Це насамперед законодавчі, судові, а також питання війни і миру. Що стосується внутрішнього управління, то віче, хоч і мало на нього сильний вплив, але віддавало перевагу князівській адміністрації.

В оцінках природи, компетенції і складу віча істориками радянського періоду мають місце суттєві розходження. Одні (Б. Д. Греков, М. М. Тихомиров, І. Я. Фроянов) вважали віче такою формою державного управління, що у ньому могли брати участь широкі верстви населення, інші (С. В. Юшков, В. Т. Пашуто, П. П. Толочко, В. Л. Янін) бачили в ньому вузькокласовий орган, який перебував у руках феодалів. Літописи, розповідаючи про деякі важливі державні справи, нерідко справді вказують на участь у них «нищих и худых», «всех людей», «всех киян», тобто представників експлуатованого стану. Надто довіряти цим повідомленням, проте, не слід. Як справедливо зауважував В. Т. Пашуто, це лише прийнятий у Русі літературно-церковний зворот. Смішно навіть припустити, що в країні, де законом була Руська Правда, жебраки й убогі вирішували, кому зайняти княжий стіл Осмомисла. В. Л. Янін, дослідивши історію новгородських державних інститутів, прийшов до висновку, що загальноміське віче було вузькокласовим органом, у якому немає місця «всьому Новгороду». Воно об’єднувало лише великих феодалів і було не народними зборами, а зібранням класу, що стояв при владі. Аналогічним було і київське віче.

Показовими у цьому плані є вічові зібрання у Києві 1068— 1069 рр. Перше зібралося у тяжкий для Русі час, коли об’єднані сили трьох Ярославичів зазнали поразки від половців під Переяславом. «И людье Кыевстии приб?гоша Кыеву, и створиша в?че на торговищи, и р?ша пославшеся ко князю: «се Половци росулися по земли, вдай княже оружье и кони, и еще бьемся с ними»[728].

Не виключено, що представники київських низів брали участь у вічовому зібранні на подольському торговищі, але переоцінювати їх роль не слід. По-перше, ініціатива скликання віча належала не їм, а тим киянам, які повернулися після невдалого бою з половцями, тобто київським дружинникам. Це вони залишилися без коней і зброї, по-друге, скликали його і діяли, хоч і всупереч волі князя, але у згоді з частиною міських мужів.

Влітку 1069 р., після 7,5-місячного князювання у Києві Всеслава, на Русь повернувся (з польським військом) Ізяслав. Всеслав зрадив киян і під покровом ночі втік у свій Полоцьк. Кияни повертаються до Києва і, як і роком раніше, скликають віче. На ньому вони приймають рішення запросити на великокнязівський стіл Святослава і Всеволода, а в разі їх відмови запалити місто й піти у грецьку землю. Це віче, очевидно, було менш представницьким, ніж перше. Можливо, коло його учасників обмежувалось лише полоцько-чернігівською боярською партією, а також близьким за настроєм до неї купецтвом.

Спроба не допустити в Київ Ізяслава не мала успіху. Вступивши до столиці, він жорстоко розправився з винуватцями свого вигнання. Його гнів і репресії впали передусім на представників полоцько-чернігівської партії. Розправи не уник навіть такий впливовий і авторитетний церковний діяч Русі, як Антоній — засновник Печерського монастиря.

Таким чином, вічова діяльність у 1068—1069 рр. свідчила про серйозні протиріччя у феодальних колах Києва. Для їх розв’язання більш сильною боярською партією були залучені представники торговельно-ремісничого стану, які скористалися сприятливою ситуацією для зведення рахунків з князівською адміністрацією.

Найхарактернішим проявом права київського віча було, начебто, запрошення на київський стіл Володимира Мономаха 1113 р. Відомо, що на перше запрошення з Києва Мономах відповів відмовою. В. І. Сергеевич пояснював її тим, що за рішенням Любецького з’їзду Мономах не мав жодних прав на Київ і не хотів підважувати міжкнязівську угоду. Щоб змусити його порушити хрестне цілування, кияни посилають до Переяслава повторне запрошення, яке супроводжувалось розповіддю про повстання і можливий стан анархії в разі нової відмови. Володимир зайняв Київ, змушений до цього силами обставин, як народний обранець. Отже, завдяки народному волевиявленню, як вважав вчений, у Києві утвердились нащадки третього сина Ярослава Мудрого. І. О. Лінниченко відзначив, що по смерті Святополка кияни збираються на віче і посилають кликати Володимира на великокнязівський стіл, а самі тим часом розраховуються за старими рахунками з прихильниками покійного князя. Тезу — кияни, які грабують двори знаті, і кияни, які надсилають запрошення Мономаху — суть одне й те ж, підтримав у радянський час М. М. Тихомиров.

Хто ж ці кияни, які запрошували Володимира до Києва і якою мірою заняття ним великокнязівського столу було результатом народного волевиявлення? Вже початок літописної розповіді про це свідчить, що долю київського столу вирішував не народ, а лише верхівка київського суспільства. «Наутрия же, въ семы на 10 день, св?тъ створиша Кияне, послаша к Володимеру, глаголюше: «Поиде, княже, на столъ отенъ и д?денъ»[729]. Як бачимо, питання про спадкоємця Святополка вирішувалось навіть не на вічі, а на раді. У повторному запрошенні Мономаха чітко помітні відмінності дійових осіб. Запрошуючі заявляють, що коли Володимир знову відмовиться прийти до Києва, то «яко много зло уздвигнеться, то ти не Путятинъ дворъ, ни соцькиъ, но и Жиды грабити, и паки ти поидуть на ятровь твою и на бояры, и на монастыр?, и будеши отв?тъ им?лъ княже»[730].

Таким чином, літописець чітко уявляв, що «кияни», які запрошували Володимира, і «кияни», які грабували двори князівської адміністрації, належали до різних соціальних станів. Звичайно, широкі демократичні маси Києва, враховуючи велику популярність Мономаха, могли бажати його приходу до Києва, але вирішувалось це без них, і вважати Володимира Мономаха обранцем народу на великокнязівському столі неможливо.

Аналогічні київському були вічові зібрання і в інших великих містах Русі.

У 1141 р. відбулося віче в Новгороді, на якому обговорювалось питання неугодності новгородцям князя Святослава Ольговича. Він звернувся за допомогою до свого брата, великого київського князя Всеволода. Добре знаючи, чиїх це рук справа, Всеволод заманив до себе «ліпших мужів» Новгорода, щоб таким чином виявити тиск на віче. Акція ця не мала успіху, але вона свідчить про те, в чиїх руках перебувало новгородське віче.

Відомості літопису про вічову діяльність у Галицькій землі також вказують на переважну участь у ній мужів «градських», тобто знаті. До їхньої допомоги вдавався князь Данило Романович у боротьбі з непокірними боярами Галицької землі. Коли він звернувся за порадою до галицького віча («сзвавшю вече»), то соцький Микула, який відображав настрої прихильників князя, заявив: «Господине! Не погнетши пчелъ, меду не ?дать»[731].

Аналіз подій, пов’язаних з діяльністю віча, свідчить про значне посилення великого боярства. Зміцнення його економічних позицій, особливо в період феодальної роздробленості, супроводжувалось намаганням брати участь в управлінні містом і землею. Крім протиріч між князівською владою і боярською феодальною демократією у діяльності віча відбились серйозні протиріччя всередині самого боярства. У політичному плані воно не являло собою монолітної сили. У кожному великому центрі земель існувало кілька боярських угруповань, які претендували на керівне становище і виборювали це право одне в іншого, намагаючись посадити на князівський стіл свого ставленика.

Особливою гостротою ці відносини відзначалися у Києві й стимулювались юридичною невизначеністю з успадкуванням великокнязівського столу. При цьому одна боярська партія орієнтувалась на князів із династії чернігівських Ольговичів, інша — відстоювала право на Київ представників Мономахового роду.

Відомі випадки, коли віче було звичайною змовою певного боярського (рідше купецького) угруповання, спрямованого проти князя або його оточення. Під 1170 р. у літописі повідомляється, що «начата новгородьци вече деяти в тайне по дворам». Довідавшись про ці таємні віча, новгородський князь Святослав Ростиславич залишив Новгород, не чекаючи, коли рішення новгородського боярства про його небажаність буде прийняте на широкому вічі.

Схожа ситуація була в Києві 1146 р. Рішення про усунення Ігоря Ольговича й заміну його переяславським князем Ізяславом Мстиславичем було прийнято антиігоревою боярською партією таємно від князя і його адміністрації.

Розглянуті вище та інші випадки діяльності віча переконують, що цей інститут, який сягає своїм корінням ще додержавного періоду, ніколи не був органом народовладдя, широкої участі демократичних верств населення у державному управлінні. Керівна роль і переважне право представництва належали верхам суспільства. За сильного князя цей орган був слухняним придатком верховної влади, за слабкого — залежність могла бути і зворотною. Іншими словами, на Русі у X—XIII ст. існували, доповнюючи один одного, а нерідко й вступаючи у протиріччя, орган феодальної демократії (віче) і представник монархічної влади (князь).