Глава 3 Обмін та торгівля

На рубежі та в перші століття нашої ери у населення лісової та лісостепової смуг України кардинальних зрушень у торговельному обміні порівняно з попередньою добою не помітно. Недостатній ступінь розвитку ремесел, що перебували на рівні домашнього виробництва, не передбачає інтенсивної внутрішньої торгівлі. Виняток становлять промисли, пов’язані з обмеженими джерелами сировини, передусім виробництво заліза. Достатньо багаті родовища залізної руди (тим більше болотяної) трапляються нечасто. Тому продукція таких металургійних центрів, як Лютізький (див. вище), знаходила задовільний збут на місцевому та більш віддалених ринках.

Деяку роль відігравав дарообмін між общинами, зумовлений політичними та родинними зв’язками. Предметами такого обміну могли бути різноманітні продукти та предмети аж до глиняного посуду.

Загальне економічне піднесення у племен Південно-Східної Європи другої чверті І тис. н. е. органічно пов’язане з розвитком торгівлі. Інтенсивність внутрішнього обміну в суспільстві відповідає рівню організації ремесла. У племен черняхівської культури як самостійні виробництва виокремились металообробка, гончарство, гребенярство та, почасти, каменярське ремесло. Думка про те, що черняхівська культура була продуктом ремесла та торгівлі, значною мірою справедлива[273]. У київській культурі, як раніше і в зарубинецькій, рівню ремесла відповідала лише металообробка.

Майстри-ремісники зазвичай працювали на замовлення в межах общини або групи общин, одержуючи за свою працю продукти сільського господарства. Відомості про початки товарного виробництва, тобто виробництво товарів не на замовлення, а на ринок, є тільки стосовно черняхівського гончарного ремесла. Але і в цьому разі взаємовідносини виробника та споживача навряд чи виходили за межі натурального обміну. Те саме стосується торгівлі цінною сировиною (металами) або виробами з рідкісних матеріалів (наприклад, жорнами з вулканічного туфу).

Безперечно, в пізньоримський час існувала налагоджена торгівля сіллю. Західні землі сучасної України, напевно, постачалися з родовищ Галицького соледобувного району, які пізніше забезпечували цим необхідним продуктом населення Київської Русі. Факт видобування солі на Закарпатті поблизу Солотвина підтверджується знахідкою римських монет у давній копальні. Продукція цього родовища доставлялася в інші землі передусім по Середньому Дунаю і навряд чи значно поширювалась на північний бік Карпат. Розроблялися і невичерпні мінеральні запаси приморських озер. Сезонне промислове поселення черняхівської культури знайдено на косі Арабатська Стрілка, між Сивашем та Азовським морем. Звідси попередники чумаків везли самоосадну сіль на південні та східні території України.

У третій чверті І тис. на фоні загальної натуралізації господарства племен Південно-Східної Європи значення внутрішньої торгівлі знижується. Однак у залізоробній галузі відносно високий рівень ремесла зберігається. Існування таких залізоробних центрів, як Гайворонський (VIII—X ст.), є свідченням поступового підвищення обсягу виробництва та зростання торгівлі залізом як сировиною поза межами общинного ринку. Залізні напівфабрикати мали більший попит, ніж готові вироби. На поселеннях Семенки на Південному Бузі та Лука-Каветчинська на Дністрі знайдено заготівки пакетного заліза, на городищі Зимно виявлено разом десять заготівок-стержнів. Існує думка, що залізні напівфабрикати на слов’янських землях були не тільки предметом торгівлі, а й виконували функцію грошей.

Значення та обсяг зовнішньої торгівлі населення Південно-Східної Європи протягом І тис. н. е. зазнавали великих змін. У цілому переважав традиційний для Українського Лісостепу попередньої скіфської доби обмін з античним Причорномор’ям. Про обсяг цього обміну у племен зарубинецької культури свідчать численні знахідки, головним чином, уламки амфор, що трапляються на поселеннях Подніпров’я та Південного Побужжя. Найбільше таких матеріалів походить з розкопок селищ в околицях Канева та Києва — від 3 до 20% всіх керамічних уламків. Амфорні знахідки трапляються також у пониззі Росі, на правобережжі Тясмину, на лівобережжі Дніпра вздовж Десни та Сейму, нижньої течії Псла та Ворскли, на Орелі. Товари античного виробництва потрапляли й у Білоруське Полісся. В похованнях Чаплинського могильника на Дніпрі виявлено понад 1100 скляних намистин.

У локалізації античних матеріалів на території зарубинецької культури першорядну роль відігравали ріки басейну Дніпра, що являли собою природні шляхи пересування товарів. Торговельний шлях, що вів углиб зарубинецької території, починався у пониззі Дніпра. Тут знаходилась Ольвія, найбільш відомий та великий емпорій античної доби у Північно-Західному Причорномор’ї. Ольвія мала жваву торгівлю з багатьма центрами античного світу, такими як Кос, Родос, Парос, Фасос, Синопа та ін. Крім торгівлі, Ольвія славилася ремісниками. Тут виробляли вина, виготовляли різноманітний посуд, тканини, художні предмети побуту та прикраси. В товарообміні між племенами Середнього Подніпров’я та Причорномор’я, починаючи з ІІІ ст., активну участь брали мешканці нижньодніпровських городищ Малої Скіфії (Золота Балка, Любимівка, Гаврилівна та ін.). З середини І ст. до н. е. аж до початку І ст. н. е. господарство Ольвії перебувало в стані глибокого занепаду, що було наслідком соціально-економічної кризи та навали гетів царя Буребісти. Це помітно вплинуло на обсяг зарубинецько-античних зв’язків — він значно зменшився[274].

Основними товарами, що знаходили збут у зарубинецьких племен, були вино в амфорах, сіль, столовий посуд, бронзові фібули та інші предмети особистого вбрання (браслети, обручки, сережки, прикраси зі скла). На південь спрямовувалися продукти, традиційні для лісостепової та лісової смуг — хутра, шкіри, мед, віск.

Окрім південного напрямку, зарубинецький товарообмін мав ще й західний, масштаб якого, проте, був значно менший. З балканської території латенської культури надходили бронзові вироби: фібули, відра-ситули, поясні гачки, кільця, браслети, вотивні підвіски-амулети. Найбільше їх трапляється в околицях Канева. Хронологічно вони не виходять за межі пізнього латену. До цього ж часу належать окремі бронзові речі: набірний пояс, а також своєрідні шийні гривни у вигляді корон. Такі гривни на зарубинецькій території відомі в Побужжі (Дашів) та в Подесенні (Ліски), а також на пшеворських пам’ятках Поділля (Вільхове, Залісся).

У другій чверті І тис. н. е. економічні зв’язки народів Південно-Східної Європи значно активізуються. Торгівля з античним світом досягає в цей час найвищого розвитку[275]. Уламки амфор, знахідки довізного скла відомі практично на всіх досліджених пам’ятках лісостепової та степової смуг України, заселених переважно племенами черняхівської культури.

Як і раніше, з греко-римських країв Причорномор’я та Східного Середземномор’я надходили предмети розкоші та престижу. В амфорах різної ємності (від 0,75 до 45 л) завозили малоазійське вино, а в південні регіони, можливо, й оливкову олію. З міст Малої Азії ввозили також червонолаковий посуд: глечики, миски, тарілки. Важливим предметом торгівлі з римськими провінціями були скляні келихи різних відтінків — від безколірного до рубінового та зеленого. Більшість прикрашено шліфовкою або напаяними різнокольоровими нитками та краплинами. Основна маса келихів імпортувалася з близькосхідних майстерень (Єгипет, Константинополь), що підтверджують грецькі написи на деяких екземплярах. Скляні вироби могли потрапляти також із Заходу з рейнських майстерень (сучасний Кельн).

Були спроби налагодити виробництво скла і безпосередньо на території черняхівської культури. На поселенні в Комарові (Буковина) знайдено залишки кам’яної будівлі та багато речей античного походження. Майстри, що належали до провінційно-римської школи склоробства, виготовляли тут келихи, намиста, скляні пряслиця і навіть віконне скло. Щоправда, працювали вони в Комарові недовго, й значного розповсюдження їхня продукція не мала.

Металевий посуд римської доби надходив у Східну Європу у значно меншій кількості, ніж глиняний або скляний. Напевне, значна його частина опинилася тут не в результаті торгівлі, а як здобич у воєнно-грабіжницьких походах або як дарунки військовій старшині від римської адміністрації. Навіть бронзові посудини дуже цінувалися, тому їх нерідко знаходять серед скарбів. Біля с. Черниця Житомирської області трапився легіонерський бронзовий казанок з римськими срібними монетами-денаріями. Подібні скарби походять з Києва та с. Жигайлівки на Сумщині. У цьому ж селі 1964 р. знайдено срібний глек із зображенням батальних та мисливських сцен, виготовлений у Константинополі на рубежі IV—V ст. Схожий глечик та срібна баклага, що містили півтори тисячі денаріїв, разом із золотим блюдом відкопано біля с. Борочиця, що на Волині, а біля смт Борзна на Чернігівщині — срібне блюдо та монети.

Наймасовішою групою імпортних виробів, якими користувалося східноєвропейське населення, були намиста — здебільшого різноманітні скляні. Хімічним аналізом встановлено, що їх ввозили на територію України з Єгипту, Сирії та європейських провінцій Риму. Трапляються вироби з єгипетського фаянсу. Із Східного Середземномор’я завозили намиста з сердоліку, який, за свідченням Плінія, видобували у Персії, Індії, Аравії, Єгипті, на о. Парос. На зв’язки з далеким Півднем вказують знахідки коралів та черепашок з Червоного моря або Індійського океану. З Південної Аравії ввезено ладан, що знаходять у черняхівських похованнях. На територію України потрапляли мистецькі вироби з бронзи, пов’язані, як правило, з пізньоантичними культами. Це статуетки божеств — Осириса, Гора, Ізіди, Венери та сатирів, зображення коней та крилатих фалосів.

Великому обсягу античних товарів мав би відповідати зворотний потік експорту. Вивчення залізних знарядь племен черняхівської культури вказує, що технічний рівень розвитку рільництва на терені сучасної України не набагато відрізнявся від рівня землеробства в дунайських римських провінціях Паннонія, Мезія, Дакія, звідки вивіз зерна засвідчено документально. Мабуть, вивіз хліба з територій черняхівської культури відбувався, принаймні, із зручних для транспортування районів. Уявлення про перелік товарів для товарообміну населення Причорномор’я і Середземномор’я можна одержати з «Історії» Полібія: «Для необхідних життєвих потреб країни, що оточують Понт, приставляють нам худобу та величезну кількість безумовно чудових рабів, а з предметів розкошу приставляють у достатку мед, віск та солону рибу. Одержують вони з продуктів, якими багаті наші країни, олію та усякого роду вино; хлібом вони обмінюються з нами, то доставляючи його в разі потреби, то одержуючи...»[276]. Щоправда, наведені дані належать до ранішого часу (II ст. до н. е.), але такий традиційний список навряд чи міг набагато змінитися в пізньоримський час.

Наявність такої торгівлі передбачає існування торговців-посередників, в руках яких накопичувалися товари, призначені на вивіз. На території черняхівської культури відкрито декілька пам’яток, де можна припускати існування торговельних факторій, що підтримували зв’язок з провінціями Римської імперії.

У Миколаївській області біля Березанського лиману на краю великого поселення черняхівської культури Кам’янка-Анчекрак досліджено садибу площею 0,35 км². Судячи з написів, її мешканці були знайомі з грецькою писемністю. Просторі кам’яні будівлі були житлами та складами для товарів, а огороджений муром двір вміщував сотні голів худоби. В побуті, крім типового черняхівського посуду, широко використовувалися червонолакові вироби та амфори. Торговельні операції господаря садиби полягали, напевне, в натуральному обміні східносередземноморських товарів на сільськогосподарську продукцію та рабів, що постачала місцева племінна старшина. По Березанському лиману до факторії підходили кораблі для розвантаження та прийому чергових партій товару.

Окремий вид торговельно-ремісничої факторії являла собою згадана вище склоробна майстерня в Комарові на Буковині. Сліди перебування провінційно-римських торгівців та майстрів досліджено також на Волині (с. Лепесівка) й у Молдові.

Важливими для східноєвропейських племен торговельно-ремісничими центрами лишалися колишні античні міста Ольвія та Тіра. Після евакуації римських гарнізонів вони включилися у черняхівську політико-економічну систему. Продовжували діяти гончарні майстерні, що поставляли на навколишні селища високоякісну сіроглиняну кераміку. Порти Ольвії та Тіри не переривали традиційних зв’язків з купцями понтійських та середземноморських міст. Звідси продукція східноримських економічних центрів розходилась басейнами Дніпра, Бугу та Дністра, а частина її доходила до Прибалтики та Скандинавії.

Завдяки транзитній торгівлі Дніпровським шляхом античні товари доходили і до племен київської культури, які розраховувались продукцією лісових промислів — цінним хутром, медом, воском. Черняхівські торговці мали з такого обміну неабиякий зиск. Крім заморських амфор з вином, скляних та сердолікових намист, попитом користувалася реміснича продукція економічно розвинутих сусідів. На багатьох поселеннях київської культури трапляються уламки черняхівського гончарного посуду (власний посуд виліплювався вручну). З-поміж знарядь праці імпортувалися жорна з туфу, родовище якого розроблялося в Побужжі. З черняхівської територія до населення київської культури Середнього Подніпров’я та Подвоєння, принаймні на ранньому етапі взаємовідносин, надходили деякі залізні знаряддя — наральники, серпи, сокири, скобелі. На це вказує їх типологічна єдність. З майстерень племен черняхівської культури походять деякі характерні типи бронзових фібул та пряжок, тришарові гребені з оленячого рогу. Таким чином, торгівля між племенами київської та черняхівської культур зводилася до обміну натурального продукту на ремісничі вироби.

Події доби переселення народів, відтік частини населення Південно-Східної Європи на Захід, криза у Східній Римській імперії призвели до занепаду зовнішньоекономічних зв’язків українських земель у V—VII ст. Напевно, до слов’янських племен празької та пеньківської культур завозилися кольорові метали, родовища яких у Східній Європі не розроблялися. Бронзові злитки у вигляді стрижнів знайдено у Хитцях та Молдові. В невеликій кількості на поселеннях трапляються сирійські скляні намиста, фрагменти великих візантійських амфор (Будище, Стецівка, Семенки).

У скарбах мартинівського типу VI—VII ст., знайдених на території пеньківської культури, відкладалися речі різного походження, в тому числі візантійські — наприклад блюдо, мисочка, ложка та щипці з Мартинівки. Частина прикрас має численні аналогії в кочівницькому середовищі від Монголії до Центральної Європи. Подібні знахідки не можна цілком пов’язувати з торгівлею. Деякі з цих коштовностей були воєнною здобиччю або дипломатичними дарами військовій старшині, інші являли собою наслідування взірцям загального євразійського стилю.

У VII—IX ст. економічні зв’язки слов’янських племен з іншими країнами пожвавилися. З Візантії та Криму на землі слов’ян надходили прикраси, посуд, вино, з Великої Моравії — ювелірні вироби. З виникненням на південних та східних кордонах слов’янського розселення Хозарського каганату активізувалася торгівля зі Сходом. В обмін на свої традиційні продукти промислів слов’янське населення одержувало гончарний посуд салтівського типу, вироби ковалів та ювелірів, а також предмети розкошу з більш віддалених країн. До середини IX ст. торгівля між східнослов’янськими землями та Сходом велася головним чином по Сіверському Дінцю так званим Хозарським шляхом, одним із важливих ринків на якому було городище Верхній Салтів (у сучасному Харкові). Цим шляхом слов’яни одержували скляні намиста та інші прикраси, металеві люстерка з Кавказу, амфори з кримським вином, срібні арабські монети.

Важливим аспектом питання про рівень розвитку торгівлі давнього населення України є проблема грошового обігу. Серед пам’яток зарубинецької культури монети практично невідомі. До більш пізнього черняхівського періоду належать сотні скарбів та окремих знахідок римських монет, майже виключно римських денаріїв[277]. Суттєво, що величезна кількість цих монет датується II ст. н. е., а екземпляри III—IV ст. (коли існувала черняхівська культура) є рідкістю. Це пояснюється різною якістю монетного металу, яка внаслідок економічної кризи Римської імперії поступово погіршувалась. Протягом другої половини І—II ст. вміст срібла у денарії зменшився з 96—99% до майже половини.

Для східноєвропейських сусідів Римської імперії, в тому числі й для ранньослов’янських племен, монетний метал був головним, якщо не єдиним джерелом надходження срібла. За панування мінової торгівлі на внутрішньому ринку лише незначна частина цих надходжень потрапляла в обіг, основна маса срібла йшла на ювелірні вироби. Тому незалежно від способів довозу монет з імперії (торгівля, викуп за полонених, воєнні контрибуції) постійною вимогою варварів лишалося дотримання певного стандарту чистоти срібла. Цьому стандарту відповідали денарії, що випускалися до початку ІІІ ст., на що римські партнери змушені були зважати.

На початку раннього середньовіччя притік грошей на українські землі був дуже обмежений. На схід від Дністра відомо тільки близько десятка знахідок окремих монет візантійських імператорів VI—VІІ ст.: Юстина І та II, Юстиніана, Маврикія, Іраклія, Константина II (біля сіл Кичкас, Фурси, Максимівна, Жаботин, Зимне та ін.). На острові близько с. Майстрів у Надпоріжжі 1851 р. знайдено скарб з кількох сотень золотих візантійських монет у горщику. В сотні разів більше знахідок на заселеній у той час східними слов’янами території між Дунаєм і Дністром, яка межувала з Візантією. Надходження монет значно зменшується в останній чверті VI ст. після утворення Першого Болгарського царства на чолі з ханом Аспарухом.

У VІІІ ст. через Хозарський каганат починають проникати у Східну Європу дирхеми арабських халіфатів. З арабським сріблом пов’язаний наступний, давньоруський, етап історії грошового обігу в Україні.