Глава 5 Посилення тенденцій загальноруської єдності в першій третині XII ст.

Період міжкнязівських усобиць та спустошливих набігів на Русь кінця XI ст. змінився певною стабілізацією, коли великий князь київський реально володів ситуацією в країні, виступаючи фактично сюзереном удільних князів. Звичайно це пов’язується із правлінням у Києві Володимира Мономаха (1113—1125) та його сина Мстислава (1125—1132). Проте цей період цілком можна розширити, якщо враховувати більшу половину часу князювання у Києві їхнього попередника (Святополка Ізяславича) та наступника (другого сина Володимира — Ярополка).

З рубежу XI—XII ст. першорядного значення у руській політиці набуває тенденція досягнення компромісу інтересів різних князівських гілок роду Ярославичів, розуміння об’єктивної необхідності посилення єдності руських земель як для успішного економічного розвитку, так і для захисту від зовнішнього ворога. Це, зокрема, виявилося в організації та проведенні низки князівських з’їздів — «снемів»: у Любечі 1097 р., в Увітичах 1100 р., на Долобському озері 1103 р. Про «мир на Желані» під Києвом, що не згадується літописом, повідомляє графіті з Софійського собору.

Великий князь київський Святополк Ізяславич та Володимир Мономах, що займав стіл Переяславського князівства, практично діяли у згоді. Їхні дії підтримував один з головних винуватців феодальних чвар на Русі — Олег Святославич, князь чернігівський. До цієї узгодженої політики змушені були приєднуватися й інші менш впливові та авторитетні князі. Звичайно, постанови князівських з’їздів (особливо принципова Любецька: «каждо да держить отчину свою») не могли відмінити феодальні стосунки, боротьба між князями тривала (осліплення Василька Ростиславича Теребовльського) й після них, представників різних династій пересували з їхніх уділів на інші чи взагалі відбирали останні. Проте переважали тенденції до міцного єднання руських земель під рукою київського князя. Найбільш яскраво вони проявилися після 1113 р., коли Володимир Мономах заступив на великокнязівському столі Святополка.

Обставини приходу до влади у Києві Володимира Мономаха вже давно обговорюються в історичній літературі[618]. Після смерті Святополка в місті вибухнуло повстання, було пограбовано двори тисяцького Путяти, соцьких, єврейських купців. Цьому повстанню важко дати однозначне визначення. Адже воно мало різні соціальні складові, різне політичне забарвлення. Його використали (а, можливо, й організували) певні київські боярські угруповання, що орієнтувалися на Володимира Мономаха. Путята був ставлеником Святополка, а після його смерті держав бік Святославичів[619].

Оскільки Володимир Мономах явно порушував Любецьку угоду, займаючи «чужий стіл», він хотів легітимізувати своє положення шляхом виборності, запрошення від «киян». Він добре пам’ятав, що київська феодальна верхівка неодноразово виступала проти цього, коли він мав сісти на великокнязівському столі після смерті батька. Тому він дав згоду лише через чотири дні другій депутації з Києва. Його зустрічали з почтом: «Митрополитъ Никифоръ съ епископы и со всеми Кияне, с честью великою, с?д? на стол? отца и д?дъ своихь, и вси людье ради быша, и мятежь влеже». Щоб підкреслити права Володимира на Київ, літопис двічі наголошував, що він займає «стол отенъ и д?денъ» (звичайно, тут відчувається редагування самого Володимира або його сина Мстислава).

Тривають дискусії, кого слід розуміти під «киянами» — верхівку міста чи все населення. Більшість істориків схиляється до думки, що це передусім «нарочиті мужі» — київське боярство[620]. Віче не було органом безпосереднього народовладдя. Воно перебувало під орудою феодальної верхівки. Проте мало сумнівів у тому, що особа Мономаха була досить популярна серед рядових мешканців Києва (феодали мали більше причин стерегтися важкої руки князя).

Адже Володимир Мономах, який народився 1053 р., був одним з найавторитетніших державних діячів Київської Русі. Він мав досвід десятилітніх міжкнязівських усобиць, переможних та невтішних боїв з половцями, знав усі куточки Русі, міжнародні зв’язки. Він згадував 83 свої великі походи по Русі, Центральній Європі, південним степам. З 16 років Мономах княжив у порубіжному Переяславі, який першим приймав на себе удари половців у роки найбільшої активізації їхніх походів на руські землі. У 1078—1094 рр. він займав чернігівський стіл. У цей період Мономах практично впроваджував у життя політику свого батька, його військові та політичні задуми. Адже останні 9 років свого княжіння Всеволод не брав участі у походах. Після смерті батька, Володимир змушений був поступитися не тільки Києвом, але й Черніговом. На двадцять років він повертається до Переяслава (1093—1113), де продовжує боротьбу з половцями та політику «завоювання» прихильності київського боярства.

Об’єктивно боротьба з половцями штовхала князя на розуміння необхідності загальноруської єдності. Безперервна активна боротьба з кочовиками сприймалася сучасниками як захист усієї Русі, вона принесла Мономаху славу талановитого організатора, блискучого полководця.

На час смерті Святополка Володимир Мономах зосередив у своїх руках величезну територію. Йому підкорялися Переяславське князівство, Новгород, Смоленськ, Ростово-Суздальська земля. Щоб контролювати зв’язки Києва з чернігівськими землями було побудовано Остерський Городок.

Широковідомий на Русі був також письменницький талант Володимира, його перо прислужилося його політиці не менше, ніж меч.

Таким чином, прихід на великокнязівський стіл Володимира Мономаха був виправданим і необхідним з огляду на об’єктивні потреби тогочасного руського суспільства. Великий князь не тільки розумів необхідність єдності, але й практично зумів об’єднати під своєю владою землі Русі.

До своїх земель Мономах приєднав Київський домен, а також Турово-Пінське князівство як «київську волость», що була в руках у Ярослава Святополковича. Таким чином, у останнього (головного суперника за велике князівство) залишилась сама Волинь, фактично оточена союзниками Мономаха. Ці союзи князів закріплювалися династичними шлюбами. Свого сина Романа Мономах оженив на доньці Володаря Ростиславича, а дочку Агафію видав за іншого сусіда Ярослава — Всеволода Давидовича Город енського. Чернігівські Святославичі (Олег та Давид) також були під впливом київського князя.

Будь-які вияви непокори чи зазіхання на його владу рішуче придушувалися. Так 1116 р. проти мінського князя Гліба Всеславича, який напав на Туровське князівство й запалив Слуцьк, Мономах організував великий похід, до якого були залучені сили князівств, очолюваних його синами, та Святославичів. Гліб покорився «и об?щася Гл?бъ по всему послушати Володимера». Коли 1119 р. Гліб знову виступив проти його волі, Мономах позбавив його Мінська, а самого князя перевів до Києва, де той помер.

1117 р. своє незадоволення виявив Ярослав Святополкович переїздом з Новгорода до Білгорода старшого сина Мономаха Мстислава. Причина була зрозуміла всім: Володимир готував собі наступника на київському столі, він мав бути поруч та провадити політику вже досить літнього київського князя. Якщо до цього Ярослав ще сподівався на можливість повернення до Києва після смерті Мономаха, то тепер зрозумів марність цих сподівань. Мономах організував великий похід на Володимир, в якому брали участь Давид Ольгович та Ростиславичі. Після 60-денної облоги великий князь «створи миръ съ Ярославомъ, Ярославу покорившюся и вдарившю челомъ передъ стрыемъ своимъ Володимеромъ»[621].

Проте цей мир тривав недовго.

Ярослав відіслав свою дружину (дочку Мстислава), а сам кинувся до Угорщини та Польщі за військовою допомогою. Волинські бояри стали на бік Мономаха й віддали йому Володимир. Волинське князівство було передано Роману Володимировичу, а після його раптової смерті його брату Андрію. З цього часу Волинь перебувала під владою роду Мономаховичів, політично тісно була пов’язана з Київською землею. Пізніші спроби Ярослава повернути Волинь за допомогою поляків закінчилися поразкою при облозі Червена. А 1123 р., коли він організував велику коаліцію з польських, угорських військ та дружин Ростиславичів, його було вбито при облозі Володимира.

1118 р. Володимир та Мстислав "викликали до Києва новгородських бояр, де вони присягали на вірність. Деяких покарали за непокору, деяких було залишено у Києві. Проте традиційно дружні стосунки з новгородським боярством підтримував Мстислав, який був ним «викормлений». Ці стосунки закріплено (після смерті Християн — дружини Мстислава) 1122 р. одруженням Мстислава на доньці Дмитра Завидовича — представника впливової династії новгородських посадників.

Перші ж кроки Володимира Мономаха на великокнязівському столі було здійснено в галузі соціального законодавства. Деякі дослідники припускають, що їх було зроблено, коли ще не скінчилося народне повстання в самому Києві[622].

«Руська Правда» широкої редакції повідомляє, що Мономах одразу ж скликав нараду у великокнязівській позаміській резиденції — ус. Берестові. Крім дружини Мономаха, присутні були тисяцькі (київський, білгородський, переяславський), представник Олега Святославича. Негайно прийнятий був відомий «Устав Володимерь Всеволодича», який являв собою доповнення до «Руської Правди». Нові статті обмежували дії лихварів та землевласників, полегшували становище міщан та селян. Визначено було відсоток прибутку на грошові борги та термін їх повернення — три роки. Фактично цей відсоток значно знижувався. Полегшувалося за новим законом і становище холопів та закупів. Так, закуп вже не відповідав за господарське майно, якщо його грабували інші. За «образу», несправедливі покарання закупа його господар повинен був платити штраф до князівської скарбниці. Великий штраф у 12 гривень платив господар, який намагався продати закупа як холопа. При цьому закуп звільнявся від боргу.

Цим Уставом Мономах робив певні поступки повсталому народу, що свідчило про розуміння Мономахом соціального та економічного становища Русі. Старе законодавство призводило до швидкого розорення вільних селян та міських ремісників, що, в свою чергу, руйнувало державу.

Звичайно, новий кодекс відбивав передусім інтереси феодальних верхів. Вотчинний імунітет феодала та його право на експлуатацію залежного селянства залишався без змін. Проте укладачі кодексу розуміли, що селянське господарство — основа багатства країни, а для його розвитку необхідні певні юридичні та економічні умови. Крім того Устав Мономаха торкався питань, у розв’язанні яких були зацікавлені купці, особливо ті, що займалися міжнародною торгівлею. Так, Уставом передбачалися пільги купцям, які втрачали майно під час війни, пожежі, у корабельних аваріях; іноземні купці мали пільгове право розпродажу товарів збанкрутілого боржника. Устав розвивав одну з тез Повчання Мономаха: «И более же всего чтите гостя, откуда бы он к вам не пришел».

Новий Устав Мономаха став одним з найважливіших документів великого князя київського, спрямованих на зміцнення внутрішньої єдності держави, її економічного розвитку.

Одним із заходів Мономаха, що відбивали його турботу про економічні зв’язки та торгівлю, стала побудова мосту через Дніпро у Києві 1115 р.

Важливим ідеологічним актом Мономаха, що символізував єдність Русі, стало освячення нового кам’яного Борисоглібського собору у Вишгороді та перенесення до нього мощей Бориса та Гліба (2 травня 1115 р.). Підкреслювався загальноруський рівень події, ініціатором якої виступали Мономах із Давидом та Олегом Святославичами. Літописець виразно записав: «съвъкупишася братья Русции князи». На свято «бысть сборъ великъ, сшедшюся народу съ всихъ странъ» на чолі з митрополитом Никифором з усіма епископами та київськими ігуменами[623].

Об’єднана навколо Києва могутня Русь часів Володимира Мономаха та Мстислава значно посилила свої міжнародні позиції. Вже саме народження Володимира закріплювало політичні зв’язки Русі з Візантійською імперією — адже його мати була Марія, дочка імператора Константина IX Мономаха. Проте у самого Володимира відносини з Константинополем складалися непросто через зміну імператорських династій.

Родинні зв’язки з Леоном Діогеном — сином імператора Романа IV (Діоген був одружений на Мариці — дочці Мономаха) 1116 р. втягнули Володимира у конфлікт з імператором Олексієм І Комніним. Мономах підтримав свого зятя, який хотів здобути Болгарію. Останньому вдалося завоювати частину подунайської області, але в Доростолі його було вбито. Мономах намагався залишити собі по дунайські міста по смерті зятя й відрядив туди воєводу Івана Войтишича, а потім і сина свого В’ячеслава з воєводою Фомою Ратиборичем. Проте закріпитися тут не вдалося й руські дружини були відкликані назад. За В. М. Татищевим, Мономах відмовився від подунайських міст, оскільки посольство до Києва Олексія І Комніна виплатило грошову компенсацію за дунайські володіння сину Леона Василеві.

Сам Олексій І Комнін ще з 1104 р. мав родинні зв’язки з Володарем Ростиславичем, чия донька вийшла за молодшого сина Олексія (як вважають, Ісаака).

Після смерті Олексія й приходу до влади Іоанна II Комніна (1118—1143) мирні стосунки були закріплені 1122 р. шлюбом дочки Мстислава з членом імператорського дому («ведена Мьстиславна въ Гр?кы за царь»).

Син Мономаха Мстислав був одружений на дочці шведського короля Христині (померла 1122 р.). Його дочки також були віддані «за море». Малфрід — за норвезького короля Сігурда, Інгеборга — за датського принца герцога готландського Кнута. Малфрід, овдовівши, вдруге вийшла за брата Кнута — датського короля Еріка. Сам Мстислав, перебуваючи у Новгороді, ходив у походи на чудь, охороняв північно-західні землі.

Північний схід оберігав інший син Мономаха — Юрій (Довгорукий), який 1120 р. здійснив вдалий похід на Волзьку Булгарію.

Західні кордони Русі тримав Андрій, якому пізніше приходив на допомогу Мстислав. Втім, крім епізодів боротьби з Ярославом Святополчичем, з Угорщиною та Польщею підтримувалися мирні відносини. 1119 р. угорський король Коломан висватав собі доньку Мономаха Євфимію. Шлюб виявився невдалим, король відіслав Євфимію назад до батька. В неї народився син Борис Коломанович. Проте немає підстав вважати, що ця подія негативно подіяла на угорсько-руські відносини.

Політичне становище Русі за Володимира Мономаха яскраво відбиває пам’ятка XIII ст. «Слово про загибель Руської землі», де Володимир виступає як родоначальник могутньої династії. «То все покорено было богомъ крестияньскому языку, поганьскыя страны, великому князю Всеволоду, отцю его Юрию, князю Кыевьскому, д?ду его Володимеру Мономаху, которымъ то половоци д?ти своя полошаху в колыб?ли, а литва из болота на св?т не выникываху, а угры твердяху каменыи городы желе?зными вороты, абы на них великий Володимеръ тамо не въ?хал, а н?мци радовахуся, далече будуче за Синим морем. Буртаси, черемиси, вяда и моръдва бортьничаху на князя великого Володимера; и Кюръ Мануилъ цесарегородскый опасъ им?я, поне и великыя дары посылаше к нему, абы под нимъ великый князь Володимер Цесарягорода не взял»[624].

У цій, безперечно, гіперболізованій картині (наприклад, імператор Мануїл правив у 1143—1180 рр., тобто тут явна невідповідність) відбивався й справжній стан зовнішньополітичних успіхів Русі, її міжнародне становище цього часу.

Найважливішим зовнішнім фактором розвитку Русі залишалися відносини із Степом. Тут, з початку XII ст. було досягнуто рішучих успіхів, насамперед завдяки діям Володимира Мономаха. Вимушена оборонна політика змінилася активною наступальною. Головний театр військових дій з кочовиками був рішуче перенесений з руських земель далеко у Степ.

Першим наслідком князівських з’їздів, спільних зусиль, спрямованих на ліквідацію половецької загрози, став похід 1103 р. Організації цього походу було присвячено нараду на Долобському озері під Києвом. Святополк із своєю дружиною вважали, що не варто виступати в похід негайно та відривати селян від весняних робіт. Мономах рішуче заявив, що «Половчинъ при?ха ударить смерда стр?лою, а кобылу его поиметь, а в село въехав поиметь жену его и д?ти, и все им?нье его возметь», і це вирішило справу[625].

До Володимира із Святополком приєдналося ще п’ять князів. Олег Святославич ухилився від участі у поході, передавши, що він хворий («не здоровлю»). Об’єднане військо вирушило вниз по Дніпру кіннотою та на лодіях і наприкінці березня зібралося на о. Хортиця. Звідси чотири дні йшли полем до р. Сутин (десь у басейні Самари), де 4 квітня зустрілись із половецьким військом. Битва скінчилася блискучою перемогою руських дружин. За літописом, загинуло 20 половецьких ханів (Алтунопа, Урусоба, Асупа, Сурьбарь та ін.). Хана Белдузу було взято в полон і страчено за звинуваченням у порушенні половцями присяги й нападі на Русь. Було захоплено великі трофеї («взяша бо тогда скоты и овц? и кони и вельблуды и веж? с добытком и с челядью»). Важливим результатом стало звільнення від половців печенігів та торків і розселення їх на Пороській оборонній лінії.

Літописець так резюмує результати цього походу: «И приидоша в Русь с полономъ великымъ, и съ славою и с победою великою усвояси»[626].

Лише через два роки половці змогли отямитись від цієї поразки й хан Боняк поновив напади на Русь, здебільшого на Переяславське князівство. Взимку 1105 р. Боняк під Зарубом переміг торків та берендеїв, які, ймовірно, виступали проти половців. Ще двічі нападали половці, за ними Мономах організував погоню, але вона виявилася невдалою. Наступного року половці напали на Зарічеськ (Погориння). Цього разу їх переслідували до самого Дунаю, де розбили, а здобич повернули.

У травні 1107 р. Боняк грабував околиці Переяслава, а в серпні разом з Шаруканом обложив Лубни. Мономах із Святополком встигли об’єднаним військом (цього разу приєднався й Олег Святославич) прийти на допомогу й розгромити половців. Загинув Тааз — Боняків брат, у полон було взято хана Сургу з братами, Шарукан Старий, тікаючи, позбувся всього свого майна.

У січні 1108 р. йшли мирні переговори з половцями, які завершилися династичними шлюбами синів Мономаха (Юрія) та Олега (Святослава) з доньками ханів Аєп з родів Асеня та Гіргеня.

Проте це не спинило напади половців з угруповання, очолюваного Боняком, які здійснювалися протягом 1108—1110 рр. Мономах прийшов до висновку про необхідність нищівного удару по глибинних половецьких районах. У грудні 1109 р. він вислав військо в степи — аж до Дону, де захоплено було 1000 половецьких веж. Після цієї вдалої розвідки навесні виступило військо на чолі з князями, але, діставшись Воїня, повернулося. Причини цього літопис не пояснює.

Відомо, що цього ж року половці теж підійшли до Воїня і повернули назад. Крім того, половці «воеваша около Переяславля по селомъ». Можливо, руські князі не знали напевне розташування та планів половців і не хотіли заглиблюватись у Степ, лишаючи беззахисними свої землі. Та й мати в своєму тилу значне вороже військо було небезпечно.

Задуманий похід було здійснено 1111 р. Війська вийшли у лютому ще по снігу та йшли цілий місяць. Місцем збору була р. Голтва, де чекали решту дружин. Спочатку в басейні Дінця були захоплені половецькі міста Шарукань та Сугрів. 27 березня на р. Сальниці, правій притоці Дінця, руські дружини зустрілися з основною масою половецьких військ і повністю їх розгромили. Князі захопили величезну кількість полонених, коней, худоби.

Літописець, завершуючи розповідь про похід, підкреслив, що «възвратишася Русьстии князи въсвояси, съ славою великою к своімь людемъ, и ко всимъ странамъ далнимъ, рекуще къ Грекомъ, и Угромъ, и Ляхомъ, и Чехомъ, дондеже и до Рима пройде»[627].

Після цього походу самостійні великі напади половців на Русь припинилися на тривалий час. Дізнавшись про смерть Святополка, половці прийшли на Русь до м. Вира. Проте, коли їм назустріч виступив Мономах, одразу повернули назад у Степ.

1116 р. син Мономаха Ярополк разом із Всеволодом (сином чернігівського князя Давида) здійснили ще один похід на Сіверський Донець, захопивши половецькі міста Шарукань, Сугрів, Балин. Тоді ж Ярополк привів собі полонянку, на якій оженився, дочку яського князя («красну вельми»).

Після цього проти половців, що домінували у степах, виступили інші кочівники — торки з печенігами. Але після дводенної битви на берегах Донця були розбиті й прийшли на Русь, під захист Володимира Мономаха.

Деякі угруповання половців шукали дружби з київським великим князем, що віддзеркалює шлюб 1117 р. сина Мономаха Андрія з онукою Тугоркана.

Перемоги Володимира Мономаха над половцями добре пам’ятали на Русі. Літописець на початку XIII ст. у панегірику князю Роману Мстиславичу порівнює його з Мономахом «погубівшему поганыя Измнтяны, рекомые Половци, изгнавшю Отрока во Обезы за Жел?зная врата, Сърчанови же оставшю у Дону, рыбою оживъшю; тогда Володимеръ Мономахъ пилъ золотомъ шоломомъ Донъ, и приемшю землю ихъ всю, и загнавшю оканьныя Агаряны»[628]. Пам’ятали їх у феодальній літературі, дружинній поезії, народному билинному епосі. Мабуть, не випадково московські книжники XV ст. пов’язували саме з цим князем легенду про царські регалії — «шапку Мономаха», через нього вони хотіли поєднати російське самодержавство з Київською Руссю.

Звичайно, як і кожен панегірик, літописна стаття 1125 р. передусім ідеалізує князя, хоча й відбиває певні реалії. Адже Володимир Мономах для наступних поколінь залишився ідеалом князя — державного діяча — енергійного, розумного, політично врівноваженого, що турбувався про своїх підданих, поважав закони та звичаї, мораль та релігію. «Преставися благов?рный князь, христолюбивый и великый князь всея Руси, Володимерь Мономахъ, иже просв?ти Рускую землю, акы солнца лучи пущая; его же слухъ произиде по всимъ странамъ, наипаче же б? страшенъ поганымъ, братолюбець, и нищелюбець, и добрый страдалець, за Рускую землю»[629].

Наступного дня після смерті батька (20 травня 1125 р.) «Мстиславъ, стар?йший сынъ его, с?д? на стол? в Киеви, отца м?сто своего». Правління Мстислава (1125—1132) було продовженням правління попередника. Це не дивно, бо Мстислав здавна провадив батьківську політику, поділяв її принципи, а після повернення з Новгорода став фактично його наступником.

Князі виконували волю Мстислава, брали участь у його походах, за непослух він карав і забирав волості. Київський літописець явно симпатизує йому, у Новгороді він також був надзвичайно популярним, адже там він княжив з дитинства, вів рішучу боротьбу з половцями, мав добрі відносини з Візантією та іншими країнами.

Половці, дізнавшись про смерть Мономаха, одразу ж пішли на Русь до Баруча. Проти них виступив брат Мстислава Ярополк, який займав переяславський стіл, й розгромив нападників.

Після цього літопис прямо не згадує про напади половців на Русь. Лише у статті під 1140 р., розповідаючи про повернення полоцьких князів, засланих Мстиславом до Царгорода, побічно згадується, що великий князь був розгніваний на полоцьких князів, які відмовились виступати проти половців. Ця ж стаття називає Мстислава «Великим» і дає виразну характеристику його діяльності проти кочовиків. «Се бо Мьстиславъ великый нясл?ди отца своего путь Володимера Мономаха великаго. Володимиръ самъ собою постоя на Дону, и много пота утеръ за землю Рускую, а Мстиславъ мужи свои посла, загна Половци за Донъ и за Волгу, за Яикъ, и тако избави Богъ Рускую землю отъ поганых»[630].

Практично всі землі Русі перебували під владою роду Мономаховичів. Мстислав правив у Києві, його брати займали: Ярополк — Турів, Юрій Довгорукий — Ростово-Суздальське князівство, Андрій — Волинь з Володимиром. Сини Мстислава сиділи: Ізяслав — у Курську, а потім у Полоцьку, Всеволод — у Новгороді, Ростислав — у Смоленську. Володіння наступників Ростиславичів на Галичині та Святославичів на Чернігівських землях були незначними порівняно з володіннями Мономаховичів. До того ж між ними постійно відбувалися' суперечки, в яких Мстислав як верховний сюзерен виступав головним та вирішальним суддею.

Характерним був епізод з чернігівською спадщиною. Після смерті Давида 1123 р. цей стіл зайняв Ярослав Святославич, який перейшов з Мурома. Проте 1127 р. енергійний Всеволод Ольгович вигнав з Чернігова свого «стрыя». Останній, повернувшись до Мурома, просив Мстислава повернути йому Чернігів, нагадуючи, що «хрестъ еси ц?ловалъ ко мн?, поиди на Всеволода». Спочатку Мстислав обіцяв допомогти й спробував умовити Всеволода. Але Всеволод відмовився. Почалася підготовка до походу на Чернігів, Всеволод покликав на допомогу половців. Назрівала війна. Наляканий Всеволод, від якого половецькі князі Ставш та Селук вже збігли, почав шукати шляхи до примирення. Він підкупив впливових київських бояр. Мстислав також не хотів виснажливої війни з Черніговом, в якій би використовувались найманці-кочовики.

Ігумен монастиря св. Андрія (побудованого ще Всеволодом) Григорій, який користувався великою повагою Мономаха та його сина, зібрав собор священиків, що зняв з Мстислава хресне цілування. Він сказав, що князь у разі відмови від воєнних дій бере на свою душу значно менший гріх, ніж у разі пролиття християнської крові під час походу на Всеволода. Так у Чернігові закріпилася гілка Ольговичів, яка стала в майбутньому однією з найсильніших на Русі. Вірогідно, це примирення було закріплено шлюбом Всеволода Ольговича з дочкою Мстислава Марією.

Іншу політику провадив того ж року Мстислав щодо полоцьких князів, можливо, бажаючи повністю викоренити їхній давній сепаратизм. Було організовано великий похід «четырьми путьми» на Полоцьку землю, в якому брав участь і Всеволод Ольгович «съ своею братьею». Було захоплено чимало полоцьких городків. Полочани вигнали свого князя Давида з синами й просили Мстислава затвердити їхнім князем Бориса-Рогволда. Мстислав згодився і повернув Всеславичам їхні землі, взявши присягу про послух.

Проте наступного року Рогволд помер, до Полоцька повернувся Давид і порушив присягу. Полоцькі князі не тільки не прийшли на допомогу «въ Рускую землю», «но паче молвяху Бонякови шелудивому во здоровье»[631].

Розгніваний Мстислав схопив Давида, Ростислава, Святослава й двох синів Рогволда з дітьми та жонами, «усожа у три лодьи и поточи я Царюграду за неслушание ихъ, а мужи свои посажа по городомъ ихъ». За В. М. Татищевим, Мстислав віддав Полоцьк сину Ізяславу. Це заслання «въ Гр?кы» свідчить, крім того, про добрі відносини Мстислава з Візантійською імперією, де правив його зять Іоанн II Комнін. У цей час до Києва з Візантії було привезено дві знамениті ікони Богородиці («в єдиному кораблі») — Пирогоща й та, що нині зветься Володимирською Богоматір’ю (бо була забрана з Вишгорода до Володимира Андрієм Боголюбським).

На західних кордонах Мстислав успішно воював з ятвягами, Литвою, чуддю.

В. М. Татищев описує епізод, який свідчить про силу та міжнародний авторитет великого князя київського. Руські купці під час повернення з Моравії 1129 р. були пограбовані поляками. Мстислав відрядив посла до польського короля Болеслава з вимогою негайно відшкодувати збитки купцям. Болеслав одразу ж відповів, що він не тільки відшкодує ці збитки, але й проводитиме руських купців через польські землі під охороною[632].

Щодо купців Мстислав продовжував політику свого батька, спрямовану на всіляку їх підтримку. Він закладає храми, які були якось пов’язані з торговими колами. Так, ще 1113 р. він заклав церкву Миколи «на княж? двор?, у Торговища Нов?город?». 1131 р. Мстислав будує на київському торговищі відому церкву Успіння Богородиці Пирогощі, яка немовби символізувала спрямованість політики Мстислава на союз великокнязівської влади з містами, багатим купецтвом та ремісничою верхівкою. Його син Всеволод 1127 р. фундує у Новгороді для купецької організації церкву Іоанна Предтечі на Опоках, яка отримала відомий Устав, що дійшов до нас. А в рік завершення будівництва Пирогощі (1135 р.) Всеволод зводив храм Успіння на Торгу в Новгороді. Можливо, його будувала навіть одна артіль.

Політична діяльність Мстислава сприяла успішному економічному розвиткові Русі, що відбилося й на широкому кам’яному будівництві в різних містах Русі. Самого Мстислава Великого було поховано в соборі св. Федора «юже б? самъ създалъ» (1128 р.) у Києві, який став потім усипальнею всього «племені Мстиславова».

Мстислав помер 15 квітня 1132 р. у розквіті сил, на 56 році життя. Його державна діяльність була гідно оцінена як сучасниками, так і нащадками, передусім істориками. Так, за повідомленням В. М. Татищева, під час княжіння Мстислава «князи русские жили в совершенной тишине и не смел един другаго обидеть. Сего ради его именовали Мстислав Великий»[633]. Це був час, коли на Русі повністю переважали тенденції об’єднання навколо Києва. Після його смерті поступово почали розгортатися феодальні війни, боротьба за Київ. Київський стіл зайняв його брат Ярополк, почався принципово новий період у політичному житті Київської Русі.

Політична історія першої третини XII ст. охарактеризована нами насамперед з огляду на великокнязівський київський стіл, загальнодержавну політику. Стисло окреслимо її в цей період по князівствах, що знаходилися на терені України.

Чернігівське та Новгород-Сіверське князівства. Стольні міста займали сини Святослава Ярославича Олег і Давид, які започаткували відомі князівські династії Ольговичів та Давидовичів. Ще один син Святослава сидів на Муромо-Рязанському удільному князівстві, яке з часом стало підкорятися ростово-суздальському князю. Олег Святославич провадив сепаратистську політику щодо Києва. Але загальна політична ситуація на Русі, могутність Мономаха примушували його дотримуватися загальноруських тенденцій.

Давид Ростиславич діяв у руслі політики Мономаха, брав участь в усіх загальноруських діях. Після смерті Олега (1115) він став чернігівським князем. Після Давида (1123) Черніговом правив Ярослав Святославич. Проте 1128 р. його вигнав з Чернігова племінник Всеволод Ольгович, що до того займав удільний чернігівський стіл — тмутараканський. Ярослав повернувся до Мурома, де невдовзі помер. Новгород-Сіверське князівство стало уділом Давидовичів.

Всеволод Ольгович провадив політику схожу з політикою свого батька, особливо це виявилося після смерті Мстислава, коли він почав організовувати коаліції проти влади Ярополка, нападав на сусідні князівства, приводив на Русь половців. Після смерті Ярополка та приходу Всеволода до Києва чернігівськими князями стали сини Давида Володимир та Ізяслав. Політичні усобиці між Ольговичами та Давидовичами мали місце в самому Чернігівському князівстві.

Особливе місце в політичному житті займало Переяславське князівство. Фактично воно не провадило самостійної політики, а діяло в руслі політики великого князя київського. Але оскільки князівство було одним з осередків Руської землі та знаходилося близько від Києва, то Переяслав практично був трампліном до великокнязівського столу. Тому великий князь приділяв значну увагу тим, хто займав це князівство. Друга особливість князівства полягала у тому, що воно відігравало роль щита Русі проти Степу, було переднім краєм боротьби з половцями.

До приходу на великокнязівський стіл переяславським князем з 1093 р. був Володимир Мономах. З 1113 по 1132 р. (тобто до приходу останнього в Київ) тут княжив його син Ярополк. Як зазначалося вище, Ярополк із своїми дружинами брав активну участь у боротьбі з половцями, а також у конфліктах з Ольговичами.

1132 р. Ярополк передав Переяслав своєму небожу — старшому сину Мстислава Великого Всеволоду, який сидів у Новгороді. На тогочасній політичній мові це означало, що саме Всеволод буде наступником великого князя. Проте молодші Мономаховичі не бажали віддавати київський стіл нащадкам Мстислава. Тому Всеволода, який пробув у Переяславі з ранку до обіду, негайно вигнав звідти Юрій Володимирович Довгорукий. Практично саме з цього моменту почалася його багатолітня боротьба за Київ. Та і його самого через вісім днів вигнав Ярополк, який передав Переяслав сину Мстислава Ізяславу — майбутньому князю київському. Його боротьба з Довгоруким за Київ була основою політики на Русі у 40-50-і роки XII ст. Але зміцнення позицій Ізяслава не входило до планів Ярополка, і того ж року він силою вивів його з Переяслава, а посадив тут свого брата В’ячеслава. В’ячеслав не схотів сидіти на неспокійному переяславському столі і, незважаючи на умовляння Ярополка (того задовольняв брат, який за своєю вдачею не прагнув до верховної влади), взимку 1134 р. повернувся до Турова.

Почалася нова суперечка за Переяслав. Юрій Довгорукий умовив Ярополка віддати йому Переяслав в обмін на Ростово-Суздальські землі. Проти цього виступили Ізяслав Мстиславич та Ольговичі. Почалися усобиці, походи князів, що призводили до спустошень Переяславської землі. Боротьба скінчилася угодою, згідно з якою Переяслав дістався наймолодшому Мономаховичу — Андрію, що сидів на Волині. Незважаючи на неодноразові спроби Ольговичів силою захопити Переяслав та їхні напади на Посулля, Андрій княжив у Переяславі до своєї смерті 1141 р.

Волинське князівство. Воно здавна мало найтісніші зв’язки з Києвом. Великі князі київські розглядали його як свій домен, князі тут часто мінялися, жодний князівський рід не міг тут довго втриматися. У цьому князівстві сиділи князі, поставлені київським князем або земля взагалі управлялась безпосередньо із столиці.

З 1100 р., після того, як Святополк з Мономахом вивели Давида Ігоровича з Володимира (давши йому Дорогобуж та Бужськ), на Волині почав княжити Ярослав Святополчич. Правління останнього тривало до 1117 р., коли відбувся конфлікт з Мономахом через його незадоволення переходом Мстислава Володимировича до Білгорода. Ярославу довелося тікати до Угорщини та Польщі. Волинські бояри відступилися від нього й пристали на бік Мономаха. У Володимирі став княжити (до 6 січня 1118 р.) Роман Володимирович, а по його смерті — брат Андрій. Ярослав за допомогою поляків намагався повернути собі Волинь. 1121 р. він здійснив похід до Червеня, але посадник Фома Ратиборич відбив напад.

1123 р. Ярослав організував великий коаліційний похід на Володимир, в якому, крім поляків, брали участь угри та чехи, а також дружини галицьких Ростиславичів. Похід, вірогідно, застав Мономаха зненацька. Він почав збирати військо, а на допомогу Андрієві послав Мстислава з малою дружиною. Але під час облоги Володимира Ярослав попав у засідку і був убитий двома (ймовірно, найманими Андрієм) ляхами. Коаліція розпалась й облогу було знято.

Андрій володів Волинню досить довго — до зими 1134/35 рр., коли Ярополк перевів його до Переяслава, а Володимир віддав Ізяславу Мстиславичу. З цього часу Волинь практично стала спадковим володінням цієї гілки Мстиславичів.

Південніше Волинської землі в ці часи формувалося Галицьке князівство. Тут сиділи сини засновника галицької династії князів, онука Ярослава Мудрого — Ростислава Володимировича. Перемишльським князем був Володар, теребовльським — Василько. Ростиславичі князювали близько 30 років, вели спільну політику проти намагань великих князів повністю підкорити галицьку землю, перетворити її на свій домен. Водночас Ростиславичі провадили досить лояльну до Києва політику, виступаючи проти лише тоді, коли зачіпалися їхні власні інтереси (посилення позицій Києва на Волині).

Після смерті обох Ростиславичів 1124 р. почали княжити їх сини: Юрій Василькович у Галичі; Іван Василькович — у Теребовлі, Ростислав Володаревич — у Перемишлі, його брат Володимирко у Звенигороді. Цей поділ землі на чотири уділи призвів до жорстокої усобиці, яку почав Володимирко проти старшого князя галицької землі — брата Ростислава. Володимирко привів угорців, Ростислава підтримували Васильковичі та великий князь Мстислав. Було скликано з’їзд у Щирці, де бояри обох уділів марно намагалися звести все до миру. Ростислав обложив Звенигород, але взяти потужну фортецю не міг. Наступного року він раптово помер, і Володимирко об’єднав Перемишльське та Звенигородське удільні князівства. Після смерті 1141 р. й обох Васильковичів Володимирко об’єднав під своєю рукою всю Галицьку землю й переніс столицю князівства до Галича.

Серед удільних князівств слід згадати й Турово-Пінське князівство, яке повністю залежало від Києва й вважалося київською волостю, частково його землі лежали на українській території. Туров за старою традицією дістався одному з найстарших Мономаховичів — В’ячеславу, але чи не найменш амбіційному. Святополк та Мономах часто використовували ці землі як розмінну монету, укладаючи різні угоди. З них виділялися уділи, щоб відвернути увагу союзників чи родичів від більш важливих руських земель.