Глава 3 Етнічні процеси в епоху феодальної роздробленості Київської Русі XII—ХІІІ ст.

Порушуючи питання про етнічну ситуацію на етапі феодальної роздробленості (XII—XIII ст.) та її висвітлення в сучасній науковій літературі, слід мати на увазі, що воно є дуже непростим. Як основний аргумент окремими вченими висувається чинник феодальної роздробленості, за якої нібито порушуються економічні, культурні та політичні зв’язки між окремими землями. На думку П. П. Толочка, спірне положення про розпад Давньоруської держави, таким чином, перетворилось на основний доказ розпаду етнічної спільності східних слов’ян[755]. Зокрема, таку думку чітко сформулював О. Н. Робінсон: «В процесі розпаду Київської Русі пов’язана з нею широка концепція «Русі» або «Руської землі» поступово перестала відповідати інтересам частково чи повністю самостійних князівств, що створились. До другої половини XII ст. вже міцно утвердилось поняття «землі» як суверенного об’єднання («Суздальська земля», «Смоленська земля», «Сіверська земля» та ін.). Тільки в одному випадку, а саме в понятті «Руська земля», малось на увазі таке історично сформоване об’єднання, до якого входило кілька складових: колишнє Київське князівство, Переяславське князівство і, мабуть, більша частина Чернігівського князівства. По території своїй «Руська земля» знову помітно зменшилась, наблизившись значною мірою до давніх кордонів Середнього Подніпров’я...». І далі: «...концепція «Руської землі» швидко розрослася в поняття про велику імперію, а потім, з розпадом імперії, поступово все більше звужувалася, повертаючись до уявлення про початкові її розміри. У другій половині XII ст. «широка» концепція «Руської землі» існувала здебільшого як історичний переказ, а «вузька» концепція — як звичайна політична реальність»[756]. Для таких тверджень основним аргументом є неодноразове протиставлення Руської землі у вузькому значенні цього терміна (власне Придніпровського регіону) й інших давньоруських земель-князівств. Це, зокрема, зафіксовано в Лаврентіївському літописі під 1154 р.: «...поиде Гюрги с Роствци, и с Суждалци, и со всьми дьтми в Русь...». Але водночас не приділяється належна увага численним записам у літописах, де про Русь йдеться як про сукупність різних земель, що входять до складу однієї держави. Зокрема, це стосується згадки про Липецьку битву 1216 р., що зафіксована в Академічному списку Суздальського літопису, де Руська землі характеризує ться як «...Галичьская, и Киевская, и Смоленьская, и Черніговьская, и Новгородская, и Рязаньская...».

Ще одним аргументом прихильників гіпотези про протистояння різних земель, що призводило до певної їх відособленості, є численні збройні конфлікти, які мали місце між окремими князями та їх васалами. Так, часто як приклад наводиться конфлікт між володарями Київської та Ростово-Суздальської земель, що завершився 1169 р. взяттям Києва військами Андрія Боголюбського. Цей факт у деяких виданнях трактується як початок кардинального розмежування південних і північно-східних земель, що призвело до появи в майбутньому російської та української народностей і націй. Але ось як початок походу описується в Іпатіївському літописі під 1170 р.: «Той же зим? посла Андр?й сна свого Мьстислава с полкы своими исъ Суждаля на Киевского кнзя на Мьстислава на Изяслави с Ростовци и с Володимирци, и съ Суждалци, и ин?хъ князии 11, и Бориса Жидиславича. Гл?бъ ис Переяславля Дюргевич, Роман ис Смоленьска, Володимиръ Андр?евичь из Дорогобужа, Рюрикъ изъ Вроучего, Давидъ из Вышегорода, брат его Мстиславъ Олег Святославичь, Игорь, брат его, и Всеволодъ Гюргевичь, Мстиславъ внукъ Гюргевъ». Тобто, в поході, що був організований поволзьким князем (який сам, до речі, залишився вдома), «...брали участь не тільки і навіть не стільки суздальські сили, скільки південноруські. Подібні акції щодо давньої столиці Русі розпочинали й інші князі, зокрема Всеволод Ольгович, Роман Мстиславич і Рюрик Ростиславич, які займали відповідно чернігівський, волинський і київський столи. Це була боротьба за владу, за старійшинство серед давньоруських князів, представників однієї країни і єдиної давньоруської народності»[757]. До речі, коли Андрій після перемоги «исполнився высокоумья, разгордевся велми» та зробив спробу диктувати південноруським князям свою волю, то його послу мечнику Михну 1174 р. останні обстригли голову й бороду і в такому вигляді відправили в зворотному напрямку. Повторний похід на Київ закінчився двомісячним стоянням під стінами Вишгорода значних сил поволзького зверхника і безуспішним завершенням операції: «И тако возвратишася вся сила Андрея князя Суждальского... пришли бо бяху высокомысляще, а смирение отъидоша в домы своя».

Коли ж звернемось до подій XII—ХІІІ ст., побачимо цілковиту інформованість кожної зі сторін про деталі життя своїх сусідів, що також свідчить про постійні інтенсивні зв’язки між землями-князівствами, в кожній з яких на столі сидів один з представників обширного сімейства Рюриковичів. Так, під 1145 р. Суздальський літопис повідомляє про пожежу на київському Подолі, Іпатіївський літопис під 1158 р. розповідає про будівництво вже згаданим Андрієм Боголюбським церкви у Володимирі на р. Клязьмі, а Новгородський літопис під 1224 р. докладно описує битву на р. Калці. Таких фактів у писемних джерелах досить багато. Часто одні й ті самі події, важливі для всієї країни, детально фіксуються в різних літописах. Усі вони підтверджують тезу про різнобічні відносини та існування народності і в часи феодальної роздробленості. На наш погляд, ця епоха окреслює хронологічні рамки останнього етапу розвитку східнослов’янської спільноти середньовічних часів.

Слід зазначити, що період феодальної роздробленості в Західній Європі також характеризується збереженням етнічної спільності всього населення тієї чи іншої країни. Наприклад, інтеграція германських племінних союзів, що почала інтенсивно проводитись на якісно новому рівні у зв’язку з виникненням в IX ст. Германського королівства (з X ст. — «Священної Римської імперії германської нації»), призвела до формування німецької народності, яка існувала і в часи феодальної роздробленості. Але в XII—XIII ст. внаслідок політичної роздробленості і вузькості господарських зв’язків існували баварська, саксонська, швабська та інші народності, самосвідомість носіїв яких була набагато сильнішою, ніж їхнє ставлення до загальнонімецької спільності[758].

Здавалося б, згадки на сторінках давньоруських літописів про «киян», «суздальців», «ростовців», «новгородців», «смолян», «галичан», «рязанців», «чернігівців» дають можливість за аналогією з вищенаведеними західноєвропейськими свідченнями говорити про ефемерність існування загальнослов’янської спільності й заміни її етнічною самосвідомістю на рівні землі-князівства. Можливо, що якраз через це етнографи-славісти практично не вивчають проблему давньоруської народності, а використовують «заготівки» 30—40-річної давності. Але комплексне вивчення наявних джерел дозволяє говорити про її реальне існування. Воно пов’язане з особливостями соціально-економічних відносин на Русі XII—XIII ст. Протягом усього цього періоду відбувалась вперта боротьба доцентрових і відцентрових сил. Одним з головних вузлів міжкнязівських відносин залишався Київ, хоч він і втрачав поступово своє монопольне політичне значення. Та й вся Київська земля, яка була давнім політичним і територіальним ядром Русі, не перетворилась на спадкову вотчину однієї з князівських сімей, окреме незалежне князівство, а вважалась власністю великокнязівського столу і навіть загальнодинастичною спадщиною давньоруського князівського роду[759]. На відміну-від західноєвропейських феодалів, переважна більшість яких, одержавши свої володіння, залишилася тут назавжди, а також передавала їх своїм нащадкам (такий процес відбувався з покоління в покоління), руські князі ще з часів ранньофеодальної монархії весь час перебували в русі, докладаючи зусиль для зайняття більш престижного і вигідного в економічному плані столу. При цьому володарі окремих земель, бажаючи заволодіти новими територіями, хотіли залишити собі й старі наділи (або ж хоч частину з них). У Західній Європі не мали місця випадки на зразок комбінації, яка зафіксована в Лаврентіївському літописі під 1135 р.: «Георгий князь Володимеричь испроси у брата своего Ярополка Переяславль а Ярополку вда Суждаль и Ростовъ и прочюю волость свою но не всю».

Рис. 32. Прикраси кінської збруї (реконструкція Р. С. Орлова).

Досить показовими в цьому плані були події, записи про які збереглися в Іпатіївському літописі під 1195 р., коли суздальський князь Всеволод Велике Гніздо прислав до київського правителя Рюрика послів з заявою: «Вы есте нарекли мя во своемь племени во Володимер? старш?ишаго, а нын? с?д?лъ еси в Киев?, в мн? еси части не оучинилъ в Роускои земл?, но раздалъ еси ин?мъ моложьшимъ братьи своей, даже мн? в ней части н?тъ». Потім у цьому посланні слідувала вимога передати йому у володіння в «Руській землі» Торчеськ, Треполь, Корсунь, Богу слав, Канев, тобто міста, які Рюрик уже віддав своєму зятю Роману. З цього приводу для закріплення акту передачі вже був цілований хрест. В зв’язку з такою конфліктною ситуацією навіть митрополит Никифор рекомендував київському правителю перерозподілити володіння на користь старшого: «...а нын? азъ снимаю с тебе кресное ц?лование и взимаю на ся, а ты послоушаи мене, возма волость оу зятя оу своего дай же стар?ишему, а Романови даси иноую...». З таким варіантом погоджується і зацікавлений у володіннях Роман, який говорить своєму тестю: «...отче то ци про мене тоб? не жити сватомъ своимъ и в любовь не внити, а мн? любо иноую волость в тое м?сто даси, лоубо коунами даси за нее...». У результаті цих переговорів претензії суздальського князя були задоволені: «...да Всеволодъ Торцькый зяти своемоу Ростиславоу Рюриковичю, а в иныи городы посла посадники своя». Як бачимо, у цьому випадку сам князь навіть не переселився в отримані гради, а відправив туди представників з свого оточення. Про те, що вихідці з одних земель, слуги окремих князів (як і представники самого роду Рюриковичів) перебирались протягом свого життя з місця на місце, також свідчать конкретні літописні повідомлення того ж Іпатіївського літопису: після смерті князя Юрія Довгорукого у Києві 1158 р. у Київській землі почали «...избивахуть Суждалци по городомъ и по селомъ, а товары ихъ грабяче». Багато суздальців потрапило в Середнє Подніпров’я після вокняжіння в Києві на великокнязівському столі Юрія, який «...раздал волости д?темъ. Андр?я посади Вышегород?, а Бориса Туров?, Гл?ба в Переяславли, а Василкови да Поросье». Отримували наділи родичі і підлеглі князів не тільки в межах загальнодинастичної спадщини (тобто в Київській землі). В 1175 р., коли Ростиславичі сіли на князювання у Ростовській землі, то вони «...роздал б?ста посадничьства Руськымъ д?цькым. Они же многу тяготу людемь симъ створиша продажами и вирами». Не завжди для нових володарів життя складалося благополучно. Часто їх виганяв сильніший суперник при підтримці місцевих сил, як це було з Ізяславом Мстиславичем 1150 р. Стоячи біля м. Пересопниці на р. Горині, князеві довелось говорити своїй військовій дружині: «...вы есте по мн? из Рускы земли вышли своихъ селъ и своихъ жизнии лишився, а азъ пакы своея д?дины и отчины не могу перезр?ти».

З вищенаведених свідчень випливає, що постійні переміщення, різноманітні інтенсивні контакти між князівськими сім’ями та їх васалами дозволяли підтримувати зв’язки (в тому числі й економічні) між окремими регіонами держави, робили неможливим «переключення» тільки на внутрішні проблеми конкретної підвласної території. Можливо, що якраз через це, залежно від конкретної історичної ситуації, до «Руської землі» могли входити, на думку літописця, різні землі-князівства. Але постійно до її складу входив Київ та прилегла до нього територія.

Такий погляд на зв’язки між різними територіями, підвласними руським князям, підтверджується широким асортиментом виробів міських та сільських ремісників, сільськогосподарських знарядь праці, будівництвом (військовим та житловим), кам’яною архітектурою. Ми вже згадували про мікроміграції «кращих мужів» з північних районів у південноруське порубіжжя, про переселення особисто залежних груп населення на нові землі. Але про переміщення в меридіональному напрямку розповідають тексти окремих берестяних грамот, знайдених у Новгороді Великому. Наприклад, у грамоті № 424, датованій XII ст. і знайденій в шарах Ільїнського розколу, син пропонував батькам продати двір в цьому північному місті й переїхати в Смоленськ або ж Київ. Цілком справедлива думка О. В. Арциховського і В. Л. Яніна, що цей текст свідчить про рухливість міського населення[760].

Основним іноетнічним контингентом на півдні Русі на ранньому етапі існування держави були скандинави, а пізніше — кочівники. А на берегах Південного Дніпра, аж до чорноморських берегів, поряд зі степняками також мешкали групи східнослов’янського населення. Аналогічна ситуація прослідковується в Нижньому Подністров’ї і Попрутті. Слов’яни тут знаходились за межами давньоруської державної території, під якою, на слушну думку В. А. Кучкіна, слід розуміти власність організованого в державу класу експлуататорів, котрий за допомогою своїх органів влади встановлює на даній території свій адміністративний поділ, підпорядковує її населення загальним публічно-правовим нормам, зобов’язуючи його утримувати державний апарат, сплачувати натуральні повинності і нести військову службу. Звичайно, не можна категорично стверджувати, що правляча верхівка Київської Русі зовсім не була зацікавлена в згаданих землях і не робила спроб включити їх у сферу свого постійного контролю. Адже протекторат над цими землями забезпечував князям вихід до міжнародних ринків. Але те, що давньоруські суд і дань не були в цих місцях постійними явищами протягом розглянутих століть, дозволяє етнічний стан згаданих східнослов’янських колективів визначати як «етнікос» (за термінологією Ю. В. Бромлея). Найімовірніше, вони не входили в східнослов’янський етносоціальний організм, хоч і підтримували зв’язки з Руссю.

Рис. 33. Написи на мечах.

Говорячи про відносну єдність східнослов’янського суспільства протягом усього давньоруського часу, не можна не згадати і про використання єдиних юридичних норм на всій території Русі, які були викладені у кодексі «Руська Правда» (в різних редакціях, з доповненнями), що починався із статті першої Короткої редакції: «...а ще будеть русин, любо гридин, любо купчина, любо ябетник, любо мечник, аще изьгои будеть, любо Словении». Хотілося б також звернути увагу на наявність в багатьох інших, не згаданих в розділі, писемних джерелах XI—XII ст. мотивів єдності «Землі Руської». Це «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Пам’ять і похвала Володимиру» Іакова Мниха, «Києво-Печерський Патерик», «Слово о полку Ігоревім». Це стосується не тільки вітчизняних літературних джерел. Для францисканського монаха Плано Карпіні, як свідчать його розповіді в «Історії Монголів» про поїздку до Орди 1246 р., саме Київ у недавньому минулому був столицею країни. Таке розуміння державної єдності іноземцем ще в першій половині XIII ст. близьке до реальності. Такими були межі Русі в 40-і роки цього ж століття, як їх бачив автор «Слова про загибель Руської землі»:

«О св?тло св?тлая

и украсно украшена

земля Руськая!

И многими красотами удивлена еси...

Отс?ле до Угоръ,

от Угоръ и до Ляховъ,

от Ляховъ до Чаховъ,

от Чаховъ до Ятвязи

и от Ятвязи до Литвы,

от Литвы до Н?мец,

от Н?мец до Кор?лы,

от Кор?лы до Устьюга,

гд? тамо бяху Тоймичи поганий

и за Дышючимъ моремъ.

От моря до Болгарь,

от Болгарь до Буртасъ,

от Буртасъ до Черемисъ,

от Черемисъ до Мордви,—

то все покорено было богомъ

крестияньському языку поганьскыя страны».