Глава 2 Поліцентричний характер міжнародних відносин Русі

Соціально-політичний розвиток Русі, зростання та зміцнення нових центрів зумовили політичну децентралізацію держави. Київ вже далеко не завжди міг диктувати іншим землям свою волю. Утворилася нова політична система у державі, яка призвела до суттєвих змін у зовнішній політиці Русі. Міжнародні відносини все більше набували поліцентричного характеру на новому етапі їхнього розвитку. Єдина зовнішньополітична політика перестала існувати. Реальну роль стали відігравати зовнішньополітичні зв’язки окремих князівств (ступінь незалежності яких від Києва залежав від сили конкретного князя) з іншими країнами. Картина дипломатичних відносин значно ускладнилась, оскільки в сусідніх країнах теж активно йшов процес феодального дроблення. Феодали часто закликали на допомогу іноземців, склад коаліцій постійно змінювався.

Проте зацікавленість країни в економічних зв’язках залишалась незмінною. Захист та забезпеченість сталих торгових шляхів зумовлювали відповідну спрямованість зовнішньої політики. Нова державна система викликала до життя великі князівські коаліції, які врівноважували одна одну. В цілому, глобальним завданням зовнішньої політики Русі був захист від наступу кочовиків, тиску західних феодалів та Візантії на Північне Причорномор’я. Зовнішньоторгові та культурні зв’язки значно інтенсифікуються. Про це свідчать писемні джерела та численні археологічні знахідки. Регіональні центри збагачуються й швидко зростають.

На території України-Русі поруч з Києвом зросли центри, що проводили власну зовнішню політику. Це Чернігів, Галич, Володимир. Втім, ця політика могла змінюватися при зміні на князівських столах ворогуючих династій. Політичний поліцентризм повністю став панувати після смерті Мстислава Великого 1132 р. Династичні лінії Ольговичів, старших та молодших Мономаховичів уже переважно закріпилися на найважливіших землях.

Інтереси Волині схилялися до контактів з Польщею, звідки йшла як допомога, так і загроза агресії. Там же шукав союзників і Чернігів. Для Галича пріоритетними були відносини з Угорщиною. Для Чернігова головними — відносини із Степом. Київ як загальнодержавна столиця, резиденція митрополії та великий економічний центр на шляху «от Грек» був у першу чергу зацікавлений у зв’язках з Візантією. Це були головні напрями політичних зносин, проте існували й інші. Київ та Волинь в певні моменти підтримували дружні стосунки з Угорщиною, Галич контактував з Польщею та Візантією, Чернігів — з Польщею тощо.

У часи правління Володимира Мономаха йшла боротьба з Візантією за Нижнє Подунав’я. Київський князь підтримав самозванця Льва Діогена, який був одружений на дочці Володимира — Мариці. 1116 р. Мономах послав Івана Войтишича на Дунай, де садив своїх посадників, проте Візантії вдалося вигнати Русь з цього важливого регіону. 1122 р. було поновлено мир з Візантією, який Мономах закріпив шлюбом своєї онуки Ірини-Добродеї з Андроніком Комніном. Мстислав заслав до Візантії непокірних полоцьких князів, виписав звідти дві ікони (Богоматір Пирогощу та Богоматір, що тепер набула назви Володимирської), посилав до Константинополя для оздоблення знаменитого Мстиславого Євангелія.

Ізяслав Мстиславич, який боровся за Київ з Ольговичами та з Юрієм Довгоруким, володів Волинню. Він був у союзі з угорцями, допомагав їм у війні з Візантією. Він же, борючись з Візантією, зробив другу спробу посадити на митрополію руського за походженням. 1147 р. на єпископському соборі, незважаючи на розкол, митрополитом обрали Клима Смолятича, без традиційного призначення когось із греків константинопольських патріархом. Причини цього акту чітко вказані в промові Ізяслава: «И ныне изобрать в моей воли, но в Царьград к патриарху послать для учинившегося сметения и многих междоусобий в нем не можно. К тому же от онаго митрополитов посвясчения чинятся напрасно великие убытки, а паче всего через сию патриархов в Руси власть цари греческие исчут над нами властвовать и повелевать, что противно нашей чести и пользы». Проте дії Ізяслава не були підтримані всіма єпископами та князями. Митрополит Климент тримався тільки завдяки силі та авторитету великого князя. Після його смерті він був змушений залишити кафедру[807].

Ізяслав, який спирався на Волинь, у боротьбі за Київ покладався на свої широкі міжнародні зв’язки. Він був пов’язаний родинними зв’язками з феодальними домами Угорщини, Польщі, Чехії. 1149 р. Ізяслав послав послів «въ Угры к зятю своєму королеве и в Ляхы къ свату своєму Болеславу и Мещц? (зятю. — Г. І.) и Индрихов? и к Ческому князю свату своєму Володиславу, прося у нихъ помочи, а быша вс?ли на кони сами полкы своими поити къ Киеву»[808].

Особливо близьким союз Ізяслава був з угорським королем Гейзою II (1141—1162), який був одружений з його сестрою Єфросинією. Гейза часто допомагав військами, блокував дії ворожих Ізяславу Галицьких князів. Під 1151 р. літопис описує кінні ігрища, вірогідно, рицарський турнір у Києві на Ярославому дворі, які влаштовували угри — союзники Ізяслава.

Візантія підтримувала галицько-суздальську коаліцію Юрія Довгорукого, оскільки була зацікавлена у галицькій допомозі на Балканах. Юрій підтримував провізантійськи налаштованих митрополита та єпископів. Зайнявши Київ (1153—1157), він здійснив переміщення вищих церковних ієрархів. Новий митрополит Костянтин, що прибув з Константинополя, зібрав новий собор, на якому прокляв Ізяслава та зняв поставлених Климентом церковних ієрархів.

Коли Київ 1159 р. зайняв Ростислав Мстиславич, його союзник (і племінник) Мстислав Ізяславич вимагав повернути на митрополію Климента та вигнати Костянтина. Ростислав, що не хотів відкритої суперечки з Візантією, пішов на компроміс, запросивши звідти нового митрополита. Костянтин «выбегл» з Києва до Чернігова, де і помер того ж року. А 1161 р. повернулося посольство з Константинополя з новим митрополитом Федором.

Оскільки церковний верховний центр знаходився за межами держави, то церковні протиріччя, які, як правило, відбивали політичні суперечки, перетворювалися на зовнішньополітичні проблеми.

Візантія шукала зближення з обома коаліціями на Русі і, як завжди, багато маневрувала, викоростовуючи церковно-політичні переговори, підтримуючи самостійні єпископії. Єпископ Леон зустрів у таборі імператора Мануїла послів різних руських князів: київського Ростислава Мстиславича, чернігівського Святослава Ольговича, переяславського Гліба Юрійовича та суздальського Андрія Боголюбського.

Візантія намагалася задобрити Ростислава. Київський посол Гюрата Семкович, якого було 1164 р. послано до Візантії домовлятися про повернення Климента, по дорозі в Олешші зустрів імператорського посла з новим митрополитом Іоанном. У листі імператор Мануїл просив Ростислава прийняти Іоанна й це прохання підкріпив багатими подарунками («приела цесарь дары многы Ростиславу: оксамиты и паволокы и вся узорочь разно личная»). Імператору потрібна була допомога проти Угорщини та Галича.

Ростислав прийняв митрополита, залишився з Візантією у мирі, але проти Галича та Угорщини практично не виступав. Навпаки, разом з Галичем та Черніговом воював половців, щоб забезпечити охорону руської торгівлі по дніпровському шляху.

Зростання самостійності Галича зумовило зміни на русько-візантійському кордоні на Дунаї, що традиційно був підпорядкований Києву. Тепер Київ (разом з Черніговом) підтримував місцевого князя Івана Берладника, який намагався вивести своє князівство з-під влади Галича. Проте уперта боротьба завершилася виходом Берлада зі складу підвладних Києву земель.

Наступний великий князь київський Мстислав Ізяславич продовжував зберігати мир з Візантією, оберігав торгові шляхи. Церква підтримувала його у боротьбі проти суздальців.

Становище Візантії в останній чверті XII ст. було хитке. Загрози турок-сельджуків та хрестоносців були реальні. Зростала економічна й політична могутність Венеції та Генуї, що витискували економічно Візантію із західних регіонів. На цьому тлі зрозумілим стає зростаюче значення для Візантії допомоги Русі проти половців, болгар чи угрів. Митрополити підштовхували руських князів виступати проти суперників імперії, наприклад Святослава Всеволодовича та Рюрика Ростиславича на похід проти Угорщини. У 1194 р. до Києва прибуло посольство з Візантії сватати онуку Святослава Євфимію Глібівну «за цесаревича», вірогідно Олексія, сина імператора Ісаака Ангела.

Падіння 1204 р. Візантійської імперії призвело до корінних змін у русько-грецьких відносинах. З утворенням Латинської імперії функції Константинополя взяла на себе Нікея, куди перемістилися патріархія, уряд. Виникла Нікейська імперія. Оскільки київський митрополит також був греком з Нікеї, то під час латинського наступу на заході та турок на сході руські князівства підтримували дружні стосунки з Нікеєю.

Після смерті Мстислава Великого стосунки з Польщею, точніше з польськими князівствами (адже там також панувала феодальна роздробленість), здійснювалися через сусідню Волинь. Польські феодали мали свої інтереси на Волині й боялися зростання її сили. Союзницькі відносини з Волинню змінювались підтримкою її ворогів (Галича або Чернігова). Різні руські угруповання підтримували певні польські феодальні коаліції. Причому, що характерно для феодалізму, склад та кількість цих угруповань швидко змінювалися.

Так, Владислав II був союзником Всеволода Ольговича. 1149 р. союз був скріплений шлюбом Звінислави Всеволодівни з сином Владислава II Болеславом Високим. Краківський князь отримав військову підтримку з Русі проти своїх братів. У галицькому поході Всеволода (1144 р.) брали участь війська Владислава II.

1145 р. війська Ігоря та Святослава Ольговичів знов допомагали Владиславу II. Ці дії завершилися миром й зустріччю з суперниками Владислава — мазовецьким князем Болеславом IV Кудрявим та великопольським Мешком III Старим. Князі «поклонистася Игореви с братьею его и целовавъше крест межи собою». Владислав дістав чотири міста, а Ігор — Визну, важливий пункт колонізації Пруссії[809]. Весь шлях до неї опинився у руках великого князя київського.

Перехід київського столу до волинського князя Ізяслава зумовив зміцнення його союзу з опонентами Владислава II. Він підтримав Болеслава IV у його боротьбі з Німеччиною й сам отримував його допомогу. Династичні зв’язки були посилені шлюбом Мстислава Ізяславича з Агнешкою, сестрою Болеславичів, та Мешка III з Євдокією Ізяславною. Проте в похід проти Галича поляки допомоги не дали. Адже їхня боротьба з Владиславом II не була закінчена, та й посилення Волині за рахунок Галичини їх не дуже влаштовувало.

Волинсько-польські дружні відносини продовжувалися і після смерті Ізяслава. Коли Юрій Довгорукий з Ярославом Галицьким напали на Луцьк, то Мстислав звернувся за допомогою до Польщі. Галицький князь Ярослав Осмомисл з часом налагодив союзні стосунки з Волинню та Польщею, видав свою дочку за сина Мешка III познанського князя Одона. Поляки допомагали йому у боротьбі з Іваном Берладником.

Незважаючи на різні феодальні суперечки та конфлікти, в цілому відносини Галичини та Волині з Малопольщею залишалися дружніми. У Польщі знайшли притулок опозиційні Ярославу Осмомислу бояри на чолі з його сином Володимиром. Саме з Польщі бояри змогли домогтися від Ярослава арешту його улюбленого сина Олега та прилюдного спалення Насті (незаконної дружини князя). У наступному конфлікті поляки вже допомогли Ярославу в його боротьбі з сином.

Краківський правитель Казимир II Справедливий (1177—1194) 1163 р. одружився з дочкою Ростислава Мстиславича. А його дочка вийшла заміж за сина великого князя Святослава Всеволодовича — Всеволода Чермного, майбутнього великого князя київського. Ці династичні шлюби свідчать про зв’язки з Києвом та династією Ольговичів.

Після смерті Осмомисла та загострення політичної боротьби у Галичині зростають роль волинського князя Романа Мстиславича та роль Польщі у місцевій політиці. Роман намагається об’єднати Волинь та Галич, чому активно протидіє Угорщина. Князь не здобув Галича, але втратив місто Володимир і змушений був шукати допомоги у Польщі. Проте повернути Володимир допоміг йому Рюрик Ростиславич, а не поляки.

Коли Мешко Старий захопив 1191 р. Краків, Казимир знайшов традиційну підтримку на Волині. Йому на допомогу виступили Роман та Всеволод з Белза. Союз Волині та Малої Польщі проявився у спільній прибалтійській політиці, походах на ятвягів.

У 1195 р. виникає загроза Кракову з боку великопольського князя Мешка III. Наступник на краківському столі син Казимира Лешко закликав на допомогу Романа. Оцінка битви на річці Мозгаві у джерелах суперечлива. Руський літопис вважає, що «победи Межька Романа», а польський хроніст Вінцентій Кадлубек пише, що запекла битва не мала переможця. Проте політичні наслідки були позитивні для Казимировичів, які зміцнили свої позиції у Малій Польщі.

Після смерті 1199 р. Володимира Ярославича вакантний галицький стіл, незважаючи на опір місцевого боярства, зайняв Роман, об’єднавши два князівства. Сила та вплив Галицько-Волинського князівства значно зростають. Але смерть Романа під Завихвостом 1205 р. перервала успішну діяльність вдалого дипломата й полководця. Причина конфлікту Романа зі своїми колишніми союзниками Лешком та Конрадом не зовсім зрозуміла. Явних протиріч між ними не виявлено. Вірогідно, Роман був незадоволений посиленням польських князів, що виходили з-під його впливу, й мало місце підбурення проти нього з боку давнього суперника великопольського князя Владислава.

Після смерті Романа Лешко спробував захопити Волинь, але наштовхнувся на протидію Угорщини й змушений був повернутись додому. Феодальні усобиці призвели до того, що княгиня Анна з малолітніми Данилом та Васильком знайшла притулок у Кракові. Галичина та Волинь потрапили під владу синів Ігоря Святославича, героя «Слова о полку Ігоревім», які були запрошені місцевим боярством.

Опіка над княгинею з дітьми давала право Лешку на втручання у галицько-волинські справи. Було навіть укладено договір з Угорщиною про сфери впливу. У 1209 р. Лешко здійснив похід на Волинь і посадив у Володимирі своїх ставлеників Олександра та Інгваря, які змінювали один одного. Вдові Анні разом з Васильком було дано Белзьке князівство, яке вже 1213 р. знову було віднято. Олександр виконував повністю волю Лешка, погодився на захоплення поляками Берестя та інших побузьких міст.

Популярність Анни серед широких верств населення Волині продовжувала зростати. Угруповання княгині мало своїх прихильників і серед польських феодалів, одним з яких був видатний політичний діяч Малої Польщі воєвода Пакослав. Це змінило ставлення Лешка до княгині. Взимку 1214 р. він урочисто приймав у Кракові княгиню з княжичем Данилом. Ймовірно, тоді ж було домовлено про похід на Галич, який відбувся вже навесні. Через присутність угорських військ похід не був результативним.

Проте малопольський князь пішов на поступки і, вивівши Олександра з Володимира, повернув Романовичам їхню столицю. Після цього поступово почалося нове піднесення Волинського князівства.

Якщо у відносинах з Польщею першу роль відігравала Волинь, то з середини XII ст. таку ж роль щодо Угорщини грала Галичина; Союз Угорщини з київським князем чи Черніговом з часом практично розпався. В середині століття міцний союз київського князя Ізяслава та Гези II, як уже зазначалося, був спрямований проти Володимира Галицького. Після смерті Ізяслава його політику продовжували брат Ростислав та син Мстислав.

Наприкінці 50-х років почалося зближення Галича з Угорщиною. Вимоги Ярослава Осмомисла про видачу Івана Берладника Угорщина підтримала. У цей же час відбулося значне розходження позицій Галича і Візантії. Особливо стурбувало Візантію те, що 1164 р. до Галича «прибеже из Царьграда братан царев кир Андроник», який був давно пов’язаний з Угорщиною і, як вважають, був двоюрідним братом Ярослава[810]. Візантія, яку лякав галицько-угорсько-половецький союз, з великими труднощами налагодила мир з Галичем. Близько 1165 р. імператор Мануїл прислав за Андроником двох митрополитів. Ярослав разом з Андроником відрядив до Константинополя посольство на чолі з єпископом Кузьмою. Син Гейзи II Іштван І (1162—1173) вів боротьбу з Візантією, зберігав союз з Волинню та продовжував зближення з Галичем. Волинські дружинники воювали в угорському війську проти Візантії. Виник план одруження короля на дочці Осмомисла, яка 1164 р. їздила до Угорщини. Проте візантійській дипломатії вдалося розладнати цей шлюб.

Але новий король Бела III був налаштований провізантійськи й 1186 р. ув’язнив у фортеці Бранчево свою матір Євфросинію Мстиславівну, а згодом вислав її до Візантії.

1188 р. частина галицьких бояр, вигнавши Олега Ярославича, запросила на стіл Володимира. Проте він швидко був вигнаний Романом Мстиславичем й утік до Угорщини. Угорський король Бела III вирішив скористатися цим для втручання, з великим військом вдерся до Галичини і захопив столицю. Іноземна влада викликала опір галичан. Бела III не почував себе тут спокійно, очікуючи нападу волинських військ. Він направив листа до одного з дуумвірів — Святослава Всеволодовича, щоб прислав йому свого сина. Гліб Святославич відбув до короля. Про цей таємний договір дізнався другий співправитель Рюрик Ростиславич (тесть Романа) й обурено вимагав пояснень у Святослава, який порушив договір («соступил еси ряду»). Почалася суперечка великих князів за Галич.

У цей час син Берладника Ростислав зробив спробу відбити Галич у королевича Андрія. Проте галицькі війська залишились на боці короля. Сам Ростислав поранений потрапив у полон, де був забитий уграми. У Галичі вибухнуло антиугорське повстання. Цим скористався Володимир Ярославич. Йому 1190 р. пощастило втекти з вежі, де його тримали угорці, й прибути до двору Фрідріха І Барбароси. За підтримки імператора у Польщі він вигнав Андрія й зайняв батьківський стіл. Так закінчилась перша спроба угорських феодалів завоювати галицькі землі.

З того часу вони стали постійним об’єктом зазіхань Угорщини. Так, вона скористалася ослабленням Галицько-Волинського князівства після смерті Романа Мстиславича. Підтримуючи Звенигородського князя Романа, що недовго сидів у Галичі, Угорщина ввела туди свої війська. 1210 р. Галич зайняв палатин Бенедикт Бор, захопивши князя «бани мыющася». Палатин Бор «бе томитель боярам и гражаном» й православному духівництву. Ці утиски викликали широкий опір, який очолили Ігоровичі. 1211 р. їм вдалося вигнати угорські війська й зайняти князівські столи на Галичині. Багато бояр, прихильників угорців, було покарано на смерть (500 за літописом), а багатьох вигнали.

Бояри Судислав та Володислав отримали у короля Андрія ІІ сильне військо, а для юридичного прикриття їм надали законного «отчича» Галицького князівства — десятилітнього Данила. Угорські та боярські війська захопили Перемишль, Звенигород та Галич й оголосили князем Данила, хоч його номінальна роль цілком зрозуміла. На цьому акті інтронізації була присутня княгиня Анна та представники Волині. Бояри викупили за велику суму двох Ігоровичів з угорського полону й повісили їх «мьсти ради». Цей винятковий для давньоруської історії акт страти князів свідчить як про силу галицького боярства, так і про жорстокість боротьби, що розгорнулася в Галичині.

Бояри збирались правити у Галичі самі, але реальної влади домагалася й княгиня Анна. Верховним суддею виступив угорський король. Андрій II привів війська під Галич й схопив бояр та конфіскував їхнє майно. Проте княгиня не змогла втриматись при владі і знову втекла до Угорщини. З угорським військом повернувся боярин Володислав, який 1213 р. захопив Галич й став князювати («седе на столе»). Це також надзвичайний факт давньоруської історії.

Мала Польща, яка сама не могла захопити Галичину, запропонувала Угорщині підкорити її спільно. Лешко звернувся до Андрія II з пропозицією: «Не єсть л?по боярину княжити въ Галичи, но прими дщерь мою за сына своего Коломана и посади и в Галичи»[811]. У 1214 р. такий договір був укладений у м. Сепеші. Трирічну дочку Лешка повинні були заручити з п’ятирічним Коломаном (Кальманом). Кальман був посаджений у Галичі під охороною військ Бенедикта Бора. Західна Галичина з Перемишлем відійшла до Польщі.

Польща з Угорщиною відкрито приступили до захоплення Галицької землі. Активно підтримувала цю політику папська курія, вимагаючи підкорення церкви Риму або прийняття унії.

У 1215 р. Кальмана було короновано на Галич. Літопис відзначав: «Король угорский посади сына своего в Галиче, а епископа и попы изгна из церкви, а свои попы приведе латинские на службу»[812]. Проте цього ж року почалося загальне повстання проти загарбників. Лешко не став допомагати угорцям, які перед тим відібрали у нього Перемишль. Більше того, він запросив на галицький стіл свого дядю з Новгорода — Мстислава Мстиславича Удатного.

Війна в Галичині продовжувалася кілька років. Мстислав повністю розгромив угорські війська й до 1219 р. остаточно оволодів Галицьким князівством. Воєвода Бенедикт Бор разом з королевичем Коломаном, боярином Судиславом втекли до Угорщини.

Молодий Данило Романович активними діями повернув Берестя разом з іншими забузькими волостями. У Бересті став княжити Василько.

Лешко поновив союз з Угорщиною, відмовившись від Західної Галичини. Новий наступ угро-польських військ виявив слабкість становища Мстислава. Незважаючи на допомогу інших руських загонів, він втратив Галич та Перемишль.

Галич знову потрапив під угорську владу, княжити посадили Кальмана. Гарнізоном керував зять Судислава палатин Філій. Він направив своє військо на Волинь, куди з Польщі привів полки й Лешко. Данило організував коаліцію, в яку, крім Волині, входили Литва, прусси та половці хана Хотяна.

Лешко хотів захопити Данила під час переговорів. Але того попередив про пастку Конрад Мазовецький, який надто потерпав від литовських нападів й шукав зближення з Волинню. Він же виступив посередником у переговорах Кракова з Данилом.

У цей час половці, союзники Мстислава, увірвались до Галичини й розгромили угрів. Кальман та Філій були захоплені у полон. Повстали мешканці міст та селяни, літописець відзначив, що залишки угрів були перебиті смердами. Мстислав знову сів у Галичі.

Після тривалих переговорів 1221 р. з Угорщиною було підписано мирний договір. За ним Галич дістався Мстиславу, Кальмана відпустили з полону. Договір скріплювався зарученням дочки Мстислава з королевичем Андрієм, а після смерті Мстислава Андрій успадкував Галич.

1222 р. князь Данило уклав мирний договір з Лешком. Останній визнавав повернення побузьких земель й відмовлявся від підтримки свого спільника Олександра белзького.

Проте ці успішні дипломатичні дії були зірвані поразкою на Калці, яка значно підірвала військовий потенціал руських князівств. Почалися й нові усобиці. Мстислав виступив проти Волині, а Данило покликав на допомогу поляків. У 1225 р. між ними встановився мир.

Мстислав виконав умови договору 1221 р. й заручив доньку Марію з Андрієм, надавши останньому у васальне володіння Перемишль «по сов?т? льстивыхъ бояръ Галичьскихъ». Та наступного, 1226, року Андрій втік до Угорщини і повернувся з великим військом, до якого приєдналися деякі галицькі бояри. Військо пройшло Перемишль, захопило Звенигород, але взяти Галич не змогло. Допомога, що надійшла від Лешка, дала змогу захопити Теребовль та Тихомль. Кременець взяти союзники не змогли й відступили під Звенигород, де були вщент розбиті військами Мстислава.

Поганий політик Мстислав не зміг скористатися своїми перемогами. Боярство вимагало, щоб він віддавав Галич Андрію («дай ему Галичь, не можешь бо держать самъ, а бояре не хотять тебе»)[813]. Він змушений був кинути дочку та Галич й перейти у Торчеськ.

Зовнішньополітичне становище князя Данила на Волині зміцнювалося. На його бік перейшов Луцьк. Зберігався союз з Литвою. 1227 р. був вбитий його головний суперник — малопольський князь Лешко — під час зустрічі з поморським князем Святополком. Союз Данила з Святополком наступного „року був скріплений, як вважають, шлюбом поморського князя із Соломією Данилівною. Мазовецький князь Конрад намагався зав’язати дружбу з волинськими князями. А під час боротьби за вакантний краківський стіл він взагалі «приях» їх «в великую любовь». Вдова Лешка Гремислава Інгварівна теж була у союзних стосунках з князем Данилом, навіть допомагала йому під час війни з київським князем.

Коли у міжусобній боротьбі у Польщі Краків зайняв великопольський князь Владислав Ласконогий, Конрад мазовецький звернувся по допомогу до Данила. Данило Романович здійснив вдалий похід на Польщу, захопив Калині з великим полоном і дійшов до Вроцлава у Сілезії. Похід завершився новим русько-польським договором 1230 р., який зміцнив волинсько-польські відносини. Літописець відзначав, що жоден князь, крім «Володимира Великаго, не входилъ б? землю Лядьску толь глубоко».

За розвитком подій у Східній Європі продовжувала уважно спостерігати римська курія. Вона виступала проти будь-яких проявів русько-польського або русько-угорського зближення. Папа підштовхував феодалів цих країн до тісного співробітництва з Тевтонським орденом, активного поширення католицизму на руських та литовських землях, прямої агресії на Сході. Заборонялися шлюби поляків з руськими, запрошення руських феодалів на допомогу, слідкували за переїздами на територію Русі, а також за тим, щоб не відходили від католицизму «латиняни», які там мешкали.

У папській булі домініканському провінціалу у Польщі викладено було проект організації католицького єпископства на Русі. В Опатові у Сілезії створили єпископство для Русі на чолі з Герардом, який вважався «єпископом руським для місцевих (тобто мешкаючих на Русі) католиків». Сілезький князь Генріх Бородатий невдовзі приєднав цю кафедру до любушської. Проте практичної діяльності цієї кафедри не було помітно. Як визнавали її представники, єпископських прав на Русі вони не реалізували «з причин обширності сієї землі, віроломності її князів й злостивості її мешканців»[814].

На цей же час припадає активізація домініканців на Русі й серед половців, яка викликала різку протидію. Київський великий князь Володимир Рюрикович вигнав близько 1233 р. з Києва католицьких ченців, що гуртувалися навколо собору св. Марії. Відомо, що папа Григорій IX доручив опікатися справами київських католиків сандомирському капітулу та видав охоронну грамоту олдермену західних купців у Києві — Ульріху.

Данило Романович, домовившись про підтримку Києва, почав боротьбу за Галич. Населення його підтримувало й повідомляло про стан речей. У 1230 р. він отримав відомості від мешканців Галича про те, що Судислав, який практично правив землею, пішов на Пониззя, «а королевичъ в Галичи осталъ, а поиди борзе». Князь Данило дійсно «борзо» зібрав військо й за допомогою своїх прибічників оволодів Галичем, захопивши Андрія та Судислава. Розпочалася нова війна з угорцями.

Угорське військо сина Андрія II Бели разом з боярами пішло на Галич. Але за допомогою хана Котяна та малопольського угруповання угорці були розбиті.

Проте 1232 р. король організував новий похід і завдяки серії боярських зрад знов оволодів фортецею Ярослав, а потім й Галичем, примусив віддати йому Белз та Червен. Наступного року королевич Андрій вдерся й до Східної Волині, користуючись новою усобицею між Києвом та Черніговом.

Незважаючи на несприятливі обставини, Данило^знову ж за допомогою міщан оволодів містом, а після семитижневої облоги й дитинцем, де засіли Андрій, угорський воєвода Діонісій та боярин Судислав.

Данило вів активні дипломатичні переговори з Угорщиною та Австрією, домагаючись невтручання у галицькі справи. Вірогідно, він досяг певних успіхів, про що свідчить його участь в урочистій церемонії коронації Бели IV у Секешфехерварі 1235 р.

У цей час погіршились відносини з Мазовією (можливо, через дружні стосунки з Краковом), яка пішла на зближення з рицарськими орденами. Конрад закликав меченосців на чолі з Бруно, які утворили у Добжині так званий Добжинський орден. Конрад подарував їм Дорогочин, хоч це було волинське володіння, а сам намагався захопити 1236 р. Червен. Але звідти він був вибитий Данилом. У березні 1238 р. Данило розгромив у битві рицарів, захопивши у полон і магістра Бруно. Пізніше він організував похід литовських та руських дружин на Мазовію й примусив Конрада відновити союзні відносини.

Отже, зовнішні відносини західних земель Русі напередодні монгольської навали передусім повинні були забезпечувати їх незалежність та оборону від активного тиску Угорщини й Польщі. Це завдання вирішувалося як шляхом дипломатичної активності та гнучкості, так і збройними засобами.

Таким чином, з другої третини XII ст. настав новий етап у міжнародних відносинах Русі. Централізована зовнішня політика все більше поступається зовнішньополітичним зв’язкам окремих земель з різними країнами та їхніми частинами. Політичні контакти здійснюються через взаємовідносини сусідніх князівств — Малопольщі, Мазовії, Галичини, Волині тощо. Нестабільність політичної ситуації в усіх країнах Східної Європи та Візантії призводила до частих змін у проведенні зовнішньої політики. З рубежу XIII ст. вагоме місце у дипломатії Русі, перш за все Галицько-Волинського князівства, посідають боротьба проти іноземної агресії, захист власної землі від територіальних зазіхань з боку безпосередніх сусідів (Угорщини, Польщі), а також католицької експансії.