Глава 4 Слов’яни у другій чверті І тис. н. е.

У попередньому розділі розглянуто зарубинецькі і пшеворські старожитності, пам’ятки зубрицької та пізньозарубинецької культурних груп. У другій чверті І тис. н. е. головним джерелом для вивчення давніх слов’ян стають пам’ятки черняхівської та київської культур, які виникають якоюсь мірою на їхній основі. Черняхівська культура є одним з найбільших і яскраво виражених соціально-економічних і культурних утворень цього часу на території Південно-Східної Європи. Вона займає всю лісостепову і степову частини України, Молдови і значну частину території Румунії, сягаючи на південному заході Дунаю. Першим дослідником пам’яток черняхівської культури був відомий київський археолог В. В. Хвойка, який у 1900—1901 рр. провів розкопки могильника в с. Черняхові Кагарлицького району на Київщині[77]. Цей могильник дав назву культурі.

Приблизно в той же час у верхів’ях Західного Бугу і Дністра почав дослідження черняхівських пам’яток К. Гадачек[78]. Дослідження цих пам’яток продовжили на Дніпрі М. О. Макаренко, М. Я. Рудинський, на Дністрі — М. Ю. Смішко[79]. Таким чином, уже на перших етапах досліджень пам’яток черняхівської культури була охоплена широка територія від Західного Бугу до Дніпра. Планомірне систематичне вивчення черняхівської культури почалося після Другої світової війни. В цей час співробітниками Інституту археології АН України проведено багато розвідок, що уможливило виявити й зафіксувати сотні черняхівських поселень і могильників. Багато з них розкопано. Серед дослідників черняхівських пам’яток цього часу на Подніпров’ї слід назвати: А. Т. Сміленко, Є. В. Махно, М. Ю. Брайчевського, Е. О. Симоновича, Н. М. Кравченко та ін. У Подністров’ї й на Волині широкомасштабні дослідження проводили М. Ю. Смішко, М. О. Тиханова, В. Д. Баран, Й. І. Винокур, Л. В. Вакуленко та ін., в Молдові — Г. Б. Федоров, Е. А. Рікман; на території Румунії — Р. Вульпе, Б. Мітреа, Г. Діакону, І. Іоніце та ін.[80].

Рис. 2. Поширення археологічних культур другої чверті І тис. н. е.:

І — пам’ятки черняхівської, II — київської, III — вельбарської культур, IV — культури карпатських курганів, V — кордони Римської імперії (117—271 рр.), VI — кордони Римської імперії (272—395 рр.).

Велику роботу провела Є. В. Махно по створенню карти пам’яток черняхівської культури на території України, яку опублікувала у 1960 р.[81]. На ній позначено більше тисячі поселень і могильників. У 80-х рр. на карті вже було позначено близько трьох тисяч черняхівських пам’яток. Проте і зараз чимало цих старожитностей ще не виявлено. Отже, перед нами велика за територією і густотою заселення, багата за матеріалами археологічна культура. Тому й не дивно, що зразу після виявлення перших могильників і поселень черняхівської культури почалась дискусія про територію її поширення, хронологію й особливо етнічну належність.

В. В. Хвойка, якому належить пальма першості у вивченні пам’яток черняхівської культури, визначив час її існування: II—V ст. н. е. Він вважав, що вона являє собою дальший, вищий етап розвитку слов’янського населення, яке залишило нам зарубинецькі старожитності кінця ІІІ ст. до н. е. — II ст. н. е. Його підтримали український археолог і етнограф М. Біляшівський та російський археолог О. А. Спіцин, а також польський археолог К. Гадачек[82]. До цієї концепції, хоч і з певним застереженням, схилявся видатний чеський славіст Л. Нідерле.

Зацікавились цими пам’ятками після публікації їх В. В. Хвойкою і німецькі археологи (П. Рейнеке, Е. Блюме, Е. Бреннер, К. Такенберг та ін.)[83]. Вони пов’язували їх появу на території Подніпров’я з експансією германських племен готів і гепідів з Нижнього Повіслення у Північне Причорномор’я. До цієї дискусії, яка не закінчилась і сьогодні, прилучилось ще багато вчених-археологів з різних країн Центральної і Західної Європи, що поставило черняхівську проблематику на одне з чільних місць у вивченні європейських старожитностей І тис. н. е.

Зважаючи на актуальність згаданої проблематики та її місце у вивченні слов’янського етногенезу, Інститут археології АН України у післявоєнні роки приділив велику увагу всебічному вивченню пам’яток черняхівської культури, згуртувавши на цій ділянці значні сили археологів.

Проведено археологічні розкопки близько 200 поселень черняхівської культури, із них понад 100 селищ знаходиться на території України.

Поселення, як правило, розташовані на південних схилах невеликих річок, потічків, поблизу джерел питної води. Інколи — на підвищених місцях у заплавах річок або на мисах, які заходять у заплаву. Як правило, вони тяжіють до родючих чорноземних ґрунтів, що свідчить про землеробський характер господарства черняхівського населення. Розміри поселень звичайно невеликі — 200— 300 м завдовжки і 100—180 м завширшки. Але нерідко трапляються і селища довжиною до 1 км і більше. Житла і господарські споруди на поселеннях Верхнього і лівобережжя Середнього Дністра розташовані групами, що чергуються з групами господарських ям (Ріпнів II, Бовшів II, Теремці). Нерідко на вільній від забудови площі поряд з ямами знаходять вогнища. На деяких поселеннях Молдови простежуються ряди жител, витягнуті вздовж схилу. До цього часу немає жодного черняхівського селища, розкопаного повністю, проте навіть шляхом розвідок встановлено лінійну забудову. Система забудови може бути реконструйована лише на основі тих пам’яток, де розкопано більш-менш великі ділянки. Як правило, господарські ями кількісно переважають над житлами. Вони скупчені на певних ділянках (Бовшів II), що дозволяє припустити їх спільне використання членами общини. Разом з тим ми розуміємо, що в межах всієї великої території черняхівської культури могли бути відмінності у соціально-економічній структурі її носіїв. Наприклад, на поселенні в Леськах, що на Черкащині, А. Т. Сміленко і М. Ю. Брайчевським виявлено садибу, в якій наземне житло і господарська споруда становили один господарський комплекс[84].

Житла на черняхівських поселеннях у різних районах поширення культури відзначаються розмаїтістю архітектурних рішень, їх можна звести до трьох типів. Це заглиблені в материк напівземлянки і землянки, які поширені в лісостеповій смузі України, наземні глинобитні житла, часто тричленної конструкції, що переважають в Прутсько-Дністровському межиріччі, хоч там відомі також заглиблені житла; кам’яні будівлі, які характерні для порівняно вузької смуги Північного Причорномор’я.

Напівземлянки, нижня частина яких була вкопана на 0,8—1,20 м у землю, мали стовпову конструкцію і сплетені з хмизу, обмазані глиною стіни або зрубну конструкцію (стіни, складені з колод). Середня площа жител складала 10—20 м².

Наземні глинобитні житла, наявність і форму яких археологи визначають за нашаруванням завалів обпаленої глиняної обмазки, були зведені на дерев’яному каркасі. Нерідко в них можна вирізнити два і навіть три приміщення: житлове, господарське і хлів. Їх площа сягає від 50 до 120 м².

Будівлі, стіни яких були складені з каменю, також вміщали в одному блоці житлові і господарські приміщення. До них примикав дворик, нерідко обмурований кам’яною стіною.

Житла опалювалися вогнищами, зрідка глиняними печами, а на заключному етапі розвитку черняхівської культури на Дністрі в напівземлянках з’явилися печі, складені з каменю. Господарськими підсобними спорудами слугували різної величини ями конічної або циліндричної форми, глибина яких інколи сягала від 1 м до 2—2,50 м від давньої поверхні. На окремих поселеннях споруджувались легкі наземні будівлі.

Поряд з поселеннями на підвищених місцях знаходились могильники. Черняхівські могильники, що являють собою поля поховань без будь-яких зовнішніх ознак (поле вічного спокою), часто залишаються непоміченими, а отже, не відкритими. Тому відомі поселення цієї культури за кількістю значно переважають могильники, хоч могли бути й інші причини цього явища.

Могильники залежно від величини і тривалості існування поселень налічують від декількох десятків до декількох сотень поховань. Як і житлове будівництво, похоронні обряди черняхівського населення досить різноманітні. На більшості могильників ми натрапляємо на поєднання таких рис, як трупоспалення і трупопокладення. Такі могильники найбільш характерні для всієї території поширення культури. Однак є окремі могильники лише з трупопокладеннями. Так, у Чернелові Руському біля Тернополя археолог І. П. Герета досліджує черняхівський могильник, де на 202 відкритих поховання є лише одне трупоспалення. В Північному Причорномор’ї могильники з трупопокладеннями або значною кількісною перевагою трупопокладень не менш характерні, ніж біритуальні. Крім того, тут виявлено велику кількість черняхівських поховань в ямах з катакомбами або з виступами-заплічками, в той час як у лісостеповій смузі відкрито звичайні прямокутні ями, і лише іноді вони мають заплічки або підбої. Як правило, небіжчиків укладали на спині у витягнутому положенні головою на північ або на захід. Трапляються скорчені поховання, але також здебільшого в причорноморській смузі.

Трупоспалення бувають в урнах, рідше просто в невеликих ямах. Спалення відбувалось збоку від могили, частіше за межами могильника.

Разом з тілом у могилу потрапляла одежа, прикраси (бронзові й срібні пряжки, фібули-броші, намиста, підвіски), предмети побуту (кістяні гребені, глиняні пряслиця, посуд, залізні ножі, шила, довізні скляні кубки). Усі ці предмети ставили й при трупоспаленнях. В окремих багатих могилах бувало до 20-и посудин. Поховання зі зброєю на черняхівських могильниках поодинокі.

В землі, якою засипалась могила, і поряд археологи нерідко знаходять битий посуд, кістки тварин, сліди вогнищ, пошкоджені предмети побуту. Все це матеріальні залишки обряду, який умовно можна вважати тризною.

Як і в інших культурах, найбільш масовим на черняхівських пам’ятках є глиняний посуд. На відміну від культур рубежу і першої чверті І тис. н. е., коли в побуті використовувався переважно ліпний посуд, черняхівське населення, поряд з ліпною керамікою, використовувало великою мірою досконалий гончарний посуд, виготовлений у ремісничих майстернях. Гончарний посуд на території України з’являється в готовому досконалому вигляді вже в останніх століттях І тис. до н. е. разом із старожитностями кельтів. Найбільш масове поширення гончарного посуду припадає на початок III—IV ст. н. е., коли тут проживали носії черняхівської культури. В цей же час тут з’являються і гончарні майстерні, в яких цей посуд виготовлявся. У дослідників виникло питання, хто виготовляв цей посуд, який і сьогодні вражає своєю досконалістю і довершеністю форм, багатством орнаментаційних мотивів. Слов’янське населення цього краю в VI—VII ст. користувалось хоч і досить досконалим, але ліпним посудом. Готи прийшли на Волинь також із своїм специфічним ліпним посудом, отже, вони за часів свого перебування в Причорномор’ї були не продуцентами, а споживачами культурних надбань цього краю. Вивчаючи це питання, слід врахувати ряд обставин: і вражаючу тотожність конструкції гончарних печей на всій території Південної і Південно-Східної Європи, і їх аналогічність печам причорноморських міст і придунайських римських провінцій, і єдину технологію виробництва, і єдність форм та орнаментації. Важливо й те, що на території Центральної і Південно-Східної Європи гончарний посуд з’являється вже в готовому досконалому вигляді. Все це дозволяє вважати, що техніка гончарного виробництва була привнесена на нашу територію ззовні гончарами — вихідцями із римських придунайських провінцій. Це були ремісники-торгівці, а може, й полонені. Лише гончарі з глибокими виробничими традиціями і високими професійними навичками могли виготовляти такий досконалий і довершений посуд, який за технічними і художніми якостями не поступається навіть виробам сучасних майстрів гончарної справи.

Культурний рівень тогочасного населення України, в тому числі й слов’янського, визначається уже тим, що ці вишукані високохудожні вази, кубки, глечики, миски знаходили широкий збут в його середовищі. Правда, у житлах на вогнищах і в печах археологи, поряд з гончарним столовим посудом, знаходять і прості ліпні горщики, в яких готували їжу і які використовували для інших господарських потреб. На деяких поселеннях Подністров’я вони складають половину всього керамічного комплексу. Саме вони відображають місцевий етнографічний колорит і у зіставленні з різними типами жител та поховального обряду служать джерелом для виокремлення певних етнічних груп, у тому числі й слов’ян, у складі черняхівської культури. Гончарний посуд як продукт масового ремісничого виробництва поширений на всій території черняхівської культури, тому він нівелює етнографічні відмінності. Також досить однаковими є предмети побуту: пряслиця, гребені, проколки, голки; знаряддя праці — наральники, долота, шила, ножі, прикраси. Вони відбивають лише рівень розвитку матеріальної культури європейського населення, але диференціюються за етнографічними ознаками дуже нечітко. Це ж стосується і предметів озброєння.

На пам’ятках черняхівської культури чимало амфор, в яких з півдня провінційно-римські торговці привозили олію або вино, червонолакові мископодібні посудини, невеликі, прикрашені рельєфним орнаментом, які надходили із далеких надрейнських майстерень, скляні кубки і флакони, римські монети і багатотисячні скарби монет. Увесь цей імпорт свідчить про широкі зв’язки місцевого населення з римським світом. Більше того, в с. Комарів Кельменецького району Чернівецької області над Дністром відкрито поселення з численними майстернями, де вихідці з римських провінцій виготовляли скляні вироби. Очевидно, це була якась провінційно-римська факторія (ремісничо-торговий центр) на території черняхівської культури. Дуже цікаву картину дало картографування римських амфор. Як відомо, амфори — це посудини, що використовувалися як тара для вивозу з римських провінцій різних рідин. Отже, можна вважати, що населення будь-якого району Європи, де знайдено амфорну тару, користувалось привезеним у ній продуктом — головним чином вином або олією. Основні знахідки амфорного матеріалу III—IV ст. на території Південно-Східної Європи відповідають поширенню пам’яток черняхівської культури. Їх немає ні в синхронній пшеворській культурі на території Польщі, ні в більш північній вельбарській культурі Нижнього Повіслення. Найбільше знахідок амфор виявлено в районах, що межують з Північним Причорномор’ям і Подунав’ям. Звідси випливає, що споживачем вина та олії було населення, яке мало довготривалі традиції співжиття з населенням римських провінцій. Це могли бути пізні скіфи, сармати і фракійці, які входили до складу різноетнічних груп черняхівської культури. Від них давні слов’яни перейняли багато здобутків провінційно-римської культури і побутових звичок, у тому числі й споживання вина.

Рис. 3. Гончарний посуд черняхівської культури.

Формування черняхівської культури, на думку більшості дослідників, припадає на першу половину III ст., її розквіт на другу половину III—IV ст. і період занепаду на кінець IV — першу половину V ст.

Пам’ятки черняхівської культури поділяються на три локальні групи, пов’язані з певними регіонами[85].

За характером пам’яток (кам’яне домобудівництво, поховання в основному з трупопокладеннями в ямах з підбоями і заплічками, великий процент імпортного посуду, скіфо-сарматські форми ліпної кераміки) можна вважати, що у Північному Причорномор’ї жило в основному скіфо-сарматське населення — давні мешканці причорноморських степів.

Між Дністром і Дунаєм переважали гето-даки, для побуту яких були характерні наземні глинобитні житла і специфічний ліпний посуд.

Великий регіон лісостепової України займали пам’ятки з чотирикутними напівземлянками, часто з піччю, складеною з каменю, особливо на Середньому і Верхньому Дністрі, і специфічним керамічним комплексом. Вони належали слов’янам-венедам.

В усіх згаданих регіонах відкрито пам’ятки з елементами вельбарської культури, що засвідчує наявність тут значних груп готів. Ці старожитності також стали одним із компонентів черняхівської культури, тому вона більшістю археологів вважається багатоетнічною. Найбільш виразні вельбарські пам’ятки виступають компактно на Волині та в межиріччі Південного Бугу і Дніпра, куди пролягав шлях готів з Нижнього Повіслення в Північне Причорномор’я.

З приводу етнічної належності черняхівської культури з моменту її відкриття і до сьогодні ведуться гострі дискусії.

До 50-х рр. у радянській історіографії домінуючою залишалась слов’янська концепція В. В. Хвойки. Підтримана О. О. Спіциним і розвинута в роботах Б. О. Рибакова, П. М. Третьякова, М. І. Артамонова та М. Ю. Смішка, вона була беззастережно сприйнята Є. В. Махно, А. Т. Сміленко, М. Ю. Брайчевським, Е. О. Симоновичем та іншими археологами й увійшла в такі узагальнюючі роботи, як «Нариси стародавньої історії Української РСР» і «Очерки истории СССР». Якийсь час слов’янськими вважалися не лише всі пам’ятки черняхівської і зарубинецької культур, але й липицька культура на Верхньому Дністрі. Окремі дослідники, крім липицьких пам’яток, до черняхівської культури відносили карпатські кургани, пам’ятки всієї Південної Польщі та Сілезії, а також Словаччини[86].

Таке розширене трактування черняхівської культури в середині 60-х років породило концепцію її багатоетнічності. П. М. Третьяков, обґрунтовуючи згадану концепцію, писав, що черняхівські старожитності охоплювали весь простір України, за винятком її північних лісових областей, поширювались на Польщу, Словаччину, Угорщину, Румунію. Вони, на його думку, не могли «... належати якійсь одній етнічній групі, а об’єднували багатоетнічне населення східної і північної території римських володінь»[87].

Детальне вивчення археологічного матеріалу пам’яток першої половини І тис. н. е. півдня Східної Європи показало, що вони піддаються як територіальному, так і хронологічному членуванню. В межах згаданої території вирізняються певні етнографічні області, матеріальна культура яких має специфічні риси.

Працями львівських археологів доведено, що липицькі пам’ятки і карпатські кургани треба розглядати як окремі культури. Окрему етнокультурну групу утворюють пам’ятки вельбарської культури на Волині. Немає сумніву, що пам’ятки другої чверті І тис. н. е. Південно-Східної Польщі та Словаччини, крім того, що вони синхронні черняхівській культурі й насичені елементами провінційно-римської культури, вираженими у «сірій» гончарній кераміці та металевих виробах, характерних для всієї північної периферії Римської імперії, не мають з нею нічого спільного.

Виокремлення згаданих областей з ареалу черняхівської культури не знімає питання щодо її поліетнічності. Сучасні дослідження не мають даних для заперечення наявності в черняхівському масиві, поряд із слов’янськими, елементів культури скіфо-сарматських, фракійських і германських племен. Деякі з них вдається локалізувати в певних територіальних межах степової частини Дніпровського Лівобережжя і межиріччя Нижнього Дністра і Дунаю, що звужує групу неслов’янських компонентів на основній території черняхівської культури у межиріччі Дніпра, Дністра і Верхньої Вісли.

Виявлення на Волині пам’яток вельбарської культури (Брест-Трішин, Дитиничі, Любомль, Машів та ін.), пов’язаних з германськими племенами готів, підірвало концепцію готської належності черняхівських старожитностей. Їх відмінність від вельбарських пам’яток, незважаючи на синхронність обох культур, що простежується, зокрема, в ліпній кераміці, якоюсь мірою в поховальному обряді та житловому будівництві, свідчить, що це були дві різні етнокультурні групи. Готи принесли на Волинь свою самобутню культуру і, лише просуваючись далі на південь, у Північне Причорномор’я, вступали в контакти з іншими племенами, що створювало ситуацію, за якої відбувалося взаємопроникнення різнокультурних елементів. Це засвідчено матеріалами таких могильників, як Раковець Чеснівський, Журівка, Компанійці, Косанове, Рижівка та ін., розташованих в основному у межиріччі Дніпра і Південного Бугу. Таким чином, «готській теорії», що завжди піддавалася критиці майже всіма археологами, які безпосередньо займались дослідженням пам’яток черняхівської культури і штучність побудови якої ґрунтовно показана М. Ю. Смішком[88], завдано непоправного удару. У світлі досліджень останніх років стало ясно, що кількість пам’яток черняхівської культури (понад 3 тисячі), територія поширення яких простягається від Сіверського Дінця до Верхньої Вісли й від верхів’їв правих притоків Прип’яті і до Дунаю, ніякою мірою не відповідає тим історичним даним про готів, які наводить Йордан та інші античні автори. Визначення залишених ними пам’яток вельбарської культури дозволяє уточнити їхні місце та роль в історії племен Східної Європи, що перебільшувались, а подекуди й нині перебільшуються окремими дослідниками.

Як відомо, в першій чверті І тис. н. е. готи займали територію Нижнього Повіслення. В ІІ — на початку III ст. вони поширюються на Волинь, у ІІІ ст. — у верхів’я Південного Бугу, а наприкінці цього століття з’являються між Південним Бугом і Дніпром. Вони розривають слов’янську спільноту, представлену археологічними пам’ятками пізньозарубинецької та зубрицької культурних груп. В IV ст. елементи готсько-вельбарської культури відомі вже на багатьох черняхівських пам’ятках Середнього Подніпров’я, Північного Причорномор’я, Попруття і Подунав’я. Вони поєднуються тут з елементами культур місцевого населення. Таким чином, спостереження археологів сходяться з даними готського історика Йордана, який пише, що наприкінці II — на початку III ст. н. е. готи почали своє переселення з Нижнього Повіслення у Північне Причорномор’я і Приазов’я. Археологічні пам’ятки вельбарської культури визначають шлях їх переходу через Волинь, межиріччя Південного Бугу й Дніпра і далі на південь.

Осторонь основного шляху готів при переході їх з Нижнього Повіслення в Північне Причорномор’я залишився регіон Верхнього Подністров’я. Тому тут краще, ніж в будь-яких інших регіонах черняхівського ареалу, збереглися місцеві культурні традиції.

Вельбарські племена готів привносять свої типи жител, специфічний ліпний посуд та інші елементи матеріальної культури, невідомі на території України до їх появи. Більше того, характерні для них довгі дво- або трикамерні глинобитні житла, низькі вигладжені мископодібні посудини з «іксоподібними» ручками є на цій території не тільки привнесеними, а й тупиковими. Вони не знаходять продовження в наступних культурах.

Чужинці зі своєю матеріальною культурою вливаються в місцеве середовище і стають ще одним його компонентом. З їх приходом змінюється політична обстановка. Настає період розпаду старих і виникнення нових племінних союзів. Готи в процесі пограничних війн з Римською імперією («скіфські» війни) на певний час очолюють новоутворені військово-політичні союзи в рамках черняхівської культури, що, можливо, відповідає згаданій Йорданом «державі Германаріха».

Визначаючи значною мірою політичну і воєнну ситуацію, готи — носії вельбарської культури, залишаються менш помітними в матеріальній і соціальній сферах, особливо порівняно з тим внеском, який зробило в розвиток черняхівської культури осіле скіфо-сарматське і фракійське населення Півдня, що мало багатовікові економічні та культурні зв’язки з античною цивілізацією. Саме вони були носіями провінційно-римських надбань у черняхівській культурі. Вся технічно досконала і високохудожня гончарна кераміка, більшість металевих виробів, нові технології в землеробстві та ремісничому виробництві, мають південне провінційно-римське походження. Недарма археологи ще в 40—50-х рр. нашого століття влучно називали черняхівські старожитності культурою римських впливів (М. Рудинський).

Таким чином, сьогодні археологічна наука цілком відкидає декларативні твердження про просте перетворення вельбарської культури на черняхівську.

За останні двадцять років було відкрито й досліджено значну кількість пам’яток черняхівської культури — поселення у Верхньому і Середньому Подністров’ї (Черепин, Бовшів, Дем’янів, Куропатники), на Дніпровському Лівобережжі (Рідний Край, Боромля), могильники в Причорномор’ї і межиріччі Дністра і Дунаю (Біленьке). Вони пов’язуються у Подністров’ї та Подніпров’ї зі слов’янами, а в Причорномор’ї зі скіфами і сарматами. При цьому встановлено, що жодна з попередніх культур, зокрема і вельбарська, не могла бути єдиною основою, на якій виникли черняхівські старожитності. Пов’язувати виникнення черняхівської культури лише з переселенням у Північне Причорномор’я гото-гепідів чи ставити знак рівності між її носіями і готами, як це роблять деякі дослідники,— означає не зважати на реальні факти. Черняхівська культура, у синкретичності якої ми не сумніваємося, сформувалася не лише на основі вельбарських старожитностей, але й ряду культур місцевих — зубрицької та пізньозарубинецької, дако-гетської та скіфо-сарматської.

Тепер важко зрозуміти характер взаємозв’язків і процесів їх інтеграції. Але про те, що такі процеси мали місце, свідчить різноманітність поховального обряду на черняхівських могильниках, коріння якого сягають попередніх культур, різні прийоми житлобудівництва і наявність різноманітних елементів у матеріальній культурі черняхівського населення. Можливо, готи — носії вельбарської культури, які в той час створили напівдержавні структури, були якоюсь мірою засновниками поліетнічного союзу, що в матеріальній культурі позначилось процесами інтеграції її різнокультурних елементів. На ці процеси впливала провінційно-римська культура, яка не лише визначила характерні риси черняхівських старожитностей, які притаманні всім культурам римської периферії, але й настільки вплинула на місцеві етнографічні особливості, що виявити їх дуже важко[89].

Внаслідок дії всіх цих факторів у III — першій половині V ст. склалась велика соціально-економічна спільнота, очолена готськими вождями, яка посіла одне з провідних місць в історії Південно-Східної Європи. Одним із компонентів цієї спільноти були слов’яни, які у більш ранні часи представлені зубрицькою та пізньозарубинецькою групами.

Отримані нами результати вивчення археологічних пам’яток підтверджуються й писемними даними. Готський історик Йордан вказує на війни готів зі слов’янами-венедами, які проводив готський король Германаріх, а після 375 р., коли готи вже були підкорені гунами, їхній вождь Вінітарій знову вступив у боротьбу із слов’янами-антами[90]. Питання, чи йдеться тут про ті слов’янські племена, які входили у спільноту, що в археології отримала назву черняхівської культури, чи якоюсь мірою київської, про яку йтиметься нижче, поки що залишається відкритим.

Північніше черняхівської культури, на широкій смузі межі лісу і лісостепу знаходяться пам’ятки київської культури. Вони широко відомі в Подесенні й Посейм’ї, а також у верхів’ях Сули, Псла, Ворскли і Сіверського Дінця. На Правобережжі Дніпра ці пам’ятки вузькою прирічною смугою охоплюють територію від Могильова на півночі до Канева на півдні, але концентруються переважно на південь від Києва.

Пам’ятки київської культури було відкрито наприкінці 40-х — на початку 50-х рр. В. М. Даниленком[91]. Цю назву вони отримали за розміщення перших відкритих поселень на околицях Києва. Згодом аналогічні старожитності було виявлено також у поріччі Десни роботами П. М. Третьякова, Є. О. Горюнова, Е. О. Симоновича та у Верхньому Подніпров’ї, де їх розкопками займався Л. Д. Поболь. За понад тридцять років-їх вивчення, завдяки роботам Є. В. Максимова, Н. М. Кравченко, Р. В. Терпиловського, Н. С. Абашиної, Є. Л. Гороховського, А. М. Обломського та багатьох інших дослідників на терені України, Білорусі та Росії, зафіксовано близько 180 поселень і могильників. На 70-ти пам’ятках проведено розкопки[92].

Київська культура генетично пов’язана із зарубинецькою через пізньозарубинецькі пам’ятки, хоч не була прямим її продовженням і становила специфічний культурно-хронологічний комплекс. Його головні елементи чітко відрізняються від синхронних, більш ранніх та пізніх культур цієї території. На думку сучасних дослідників, київська культура сформувалась внаслідок складної перебудови традицій різних місцевих груп пізньозарубинецьких старожитностей та їх інтеграції із західними (пшеворськими) і північними (балтськими) елементами.

Поселення переважно невеликі — 0,5—2 га. Вони займають краї першої чи другої надзаплавної тераси, горби в межах заплав тощо. Житла розташовані на значній відстані одне від одного, тому виявлено їх порівняно мало, навіть на тих поселеннях, на яких відкрито значну площу (Обухів II, Сушки 2, Деснянка, Роїще, Глеваха та ін.). На основі аналізу 72 жител можна зробити висновок, що серед них переважають невеликі напівземлянки, форма яких близька до квадрата. Досить типовими є ями від центрального стовпа та вогнища в середній частині чи в одному з кутів. Рідко трапляються глинобитні печі з черенями, підбитими керамікою. На території Білорусі відомі поодинокі печі-кам’янки (Гудок, Щатково). Стіни жител складалися з колод у вигляді зрубу або кріпилися вертикальними стовпами. На ділянках між житлами знаходились численні ями-льохи, іноді — відкриті вогнища або печі, господарські будівлі.

Могильники київської культури досліджені мало. Нині відомо 9 невеликих могильників та декілька поодиноких поховань.

Вони розташовані біля поселень і не мають зовнішніх ознак. Всі поховання — трупоспалення. В могильних ямах разом з перепаленими кістками небіжчика відзначено сліди тризни у вигляді фрагментів битого посуду і кісток тварин. Іноді у похованнях трапляються металеві предмети (фібули, пряжки та ін.), якими прикрашали одяг. Кілька поховань, де перепалені кістки були засипані в посудину-урну, відомі лише у верхів’ях Псла.

Кераміка київської культури ліпна. Кухонний посуд представлений різноманітними за формою горщиками і плоскими дисками-кришками. Часто трапляються великі товстостінні посудини для збереження припасів. Окрему невелику групу складає столовий посуд — миски і низькі горщикоподібні посудини з чорною лискованою поверхнею. На деяких пам’ятках є також кераміка (миски, горщики, глечики), виготовлена на гончарному колі. Це сіроглиняний досконалий посуд, який потрапляв сюди через різноманітні зв’язки з населенням сусідньої черняхівської культури.

Крім кераміки, на київських пам’ятках трапляються знаряддя праці й побуту, прикраси, але набір їх значно бідніший, ніж у черняхівській культурі: знайдено залізні ножі, серпи, скобелі, светла, мініатюрна наковальня, пружинні ножиці тощо; відомі бронзові фібули, пряжки, лунниці, прикраси з виїмчастою емаллю, браслети, срібні пластинчасті підвіски, скляні намистини, кістяні гребені, проколки, лощила для вичинки шкіри. Частина цих предметів (переважно прикраси) імпортувалась від населення черняхівської культури. Очевидно, від носіїв черняхівських пам’яток на поселення київської культури потрапляли окремі амфори, які служили тарою для таких товарів із римських провінцій, як вино і олія.

Датується київська культура від кінця II — початку III до середини V ст. н. е. В цих межах її можна розділити на три хронологічні періоди: ранній — кінець ІІ —III ст., середній — друга половина III—IV ст., пізній — друга половина IV — перша половина V ст.[93].

З розширенням досліджень пам’яток київської культури і нагромадженням археологічного матеріалу за рядом місцевих особливостей все чіткіше окреслюються її локальні варіанти: середньо- і верхньодніпровський, деснянський, лісостеповий лівобережний[94].

Взагалі можна відзначити двобічний характер зв’язків київської культури. З одного боку, вона певною мірою пов’язана з колом культур лісової смуги Східної Європи, зокрема з балтськими старожитностями, з другого боку, її носії входять у контакт із черняхівськими племенами — своїми сусідами з півдня. На заключному етапі існування київської і черняхівської культур ці контакти простежуються за поширенням черняхівського імпорту. Можна припустити, що на Лівобережжя в III ст. н. е. переселяється якась частина черняхівського слов’янського населення з верхів’їв Дністра і Західного Бугу. Внаслідок їхніх зв’язків з місцевим київським населенням тут виникли поселення Букреївка 2, Рідний Край III, Тазово та ін.[95].

Керамічні комплекси цих і сусідніх з ними київських поселень є яскравим прикладом того, як співіснували різнокультурні групи населення одного етнічного коріння. Однак у ряді випадків, коли на територію київської культури приходили неслов’янські племена, носії київської культури були змушені залишати місця свого проживання. Такі випадки відомі у вигляді двох різнокультурних шарів на поселеннях Глеваха на Київщині та Гочево 4 у верхів’ях Псла. На цих поселеннях верхні черняхівські горизонти представлено комплексами з елементами вельбарської культури, носіями якої були гото-гепіди. Проте проблема співвідношення київських і черняхівських племен потребує дальшого дослідження.

Питання походження київської культури ще остаточно не з’ясоване. Її територія в першій чверті І тис. н. е. була зайнята носіями пізньозарубинецьких пам’яток типу Лютежа та Оболоні в Середньому Подніпров’ї, типу Почепа в Подесенні, Чаплина та Кістеней-Чечерська у Верхньому Подніпров’ї, Картамишево II і Терновки II у лісостеповому Лівобережжі[96]. Усі ці пам’ятки, з одного боку, зберігають традиційні риси класичної зарубинецької культури, з другого, у різних регіонах їх розташування піддаються впливам північних — балтських племен, або західних — пшеворських чи пшеворсько-зарубинецьких, відомих у літературі під назвою волино-подільської або зубрицької культурної групи[97]. Очевидно, різне походження київських старожитностей та зв’язки з сусідами зумовили їх різне регіональне забарвлення.

Етнічна належність носіїв київської культури є предметом дискусії. В. В. Седов та І. П. Русанова вважають київські племена східними, або дніпровськими балтами, базуючись головним чином на поширенні у північній частині басейну Дніпра річкових назв балтського походження[98]. Однак невідомо до якого часу належать ці гідроніми. Деякі мовознавці вважають, що вони належать ще до періоду балто-слов’янської мовної єдності, тобто до епохи раннього заліза або бронзи. Разом з тим В. В. Седов не виключає, що частина носіїв пізньозарубинецьких пам’яток взяла участь у генезисі слов’янського ядра черняхівського населення[99].

Переважна більшість археологів, що безпосередньо займається вивченням київської культури, розглядає ці пам’ятки як своєрідний місток, що зв’язував зарубинецьку культуру рубежу н. е. та ранньосередньовічні слов’янські пам’ятки колочинської і пеньківської культур[100]. Більше того, багато вітчизняних і європейських дослідників вбачають у київській культурі єдине джерело — витоки всіх слов’янських культур раннього середньовіччя[101].

Третьою групою археологічних пам’яток, які не можна оминути при вивченні процесів формування слов’янської спільноти, є пам’ятки типу Етулії. Їх відкрито молдавськими (Т. О. Щербакова) та українськими (А. Т. Сміленко, О. В. Гудкова) археологами в пониззі Дністра, Дунаю і Пруту. Частина їх заходить у район Буджацького степу[102].

Поселення типу Етулії невеликі "за розмірами, мають мало жител і багато господарських ям, як і пізньозарубинецькі, київські та верхньодністровські черняхівські селища. На відміну від поселень прибережної смуги Чорного моря, для яких характерні наземні житлові будівлі, часто кам’яні, етулійське населення жило в напівземлянках, близьких за своєю архітектурою до жител середнього і верхнього Дністра. Ще більш рідкісними для цього регіону є етулійські поховання. На відміну від місцевого скіфо-сарматського населення, яке ховало своїх покійників виключно трупопокладенням в склепах або ямах з підбоями, етулійці покійників спалювали, а їх рештки ховали в невеликих ямах.

Лише форми ліпного посуду часто близькі до місцевої скіфської кераміки. Разом з тим значна частина посуду має близькі аналогії на поселеннях Верхнього Подністров’я, а кришки-диски не відрізняються від цього типу керамічних виробів пізньозарубинецьких і київських поселень.

Таким чином, житлові й господарські споруди, поховальний обряд, значна частина посуду вказують на типологічні зв’язки носіїв пам’яток етулійського типу з населенням верхів’їв Дністра і Південного Бугу, а також більш північних районів. Носії етулійської групи пам’яток з’являються в пониззі Дністра і Дунаю унаслідок тих самих міграційних процесів, які відбувались на території Південно-Східної Європи в першій чверті І тис. н. е. і спричинилися до переходу певних груп слов’ян у Лівобережжя, про що йшлося вище. Вони хоч і створювали ситуацію певної нестабільності і розпаду уже сформованих культур (зарубинецької), але й призводили до взаємодії різні культурні компоненти напередодні виникнення нових культурних спільнот типу черняхівської і київської культур. Цілком припустимо, що етулійська група III—IV ст. н. е. — це уламок тих же слов’янських племен, які до свого відходу жили в межиріччі Дністра і Південного Бугу. Його витоки слід шукати в середовищі пізньозарубинецьких та зубрицьких пам’яток. Можна погодитись з О. В. Гудковою, що принаймні одним із поштовхів до відколу якоїсь групи слов’янського населення, могли бути готи. Саме вони наприкінці II — у ІІІ ст. н. е. вклинились на територію Волині, межиріччя Дніпра й Південного Бугу.

Цілком можливо, що ці процеси, які зрушили з місця різні групи місцевого населення, охопили і частину слов’ян-венедів — носіїв пізньозарубинецької і зубрицької груп.

Якщо про переселення груп дністровського населення у Дніпровське Лівобережжя, засвідченого там пам’ятками типу Рідного Краю й Боромлі II, писемні джерела не згадують, то поява венедів у межиріччі Нижнього Дністра і Дунаю, що залишили пам’ятки етулійської групи, не зосталась непоміченою. У Певтінгерових таблицях у Нижньому Подунав’ї, поряд з сарматами, гепідами, даками та іншими етнічними групами, зафіксовані й венеди. Про появу венедів на території, що контролювалась римлянами, може свідчити і такий відомий факт: римський імператор Волузіан (251—253) серед інших титулів мав титул венедського.

Таким чином, у першій половині І тис. н. е. на території Південно-Східної Європи вирізняються пам’ятки пізньозарубинецької та зубрицької, київської та частини черняхівської культур, що займають прикордоння Лісу й Лісостепу і в хронологічній послідовності відображають різні етапи становлення й розселення слов’янського етносу. Очевидно, до них слід додати групу пам’яток типу Етулії в пониззі Дністра і Дунаю, яка типологічно з ними пов’язується. Водночас вона є «чужою» серед субстратного населення цього регіону.

Південними сусідами черняхівської культури були племена культури карпатських курганів III—IV ст. н. е. Її носіїв дослідники (М. Ю. Смішко, Л. В. Вакуленко) пов’язують з фракійськими племенами карпів[103]. Ми згадуємо цю культуру лише тому, що її носії перебували у тісних економічних відносинах з черняхівським населенням. Крім того, слов’янська група «черняхівців» Подністров’я наприкінці IV ст. н. е. стала досить помітно проникати в райони Верхнього Попруття на територію культури карпатських курганів. Цей процес проникнення слов’ян у Карпати тривав і на початку другої половини І тис. н. е. В результаті велика частина населення культури карпатських курганів була асимільована слов’янами. На ряді поселень цієї культури (Кодин II, Глибока), починаючи з V ст. н. е., з’являються підквадратні житла з піччю-кам’янкою — типові для слов’ян Середнього Дністра[104]. У другій половині І тис. в Карпатах, де жили карпи, уже згадується слов’янське плем’я хорватів.

Окремого розгляду вимагають західні сусіди черняхівської культури, представлені пшеворськими пам’ятками. На основі археологічних досліджень останніх десятиліть встановлено, що вже на початку І ст. до н. е. носії пшеворської культури з районів Верхнього Повіслення поступово почали поширюватися у західні області Волині та Верхнього Подністров’я[105].

Наприкінці II — на початку III ст. н. е. спостерігається поява нових невеликих груп пшеворського населення у Верхньому Подністров’ї. Вони із Мазовії та Верхнього Повіслення по лівих притоках Дністра — Золотій Липі, Стрипі, Серету і Збручу просуваються вниз, на південний схід до північних кордонів Римської імперії. Цей перехід позначений окремими або невеликими групами поховань (до десяти на одному пункті) переважно озброєних воїнів з інвентарем, характерним для пшеворської культури на території Польщі. Вони розкидані серед пам’яток липицької культури, в окремих випадках розміщені на липицьких могильниках. М. Ю. Смішко справедливо вважав, що ці поховання є свідченням просування окремих пшеворських військових загонів через Верхнє Подністров’я в Семигороддя, де з’являються аналогічні пам’ятки[106].

Проведене Д. Н. Козаком порівняльне вивчення пам’яток ранньоримського часу на території Волині і Верхнього Подністров’я показало, що пшеворські пам’ятки І ст. до н. е. — І ст. н. е., які типологічно близькі до більш ранніх кльошово-поморських старожитностей, входять одним із компонентів до наступної волино-подільської групи (зубрицької) і тим самим включаються в процеси слов’янського культурогенезу[107]. На відміну від них, пшеворські поховання II—III ст., що мають ознаки, притаманні синхронним їм германським культурам, випадають з цього процесу. Слід відзначити, що на території Польщі пшеворська культура не виступає як моноетнічне явище. Одна частина польських дослідників пов’язує її з слов’янами-венедами[108], інша — з германцями[109]. В. Генсель, а також Л. Лєцієвич більш схильні розглядати пшеворську культуру в плані багатоетнічності, вважаючи, що поряд з кельтським та германським компонентом у ній присутній і слов’янський компонент[110]. Елементи слов’янської культури в пшеворських старожитностях вирізняє І. П. Русанова. Вони, поряд з кельтськими та германськими елементами, спостерігаються в усіх періодах існування пшеворської культури: від пізньолатенського до пізньоримського[111].

Таким чином, до процесів формування черняхівської культури має стосунок в першу чергу та частина пшеворських старожитностей пізнього латену і ранньоримського часу, що ввійшла одним із компонентів до складу зубрицької групи. В цілому пшеворська культура, яка на території Польщі проіснувала до першої половини V ст., має свої специфічні риси і фактично на рубежі і в першій половині І тис. н. е. визначає основний напрям соціально-економічного розвитку населення межиріччя Вісли та Одри.

Її сусідство в другій чверті І тис. н. е. позначається на пам’ятках черняхівської культури наявністю пшеворських елементів, особливо на тих поселеннях і могильниках, де виявлено матеріали вельбарської культури. Звідси випливає, що готи, носії останньої, під час своєї мандрівки до берегів Чорного моря захопили якісь групи пшеворського населення. Не можна виключати прямих зв’язків між племенами черняхівської і пшеворської культур. Однак, якщо в першій чверті І тис. н. е. спостерігається інфільтрація пшеворського населення на схід, то в другій половині III—V ст. відбувається зворотний процес. Черняхівські пам’ятки поступово поширюються на захід і доходять до Посяння та Верхньої Вісли[112].

* * *

Таким чином, аналіз археологічних старожитностей першої половини І тис. н. е. на території України показав, що тут уже на рубежі і в першій чверті існувало декілька окремих етнокультурних утворень: зарубинецька культура в Середньому і Верхньому Подніпров’ї та Поліссі, пшеворська і липицька на Верхньому Дністрі, пізньолатенська в Закарпатті, поєнешті-лукашівська в межиріччі Дністра і Пруту, скіфо-сарматська у Північному Причорномор’ї та степовій частині України.

Скіфо-сарматські старожитності перших століть нашої ери склалися в результаті завоювання сарматами скіфських степів Північного Причорномор’я. І степові скіфи, і сармати, за свідченнями лінгвістів,— іраномовне населення. В підоснові пізньолатенської культури Закарпаття, поєнешті-лукашівської і липицької культур лежать кельтські, фракійські і германські (бастарнські) старожитності Середньої Європи.

Найбільш важливою для розв’язання проблеми слов’янського етногенезу є зарубинецька культура, що виникла на межі III—II ст. до н. е. у Середньому і Верхньому Подніпров’ї та Прип’ятському Поліссі. В попередній час ця територія була зайнята культурами лісостепових скіфів-землеробів і підгірцівсько-милоградською, а на Волині поморсько-підкльошовою. Остання як один з компонентів складає підоснову пшеворської культури Повіслення. Порівняльне вивчення зарубинецької культури і більш ранніх старожитностей показало, що на ранніх етапах її розвитку в ній присутні елементи усіх вищезгаданих культур. У наступному періоді (І—II ст. н. е.) простежуються дві лінії її розвитку: західні елементи досить виразно проявляються на пам’ятках зубрицької культури, що склалася головним чином на основі пшеворських і зарубинецьких старожитностей, східні у поєднанні із західними — у пізньозарубинецьких пам’ятках Подніпров’я.

Ареал пізньозарубинецьких і зубрицьких пам’яток досить широкий. На півночі, у лісовій смузі, він обмежений територією поширення балтських культур (культура штрихованої кераміки, дніпро-двинська, верхньоокська), на заході, у верхів’ях Вісли,— пшеворською, на півдні його межа майже збігається з північним кордоном степової смуги, де поширені пізньоскіфські і сарматські старожитності; східна ж межа проходить по верхів’ях Сіверського Дінця.

У другій половині II ст. помітні тенденції уніфікації культурних груп на цій території і формування єдиного етносу. Однак цей процес був припинений наприкінці II — на початку III ст. появою на території України гото-гепідських груп населення, що значною мірою ускладнило дальший розвиток процесу культурогенезу в межиріччі Дніпра і Вісли. Готи не тільки завойовують землі слов’янських венедів на Волині, але й підкоряють пізніх скіфів і сарматів у степовій частині України, доходять до районів, заселених дако-гетами у межиріччі Дністра і Дунаю. На усій цій величезній території виникає нове культурне і соціально-економічне утворення — черняхівська культура, яка включила в себе всі перелічені групи. Її культурно-економічна єдність базувалась на воєнно-політичному союзі, очоленому готськими вождями, що робили безперервні наскоки на дунайські провінції Римської імперії. Однак за цією єдністю на території прикордоння Лісу і Лісостепу чітко простежуються елементи, які вказують на типологічний зв’язок черняхівських пам’яток цього регіону з попередніми старожитностями зубрицької та пізньозарубинецької груп.

У Середньому і Верхньому Подніпров’ї сформувалася синхронна черняхівській київська культура. На відміну від черняхівської, що мала багатоетнічну основу і являла собою більшою мірою соціально-економічну і політичну, ніж етнічну спільноту, київська культура була спадкоємицею пізньозарубинецьких старожитностей Подніпров’я. Інші компоненти — пшеворський у Середньому Подніпров’ї та Лівобережжі і балтський на Верхньому Дніпрі — в ній дуже незначні. Завдяки своєму географічному положенню київська культура залишилась за межами провінційно-римських впливів, що позитивно позначилось на збереженні її самобутності.

Таким чином, вивчення взаємозв’язків культур рубежу і першої половини І тис. н. е. на території України в їх хронологічній послідовності показало, з одного боку, безперервний розвиток етнокультурних рис субстратного слов’янського населення, з другого — наявність рис, привнесених ззовні іраномовними, фракійськими, германськими, балтськими групами населення. Останні в середині І тис. н. е. або відходять за межі вказаного регіону (готи, сармато-алани), або асимілюються з носіями тих культур, які стають основою слов’янських старожитностей раннього середньовіччя.

У цей час імена венетів/венедів і антів, які були дані слов’янам їхніми сусідами — германцями та індоіранцями, поступово поглинаються самоназвою «слов’яни».

Злиття в одне ціле культурно-побутового комплексу (він охоплює формування достатньо близьких археологічних культур, єдність соціально-економічної структури їх носіїв, єдність релігійних уявлень, про що свідчить існування кількох варіантів поховань з кремацією), близькість мовних діалектів, зафіксованих давніми авторами і реконструйованих сучасними лінгвістами, а головне — зростання самосвідомості, виражене в широкому застосуванні самоназви, дозволяє говорити про завершення процесу загальнослов’янського етногенезу в середині І тис. н. е. Можна також констатувати, що ці процеси значною мірою відбувалися на території сучасної України.

Вже з середини І тис. н. е. розпочинається власне історія слов’янських народів, початковий період якої водночас є етногенезом східних, західних та південних слов’ян.