Глава 3 Таврика в епоху середньовіччя

Географічне положення Криму значною мірою визначало долю народів, що населяли його у різні часи. Із зростанням обсягів міжнародної торгівлі між Сходом і Заходом, що йшла через Чорне море, посилювалась і військово-стратегічна значимість сухопутних та водних комунікацій. Держава, що володіла узбережжям Криму, мала із цього значний економічний і політичний зиск. Тому протягом V—XV ст. в Тавриці постійно зіштовхувалися інтереси припонтійських держав: Візантії, Хозарського каганату, Венеції, Молдови та Османської імперії.

Історію середньовічної Таврики V—XV ст. умовно можна поділити на п’ять основних періодів, кожному з яких притаманна та чи інша політична тенденція, зумовлена розподілом сил у Причорноморському регіоні. Для першого періоду (друга половина V — перша половина VII ст.) характерним було прагнення Візантії закріпитися в гірській і прибережній частинах півострова. У другій половині VII — першій половині X ст. (другий період), у зв’язку з включенням Таврики до складу Хозарського каганату, влада Візантії послаблюється, а з часом стає номінальною. Але вже в другій половині X — першій половині XIII ст. (третій період) над прибережною частиною панує Візантія, а після 1204 р. — Трапезундська імперія. Понад століття (кінець X—XI ст.) східна частина півострова знаходиться під протекторатом Київської Русі. У четвертому періоді (друга половина XIII — перша половина XIV ст.) Таврика знаходилась під військово-політичним контролем Золотої Орди. У той же час у постійному протиборстві йде формування колоній двох торгових республік — Генуї і Венеції. У Криму, як і в усьому басейні Чорного моря, найсильніші позиції змогла завоювати Генуя. П’ятий період — 60-і роки XIV ст. — 70-і роки XV ст. — характеризується послабленням і розвалом Золотої Орди та змінами військово-політичного становища в регіоні. Понад століття тривала боротьба народів Східного Середземномор’я та Причорномор’я з турецькою агресією, яку вони так і не змогли припинити[815].

Слід також відмітити, що весь період середньовічної історії Криму характеризується цілковитим пануванням у степовій частині півострова кочових народів: гунів, тюркютів, хозаро-болгар, печенігів, половців, татаро-монголів. Родючі гірські долини та прибережні території в той же час займало осіле населення, досить різне за своїм етнічним складом, що перебувало під сильним культурним впливом Риму, а потім Візантії, Генуї і Золотої Орди.

Незважаючи на те що середньовічні пам’ятки Криму привертають увагу вчених більше двохсот років, в їхній історії ще багато білих плям. Письмові джерела слабо і нерівномірно висвітлюють історію Таврики. З огляду на це особливого значення набувають археологічні дослідження, насамперед роботи останніх років, що містять принципово нові матеріали[816].

Етнополітичні процеси, що відбувались у Північному Причорномор’ї в III—V ст. н. е., значною мірою торкались і Криму. На цей час письмовими джерелами засвідчено проникнення в Північнопричорноморський регіон різних германських племен[817]. У більшості випадків джерела відмічають готів, що очолили союз племен, який досяг найбільшої могутності наприкінці IV ст. Крім готів у Північне Причорномор’я потрапили й інші варварській племена північного та західного походження. Ймовірно, на заключній фазі «скіфських» («готських») війн (наприкінці 60-х — на початку 70-х років III ст. н. е.) в Криму осідають племена готського союзу (германців і сармато-алан). Цей процес знайшов своє відображення в матеріалах розкопок могильників і поселень Гірського та Передгірського Криму, а також в окремих знахідках скарбів. Поселень другої половини III—IV ст. досі на території Криму виявлено дуже мало. Шари цього часу відкриті при розкопках Бакли[818], на Мангупі, Гурзуфській фортеці та в деяких інших пунктах Гірського Криму. В Алуштинській долині виявлено шість відкритих поселень другої половини ІІІ — першої половини V ст.[819]. Тому значну частину інформації про час проникнення, етнічний склад племен готського союзу, території їх первинного розселення в Криму дають матеріали розкопок могильників і, в першу чергу, некрополів з трупоспаленнями другої половини III — першої половини V ст. Передусім це могильники в долині р. Чорної та на Гераклейському півост. рові, в долині р. Бельбек, Чатирдаг, Харакс. Одночасно з трупоспаленнями в другій половині III—IV ст. в Криму з’являються нові могильники, в яких поховання відбувалось у склепах, підбійних та різнотипних ямних могилах, характерних для сармато-алан[820] (Інкерман, Озерне, Заморське, Лучисте, Дружне, Зарічне, Перевальне). З другої половини V ст. обряд кремації зникає, що можна пов’язати з закріпленням християнства в середовищі «готів», які перейняли у своїх сусідів сармато-алан прийнятий для християнської релігії поховальний обряд.

Поява в Причорномор’ї гунів і розгром ними союзу германських племен у 70-і роки IV ст.[821] призвели в подальшому до значних міграцій варварського населення (у тому числі й готів) у Подунав’я і Крим. Намагаючись взяти під контроль цей процес міграцій, Феодосій І та його сини Аркадій і Гоннорій починають розселяти «варварів» як федератів на східних кордонах імперії. У руслі цієї політики відбувалось розміщення «готів» і в Тавриці. На це вказує не тільки топографія пам’яток (поблизу Херсона, в долині р. Чорної, знаходиться переважна більшість некрополів з трупоспаленнями), але й окремі знахідки, наприклад, Ай-Тодорський скарб монет IV — початку V ст. з наслідуваннями «променевого типу». Його поява пов’язана з хвилею міграції якоїсь групи варварського населення Центральної Європи в Таврику, що відбувалась на початку V ст. або протягом перших двох його десятиріч[822].

У другій половині V ст. частина готів-трапезитів залишає Таврику. Після укладення союзу з гунами-утігурами вони переселяються на Таманський півострів[823]. Слід відзначити, що саме в цей час припиняють функціонування Ай-Тодорський і Чатирдагський могильники.

У VI ст. за імператора Юстиніана І готи виступають як федерати імперії. У цей час на Боспорі знаходились військові загони під керівництвом готів Годилли і Вадурія[824]. У Південно-Західному Криму за розпорядженням Юстиніана І для захисту готів-федератів, котрих налічувалось близько 3000, споруджуються «довгі стіни»[825].

Археологічні матеріали з могильників Криму вказують, що у VI—VII ст. готи, що заселяли Таврику, зберігали етнокультурні зв’язки з іншими германцями, які жили в Центральній Європі[826], звідки на Боспор потрапляли гепідські та остготські пряжки. До кінця VII ст. процес асиміляції готів сармато-аланами, ймовірно, закінчується, тому що з цього часу серед знахідок з некрополів не можна вирізнити який-небудь етнокультурний «готський» компонент у похованнях Гірського Криму, Південнобережжя та Боспору[827].

Ще в II—ІІІ ст. н. е. римляни вважали прибережні й гірські території Криму своїми і намагались захистити їх від вторгнень кочівників шляхом створення мережі опорних пунктів, розташовуючи загони легіонерів у Херсонесі, Хараксі, Алма-Кермені, Трапезусі, Боспорі. Спадкоємниця Риму Візантія продовжувала укріплювати свої володіння у Тавриці. Натиск варварських племен у V—VI ст. на кордони імперії призвів до втрати візантійською армією стратегічної ініціативи. Це змусило уряд направити значні зусилля на будівництво оборонних споруд. У першу чергу візантійці намагались укріплювати старі міські центри. Такими в Тавриці були Херсонес та Боспор. Разом з тим вимагали захисту й обширні території Передгірського і Гірського Криму, зайняті землеробським населенням (підданими імперії або її союзниками федератами). Уже за часів правління імператора Юстиніана І (527—565) в Південно-Західному Криму система «довгих стін» закривала проходи (клісури) в гірські долини, заселені гото-аланами. Реальні залишки цих стін ще наприкінці XVIII ст. простежувались в Інкерманській долині в гирлі р. Чорної поблизу фортеці Каламіта[828]. Таку ж загороджувальну стіну відкрито 1979 р. під Ескі-Керменом, а 1984 р. — біля Мангупу в балці Каралез[829]. Відкриті під Мангупом залишки «довгих стін» були складені в техніці квадрової кладки. Вони закривали проходи в долини у найбільш вузьких місцях. Одночасно з «довгими стінами» на Південному березі Криму споруджуються два невеликих сторожових укріплення Алустон і Горзувіта. Гарнізони, що розміщувались в них, здійснювали контроль за каботажним плаванням та населенням навколишніх місць, були опорними пунктами імперії на узбережжі в разі військових дій.

«Довгі стіни», споруджені в середині VI ст. для захисту осілого населення гірських долин, створювали для тих, хто захищався, тактичну перевагу, позбавляючи кочовиків можливості раптового нападу. Для закріплення стратегічного панування наприкінці VI — на початку VII ст. поряд з «довгими стінами» споруджуються фортеці, які могли прийняти під захист мирне населення долин та військові підрозділи в разі відходу від стін чи прориву ворога на одній ділянці оборони. Будівництво цих опорних пунктів позбавляло ворога можливості розвинути успіх навіть у разі захвату клісур. Крім того, на узбережжі зводиться ще один укріплений форт — Сугдея. Таким чином, візантійською адміністрацією Таврики в VII ст. у два етапи створюється складна система охорони кордонів, орієнтована в найбільш небезпечному напрямі — з боку Степу. Вона складалася з «довгих стін», що перекривали гірські проходи, та мережі опорних пунктів — фортець, що розташовувалися в безпосередній близькості від клісур (Каламіта, Ескі-Кермен, Мангуп, Сюйрен, Тепе-Кермен, Чуфут-Кале, Бакла).

Окрім фортечного будівництва візантійська адміністрація здійснює заходи щодо насадження християнства у середовищі місцевого «варварського» населення. Формування християнської ідеології у мешканців Таврики відбувалося під сильним впливом та через культурні зв’язки з Херсоном — місцем шанування„багатьох християнських святинь. Будівництво споруд на території фортець федератів велось, ймовірно, за участю візантійських майстрів. Окрім Херсона, ранньосередньовічні храми VI—VII ст. відкрито при розкопках на Мангупі, Баклі, Гурзуфі, Боспорі. З IV ст. в Тавриці існує дві єпархії — Херсона і Боспору. На початку VIII ст. засновуються Готська і Сугдейська єпархії.

У другій половині — наприкінці VII ст. візантійські гарнізони і федерати залишають ряд фортець Таврики. Археологічні дослідження фіксують припинення життя на Алустоні, Гурзуфі, Мангупі, Баклі, Каламіті. Причини цього, мабуть, треба шукати в зміні військово-політичної обстановки в Північному Причорномор’ї та Середземномор’ї, у важкому економічному й політичному становищі самої Візантії в цей період. Епідемія чуми, довгострокові війни з Іраном та арабами призвели до виснаження людських ресурсів імперії. Практично всі сили та засоби були спрямовані на організацію оборони східних кордонів та столиці. Чисельність армії зменшилась, значною мірою вона стала децентралізованою[830].

Після розпаду близько середини VII ст. оногурської конфедерації під владу Хозарського каганату потрапляє частина Східного Криму, у тому числі й Боспор. Поява на північно-східних кордонах імперії нової сильної держави примушує Візантію докласти значних дипломатичних зусиль, щоб призупинити просунення хозар у глибину півострова[831]. На перших порах (до 30-х років VIII ст.) хозаро-візантійські стосунки в Тавриці мали відносно мирний характер, якщо не враховувати ексцес 711—712 рр. за часів правління Юстиніана II, коли хозари виступили проти імператора на захист населення Херсонесу[832].

У другій половині VII ст. в Таврику переселяються з Приазов’я і Північного Кавказу носії салтово-маяцької культури (болгари та алани). В середині VIІІ ст. ними були заселені Керченський півострів, північно-західне і південно-східне узбережжя Таврики, а також частина Гірського Криму. У другій половині VIII ст. ці поселення були зруйновані, ймовірно, хозарами. З другої половини VIII по X ст. відбувається інтенсивна інфільтрація болгар і алан в глибинні райони Гірського Криму. Пам’ятки з характерним для салтово-маяцької культури матеріалом відкриті при розкопках у Бельбекській долині, Ласпі, Партеніті, Алушті, Фуні, Мангупі, Судаці, Баклі та інших місцях. Частина болгар, що осіли в районах Гірського Криму та на узбережжі, приймає християнство[833]. Це відбилось у використанні салтівцями у похованнях склепів візантійського типу й будівництві християнських храмів, які відкрито при розкопках на Кордон-Обі, у Героївському, Пташкіно, Тепсені, у с. Поворотне[834] та в Алушті.

У першій половині VIII ст. у зв’язку з масовою міграцією малоазійських греків із Візантії в період іконоборчеських гонінь, на узбережжі Таврики з’являються декілька десятків нових поселень, на котрих зводяться храми та монастирі. У цей же час широкого розвитку в районах Гірського Криму набуває виробництво будівельної і тарної кераміки. Зараз розкопками і розвідками відкрито понад 25 таких виробничо-гончарних центрів, деякі з них функціонували протягом VIII—X ст.

Упродовж VІII—IX ст. у Тавриці відзначається значне зростання населення. У цей час на Південнобережжі і в Гірському Криму з’являються печерні монастирі, а на крупних поселеннях розгортається храмове будівництво. Приблизно на рубежі IX—X ст. у Східному Криму з’являється нова єпархія, центром якої є місто Фулли.

У VIII—IX ст. із зміцненням влади хозар в Криму та стабілізацією військово-політичної обстановки в регіоні візантійська система оборони перестає функціонувати, тому що візантійці вивели свої гарнізони з фортець, а гірські проходи, напевне, вже не охоронялись хозарами. Захват клісур 787 р. повсталими прихильниками Іоанна Готського й володаря Дороса був короткочасним і невдовзі хозари відновили свій контроль над Гірським Кримом[835]. Імовірно, наприкінці VIII ст. (після придушення повстання Іоанна Готського) хозари починають вводити свої гарнізони в напівзруйновані візантійські фортеці, відновлюють їхні стіни або споруджують заново. Сліди хозарської будівничої діяльності виявлено на Мангупі, Киз-Кермені, в Судаку[836], Алуніті й на інших пам’ятках Криму.

В останній чверті IX ст. у Причорноморських степах з’являються орди печенігів, котрі під тиском гунів рухаються на захід і займають землі Хозарського каганату. Одна гілка печенізьких орд вклинилась між Таврикою і основною територією Хозарії, перервавши зв’язок останньої з візантійськими містами Криму. Це завдало економіці каганату сильного удару[837]. Незважаючи на всі зусилля, що здійснювали хозари для усунення печенігів із захоплених ними територій, останні не тільки змогли зберегти завойовані позиції, але й перейшли далі на захід. За словами Константина Багрянородного, в середині X ст. «Пачинакія (Печеніжія. — В. М.) займає всю землю до Росії, Боспору, Херсонесу, Сарата, Бурата й Тридцяти країв»[838]. Поступово в хозаро-печенізький конфлікт (переслідуючи свої військово-політичні й економічні цілі) втягуються Візантія і Київська Русь.

Одним з основних напрямів політики Візантії щодо Північного Причорномор’я протягом IX—XI ст. було прагнення перешкоджати закріпленню на берегах Понту Київської Русі, яка намагалась оволодіти тут ключовими позиціями економічного та стратегічного характеру[839]. Руські князі вели наступ в трьох основних напрямках: південно-західному (Подунав’я і Балкани); південному (Таврика); південно-східному (Подоння та Таманський півострів). Тому всі зусилля візантійської дипломатії були спрямовані на те, щоб жити з печенігами в мирі і зіштовхувати їх з Руссю, Хозарією і Болгарією. Руські князі дотримувались такої ж тактики, використовуючи печенігів у боротьбі з Хозарією.

Скориставшись походом русів на чолі з князем Хельгу на Тамань 932 р., Візантія спробувала відновити свою владу в Тавриці. Роман І (920—944) направив у Крим війська, які оволоділи Кліматами[840]. Але в 933—934 рр. візантійці потерпіли поразку біля фортеці Вілендер від тюрок, що мешкали на захід від Аланії. Наступного (935) року союзники хозар чорні булгари на чолі з Пейсахом провели спустошливий похід у Таврику[841]. Відповідно до Кембриджського документа, вже близько 940 р. руси (не без впливу Візантії) здійснили напад на хозар у районі Боспору і захопили фортецю Самкерц[842]. Похід Святослава на Саркел 965 р. вкінець зломив могутність Хозарського каганату. Тільки після цього Таврика, можливо, повністю позбавляється хозарської небезпеки.

Особливо відчутними для Візантії стали удари, нанесені Руссю її пануванню в Північному Причорномор’ї наприкінці X ст. Скориставшись тимчасовим послабленням Візантії, сили якої були виснажені безперервними війнами з арабами, болгарами й ще більше міжусобною боротьбою, Володимир Святославич здійснив 988 р. похід у Таврику і після тривалої облоги захопив Херсон. Такі рішучі дії руського князя примусили візантійського імператора Василія II (976—1125) виконати дані раніше обіцянки. Прийнявши хрещення в Херсонесі, Володимир одружується з сестрою імператора Анною. Залишивши місто, князь посадив у Тмутаракані свого сина Мстислава. Завдяки цьому форпосту економічне і політичне становище Русі в Північному Причорномор’ї залишається досить міцним до кінця XI ст.

У другій половині X — на початку XI ст. візантійським імператорам, що спиралися на фемні війська, вдалося домогтись успіхів на Сході та Північному Заході, значно розширити свої володіння[843]. Система фем певного розвитку набула в X ст.[844]. Формування фемної системи в Тавриці було, можливо, ускладнено військово-політичною нестабільністю, зумовленою наприкінці IX—X ст. хозаро-візантійськими війнами та проникненням на півострів печенігів. Фема Херсона, зафіксована вперше у «Тактиконі Філотея» (899 р.), була частиною військово-адміністративного апарату імперії[845]. У другій половині X ст. в адміністративному устрої Візантії відбулися зміни. Старі феми були розділені на декілька десятків дрібних стратегій, особливо в прикордонних областях, територіальний обсяг яких не перебільшував одного міста чи маленького району. Цей же процес торкнувся і Таврики, що була східним форпостом імперії. У 70-і роки X ст. Візантія докладає нових зусиль до встановлення контролю над водними та сухопутними комунікаціями Північного Причорномор’я. Згідно з «Тактиконом Іконамізесу» (971—975) додатково до існуючої у Тавриці феми Херсона створюються ще дві нові феми — фема Боспору і фема Понту Евксінського на чолі з стратегами[846]. Клімати Готії в цей час, напевне, входили до складу феми Херсона. У створенні трьох фем на відносно невеликій території Кримського півострова відбились дві тенденції в політиці Візантії: 1) зміцнення позицій на берегах Понту; 2) дроблення старих фем на ще дрібніші, які, в свою чергу, підрозділялися на турми, друнги і банди. Імператор Цімісхій, створюючи нові дві феми на північному узбережжі Понту, явно намагався запобігти посиленню Русі на Тамані й у Східній Тавриці (цьому повинна була перешкодити фема Боспору), а також сковувати можливі військові дії русів на морі, взяти під свій контроль чорноморську торгівлю.

У 60-х роках X ст. військово-політичне панування в Тавриці під ударами печенігів, Візантії і Київської Русі втрачає Хозарський каганат. Протягом X—XII ст. в Криму йде протистояння між кочовими ордами печенігів і половців, Візантією та Руссю. У цей час Візантія зберегла своє панування переважно в Південному Криму, а Русь закріпилась у Східній Тавриці, створивши тут Тмутараканське князівство. Свій контроль над районами Гірського Криму Візантії вдалося зберегти завдяки створеній мережі укріплених пунктів, що з часом перетворились на міста.

Тривала нестабільність військово-політичної обстановки і відсутність час від часу реальної верховної влади на більшій частині Таврики, роз’єднання сільських общин, що були змушені самостійно вести безперервну боротьбу з кочівниками (печенігами, половцями, татарами) протягом цілого ряду сторіч (особливо в X—XIII ст.), призвели до посилення озброєного прошарку місцевого населення, зростання влади військових вождів і поступової заміни родоплемінних відносин феодальними. В умовах Гірського Криму цей процес проходив дуже повільно.

Сільські поселення Таврики, що знаходились у лісистих горах, були економічно незалежними від Херсона, тому що кожна община забезпечувала себе всім необхідним. Економічний зв’язок з Херсонесом виражався у стягуванні його адміністрацією податків. Подібне становище було характерним не тільки для Криму, але й для інших віддалених від Константинополя (особливо гірських) районів імперії. Господарська незалежність неминуче призводить до політичної самостійності апарату самоврядування, до розвитку центробіжних тенденцій, що й спричинило створення в XIV ст. (після послаблення Херсона) феодального князівства в Гірському Криму. Всі економічні та політичні передумови цього склалися в попередній період — у XII—XIII ст.

Слід відзначити, що економічна самостійність населення міст, фортець та відкритих поселень Таврики, яке вело напівнатуральне господарство, протягом XI—XIII ст. посилювалась. Це призвело до того, що коли Херсонес в XII ст. починає втрачати головну роль у посередницькій торгівлі (її займає Сугдея), він досить швидко перетворюється на аграрне місто. Його населення веде напівнатуральне господарство, про що красномовно свідчать знахідки з шарів XII—XIII ст. Така ж доля спіткала торгового супротивника Херсона — Сугдею, яка в XIV ст. після серії татарських погромів і захоплення генуезцями, перетворюється на центр сільськогосподарської округи.

Торгово-економічна орієнтація на Херсон у XIII—XV ст. змінюється орієнтацією на міста Східного Криму (Сугдею, Солхат і Каферу). У XIV— XV ст. економіка прибережних міст та поселень Таврики потрапляє в сферу впливу генуезької колонії, що створила на узбережжі мережу торгових станцій та факторій. Цей процес знайшов відображення не тільки в побутових предметах матеріальної культури (кераміці, прикрасах), а й у грошовому обігу. Якщо в шарах VI—XIII ст. знайдено майже виключно херсоно-візантійські монети і монети держав Малої Азії, то в XIV—XV ст. це знахідки переважно монет золотоординських міст та Кафи.

У XI—XII ст. децентралізація Візантії, що намітилась, призводить до створення на її східних кордонах незалежних або напівзалежних феодальних держав. Посилення сепаратистських тенденцій, що базувалися на повній економічній незалежності від центральної влади, призвело вже наприкінці XI — у першій половині XII ст. на території колишньої візантійської феми Халдія до створення напівзалежного феодального князівства, очолюваного династією Тавро-Таронітів[847]. Успішна боротьба із зовнішньою небезпекою сприяла великій популярності цього греко-вірменського роду, що користувався підтримкою соціальних прошарків. Відповідно до історіографічної традиції константинопольський імператор, використавши результати визвольної боротьби в Малій Азії, що вели таври проти сельджуків, не захотіли миритися з їх незалежною політикою. В 1130 р. Константин Гаврас був висланий із Трапезунда в Херсон в якості топарха[848]. Але ця здогадка, висловлена Ф. О. Брауном ще наприкінці XIX ст., не підтверджена джерелами[849]. Ймовірно, з XII ст. встановлюється тісний політичний зв’язок між Таврикою і Трапезундом, хоч економічні та інші зв’язки Південного Понту й Криму не переривались з античних часів. Після створення 1204 р. Трапезундської імперії Херсон та Готські Клімати увійшли до складу держави Великих Комнінів[850]. Таке становище збереглося до завоювання Криму монголами.

Залежність Таврики від Трапезунду виявлялась, напевне, у щорічній сплаті податків та виставленні необхідних допоміжних загонів[851]. У подальшому (особливо у XV ст.) відносини між Трапезундською імперією та князівством Феодоро, що сформувалося на основі колишніх візантійських володінь у Тавриці в XIV ст., були союзницькими. Уже перші трапезундські імператори Олексій І (1204— 1222) та його брат полководець Давид прийняли титул Великих Комнінів і підписувались «Вірний у Христі Бог, цар та імператор усього Сходу, іверів (грузинів. — В. М.) та Замор’я» (тобто кримських володінь)[852].

Важливість зв’язків Трапезунду з Таврикою ще в домонгольський період підкреслює ряд писемних джерел. Так, арабський географ XIV ст. ал-Умарі, що використовував більш ранні відомості з генуезьких джерел, повідомляє, що через Трапезунд проходили торговельні шляхи «провінції Крим, кипчакського степу до інших сторін півночі»[853]. До XII ст. основним торговельним портом був Херсон, але вже до XIII ст. він поступився пріоритетом у торгівлі Сугдеї, яка протягом XII—XIII ст. перетворилася на найбільший торгово-аграрний та ремісничий центр півострова. На узбережжі Таврики розташувалось декілька невеликих міст (Алушта, Партеніт, Алупка та ін.), що вели торгівлю з іншими центрами Причорномор’я.

Перша чверть XIII ст. характеризується появою у Східноєвропейських степах монголів. Саме монгольські завоювання XIII ст. визначили історію народів Євразії на три століття. На Крим монголи здійснюють набіги з моменту своєї першої появи в Причорноморських степах. Спочатку їх удари спрямовувалися на райони Східної Таврики, передусім на Судак у 1238, 1242, 1249 рр.[854].

На початку 1243 р. монголи на чолі з Бату, повертаючись з походу в Західну Європу, розміщуються в Причорноморських та Прикаспійських степах[855]. До володіння монголів уже в той час входив і степовий Крим. Населення Таврики з укріпленими містами, замками, монастирями та сільськими поселеннями зберігало автономію, сплачуючи монголам данину. Про це повідомляє В. Рубрук (1253 р.)[856]. Таким чином, населення Гірського Криму потрапляє в залежність від монголо-татар у період між 1243 та 1253 р.