Глава 2 Етнічні процеси в IX—XI ст.

Наступним етапом у розвитку східнослов’янського суспільства була епоха Київської Русі — утвердження першої держави в історії цього слов’янського угруповання. Її історія поділяється на два періоди: час існування єдиної ранньофеодальної монархії та епохи удільних князівств, коли в Південноруському регіоні сформувались Київська, Галицько-Волинська, Чернігово-Сіверська та Переяславська землі. Треба відзначити, що етнічний розвиток східних слов’ян наприкінці І — у перші століття II тис. н. е., на думку багатьох, пов’язаний з формуванням та існуванням давньоруської народності. Адже, як і інші феодальні держави, Русь не була державою національною. Виникнення таких держав — справа більш пізнього часу, коли починає формуватися буржуазна система відносин і народність поступово трансформується в націю; коли національна свідомість набуває загальноісторичного змісту[740].

Але ще в минулому столітті в історіографії з’явилась концепція, що намагалась обмежити етнічну основу Русі тільки предками російського народу. Йдеться, передусім, про роботи М. П. Погодіна та О. С. Соболевського, в яких пропагувалась думка, що населення Київської Русі становили великороси. Колонізація північносхідної околиці Русі (Ростово-Суздальська земля) нібито призвела до певного переселення населення у вказаному напрямі (перенесення столиці до Володимира-на-Клязьмі). Татаро-монгольська навала призвела до повної ліквідації стародавнього населення Середнього Подніпров’я, яке частково було знищене фізично в часи самої навали, частково ж під тиском завойовників відійшло на північ та північний схід. Утворений цим переселенням демографічний вакуум у наступні часи, мовляв, був заповнений українцями, котрі прийшли з Карпат. А навколо Києва ще в XIV—XV ст. розмовляли російською мовою. Таким чином, український народ згаданими авторами вважався таким, що аж ніяк не причетний до історії Київської Русі, а остання була тільки етапом в історії винятково російського народу.

Цю гіпотезу було піддано конструктивній критиці В. Б. Антоновичем, А. Ю. Кримським та іншими дослідниками. Особливо обґрунтовано виступав М. С. Грушевський, розробляючи автохтоніську теорію. Слід відзначити, що з його боку йшло більш коректне висвітлення питання, нюанси якого не може зрозуміти дехто і тепер. Мова йде про терміни «Слов’яни», «Русь», «Україна», які дослідник використовував певною мірою як синоніми при обґрунтуванні думки про постійне проживання на півдні Східної Європи місцевого населення, котре в середньовічні часи нікуди не мігрувало в своїй масі і тому може вважатись (і було) предками сучасних українців. На підтвердження такого розуміння позиції М. С. Грушевського можна навести слова самого вченого, який в одній зі своїх робіт, згадуючи про Чорне море як «руське», уточнює: «...українське, говорячи теперішньою термінологією»[741].

У перші десятиліття XX ст. при подальших дослідженнях етнічних процесів у Східній Європі середньовічних часів термін «народність» почав використовуватись все ширше (В. О. Пархоменко та інші), хоча в нього не вкладали сучасного змісту. Паралельно з ним існували й поняття «руське плем’я» (О. О. Шахматов), «руський народ» (Б. Д. Греков). Уже в післявоєнний час «народність» була розглянута в теоретичному плані (В. В. Мавродін, Б. О. Рибаков, В. Й. Довженок, Д. С. Лихачов, П. П. Толочко та ін.). Нині склався усталений погляд на саму давньоруську народність як на історичну реальність впродовж усього часу існування східнослов’янської державності в IX—XIII ст.

На користь такого твердження свідчить ряд фактів. Це, насамперед, існування єдиної давньоруської мови (хоч вона мала й діалектичні особливості в окремих регіонах). Літописи наводять безліч прикладів, коли на вічових зборах Новгорода Великого і його передмість виступали київські князі і посли, а до киян звертались з промовами представники того ж Новгорода, як і Смоленська, Галича, Суздаля. Та й грамоти новгородських послів і ремісників, як аналогічні грамоти купців інших міст, могли бути прочитані й зрозумілі в різних землях Русі. Порівняльне вивчення пам’яток епіграфіки і південноруського літописання показує, що Середнє Подніпров’я на чолі з Києвом перебувало у центрі мовних процесів Давньої Русі й у XII—XIII ст. Ще одним фактом існування східнослов’янської спільноти, навіть в часи феодальної роздробленості, була територіальна спільність давньоруських земель. А разом з територіальною єдністю Руської землі, у широкому значенні цього терміна, в XII—XIII ст. росла і міцніла національна самосвідомість давньоруського народу. Давньоруські землі зберігали також культурну та релігійну єдність аж до навали орд Батия в XIII ст. Не можна забувати і про те, що консолідації єдиної народності сприяв економічний розвиток усієї східнослов’янської ойкумени. Тож усвідомлення спільності походження і розвитку, почуття територіальної цілісності, єдність мови, культури, віри, наявність єдиної економічної системи — усе це, з одного боку, було б неможливим в умовах ізольованого існування багатьох незалежних князівств, з іншого — зумовлювало необхідність подолання політичного сепаратизму окремих земель[742].

Однак ще не всі питання генезису давньоруської народності остаточно з’ясовані і вимагають глибокого дослідження. Річ у тім, що через відсутність фактичного матеріалу в писемних джерелах та певну декларативність праць, котрі вийшли в 50—70-ті роки цього століття, ряд положень концепції про характер середньовічної східнослов’янської спільноти не знаходить підтримки з боку окремих вітчизняних дослідників, а інколи викликає заперечення опонентів із зарубіжних інституцій. Втім будь-яка наукова проблема постійно потребує уточнення її окремих складових. У даному випадку це такі важливі аспекти, як існування в часи феодальної роздробленості самої спільності, відмінності у складі населення південноруських та північно-східних земель, роль скандинавів на Русі і т. ін.

Однією з суттєвих причин того, що замість глибокого і всебічного аналізу актуальних питань вивчення самої народності, у багатьох роботах лише повторювалась формула «давньоруська народність — колиска трьох братніх народів», стали «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654—1954 рр.)». В них партійне керівництво «повністю і остаточно» розібралось саме в цій складній етнічній проблемі й дало відповідні вказівки. У більшості істориків «відпало бажання» дискутувати з цього питання, вишукуючи нові докази та контраргументи на офіційну концепцію (як правило, це призводило до негативних наслідків). Набагато простіше було відправляти читача чи опонента до згаданого, затвердженого на найвищому рівні, документа. Яскравим прикладом на користь такого твердження є інформація про обговорення концепції В. В. Мавродіна (що й лягла в основу згаданих «Тез») в Інституті історії АН СРСР (викладена на сторінках журналу «Вопросы истории»). Більшість дослідників, що були присутні на засіданні, відзначили вузькість наукової аргументації, покладеної в основу концепції. Вона в основному будувалась на лінгвістичних матеріалах (з багатьма зауваженнями автор теорії погодився). Але після 1954 р. ніхто вже не згадував про розбіжності в трактуванні джерел і не закликав до подальших розробок цього питання. Втім це не значить, що всі роботи дослідників 50—70-х років сьогодні нічого не варті. Частина з них (Є. О. Рідзєвської, М. М. Тихомирова, X. Ловмянського та ін.) перекладені в останні десятиліття, що свідчить про актуальність порушених у них тем.

Для сучасного стану вивчення давньоруської народності характерне використання різноманітних матеріалів з історії, археології, мовознавства, етнографії та антропології. Але мова може поки що йти лише про початок комплексного вирішення проблеми. При цьому, звичайно, не завжди вдається уникнути деяких помилок в інтерпретації, що зумовлюється специфікою кожної категорії матеріалів та незнанням доробок колег з суміжних дисциплін. Зокрема, етнографи використовують застарілі археологічні дані при характеристиці елементів поховального обряду, житлобудування в деяких регіонах, території розселення носіїв окремих археологічних культур. У той же час в історичних, а іноді й лінгвістичних дослідженнях штучно об’єднуються різні (хоча й однокорінні) ономастичні сполучення — етноніми і топоніми. Йдеться про час зникнення східнослов’янських «племінних» назв зі сторінок давньоруських літописів. Так, у багатьох дослідженнях зазначається, що уличі останній раз згадуються в літописах під 885 р., дуліби — під 907, поляни і тиверці — під 944, древляни — під 990, сіверяни — під 1183 і т. д., з чого робиться висновок про тривале використання назв племен у давньоруський час. Але про древлянське плем’я літопис останній раз згадує не під 990 р., а під 945—946 рр. — при описі походу на них княгині Ольги. Пізніше (977 р.) згадується древлянин — тобто житель «Деревської» землі. Ще пізніше (як і в більш ранніх повідомленнях) використовуються лише топоніми (а не найменування племені) «Дерева», «Деревська земля». Ще один приклад — начебто остання звістка про сіверян під 1183 р. Але це знову ж запис, що князь Володимир «йде на С?верьские городы», тобто використання терміна в географічному плані. Про сіверян (а точніше, про север) останній раз згадувалось за півтора століття до цього — у повідомленні про завоювання Чернігова Мстиславом 1024 р. Таких прикладів можна наводити багато. Тобто, власне етнічні назви — самоназви окремих етнічних чи діалектно-етнографічних груп — вже не трапляються в писемних джерелах наприкінці X — на початку XI ст. У пізніших літописних повідомленнях (після написання зводу 1037—1039 рр.) вони використовуються в історично-територіальному (або географічному) сенсі[743].

Серед праць 80-х років слід виокремити розробки Ю. В. Бромлея. Ним розкрита сутність такого поняття, як етнікос, тобто етнос, у вузькому розумінні даного терміна. Це історично сформована на конкретній території стійка сукупність людей з притаманними їм відносно стабільними особливостями культури (включаючи мову) та психіки, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від усіх інших утворень (самосвідомістю), що знайшло відображення в самоназві (етнонім-термін, про який вже йшлося вище). Крім того, дослідник зазначав, що серед компактних етнічних утворень особливе місце займають ті, що пов’язані з так званими соціальними організмами. Під ними розуміються окремі територіально-політичні (потестарні) спільноти, що являють собою самостійні макроодиниці суспільного розвитку. Утворення, що виникають при цьому (етносоціальні організми — скорочено есо), створюють сприятливі умови для стійкості етносу та його відтворення. Обидва терміни тісно пов’язані з поняттям народності, яка в докапіталістичних формаціях існувала головним чином у рамках соціальних організмів. Процес цей був складний і суперечливий, що зумовлюється ієрархічністю політичної структури та гострими протиріччями між відцентровими і доцентровими тенденціями. На створення нових етнічних об’єднань впливали такі фактори, як посилення міжплемінних контактів у міру зростання загальної кількості населення, наявність класової держави, міграції. Важливим є висновок дослідника про те, що етнічна самосвідомість не залишається незмінною, вона часто витіснялась на другий план релігійною чи вузькотериторіальною (локальною) свідомістю, почуттям приналежності своєму сюзерену тощо[744].

Для нас важливим є те, що сучасні розробки дають можливість розглядати етнічні спільноти епохи феодалізму як динамічні явища, складові частини яких у просторі і часі створювали нові комбінації народностей. Звичайно, ці видозміни відбувались на певних територіях унаслідок соціально-економічних процесів/ Це треба пам’ятати і при вивченні етнічної ситуації у Східній Європі (і зокрема на території сучасної України) наприкінці І — на початку II тис. н. е.

В археологічному плані процес консолідації східнослов’янських племен на території Середнього Подніпров’я відбився формуванням у IX—X ст., тобто в перші століття існування Давньоруської держави, так званої дружинної культури, у багатьох елементах якої прослідковуються генетичні зв’язки з матеріальною культурою місцевого неселення більш ранніх часів (житлобудування, знаряддя праці, обряд поховання). Однією з найбільш характерних рис цієї дружинної культури була так звана манжетоподібна кераміка, виконана вже на гончарному крузі. Але дослідники змогли зафіксувати формування окремих рис цієї кераміки ще в деяких типах ліпного посуду VIII—IX ст. Ще одним елементом нової культури стали так звані речі-гібриди. У цих металевих прикрасах дружинного вбрання, кінської збруї органічно переплелись традиції і сюжети не тільки місцевого походження, але й Скандинавії, Середньої Азії, Угорщини. Часто ці сюжети настільки схожі, що лише металографічний аналіз дозволяє встановити місце виготовлення окремих речей. Справа в тому, що майстри різних ремісничих шкіл користувалися своїми оригінальними рецептами металевих домішок для виготовлення згаданих речей, які тримали в секреті. Слід зазначити, що багато подніпровських елементів дружинної культури зафіксовано в основному не вище широти літописного Смоленська[745], який і в пізніші часи мав тісні контакти з південноруською територією й оперативно реагував на історичні події в цьому регіоні. Усе вищесказане вказує на викристалізацію в згаданий час єдиного загальноруського стилю культури[746].

Для нас цікавим є спостереження, що різнотипові скроневі кільця, які для більшості археологів слугують етновизначальними індикаторами, в основному з’являються після середини X ст., коли всі мікрорегіони південноруських земель стають об’єктом тотальної феодалізації. Але, можливо, появу цих племінних прикрас треба пояснювати не тільки зростанням престижу автохтонної аристократії, яка ввійшла до складу державного апарату і завдяки цьому одержала можливість розвивати своє ювелірне ремесло. Розповсюдження і популярність згаданих прикрас в найширших прошарках населення дозволяє припускати і спробу консолідації (але запізнілої) більшості представників конкретної автохтонної групи (сіверян, радимичів та ін.) в їх протистоянні — у тому числі й в елементах одягу — племінно-космополітичному великокнязівському оточенню. Уніфікація культури, яка прослідковується передусім в матеріалах міських центрів, вказує на необоротність процесу посилення суспільних зв’язків різного рівня.

Відомо, що розвиток конкретних етнічних спільнот не ізольований від соціально-економічних і політичних факторів, а переплітається з ними, взаємопересікається і залежить від них. Крім того, питання формування народностей тісно пов’язане з питанням етногенезу, але це не ідентичні поняття. Якщо в дослідженнях процесу формування народностей на першому місці знаходяться історичні, економічні та соціологічні елементи, то у вирішенні питань етногенезу більше значення мають антропологічні, мовні, культурно-історичні фактори[747]. Істотні зміни в соціально-економічному розвитку східних слов’ян у другій половині І тис. н. е. створили умови для початку формування нової східнослов’янської спільноти.

Говорячи про політичний аспект питання, слід вказати, що «Русь» як поняття ідентичне східнослов’янській державі, з’являється в давньоруських літописах під 912 р., в яких було зафіксовано договір 911 р. з Візантійською імперією. У цьому дипломатичному документі розуміння «рода русскаго» конкретизоване: посли, що прибули до Константинополя представляють всю Руську землю, її верховну владу — великого князя Олега, а також усіх підлеглих йому князів. Наведена в тексті договору формула точно конкретизується з процесом об’єднання східнослов’янських племен під владою Києва. Надалі це поняття згадується в русько-візантійському договорі 944 р.: «...а ще убьеть хрестеянин русина, или русинъ хрестеянина...». Таким чином, з початку X ст. назва «Русь» є загальноприйнятою і використовується навіть іноземними дипломатами при підготовці міжнародних договорів зі східнослов’янською державою. Але, як відомо з Бертинських анналів, уже 839 р. держава «Рос» активно виходила на міжнародну арену і її найменування було відоме в Західній Європі[748].

Рис. 30. Скандинавські фібули.

Крім того, не можна ігнорувати й інформацію, що міститься в Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, де під 852 р. повідомляється: «...нача ся прозьхвати Руска земля».

Сьогодні існують протилежні погляди на те, яка ж Русь — Північна чи Південна — заявила про себе в Західній Європі. До речі, в середньовічні часи «Русь» згадується і в Карпатському регіоні, і на схід від нього. Не торкаючись третього варіанту, розгляд якого потребує самостійного дослідження, наведемо безкомпромісне твердження Г. О. Хабургаєва: «...факти зводяться до того, що літописному твердженню про появу Русі на півночі і про її зв’язок з норманськими поселеннями Приладожжя відповідають численні свідчення ономастики: всі прибалтійсько-фінські народи, що не були піддані ослов’яненню, знають (і досі зберігають) етнонім Ruotsi (Русь) для означення шведів (а не слов’ян)». На противагу цьому твердженню можна навести інше, яке виголосив С. О. Гедеонов більш як 100 років тому: «На перший погляд, випадкова подібність між фінським Ruotsi, шведським Рослагеном і слов’янським Русь, може спокусити дослідника вже упередженого на користь скандинавізму Нестерових варягів — Русі, але цією випадковістю й окреслюється тотожність Тунманно-шлецерівської гіпотези; вона не пояснює нам ні перенесення на слов’яно-шведську державу фінського найменування шведів, ні невідання літописця про тотожність Свеї та Русі, ні того, чого Слов’яни, що знали Шведів під ім’ям Русь, котрі прозвали самих себе цим ім’ям, перестають називати Шведів Руссю, після призвання; ще чому Свеони Бертинських літописів і Нормани Ахмед-ель-Катіба фіксують себе в Константинополі і Сельвії, тою назвою, під якою відомі й Чюді»[749].

Можна було б наводити безліч цитат з різних робіт, в яких відображаються протилежні судження з цього приводу. Слід відзначити, що історіографія проблеми «Русь у вузькому та широкому значенні цього терміна» досить обширна і збагачується з року в рік. Серед фахівців нема згоди не тільки з приводу того, в якому розумінні — широкому чи вузькому — Руська земля згадувалась спочатку (тобто, стосувалась ця назва Середнього Подніпров’я чи всієї Східної Європи). Більш конкретно всі ці суперечності розглянуто в одному з попередніх розділів. Тут тільки ще раз констатуємо, що незалежно від походження, в період східнослов’янської політичної і етнокультурної консолідації назва «Русь» була тотожною назві «слов’яни»[750]. Це підтверджується й генетичними зв’язками археологічних культур другої половини І тис. н. е. з дружинною культурою, яка незаперечно була залишена Руссю. Щодо різночасових пам’яток північних районів Східної Європи, то такі генетично пов’язані переходи між культурами виявляти значно важче з огляду на різноетнічне населення цього регіону, де слов’яни не були автохтонами. Суперечності у належності тих чи інших археологічних пам’яток окремим північним племенам приводять навіть до парадоксальних висновків типу: «...слов’яни як такі на перших етапах в формуванні Давньоруської держави взагалі не брали участі»[751].

Нам здається, полеміка з цього приводу ще далека від завершення. Недостатність конкретної інформації не дозволяє остаточно схилитись до якоїсь однієї думки. Звернемось тільки до середньовічних літописів і на основі їх свідчень зробимо відповідний аналіз. З нього слідує, що Новгородський перший літопис старшого і молодшого ізводів жодного разу не називає населення ні Приладожжя, ні всієї Новгородщини «Руссю». Для цієї географічної зони існує стабільний термін «вься Новгородская область». Але така ж стабільність прослідковується щодо Русі в її подніпровському варіанті: туди з Новгорода ходять єпископи, князі і посадники для вирішення різних питань. Прикладом може бути виступ Мстислава 1215 р., коли перед переїздом до Києва на князювання він говорив новгородцям на Ярославовому дворищі: «...суть ми орудия въ Руси, а вы вольни въ княз?хъ». У деяких випадках у Києві затримують новгородців, як це було 1142 р. З цього приводу північний літописець відмічає: «Епископъ и купце и слы Новгородскыя не пущаху из Руси...».

Південні і північні території завжди термінологічно були чітко окреслені. Тільки після смерті князя Олександра Невського 1263 р., після повернення з Орди,'у вищезгаданому літописі термін «Русь» використовується в широкому значенні як державна територія. Віддаючи цій непересічній людині належне, літописець повідомляє, що князь «...и же потрудися за Новгородъ и за всю Русьскую землю». Отже, на наш погляд, південне походження терміна «Русь» і його постійне використання тут протягом кількох століть більш обґрунтоване, оскільки неодноразово зафіксоване у вітчизняних середньовічних джерелах.

Але ці протиріччя не є принциповими для всебічного розгляду поставленого в цьому розділі питання, так як у вітчизняній історичній науці стало загальноприйнятим твердження про те, що «...під Давньоруською державою ми розуміємо ту велику ранньофеодальну державу, яка виникла в результаті об’єднання Новгородської Русі з Київською Руссю»[752]. Сталося це наприкінці IX ст. (882 р.), а тому можна вважати цю дату символічним кінцевим рубежем першого етапу формування нової спільноти східних слов’ян часів середньовіччя. Суть його полягала в розвитку дедалі інтенсивніших взаємозв’язків між окремими мікрорегіонами східнослов’янської ойкумени й усвідомленні своєї єдності в рамках певних географічних рубежів.

З кінця IX ст. починається новий етап еволюції етнічних процесів у східнослов’янському суспільстві, який можна назвати ранньофеодальним. Слід зазначити, що проблема етнічного розвитку давньоруського суспільства на цьому етапі (до XII ст.) у сучасній вітчизняній науці не викликає значних суперечок. Більшість дослідників вважає, що вже в IX—X ст. на базі багатьох східнослов’янських племен в умовах єдиної ранньофеодальної монархії згадана етнічна спільність сформувалась. Потрібно тільки відзначити, що консолідація населення під впливом різноманітних факторів зумовлює появу в часи існування докапіталістичних формацій нової етнічної самосвідомості, яка не залишається незмінною. Так, з часом уявлення про спільність походження, яке виступало в ролі одного з головних компонентів самосвідомості різних етнічних угруповань на різних етапах розвитку народності, відступає на другий план після такого його компоненту, як уявлення про спільність культури[753].

Ця думка важлива якраз у контексті досліджуваного питання. Адже в розробках останніх десятиліть все частіше йдеться про необхідність вивчення двох культур в соціально стратифікованих суспільствах. Початок цієї диференціації відносять до періоду розкладу первісного ладу, передусім до етапу існування вождизму, про який мова вже йшла на початку цього розділу. З виділенням з єдиного егалітарного суспільства, з другого боку, багатих, «великих», «кращих» людей чи мужів, а з іншого — бідних общинників, які іноді не мали навіть змоги прогодувати себе і рідних самостійно й тому потрапляли в залежність від нових багатіїв, почалось становлення двох полярних субкультур в єдиній культурі етносу. Далі, у класовому суспільстві, ці процеси еволюціонували. У давньоруському суспільстві, зокрема в перші століття існування держави, ці дві субкультури сформувались у чітко виражені явища, що в сучасній науці отримали назву дружинної та народної культур. Протягом висхідної (тобто прогресивної) стадії розвитку феодалізму перша із згаданих — культура соціальної верхівки, була передовою, більш інтегруючою[754].

На наш погляд, в сучасних дослідженнях питання про діалектичний взаємозв’язок і місце давньоруської народності у становленні широких мас та феодальної верхівки ще до кінця не розкрито. У той же час, матеріали поховань кінця І тис. н. е. із східноєвропейської території свідчать, з одного боку, про завершення процесу формування ідеології соціальної верхівки і спробу її повного відділення (навіть у поховальному обряді) від широких мас, а з іншого — про основні узагальнюючі тенденції у розвитку поховального обряду в різних місцях східнослов’янської ойкумени. Це є проявом загальних рис світосприймання та світорозуміння слов’янами Східної Європи вже в ті часи. Іншими словами, ідеологія різних літописних племен спочатку розвивалася паралельно, а далі відбувалася інтеграція основних блоків уявлень. І все ж, ще раз підкреслимо, що інтеграційні процеси в народному середовищі були набагато слабшими, ніж у прошарках феодальної верхівки, що визначалося кількістю контактів і зацікавленістю в них.

Звертаючись до подій кінця І тис. н. е., зокрема до добре зафіксованих в літописах часів князювання Володимира Святославича, не можна не відзначити інтенсивність проходження міграційних процесів, особливо в панівних прошарках суспільства, що було пов’язано з встановленням верховної власності держави на племінні території та проникненням туди представників великокнязівського апарату. Крім того, «Повість минулих літ» під 980 р. свідчить і про переселення за наказом великого князя київського на південь Русі для захисту від кочівників причорноморських степів «...муж? лучши? от словень, и от кривичь, и от чюди, и от вятичь...». Таке переселення племінної аристократії разом з оточенням з північних районів можна розглядати як процес, що більш ефективно сприяв розвитку міжплемінних контактів. Та й «відкритість дверей» у великокнязівських дружинах для представників різних етносів призводила до ліквідації відособленості. Звичайно, як уже відзначалось, такі контакти серед груп розселеного на значних територіях простого люду, були нечисленними. Тож навряд можна говорити, що мешканець поліського села на Волині і в часи ранньофеодальної монархії, як і в часи феодальної роздробленості, ясно і повного мірою усвідомлював свою єдність з нащадком сіверян лівобережних районів Дніпра (не говорячи вже про смерда десь із-під Пскова). Для цього в феодальну епоху не було достатніх об’єктивних факторів. Втім представники феодальної (на той час — прогресивної) верхівки таких причин для консолідації мали достатньо. Тому якраз їх слід розглядати в першу чергу як фундаторів народності. У цьому є принципова відмінність від специфіки етнічних утворень пізніших часів, особливо при формуванні націй, коли між окремими територіями і грушами населення встановлюються набагато тісніші взаємозв’язки, що сприяло закріпленню нової самосвідомості у віднесенні себе до певної історичної спільності. На жаль, поки що на розробку цього питання зверталось явно недостатньо уваги.

Рис. 31. Шиферні формочки з Києва для відливки прикрас, на яких зберігся арабський напис.

Не можна не згадати і про те, що у феодальному суспільстві світосприймання було релігійним. Тому на верхньому рівні етнічної ієрархії в цей час в основу етнічного самоусвідомлення було покладено більш чітко виражений конфесіональний критерій. Людство розділилось на християн, мусульман, іудаїстів. Цей критерій виявився досить стійким, він легко набував етноконфесійного характеру. В конкретній ситуації Східної Європи запровадження панівною верхівкою християнства за православним обрядом близько 988 р. і його наступний симбіоз зі старими віруваннями, що призвело до значного поширення двовір’я, також можна сприймати як ще одну ідеологічну ланку в етнічному розвитку східнослов’янського масиву. Побудова ж у першій половині — середині XI ст. (тобто майже одночасно) Софійських соборів у Києві (1037 р.), Новгороді (1050 р.) та Полоцьку (50-і роки згаданого століття) є красномовним свідченням того, що поширення нової віри в різних регіонах Русі князівською верхівкою здійснювалось послідовно. Звичайно, на початковому етапі запровадження християнства, що часто супроводжувалось насильством з боку церковно-світського альянсу, не всі неофіти ставали щирими прихильниками нової віри.