Глава 5 Слов’яни у VІІI—IX ст.

Процес великого розселення слов’ян, який почався в V ст., не охопив всього східнослов’янського населення. Більша його частина залишилась на старих місцях. У своєму розвитку воно створило нові культурні утворення, що датуються VIII—X ст.

На основі празьких старожитностей виникають пам’ятки типу Луки-Райковецької між Дніпром, Дністром і Верхньою Віслою, а пам’ятки пеньківської культури входять одним із компонентів у волинцевську та роменську культури Дніпровського Лівобережжя, де не менш відчутні й елементи празької культури, нащадки носіїв якої наприкінці VII—VIII ст. досить інтенсивно переселялися на лівий берег Дніпра, про що йшлося вище.

Рис. 7. Поширення археологічних культур останньої чверті І тис. н. е.:

І — пам’ятки волинцевської, II — салтівської, III — роменської, IV — боршевської культур, V — культури Луки-Райковецької, VI — слов’янські пам’ятки IX—X ст. у Центральній Європі.

Пам’ятки типу Луки-Райковецької, волинцевської та роменської культур займають величезну територію від Вісли на заході до Дону на сході. Вони уже виразно відрізняються від культур західних і південних слов’ян, зокрема у регіонах, віддалених на сотні кілометрів від вихідної території. Представлені поселеннями, городищами, безкурганними та курганними похованнями.

Їх вивчення почалося наприкінці XIX — на початку XX ст. Воно пов’язане з такими вченими-археологами, як М. Ю. Макаренко, Ф. М. Мовчанівський, О. А. Спіцин, І. І. Ляпушкін, П. М. Третьяков, Б. О. Рибаков, І. П. Русанова, А. Т. Сміленко, О. В. Сухобоков, С. П. Юренко та ін.[184]. В житловому будівництві цих культур продовжуються традиції попереднього періоду, воно представлене квадратними напівземлянками зрубної або стовпової конструкції. В одному з кутів житла, переважно в північній частині, стояла піч-кам’янка або піч, споруджена з глини, основа якої найчастіше вирізана в материковому останці.

Рис. 8. Ліпний горщик VII—VIII ст. з поселення Рашків І.

Незважаючи на те що процес розселення слов’ян ще триває, збільшується число поселень, з’являється значна кількість городищ, укріплених земляними валами та ровами, заповненими водою (Лука-Райковецька, Буківна, Стільсько, Новотроїцьке, Монастирьок та ін.). За своїм соціальним призначенням деякі з них виконували функцію городищ-сховищ, інші були заселені постійно. Помітно зростає матеріальна культура, поліпшується оснащення землеробства, розширюється реміснича діяльність.

Городища стають крупними ремісничими центрами й осередками торгівлі, виконують функції оборонних, політичних та адміністративних центрів, на їх території нерідко розміщуються резиденції племінної знаті.

Рис. 9. Ранньогончарний горщик VIII—IX ст. з поселення Рашків І.

Поховальні пам’ятки VIII— X ст. досліджені значно краще, ніж поховання V—VII ст., але меншою мірою, ніж синхронні їм поселення і городища. Як і в попередніх слов’янських культурах, небіжчиків ховали за обрядом трупоспалення в урні або ямці. Але в цей час, крім плоских могил, значно більше з’являється могил-курганів. Поховальний обряд цього часу значною мірою відповідає опису давньоруського літописця: «Мертвеца сжигаху и посемь собравше кости вложаху в судину малу и поставяху на столпе (тобто у курганному насипі. — В. Б.) на пут?х»[185]. Починаючи з X ст. поступово трупоспалення замінюється трупопокладеннями.

Рис. 10. Скарб срібних прикрас, знайдений на Пастирському городищі у 1992 р.

На Волині і Прикарпатті відомі й культові пам’ятки — святилища, в центрі яких, на площі, нерідко трапляються залишки жертовних вогнищ, а інколи кам’яні фігури поганських богів.

Змінюється керамічний комплекс. Поряд з ліпним посудом, який кількісно переважає, з’являються посудини, виготовлені на примітивному гончарному колі. Вони багато орнаментовані врізними лініями. Особливо практикується орнамент у вигляді хвилястих смуг. Інколи орнаментом вкрита вся поверхня посудини. Крім посуду на пам’ятках VIII—IX ст. знайдено велику кількість знарядь праці, пов’язаних із землеробством і ремеслами. Це наральники, мотики, серпи, коси-горбуші, жорна, розтиральники, сокири, тесла, долота, різці для токарного станка, відливні форми, пряслиця тощо. З предметів озброєння виявлено наконечники списів, дротиків, стріл. Прикрасами служили скроневі кільця (бронзові та срібні), сережки-лунниці, підвіски, браслети, каблучки.

рис. 11. Поширення пам’яток VIII—X ст. і літописних слов’янських племен:

І — пам’ятки райковецької, II — волинцевської, III — роменської культур.

Основним питанням етнокультурної карти Східної Європи останньої чверті І тис. н. е. є визначення культурних ознак племінних союзів та племен, згаданих літописом. Їх вважали територіальними об’єднаннями (С. М. Середонін, В. Й. Ключевський), окремими етнографічними або етнічними групами (М. С. Грушевський, О. О. Шахматов, О. А. Спіцин), політично-географічними утвореннями (М. П. Барсов та інші). В. В. Седов, А. Т. Сміленко за Б. О. Рибаковим вважають, що літописні племена слід розглядати як політично-племінні об’єднання[186]. Це підтверджують й археологічні джерела, які фіксують на території України та суміжних областей Білорусі та Росії крупні культурні ареали, що характеризуються спільними етнографічними ознаками й свідчать про крупні племінні союзи. Такі археологічні культури V—VII ст., як празька та пеньківська, а в VIII—X ст. райковецька, не могли належати лише окремим поодиноким племенам. Разом з тим при поглибленому вивченні в їхніх межах виокремлюються групи пам’яток із специфічними, властивими лише для них рисами, які територіально збігаються з визначеними літописом племенами, що входили в більш широкі племінні об’єднання.

Одним із найраніших східнослов’янських племен, яке виокремилося вже в VII ст., є дуліби. Літописець згадує їх у зв’язку з нападом на них аварів за часів імператора Іраклія (610—641): «... си же обри воеваху на словенах и примучиша дулеби, сущая словени и насилье творяху женам дулебским»[187]. Дуліби, а за ними й бужани, волиняни займали територію західної Волині та Верхнього Подністров’я. На це вказують і топоніми, похідні від назви дуліби. З ними пов’язуються пам’ятки празької культури та Луки-Райковецької, розташовані в цих областях. З цього випливає, що дуліби у VI—VII ст. становили частину, а власне, серцевину склавинської спільноти, а не антської, як це вважалося раніше.

Л. Нідерле та інші історики вважають, що назви бужан, волинян утворилися пізніше, ніж назва дуліби, і означають одне й те саме плем’я[188]. На відміну від назви дуліби, яку Б. Д. Греков вважав етнічним іменем, вони виникли як територіальні найменування, що походять від назв рік і таких міст, як Волинь та Буськ, які були свого часу значними економічними й політичними центрами. Коли саме змінилася назва, сказати важко. В усякому разі раніше IX ст., оскільки історичні джерела (Географ Баварський, Масуді, Константин Багрянородний) в цей час на згаданій території вже знають бужан і волинян[189]. Спираючись на відомості київського літописця про боротьбу слов’ян з аварами, які вже в середині VI ст. утворили в Паннонії свій каганат і «воєваша на царя Ираклия»[190], можна з упевненістю сказати, що назва дулібів у цей час існувала. Про боротьбу дулібів з аварами згадують також інші історичні джерела[191], приблизно сучасні цим подіям, а деякі дослідники, зокрема Б. Застерова, вважають, що вже в 562—566 рр. авари, виступаючи проти франків, пройшли далеко на захід по території дулібів, північніше Карпат[192]. Про їхні стосунки з населенням Волині свідчать знахідки на слов’янських поселеннях з цієї території аварських трилопатевих стріл та інших предметів аварського типу[193].

Багато спеціальних досліджень, як історичних, так і лінгвістичних, присвячено питанню визначення території, яку займало плем’я дулібів. Ми не будемо зупинятися на історії цих досліджень, скажемо лише, що більшість провідних дослідників-славістів (О. О. Шахматов, Л. Нідерле, В. Й. Ключевський, М. С. Грушевський, Б. О. Рибаков, Г. Ловмянський, Б. Д. Греков, Е. Шімек, Г. Лябуда, В. В. Мавродін та ін.) за літописом пов’язують племена дулібів у першу чергу з територією Волині[194].

Визначити обсяг території, яку займали дуліби, важко. Проте зараз історичні відомості та дані топоніміки[195], що стосуються цього питання, доповнюються новими археологічними джерелами, що збільшує можливості досліджень. Зіставлення усіх цих даних і, зокрема, врахування досліджень археологічних пам’яток VI—VII ст. дає підстави говорити про єдність матеріальної культури населення, яке жило в межах території, що на півночі сягає Прип’яті, на заході займає басейн Західного Бугу і Сяну, на сході сягає Дніпра, на півдні заходить у басейн Верхнього Дністра. Це, зокрема, випливає із зіставлення карти топонімів, похідних від назв «дуліби», і карти археологічних пам’яток VI—VII ст. Щоправда, тут не можна не враховувати того, що топонімічні назви «дуліби» дещо виходять за межі дулібської території[196].

За М. П. Барсовим, який спирався на топонімічні дані, «дуліби займали верхні течії Південного і Західного Бугу, доходячи на північному сході до Прип’яті, де знаходяться село Дулбунів, на південь від Ровно, с. Дуліби — на південний схід від м. Острога, між Ганнополем і Гущею, та с. Дуліби — на р. Турії, поблизу Турійська в Ковельському повіті. Їх західні і південно-західні поселення могли заходити на територію між Віслою і Дністром. Ми бачимо там Дуліби на південний схід від Львова, між річками Зуброю і Липою, Дуліби — недалеко від р. Стрипи, на північ від Чорткова, Дупліски (Дубліски) — на південь від цього ж міста, Дуліби — на р. Стрий, трохи вище м. Стрия, та село Дулонбен (Дулубен) — на Віслоці Віслянському, на південний захід від м. Ясла»[197]. Останню назву Г. Ловмянський подає як село Дулабка[198]. У Г. Ловмянського не викликає сумніву дулібська генеза назви острова Дуліби, що знаходився на правому березі Прип’яті, на південь від Пінська. Він згаданий у документах Зігмунда І в 1523—1524 рр.[199]. Разом з тим зазначений автор вважає, що топонімічні назви «дуліби» могли виходити за межі дулібської території. Тому такі топоніми, як с. Дуліби на р. Дулібі, притоці Березени, Долобське озеро поблизу Києва, яке в літопису назване Дулібським[200], а також інші похідні назви від Дулібів, розташованих у північно-східній частині Київської Русі, далеко від основної дулібської території, він вважає утвореннями, які виникли у зв’язку з тим, що тут жили свого часу полонені дуліби. Можна погодитися, що згадані топоніми виникли в результаті переселення в північно-східну частину Русі якоїсь частини населення із Західної Волині, хоч це необов’язково були полонені.

Археологічні матеріали не дають підстав щось певне сказати про проникнення дулібів у глибинні райони Північно-Східної Русі. Зате вони мають ряд даних про інфільтрацію певних груп населення з Волині на лівий берег Дніпра.

Звертає на себе увагу близькість пам’яток VI—VII ст. Західної Волині та Верхнього Подністров’я до виявлених у Закарпатті та певних груп ранньосередньовічних пам’яток південно-східних районів Польщі[201].

Як відомо, інфільтрація населення, яке жило в межиріччі Верхнього Дністра і Західного Бугу, на захід почалася вже в другій чверті І тис. В цей період у верхів’ях Вісли з’являються пам’ятки черняхівського типу, відомі з багатьох пунктів[202]. Разом з гончарною керамікою, характерною для широкої території, на поселеннях у Злотій Сандомирського повіту, Іголом’ї Мехівського повіту виступає ліпна кераміка[203], яка не відрізняється від ліпного посуду з поселення Ріпнів II, Черепина та інших пам’яток черняхівського типу Верхнього Подністров’я. У Злотій і Могилі під Краковом виявлено заглиблені житла і господарські ями, які мають аналогії на поселеннях VI—VII ст. у Верхньому Подністров’ї. В третій чверті І тис. цей процес проходив активніше й охопив дальші райони Центральної і Південної Європи, про що свідчать історичні й археологічні джерела.

Наявність у VІ—VII ст. на території Словаччини пам’яток, які за характером жител, поховального ритуалу, кераміки та інших виробів не відрізняються від синхронних пам’яток Верхнього Дністра і Волині, пов’язана з переселенням на згадану територію частини слов’янських племен, що жили перед тим північніше Карпат, про що йшлося вище. Такого висновку на основі аналізу історичних джерел, проведеного незалежно від археологічних досліджень, дійшов ряд істориків, зокрема Е. Шімек, Г. Ловмянський, Г. Лябуда, які пов’язують появу племені дулібів на території Чехії з переселенням у ці райони частини східнослов’янського племені[204] цього ж імені, що розділилося на окремі частини і ввійшло до складу як східних, так і західних слов’ян.

В. Й. Ключевський, Б. Д. Греков, Л. Нідерле, М. С. Державін та інші[205] дослідники слов’янських старожитностей, спираючись на писемні відомості арабських авторів, зокрема Масуді, про плем’я валіняна, яке мало свого князя і якому віддавна підкорялися інші слов’янські племена, дійшли висновку про існування з VI ст. на території Волині і Прикарпаття племінного союзу східнослов’янських племен, що об’єдналися навколо племені дулібів[206].

В. В. Седов вважає, що в племінне об’єднання дулібів у третій чверті І тис. входили племена деревлян, волинян, полян, навіть південна частина дреговичів[207].

В. Й. Ключевський пише, що в Прикарпатті «в IV ст. існує великий воєнний союз під керівництвом князя дулібів... Цей воєнний союз і є факт, який можна поставити при початку нашої історії. Вона почалася в VI ст., на самому краю, в південно-західному кутку нашої рівнини, на північно-східних схилах і передгір’ях Карпат»[208]. Початковим етапом державності східних слов’ян вважають це об’єднання Б. Д. Греков і В. В. Мавродін[209].

Археологічні дослідження на Волині й у Верхньому Подністров’ї ряду слов’янських поселень середини І тис., зокрема, укріпленого городища VI—VII ст. в с. Зимне, недалеко від Володимира-Волинського, що було значним виробничим центром, доповнюють висновки істориків, оскільки дають матеріали, які свідчать, що на цій території вже тоді існували такі соціально-економічні передумови, за яких виникнення племінних об’єднань було неможливе. Проте археологічні матеріали не дають ніяких даних щодо можливості ототожнення дулібів та антів, представлених пеньківською культурою. Дуліби в VII ст. — це частина склавинів — носіїв празької культури. В цей союз племен на якомусь етапі могло входити населення Східної Волині, представлене пам’ятками типу Корчака[210]. Археологічні матеріали дають підстави включати сюди племена, які жили на Нижньому Дністрі і Південному Бузі. Л. Нідерле і М. П. Барсов Південне Побужжя також відносять до території дулібів[211].

Окремі польські дослідники заперечують існування на території Західного Побужжя дулібського союзу східнослов’янських племен[212]. Так, Р. Якимович пише, що плем’я дулібів потрібно викреслити з історії Волині, а можливо, і взагалі з історії східних слов’ян[213]. Його підтримали С. Кучинський, Й. Скжипек та Ф. Персовський, які намагаються заперечити історичні джерела, що стосуються племені дулібів і його пізніших назв — бужан, волинян і лучан, вважаючи, що жодного союзу східних слов’ян під керівництвом дулібів над Західним Бугом не було[214]. Оцінюючи згадану концепцію, не можна не відзначити її тенденційності, яка проявляється в підході авторів до оцінки тих історичних джерел, що стосуються східнослов’янських племен, зокрема їх південно-західної групи — дулібів-бужан-волинян, і некритичній інтерпретації відомостей про плем’я лендзян[215]. С. Кучинський висунув ряд припущень, далеких від наявних історичних фактів, згідно з якими слов’янські племена, що жили над Західним Бугом і які він називає надуманим терміном бужанські, до X ст. входили до «спільноти» лендзянських племен. Ця «спільнота» включає в себе, на його думку, і «племена, що жили над Верхньою і Середньою Віслою», та інші, і становить східну частину пізнішої держави П’ястів[216]. Таким чином, С. Кучинський намагається підмінити дулібський союз племен спільнотою лендзян.

Плем’я лендзян уперше згадується лише в IX ст. Географом Баварським під назвою Lendizi[217], а в X ст. Константан Багрянородний згадує плем’я Lenzanenoi[218]. Фрагментарність цих повідомлень та їх віддаленість значним проміжком часу не дають змоги встановити, чи йдеться про одне й те саме плем’я, чи про різні. В більш ранніх джерелах це плем’я не згадується, отже відсутні будь-які дані, які б пов’язували його з подіями, що відбулися раніше, ніж IX—X ст. Немає виразних даних про те, на якій території це плем’я жило і до яких груп слов’ян, західних чи східних, воно належало. Брак писемних відомостей щодо цього племені спричинився до багатьох гіпотез, часто суперечливих. Навіть польські вчені висунули чимало протилежних думок про територію цього племені і його місце серед інших слов’янських племен.

Так, К. Тименецький включає лендзян до племені полян, що жило на території Великопольщі, і вважає їх одним із творців племінної держави над Вартою[219]. Г. Ловмянський дотримується думки, що лендзяни жили на Сандомирській землі і платили данину Київській державі[220], а Й. Відаєвич вважає, що це одне з руських племен[221]. Чеський славіст Л. Нідерле ототожнює плем’я Lenzanenoi Константина Багрянородного з лучанами[222]. На користь західної належності лендзян вказує ототожнення цієї назви з ляхами наприкінці X—XI ст.[223].

Таким чином, питання, хто такі були Lendizi Географа Баварського і Lenzanenoi Константина Багрянородного і яку займали територію, не з’ясоване. Ці джерела занадто фрагментарні, щоб на їх основі можна було висунути якусь більш-менш ймовірну гіпотезу, і вже ні в якому разі не суперечать прямим відомостям літопису про дулібів — попередників бужан і волинян, які жили на Західному Бузі, що підтверджується й рядом інших історичних джерел та лінгвістичними даними. Тепер межі дулібської території уточнюють археологічні пам’ятки VI—VII ст. М. Парчевський, аналізуючи пам’ятки празької культури Південно-Східної Польщі, виокремлює декілька скупчень, одне з яких — ясельсько-сяноцьке, на його думку, ближче до східних, ніж до західних груп пам’яток[224].

Відкриття на Верхньому Дністрі празьких поселень V ст., а в Південно-Східному регіоні Польщі не раніше VI—VII ст. — беззаперечно свідчать про напрямки розселення склавинів-дулібів на захід, а не в протилежний бік. Крім того, в останні десятиліття на території Середньої і Північної Польщі відкрито численні поселення своєрідної дзєдзіцької групи VI—VII ст., яка доходить до Середньої Вісли і представляє племена західної частини слов’ян-венедів. На нашу думку, більш перспективно шукати предків лендзян і віслян у цьому культурному ареалі, ніж у середовищі склавинів-дулібів або хорватів. Дулібське племінне об’єднання не було довготривалим. Воно розпалося на окремі племена, так і не досягнувши своєї державної завершеності.

На схід від дулібів-волинян, на території Східної Волині мешкало плем’я древлян. Літопис засвідчує: «Зане седоша в лесех». У 945 р. вони вбили київського князя Ігоря, який прибув з невеликою дружиною збирати данину. Княгиня Ольга — дружина Ігоря — жорстоко помстилась за чоловіка, спаливши головне місто древлян — Іскоростень, вбивши майже всіх його мешканців. Древляни представлені курганними похованнями з трупоспаленнями, а з X ст. трупопокладеннями і поселеннями типу Луки-Райковецької. Це городище знаходилось саме на землі древлян.

На південний схід від древлян розміщувались землі полян. Літописець пише, що поляни «мужи мудри и смислені». Центр знаходився в Києві, який пізніше став столицею всієї Давньоруської держави — Київської Русі. Назву «поляни» літописець виводить від слова поле — «в поле седяху». Існує думка, що полянами були перші відомі за літописом київські князі — Кий, Щек і Хорив. На полянській землі — Київщині — у VI—VII ст. сходилися кордони трьох культурних груп пам’яток — празької, пеньківської та колочинської, а у VIII—X ст. — Луки-Райковецької та волинцевської. Звідси випливає, що Київ з самого початку виникнення був центром не одного, а кількох племінних угруповань східних слов’ян.

Південну околицю східнослов’янських земель займали племена уличів і тиверців, що жили по Дністру і «приседаху к Дунаеви». Перед переселенням уличів на Дністер вони мешкали на Дніпрі. З тиверцями археологи пов’язують пам’ятки типу Луки-Райковецької на правому березі Середнього Дністра та межиріччя Дністра і Пруту. В цьому регіоні досліджено велику кількість поселень і округлих городищ, характерних для землі тиверців.

Великий племінний союз становили хорвати, які проживали у Прикарпатті. Навіть найменування їх деякі дослідники пов’язують з Карпатами. У Північному Прикарпатті поселення хорватів займали Посяння і регіон Червенських градів. Можна припустити, що північна частина предків хорватів у VII ст. входила в дулібський союз племен, який, як це сказано вище, поширювався на згадані області. Це підтверджується археологічними матеріалами, які беззаперечно свідчать, що поселення і городища хорватів у VІІI—X ст.

характеризуються керамікою типу Луки-Райковецької. Крім того, розміщення топонімів, утворених від етноніма хорвати, на думку В. В. Седова, також вказує, що вони були сусідами дулібів. Незрозуміло лише, чому В. В. Седов пов’язує походження хорватів з носіями пеньківської культури — антами, якщо пам’ятки останньої не відомі ні у Верхньому Подністров’ї, ні в Закарпатській області, ні в Посянні[225]. В цих областях, як і на Волині, виявлені пам’ятки празької культури, які наприкінці VII— VІІI ст. переростають у культуру Луки-Райковецької. Хронологія цих пам’яток показала, що вони поширюються зі сходу на захід. Це спостерігають і польські археологи[226]. Разом з тим у польській літературі переважає тенденція до виділення ранньосередньовічних пам’яток Верхнього Повіслення в окрему групу, яку нерідко пов’язують із західнослов’янським племенем лендзян, що згадується в писемних джерелах не раніше IX ст. Про це йшлося вище.

На нашу думку, в Посянні, починаючи з VI ст. н. е., археологічні пам’ятки відображають культуру східнослов’янських племінних об’єднань.

Крім східнослов’янських хорватів, літопис називає разом з сербами і хорутанами їх південне відгалуження — білих хорватів, які переселилися на Балканський півострів. Відомі також чеські хорвати. Л. Нідерле і В. В. Седов пов’язують це переселення з нападом на них аварів у 560 р.[227]. В останні роки І. Корчинським досліджується велике, обнесене могутніми валами городище Стільсько на Львівщині, яке могло бути центром східних хорватів. Очевидно, і в Крилосі над р. Луквою існувало хорватське городище, на місці якого був заснований Княжий Галич. Поряд з Галичем над Дністром Б. П. Томенчук розкопав городище Буківну.

Серед хорватських поховань, крім ґрунтових і курганних могильників, відомі й могильники з підплитовими похованнями, які найбільш густо розміщені на хорватсько-тиверському прикордонні.

Географія хорватських городищ та могильників значною мірою збігається з тим регіоном Прикарпаття і Подністров’я, який пізніше іменується Галицькою землею.

Значну частину Лівобережжя Дніпра займали сіверяни, представлені пам’ятками волинцевської і роменської культур VII—X ст. Літопис поміщає сіверян по лівих притоках Дніпра: «... а другие седоша по Десне и по Семи, по Суле и нарекошася север»[228].

У складі волинцевської культури археологи вирізняють салтівські елементи, які вказують на присутність тут якоїсь частини іраномовного населення. Останні трапляються і на пам’ятках роменської культури, наприклад на городищі Новотроїцькому, але в меншій кількості. Археологи, зокрема Б. О. Рибаков і В. В. Седов, визначають межі сіверянських пам’яток по середній течії Десни, Сейму і верхній течії Сули, що збігається з літописними даними. Основні міста сіверян це — Новгород-Сіверський, Путивль, Рильськ та ін.[229]. Досить ґрунтовно вивчені їх городища Битиця та Новотроїцьке[230]. І. І. Ляпушкін звернув увагу на типологічну близькість матеріалів роменської культури і пам’яток типу Луки-Райковецької.

У світлі нових археологічних досліджень не можна погодитися з думкою про те, що перші слов’яни з’явилися на Лівобережжі лише в середині І тис. н. е. разом з поселеннями пеньківської культури антів[231]. На Лівобережжі Дніпра, як і на його правому березі, при ретроспективному вивченні пам’яток другої і першої половини І тис. простежується лінія етнокультурного розвитку слов’ян, принаймні з пізньозарубинецької культури II ст. н. е.

Слід вважати, що саме це місцеве слов’янське населення склало ту основу, на якій виникають ранньосередньовічні слов’янські культури в цьому регіоні[232]. Хоч, без сумніву, другим важливим їх компонентом були елементи, привнесені слов’янським населенням Правобережжя, окремі групи якого переселяються на лівий берег Дніпра.

Якщо поселення і городища сіверян та виявлені на них житла мало відрізняються від аналогічних пам’яток їх правобережних сусідів, то керамічний матеріал, а також прикраси мають здебільшого свою специфіку. Зокрема, для сіверянського ареалу характерні скроневі спіральні кільця, які вирізняють його серед інших синхронних культурних груп.

Окремі слов’янські курганні поховання відомі вже з VI—VII ст., але цей обряд стає масовим лише в IX ст. У них виявлено трупоспалення, які були поховані переважно у верхній частині курганного насипу. Кургани з трупопокладенням датуються здебільшого XI ст. Тобто зміни в поховальному ритуалі тут спостерігаються з певним запізненням, порівнюючи з Правобережжям, де ця зміна відбулася в X ст.

У цілому матеріальна культура сіверян близька до старожитностей полян та інших правобережних племен і до культури північнозахідних та східних сусідів.

На північ від древлян, між Прип’яттю і Двіною, мешкали дреговичі. Їх назва походить від слова «дрегва» — болото. Племінним центром дреговичів був Турів. На території розселення дреговичів відоме широко розкопане городище Хотомель. Найхарактернішою ознакою дреговицьких курганних поховань є знахідки великих металевих намистин, прикрашених зерню.

У басейні Дніпра і Сожа, за літописом, розміщувалися радимичі: «бяста бо два брата в Лясех — Радимь, а другий Вятко,— и пришедши седоста Радим на Сожью и прозвашася Радимичи». Матеріальна культура радимичів представлена переважно курганними похованнями ІХ—X ст. Характерними для радимичів були семипроменеві скроневі кільця. За літописом, другий брат «... Вятко седесь родом своим по Оце, от него же прозвашася вятичи...». З цими племенами археологи пов’язують групу городищ, поселень і курганних могильників на верхній Оці.

Верхів’я Дніпра, Західної Двіни та Волги займали племена кривичів: «кривичи, иже седят на верхь Волги, и на верхь Двины и на верхь Днепра». Кривичі представлені характерними довгими курганами VI—VIII ст. Фахівці на основі вивчення даних археології та лінгвістики вважають, що кривичі переселилися з Вісло-Одерського межиріччя. У IX—X ст. довгі кургани змінюються круглими. Для кривичів у X—XII ст. характерні браслетоподібні зав’язані скроневі кільця.

Найпівнічнішою групою східнослов’янських племен були ільменські словени, що жили над озером Ільмень. На думку деяких дослідників, вони прийшли сюди з півдня, на думку інших — із заходу, з Польського Помор’я. Найширше дослідженим городищем на території ільменських словен є Стара Ладога.

Перелічені племена в другій половині IX ст. були об’єднані (часто силою зброї) династією Рюриковичів у державу Київська Русь. Незважаючи на об’єднуючу силу державних інститутів, основні етнографічні риси матеріальної культури слов’янських племен другої половини І тис. н. е. зберігаються, відбиваючи історичну послідовність племінного розвитку східного слов’янства. Спостерігаються й певні відмінності різних культурних груп, основи яких закладено ще в першій половині І тис. н. е. (черняхівська та київська культури) і ранньому середньовіччі. Однак найвиразніше в матеріальній культурі спостерігається племінний поділ слов’ян, зафіксований літописом. Дослідники вважають, що навіть у XII ст. у період роздроблення Київської держави на окремі князівства останні значною мірою відповідають ареалам літописних племен[233]. Очевидно, все це й створило передумови поділу східного слов’янства на три окремі слов’янські народи.