Глава 1 Об’єднання східнослов’янських земель у єдиній державній системі

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

X ст. стало одним з найбільш яскравих і насичених подіями періодів в історії Київської Русі. І це не дивно. Адже протягом кількох останніх десятиліть І тис. н. е. східнослов’янський світ пережив низку бурхливих, але винятково важливих для життя країни подій, пов’язаних із зміцненням основ класового суспільства. Як наслідок — утвердилася економічна база феодалізму, відбулося розшарування суспільства: виокремлення феодальної верхівки суспільства від простолюдинів. До державної території були приєднані окраїни розселення східних слов’ян та подолані сепаратистські тенденції місцевої племінної верхівки. Про всі ці процеси, котрі відбувались передусім у південноруському регіоні, мова піде нижче. Але ще раз підкреслимо, що для більш повного освітлення історичного процесу слід активно використовувати археологічні матеріали, так як писемні джерела в основному відображають життя князівської верхівки, церкви і основні події в країні та середньовічному світі, не спиняючись на деталях становлення і утвердження феодальних відносин.

Археологічні матеріали дають змогу істотно доповнити аргументацію тих дослідників, які з самого початку існування Київської Русі розглядають її як утворення класового суспільства. Про це, зокрема, засвідчують датовані рубежем IX—X ст. поховальні комплекси — тобто приблизно в цей час ідеологія класу феодалів сформувалась як чітка система поглядів та ідей, що призвело до значних змін у поховальному обряді панівних прошарків. А враховуючи те, що поховальний обряд відбив зміни в реальному житті із запізненням на два-три покоління, можна стверджувати про початок якісно нового етапу у процесі утворення класів — формування класу феодалів (саме класу, а не виокремлення з общинних мас окремих осіб за майновим станом) на південноруських землях, починаючи з рубежа VIII—IX та початку X ст.

Рис. 7. Дружинний курган Табаївського могильника X ст.

З цього часу поступово складається соціальна ієрархія, в якій кожен із «сильних світу цього» перебував у залежності від більш багатих і знатних аж до самої верхівки суспільства — великого князя київського. Слід пам’ятати, що сюзеренно-васальні відносини серед різних груп феодалів розвивались в умовах діалектичної опозиції двох основ — державної та родової. Тобто сягнути вершин згаданої ієрархії прагнули як економічно сильні представники давньої племінної верхівки (знать), так і не знатні, але багаті і віддані великому князю та його оточенню вихідці з різних земель. Ці дві категорії феодалів протистояли одна одній. Рюриковичі вміло використовували обидва угруповання в своїх цілях.

Писемні джерела за певних історичних ситуацій фіксують наявність різних категорій великокнязівського оточення: «великих князів», старшої дружини (бояри й княжі мужі, члени державного й князівського господарського управління), молодшої дружини (гридні, мечники, отроки). Ця соціальна градація верхівки суспільства також відбилася в археологічних матеріалах, зокрема серед поховань зі зброєю (їх часто називають дружинними)[576].

Рис. 8. Зброя й обладунок з чернігівського кургану Чорна Могила.

Поняття великокнязівського роду вже з X ст. означало сім’ю великого князя та його найближчих родичів. У договорі 944 р. з греками (про який ітиметься нижче) крім послів самого київського князя Ігоря згадуються представники його сина Святослава, дружини та двох племінників — синів невідомого з письмових джерел брата. А в посольстві 957 р. княгині Ольги до Константинополя присутні її племінник (чи двоюрідний брат) і родички-княжни. Однак, незважаючи на чисельність великокнязівської родини, успадковування навіть в період малоліття Ігоря і Святослава йшло по прямій низхідній лінії, що свідчить про обмеження вже на той час прав родичів — членів великокнязівської сім’ї — на престол. Тому можна вважати, що вже в X ст. на Русі існувала великокнязівська династія, в якій правління країною успадковувалося по прямій низхідній лінії за відсутності виборності, що було наслідком тривалості процесу утвердження самостійності князівської влади[577].

Як відзначає П. П. Толочко, розвиток Русі в період раннього феодалізму характеризувався як тією винятковою роллю, котру вона відігравала в житті східних слов’ян, так і її місцем у світовій історії. Свідчення писемних джерел незаперечно показують, що молода держава підтримувала широкі й різноманітні відносини з багатьма країнами світу. Головний зміст цих зв’язків звичайно полягав у безпеці країни, встановленні постійних кордонів, стабільному економічному розвитку міст, що, по суті, було визначальним фактором в орієнтації зовнішньополітичної діяльності Русі. Це відбивалося насамперед у встановленні дипломатичних контактів, укладанні торговельних договорів, взятті династичних шлюбів представниками правлячих домів різних країн з київською великокнязівською родиною[578]. Неабияке значення відігравали військові походи за межі східнослов’янських земель, унаслідок яких правлячий клас отримував значні прибутки, а молода держава стверджувала свій престиж на міжнародній арені. Зацікавленість в отриманні прибутків унаслідок міжнародних військових конфліктів і торговельних операцій — характерна риса правителів кінця IX — середини X ст., хоч значні багатства надходили до центральної казни вже і з внутрішніх районів країни.