Глава 2 Археологічні джерела до вивчення слов’ян V—VII ст.

У вивченні стародавньої історії слов’ян на етапі їх етнічного самовизначення важливого значення набувають археологічні матеріали, які відкривають нові можливості в дослідженні історичного процесу. Саме археологія, що добуває і вивчає матеріальну культуру: поселення з їх топографічними та архітектурними особливостями, могильники і поховальні обряди, предмети побуту та праці, одежу та прикраси, створені відносно замкнутими групами людей, які характеризуються певними, лише їм властивими усталеними рисами, а головне, піддаються просторовим і хронологічним визначенням при зіставленні з історичними джерелами, дозволяє відтворити життєві реалії, які в інших джерелах представлені лише загально або уривчасто.

Археологічну культуру не можна розглядати як щось застигле, незмінне. Вона може змінюватись, втрачати ті чи інші риси і набувати нові, розширювати територію, входити компонентом у нові культурні утворення, відображаючи зміни в розвитку тієї спільноти, яку вона представляє. При цьому треба мати на увазі, що на кожному новому етапі в ній завжди залишаються елементи, що пов’язують її з попереднім. Таке розуміння археологічної культури дозволяє простежити послідовність розвитку матеріальної культури слов’ян, визначити її територіальні зміни і, застосовуючи ретроспективний метод, поступово заглиблюватись до її джерел.

Проте ретроспективно-типологічні дослідження можуть дати позитивні результати лише за наявності матеріалів усіх хронологічних ланок, що вивчаються. Невивченість будь-якої з них знижує можливості типологічних зіставлень і, як наслідок, призводить до помилкових висновків. До недавнього часу таким вразливим місцем у вивченні слов’янських старожитностей були слов’янські пам’ятки V—VII ст. н. е., дослідження яких почалися лише в 50-х рр. XX ст. Незадовільний стан вивчення цих пам’яток був основною причиною невдач, що спіткали археологів, які шукали пряму генетичну лінію розвитку від старожитностей першої половини І тис. н. е. і більш ранніх до пам’яток давньоруського періоду. Матеріальна культура слов’ян третьої чверті І тис. н. е. виявилася не такою, якою уявляли її археологи навіть в 50-х рр. XX ст.

Ще більш неспроможними виявилися побудови, в яких, виходячи з вірної в принципі думки про глибоку давність слов’ян на території Європи, їм довільно приписувались стародавні археологічні культури на певній території, зайнятій у пізньому середньовіччі і тепер різними слов’янськими народами, а більш пізні культури розглядалися як наступні ланки нерозривного ланцюга їх історичного розвитку.

Рис. 4. Поширення археологічних культур третьої чверті І тис. н. е.: І — празька, II — пеньківська, III — колочинська.

В останні роки пошуки слов’янських старожитностей ведуться шляхом ретроспекції. Цей метод став давати позитивні результати лише після того, коли були відкриті слов’янські поселення V—VII ст., які вдалося однозначно пов’язати з писемними даними про слов’ян. Це відкрило нові можливості пов’язати склавино-антський період в історії слов’ян з етапом, коли всі вони виступали під одним іменем венедів.

Наше завдання тепер полягає в тому, щоб на основі археологічних джерел окреслити регіони становлення і кристалізації слов’янських ранньосередньовічних культур, які відповідають склавинам та антам, і шляхом ретроспекції розкрити їх витоки. Це, в свою чергу, буде обґрунтуванням слов’янської належності тих старожитностей більш раннього часу, які типологічно пов’яжуться з найбільш ранніми пам’ятками ранньосередньовічних слов’ян.

На території Східної і Центральної Європи вирізнено чотири групи слов’янських пам’яток раннього середньовіччя, які датуються в межах V—VII ст. н. е. Це колочинська, пеньківська, празька і дзєдзіцька культури. Вони, безсумнівно, належать історичним слов’янам, відомим за писемними джерелами під іменем венедів, склавинів та антів[129]. Слов’янські елементи помітні також в іменьківській культурі Саратовського Поволжя. Найбільшою і географічно центральною серед них є празька культура. Уже в VI ст. вона займає територію від Прип’яті та Середнього Дніпра на північному сході, до Дунаю на півдні та межиріччя Ельби і Заале на заході. На північ від Карпат вона доходить до верхів’я Вісли. Перші пам’ятки празької культури були відкриті на Волині наприкінці XIX ст. С. С. Гамченком[130]. Проте широкі археологічні дослідження цих пам’яток почалися лише після Другої світової війни. Поштовхом до них стала робота чеського археолога українського походження І. Борковського, видана в 1940 р. Саме І. Борковський на основі слов’янських поховань у Празі та інших зібраних ним музейних колекцій визначив хронологію цих пам’яток і місце серед слов’янських старожитностей[131]. На території України дослідженням празьких старожитностей займались Ю. В. Кухаренко, І. П. Русанова, В. Д. Баран, В. В. Ауліх, Г. І. Смирнова, Й. С. Винокур, О. М. Приходнюк, Б. О. Тимощук, Л. В. Вакуленко, К. В. Бернакович, С. І. Пеняк та ін.[132]. Одночасно пам’ятки празької культури досліджувались на території Румунії, Чехії і Словаччини, Польщі, Німеччини.

На схід від празьких старожитностей розташована пеньківська культура, що тягнеться широкою смугою з північного сходу на південний захід, від верхів’я Сіверського Дінця через Середнє Подніпров’я і Південний Буг, Середнє Подністров’я до Попруття. Далі на південь, у Нижньому Подунав’ї, на території Румунії схрещуються потоки празьких і пеньківських пам’яток. Вони нашаровуються на романський субстрат і на цій основі виникає група Іпотешт-Кіндешт-Чурел.

Дослідження пеньківської культури почалися лише в 50-ті рр. XX століття розкопками Д. Т. Березовця декількох поселень поблизу с. Пеньківка на Тясмині. Після публікації цих матеріалів і визначення їх хронології почалося вивчення багатьох інших пеньківських пам’яток В. П. Петровим, О. М. Приходнюком, Є. О. Горюновим, Г. Б. Федоровим, І. А. Рафаловичем та ін.[133].

Лівобережжя верхнього Дніпра, Десну, Сейм та верхів’я Сули, Псла і Сіверського Дінця займає колочинська культура. Дослідження її були розпочаті Е. О. Симоновичем, який у 1955—1960 рр. дослідив городища в Колочині[134]. Значні дослідження колочинських пам’яток здійснили П. М. Третяков, Л. Д. Поболь, Є. О. Горюнов, Ю. О. Ліпкінг та ін.[135].

Межі усіх цих трьох культур сходяться на Київщині. Можливо, однією з умов закріплення Києва як столиці східного слов’янства, було те, що він з самого початку виник на стику всіх трьох ранньослов’янських племінних груп.

На північний захід від празької культури, на території Центральної і Північної Польщі, в VI—VII ст. існувала ще одна, четверта група слов’янських старожитностей типу Дзєдзіце[136]. Цю групу И. Германн об’єднує в більш широку під назвою Суків-Дзєдзіце або Суків-Шеліги[137]. Існування самостійної дзєдзіцької групи визнає І. Земан[138].

Хронологія і періодизація цих груп слов’янських пам’яток розроблена слабо. Однак на багатьох поселеннях празької, пеньківської і полонинської культур вдалося вирізнити найбільш ранні комплекси, що датуються V або V — початком VI ст. н. е. В празькій культурі — це Кодин, Лука-Каветчинська, Рашків II і III, Зелений Гай, Устя, Гореча та ін.[139]. Всі вони розташовані у верхів’ї Пруту, на середньому і верхньому Дністрі. В житлових комплексах поселень у Кодині і Луці-Каветчинській разом з ліпною і гончарною сіроглиняною керамікою черняхівського типу знайдено фібули V ст.[140]. Всі останні ранні комплекси на перелічених поселеннях датуються на основі поєднання в них ранніх типів ліпної і гончарної сіроглиняної кераміки, а в ряді випадків й археомагнітних дат[141]. На заході ці пам’ятки доходять до верхньої Вісли. Однак поселення Нова Гута, Бахуж та інші в цьому районі не мають датуючих речей V ст.

Ранні комплекси пеньківської культури визначені на таких поселеннях, як Куня, Пархомівка, Обухів, Хитці, Голики і деяких інших, могильнику Велика Андрусівка. Вони датовані фібулами і сіроглиняним гончарним посудом черняхівського типу, а також пряжкою V ст.[142]. Крім того, із регіону пеньківської культури відомо ще вісім знахідок фібул із старих розкопок, продатованих Є. Л. Гороховським V ст.[143].

Комплекси V ст. відкрито і на пам’ятках колочинської культури, але порівняно з датованими пам’ятками празької і пеньківської культур їх дещо менше. Фібулу V ст. знайдено на поселенні Колодязний Бугор. Ранні форми ліпних посудин і фрагмент гончарної сіроглиняної кераміки представляють комплекс одного з жител на поселенні Заяр’є. Таке ж поєднання ліпної і гончарної кераміки з трилопатевим наконечником стріли гунського часу зафіксоване на поселенні Пісчане. По аналогії з предметами гунського часу V ст. може бути датована мініатюрна бронзова пряжка у вигляді розетки з могильника Смяч, а також квадратна бронзова пряжка з сусіднього поселення Целиків Бугор[144].

Таким чином, найбільш ранні празькі, пеньківські та коломийські пам’ятки з’являються в середині — другій половині V ст. Дуже важливо, що вони виникають одночасно в усіх трьох культурах на території від верхів’я Пруту на заході до Сіверського Дінця на сході. Ніяких даних про те, що одна зі згаданих культур виникає раніше, немає. Встановлено, що і культури їх попередників на цій території — київська (Улянівка, Роїще), черняхівська (Теремці, Сокіл) — доживають до першої половини V ст. Звідси випливає, що жодна з трьох названих культур (наприклад, колочинська) не могла бути основою двох інших. Усі ці ранньосередньовічні культури виникли одночасно, незалежно одна від одної, хоч і в певному історичному взаємозв’язку.

Датувати групу Дзєдзіци-Шеліги, яка на ранньому етапі характеризується наявністю винятково ліпного посуду, дуже важко. Переважна більшість датуючих знахідок із слов’янських ранньосередньовічних пам’яток цієї групи (пальчаста фібула, браслет з розширеними кінцями, шпори з загнутими до середини кінцями із Шеліг і Любеча, аварська бляшка з Хорулі, ніж з волютовидною ручкою із Челядзі та ін.) належить до VI—VII ст. і більш пізнього часу[145]. Однак тут слід врахувати, що згадані предмети датують комплекси, в яких ліпний посуд поєднується вже з одиничними посудинами, обточеними у верхній частині. Останні з’являються з VII ст. на ранньосередньовічних слов’янських поселеннях. Звідси випливає, що комплекси з винятково ліпним посудом повинні датуватись більш раннім часом, не пізніше VI ст. Вони відкриті на багатьох поселеннях, в тому числі в Дзєдзіцах[146]. А. Пожезінський визначає 20 пунктів з комплексами VI ст. в Помор’ї. І. П. Русанова на основі типології кераміки також вирізняє форми VI ст. н. е.[147]. Комплекси VI ст. вирізняє З. Гільчерувна[148]. Поряд з цим слід відзначити, що поки що ні на одній пам’ятці групи Дзєдзіци-Шеліги, на відміну від ранньосередньовічних слов’янських пам’яток України, не виявлено датовані комплекси V ст. К. Годловський вважає, що останні пам’ятки пізньоримського часу зникають у межиріччі Одри і Вісли в середині V ст. Появу ранньосередньовічних слов’янських поселень він відносить до початку VI ст.[149]. Виходячи з датування К. Годловського й А. Пожезінського, на території Польського Помор’я слов’янські ранньосередньовічні поселення з винятково ліпним посудом також з’являються в VI ст. Це стосується й групи Дзєдзіци. Але слід врахувати те, що у Північно-Західному регіоні зміна культур відбувається дещо пізніше, ніж на південному сході.

Рис. 5. Напівземлянка празької культури з поселення Рашків III.

Таким чином, ми встановили, що в VI ст. на великій території від Дніпра до Одри вже існували усі чотири групи ранньосередньовічних слов’янських пам’яток. На території України етап їх формування припадає на середину V ст., між Віслою і Одрою — на початок VI ст. У VI ст. слов’ян у цих регіонах згадують і писемні джерела: Йордан, Прокопій, Феофілакт Сімокатта та ін. Встановлено, що слов’янська матеріальна культура в цей час зберігає свою внутрішню єдність. Вона виражається в поховальному обряді, наборі певних форм ліпного посуду, наявності заглиблених жител. Однак уже на першому етапі усі чотири перелічені групи ранньосередньовічних слов’янських пам’яток мають свою специфіку, що дозволяє розглядати їх як окремі культури, а їх носіїв як окремі племінні групи. На поселеннях Південно-Східної Європи відмінності найбільш яскраво виражені в характері опалювальних споруд та кераміки. Так, на поселеннях празької культури в V—VII ст. в усіх житлах були печі-кам’янки, розташовані завжди в одному з його кутів. Вогнища виявлені лише на декількох поселеннях, до того ж в поодиноких напівземлянках.

У житлах пеньківської культури на першому етапі її існування печі трапляються рідко, причому на пам’ятках Правобережної України, розташованих на прикордонні з празькою культурою. Основною опалювальною спорудою тут було відкрите вогнище, яке не мало свого постійного місця і переважно знаходилося в центрі напівземлянки. Печі-кам’янки витісняють вогнища лише у другій фазі пеньківської культури приблизно наприкінці VI—VII ст.

В житлах колочинської культури протягом всього часу її існування відомі в основному вогнища, печі трапляються дуже рідко. Крім того, житла колочинської, а на ранньому етапі і пеньківської культур від празьких напівземлянок відрізняє наявність у них центрального стовпа, пов’язаного з традиціями домобудівництва київської культури.

На поселеннях дзєдзіцької групи домобудівництво інше. В цьому обширному регіоні переважають житла овальної, видовженої форми із переважно такої ж форми досить великою, дещо заглибленою в материк ямою, що займає центральну частину споруди. Опалювальна споруда — вогнище, інколи з кам’яною основою. Характерні для Південно-Східної Європи підквадратні напівземлянки трапляються рідко, лише починаючи з VI ст. Їх наявність на поодиноких поселеннях Польщі (Жуковіци і Вишеград) можна пояснити зв’язками з населенням празької культури.

Поховальний обряд слов’янського населення в ранньому серед: ньовіччі більш одноманітний, ніж житла. Для всіх слов’янських культур V—VII ст. характерні безурнові та урнові трупоспалення в різних кількісних співвідношеннях: групові на Волині, поодинокі на Дніпрі й у верхів’ях Вісли. Крім того, на кінцевому етапі празької та колочинської культур з’являються кургани.

Керамічні комплекси всіх чотирьох груп ранньосередньовічних слов’янських старожитностей складаються з ліпного посуду. Незважаючи на їх зовнішню схожість, вони помітно різняться за кількісним співвідношенням різних форм, типів, варіантів.

Колочинський посуд характеризується перевагою циліндрично-конічних горщиків за наявності поодиноких біконічних та округлобоких посудин, а також пласких дисків. У пеньківській культурі кількісно переважають біконічні горщики, трапляються округлобокі, відомі сковорідки і диски, а також миски. Провідною формою посуду в празькій культурі є витягнутий, в основному тонкостінний, горщик з найбільшою опуклістю у верхній частині посудини, з відносно вузьким горлом і низькими вінцями. Біконічні, округлобокі та інші типи горщиків на пам’ятках празької культури — всі разом за своєю кількістю поступаються посудинам провідного типу. Крім того, в празьких комплексах є сковорідки й поодинокі миски. Ніколи не буває дисків.

Посуд дзєдзіцької групи виразно різниться від колочинської та пеньківської кераміки і ближче стоїть до празьких форм посуду. Проте він характеризується перевагою низьких широкогорлих горщиків, які І. Земан називає мископодібними[150]. Значно ширше, ніж в інших ранньосередньовічних культурах, тут трапляються миски.

Якщо прийняти датування цієї групи, запропоноване А. Пожезінським, В. Лозинським, Й. Германном, І. П. Русановою і особливо І. Земаном, які не сумніваються, що поселення в Дзєдзіцах і близькі до нього пам’ятки виникли в VI ст., то слід погодитися з тим, що ми маємо справу з окремою групою ранньослов’янських старожитностей.

Визнаючи існування в VI—VII ст. щонайменше чотирьох різних самостійних ранньосередньовічних культур, які займали окремі великі регіони Східної та Середньої Європи, слід погодитися з тим, що й різними були їхні витоки.