Глава 5 Духовна культура

Вивчення духовної культури на археологічному матеріалі утруднюється специфікою джерел. Палітра її збіднена внаслідок відсутності будь-яких матеріалів з усної народної творчості (пісень, легенд, переказів історичних подій, прислів’їв тощо). Про музику та танці можна скласти якесь уявлення за знахідками залишків окремих інструментів та шумливих прикрас, але відтворити її первісне звучання та хореографію практично неможливо. За кадром залишаються події та обряди, пов’язані з народженням дитини, входженням її до стану дорослих, шлюбні звичаї, перші фази похоронного ритуалу, що здійснювалися поза цвинтарем. Збереглися лише окремі твори образотворчого та декоративного мистецтва, виконані у камені, глині, металі, склі. Мало дійшло до нас виробів із дерева, іще менше — із шкіри, тканин, лози, очерету та соломи. Безслідно зникли малюнки на землі (геогліфи), татуїровки, декоративне оздоблення жител та святилищ. Усе це слід мати на увазі, оцінюючи доробок людей бронзового віку у царині духовної культури.

Сенс життя людини ніколи не зводився до тваринного та рослинного існування ради того, щоб не померти з голоду самому і забезпечити прожитковий та побутовий мінімум своїм дітям та онукам. І хоч піклування про хліб насущний упродовж тисячоліть було, та й нині лишається, первинним, але паралельно йому розвивалося начало духовне. Вічні запитання: Хто ми? Звідки прийшли? Куди підем? — хвилювали людину бронзової доби. Та чи інша відповідь на них накладала особливий відбиток на духовну культуру. Культурні досягнення доби бронзи своєрідні, що відрізняє їх як від попередньої енеолітичної епохи, так і від наступної доби раннього заліза. Відхід від образотворчості, особливо помітний на пам’ятках України, зробив орнамент та знак головними інформативними елементами культури. Схематизм та лаконізм і навіть аскетизм відбилися на культурі усіх племен тієї доби в Україні та інших регіонах Східної Європи. Однак певні традиції простежуються окремо для степової та лісостепової смуг, що визначило деякі відмінності у конкретних проявах матеріальної та духовної культури.

Населення лісостепу, перш за все правобережного, сприйняло, хоча й незначною мірою, традиції трипільської культури (глинобитне домобудівництво, дрібна культова пластика, календарні землеробські обряди, насичена та різноманітна орнаментація посуду тощо). Степовики в основному наслідували та модифікували спадщину ямної та кемі-обинської культур (кам’яне домобудівництво, курганна архітектура, антропоморфна скульптура великих форм, солярні культи, вшанування тварин, орнаментальний лаконізм тощо). При цьому степове та лісостепове населення перебувало у постійному спілкуванні, відчуваючи сильні взаємовпливи. Курганний обряд поховання, наприклад, просочується у лісостепову смугу, а ритуал трупоспалення — у степову. Те саме можна сказати щодо специфічних землеробських та скотарських культів. Таким чином, степова та лісостепова лінії розвитку духовної культури позначені взаємозбагаченням та взаємовпливами. З іншого боку, культура України II тис. до н. е. була відкритою для зовнішніх впливів. Північний Кавказ, Балкани, Центральна Європа, неозорий світ лісових племен півночі, євразійські степи у різні відтинки часу з різною силою впливали на племена України, збагачуючи їхню культуру. Утворювалися зони певних міжплемінних контактів. Так, племена північного лісостепу та Полісся мали постійні зв’язки з етнічно близьким населенням на теренах Польщі, праугро-фіни — з носіями культур лісової смуги Східної Європи, іраномовні племена — із спорідненим населенням євразійських степів, мешканці Криму та Надазов’я — з етнічно строкатим світом північнокавказьких племен, а жителі Північно-Західного Причорномор’я — з колом Карпато-Балканських культур. Племена Закарпаття, входячи фактично в систему культур бронзового віку Карпато-Дунайщини, підтримували жваві зв’язки із Центральною Європою. Поза тим, терени України були сполучною ланкою у контактах населення Кавказу та Ватіканського півострова, Приуралля та Угорської рівнини, що сприяло не лише товарообміну, а й руху культурних цінностей.

Джерела до вивчення духовної культури бронзової доби, головним чином археологічні, здобуті внаслідок розкопок курганів, грунтових могильників, зольників, селищ та городищ. Велику вагу мають випадкові знахідки (кам’яна скульптура, глиняна пластика, скарби високохудожніх виробів та окремі їхні екземпляри). У гірських районах та на місцях виходу кам’яних порід на поверхню виявлено комплекси наскельних зображень, частина з яких відноситься до бронзового віку.

Прямих писемних свідчень щодо проявів духовної культури в Україні у II тис. до н. е. немає. Можна тільки припустити, що деякі обряди, вірування та легенди скіфів та інших племен Північного Причорномор’я, зафіксовані античними авторами, були створені ще за доби бронзи. Певний інтерес у реконструкції давніх явищ духовної культури мають етнографічні та фольклорні матеріали сучасних народів нашої держави, насамперед українців. Останнім часом, вивчаючи духовну культуру індоіранських племен, фахівці активно використовують найдавніші писемні пам’ятки Індії та Ірану: “Рігведу” (“Відання гімнів”), що є збіркою духовних текстів індоаріїв, складених наприкінці II тис. до н. е., та “Авесту” (“Текст”) — священну книгу зороастрійців Ірану, складену у VI—IV ст. до н. е. Однак користуватися названими книгами слід обережно, враховуючи той факт, що складалися вони вже тоді, коли арії та іранці покинули степову смугу, а записані на тисячу років пізніше.

Втім, і наявний матеріал дає змогу досить предметно розглянути такі відгалуження духовної культури, як мистецтво, культи та обряди.

Мистецтво

Твори мистецтва входять до сфери духовних потреб людини. Їхню появу не можна зрозуміти з позицій доцільності. Мабуть, тяжіння до прекрасного невід’ємне від людського єства, бо завжди супроводить людину розумну. Доба бронзи становить особливу форму розвитку мистецтва в Україні, позначену приматом декоративності над образністю. Причини такого явища вивчаються мистецтвознавцями і не мають однозначного пояснення. Цікаві міркування з цього приводу висловив російський археолог О. О. Формозов, дійшовши висновку про схильність до образного мислення в одних народів та відсутність такої в інших[404]. Але тут слід зважати і на епохальні ритми розвитку мистецтва, співзвучні ритмам історії. Митцями класових суспільств цієї пори були створені такі шедеври світового мистецтва, як скульптура Єгипту з портретом Нефертіті, фрески палацу Міноса на острові Кріт, золота маска-портрет “Агамемнона” з Мікен, хетські наскельні рельєфи Язили-кая. Європа ж, виключаючи південь Греції і включаючи Україну, продовжувала жити за нормами первісного суспільства, лише накопичуючи економічний, технологічний, культурний та політичний потенціали для стрибка у державність. Може, й не дивно, що такий період накопичення сил виявився скупуватим на мистецькі злети.

Витвори мистецтва бронзової доби можна розділити на монументальні, пластику малих форм та декоративні. Окремо буде розглянута знакова система та сюжет, оскільки їхні елементи трапляються в усіх трьох розділах мистецтва та потребують узагальнення.

Серед творів монументального мистецтва окремого розгляду потребують наскельні рисунки, кургани, скульптура великих форм. Елементи архітектури житлових та культових споруд на поселенні висвітлені у главі 2.

Наскельні рисунки О. О. Формозов умовно поділяє на чотири типи: печерні, на горизонтальних відкритих площинах каміння, на вертикальних площинах скель, на окремих кам’яних брилах[405]. В Україні відомі усі типи наскельних малюнків, але лише деякі з них можуть бути пов’язані з добою бронзи.

Справжньою енциклопедією первісного монументального мистецтва є комплекс гротів та навісів Кам’яної Могили біля Мелітополя[406]. Друга частина назви — “могила” — щодо природного пісковикового останця серед рівного степу у заплаві правого берега р. Молочної умовна, бо він лише ззовні нагадує могилу. Більшість малюнків Кам’яної Могили датована кам’яним віком, і лише частина з них залишена людьми бронзової доби. Це брили із зображенням супряги биків, датовані першою половиною II тис. до н. е., та більш пізні брили з профільними зображеннями коней[407] та солярними знаками. Малюнки протиралися на площинах та зламах пісковику за допомогою ребристих кавалків кварцу. Умовні зображення, що не піддаються розпізнанню, загалом губляться на тлі сотень прямих, кривих та перехрещених ліній, ямок, цяток, штрихів. Наявність у таких композиціях людини позначена зображенням однієї чи двох стоп, узутих або босих. Тобто перед нами не людина, а знак людини чи антропоморфізованого божества. Загалом малюнки на брилах Кам’яної могили не можна і не треба сприймати як картини реального життя. Перш за все це певні системи знаків, характерних для бронзової доби.

Останніми роками наскельні малюнки відкриті у Горгано-Покутських та Буковинських Карпатах і на північному схилі хребта Високий Безкид. Це головним чином солярні знаки, датовані рубежем II—І тис. до н. е. і пов’язані з рухом фракійських племен у Прикарпаття[408].

Сім малюнків на стінах та стелі карстової печери біля Докучаєвська Донецької області виконані вохрою. Розпізнані дві антропоморфні фігури, водоплавний птах та хвиля під ним, бик (?), косуля (?), знак-свастика, лук. Схожі знаки відомі на кераміці зрубної культури з курганів Північно-Східного Надазов’я, що дає змогу відносити зображення Докучаївської печери до пізньої бронзи. Існує й інший погляд, згідно з яким ці малюнки відносяться до ранньої бронзи[409].

Окремі наскельні малюнки відомі у горах Криму, Миколаївській та Черкаській областях. Але їх зв’язок з добою бронзи менш переконливий. Загалом же наскельні малюнки більш притаманні мистецтву жителів гір та кряжів, де наявні виходи назовні кам’яних порід. Але й степовики не минали можливості залишити свій знак на камені. Цікаво, що одна пам’ятка монументального мистецтва доби бронзи описана Геродотом: “біля ріки Тіра (Дністер) на скелі показують слід Гераклової ноги, схожий на слід людської ноги, але завбільшки він у дві стопи”[410]. Цей “слід Геракла” треба зіставляти із стопами Кам’яної могили, зображеннями стоп на антропоморфних стелах доби ранньої бронзи та у катакомбних похованнях.

Курганні споруди як пам’ятки архітектури і, отже, монументального мистецтва розглянуті вперше М. П. Грязновим. Такий підхід до степових “пірамід” дістав загальне визнання і підкріплений грунтовними розробками. Жоден курган не насипався шапками, а становить собою складну архітектурну споруду, що будувалася за виробленим заздалегідь планом. Існувала технологія побудови насипу, яка передавалася від покоління до покоління, від племені до племені і втрачена лише з прийняттям християнства на півночі України (988 р.) та ісламу на півдні (1312 р).

Понад 95 % курганів мають круглу в плані та конічну зі сплощеною верхівкою у перетині форму. Основним будівельним матеріалом слугували земляні “цеглини” у вигляді акуратно накраяного шматками дерну (вальків). Викладений вальками конус становив ядро курганної споруди. Щоб запобігти швидкому розмиванню насипу, схили трамбувалися, промазувалися глинистою сумішшю, обкладалися камінням, глиною, стовбурами дерев. Кам’яні (кромлех, крепіда) та земляні (ровики) конструкції дають змогу встановити первинні обриси кургану, кут нахилу схилів. Для курганів бронзового віку характерні періодичні добудови, пов’язані із здійсненням нових поховань у вже існуючу курганну споруду. Так поступово зростали діаметр та висота насипу. Якщо найбільш ранні енеолітичні кургани тяжіли до річкових долин, то споруди бронзового віку займають головним чином підвищені ділянки степових плато, вододілів, верхівки пагорбів. Така топографія підсилювала сприйняття кургану як монументальної споруди. В архітектурі курганів використовувалася також гра кольорів чорнозему, глини, дерева, різних порід каменю (вапняк, пісковики, граніти).

У процесі розкопок курганів виявилося, що не всі споруди мали правильну круглу форму у плані. Обриси окремих насипів, за контурами кромлехів та ровиків, реконструюються як овальні, іноді прямокутні. Односторонні прибудови до вже існуючого круглого кургану порушували симетрію споруди, робили її у зовнішньому сприйнятті “хвостатою”. Значного поширення у середовищі індоіранських племен набуло будівництво так званих довгих могил, особливо у середині та другій половині II тис. до н. е. Основу конструкції Довгої могили складали два-три первинні насипи, найчастіше круглі у плані, які з’єднувалися між собою кам’яними та земляними добудовами у формі алеї та валу з покатими схилами та сплощеним гребенем. У середній частині алеї і валу встановлювалася антропоморфна стела чи менгір.

Величний комплекс із трьох довгих могил можна й досі споглядати на верхівці Мамай-гори, при виїзді з м. Кам’янка-Дніпровська Запорізької області на Каховку. Наймонументальнішою спорудою типу довгих могил є Канат-могила у Північному Надазов’ї (висота до 6 м, довжина близько 500 м). На гребені довгого кургану “Кемі-Оба”, що біля Білогорська в Криму, був побудований кромлех із менгіром (кам’яним стовпом) у центрі.

Взагалі для курганних споруд характерна чіткість геометричних форм, що дає змогу М. О. Чмихову та Ю. О. Шилову вбачати у них не лише поховальні, культові, архітектурні, а й астрономічні споруди — обсерваторії. Отже, курган — споруда поліфункціональна. Функція кургану як поховальної споруди є головною, але не єдиною. Адже відомі курганні споруди, під якими зовсім не було поховання. Їх будували для здійснення певних ритуалів, і тут не можна виключати можливість використання курганних споруд для астрономічних спостережень.

Від початку 1970-х років Ю. О. Шилов висунув і обстоює гіпотезу, що частина курганів будувалася цілеспрямовано, як велетенські земляні скульптури людей, зміїв, тварин, птахів, адресовані небу. Адже споглядати їх можна було лише з висоти пташиного польоту. Антропо-, зоо- та теріоморфні форми мали окремі кромлехи, ровики, досипки насипів[411]. Ця гіпотеза лишається гостродискусійною. Позитивність її у посиленні інтересу до вивчення конструктивних особливостей курганних споруд.

Унікальну щодо курганної архітектури споруду у вигляді багатопроменевої зірки досліджено у кургані 3, названому місцевими жителями “Кінський Брід”, біля с. Виноградне на правому березі р. Молочної в Запорізькій області. Всього простежено 11 “променів”, викладених на схилах кургану доби ранньої бронзи з великих блоків глини. Іще один чи два “промені” були знищені кар’єром. Отже, споруда мала вигляд дванадцяти- чи тринадцятипроменевої зірки, з вівтарем у центрі, на верхівці кургану. Вівтар також був вибудуваний із глиняних блоків і оточений по колу доріжкою, притрушеною травою[412].

Кургани залишаються окрасою степового ландшафту — пам’ятками монументального мистецтва найкращого стану збереженості, приступними для візуального сприйняття.

Монументальна кам'яна скульптура бронзової доби упродовж тривалого часу була майже невідома, бо більшість виявлених зображень відносили до енеолітичної доби чи до ямної культури. Практично лише у 1980-ті роки відкрито нечисленні кам’яні фігури в ареалі поширення індоіранських племен у степовій зоні та фракійських у Карпатах. Отже, традиція монументального різьблення по каменю широко представлена скульптурою III та І тис. до н. е., не переривалася і у II тис. до н. е.

Величне антропоморфне зображення “голови-Сонця” відкрите в урочищі Камінь, біля с. Урич у північних передгір’ях Українських Карпат. Округле обличчя розмірами 2,5 х 1,5 м було витесане над входом до невеликого навісу та орієнтоване точно на південь. “Очі” та “рот” передані місяцеподібними заглибленнями, а “ніс” — рельєфом[413]. Близьке до цього зображення виявлено разом із комплексом фракійських наскельних малюнків у Родопах у Болгарії.

Індоіранські племена Південної України практикували виготовлення круглої скульптури. Виділено три класи скульптур: стели у вигляді плоских гарно оброблених брил без елементів зображення, антропоморфні стели, фалоїдні камні або ж менгіри.

Найбільш ранні в межах доби бронзи антропоморфні скульптури катакомбної культури. Виявлені 15 тяжіють до пізньоямних, але відрізняються від них значно меншими розмірами. Стели катакомбної культури завжди перекривають вхід до катакомби, що й пояснює їхні відносно невеликі параметри. Найвиразнішою є стела з Первомаївки на Херсонщині, яка передає поясне зображення бородатого чоловіка із складеними на грудях руками. Аналогічні скульптури вирізьблювали, напевне, і з дерева. Так, у похованні катакомбної культури біля с. Виноградне на Запоріжжі вхід до підземної усипальниці був закритий фалоїдним зображенням із дерева.

Н. О. Ніколаєва та В. О. Сафронов опубліковали два антропоморфні барельєфи, зафіксовані на стінах катакомби у кургані біля Горська на Луганщині. Це зображення бороданів із підкресленими бровами, западинами очей, носом та широко відкритим ротом, що кричить[414]. На жаль, рівень документованості цього відкриття та його вірогідність не можна перевірити, бо звіт за ці дослідження так і не був зданий до Наукового архіву Інституту археології НАН України.

Із пам’яток культури багатоваликової кераміки відомі лише дві антропоморфні фігури: кам’яна та дерев’яна. За розмірами вони близькі до катакомбних.

Ширше коло кам’яних фігур зрубної належності. Їх вже відомо понад десять у Нижньому Подніпров’ї та на Донбасі. Відносяться вони до тих же трьох класів, що й кам’яна скульптура інших індоіранських племен бронзової доби. Найвиразніша з антропоморфних стел цього періоду виявлена у ровику кургану 10 біля с. Велика Білозерка на Запоріжжі. Боковими виїмками виділена округла голова, а очі, ніс та рот намічені неглибокими борозенками.

Окремі антропоморфні та фалоїдні зображення виявлено також на пам’ятках сабатинівської та білозерської культур. За формою вони подібні до кам’яних фігур зрубної культури. Підкреслюючи безперервність індоіранської традиції виготовлення антропоморфних скульптур, слід зазначити, що скульптура бронзової доби виконана більш грубо та примітивно порівняно з шедеврами монументальної антропоморфної пластики племен ямної та кемі-обинської культур III тис. до н. е.

Антропоморфна та зооморфна пластика малих форм відрізняється від монументальної скульптури не лише розмірами, а й сферою обігу. Вироби малих форм призначалися для домашнього ужитку, супроводили людей у повсякденному побуті і готувалися ними до урочистих подій.

Від середини III тис. до н. е. в ареалі розселення індоіранських племен на півдні України, а особливо серед носіїв інгульської катакомбної культури набуло поширення виготовлення так званих модельованих черепів, тобто відтворення рис обличчя померлої людини на її ж черепі за допомогою спеціально підготовленої глиняної суміші. Технологія моделювання обличчя на черепі досить складна. З відтятої голови небіжчика видалялися усі м’які тканини. На лицеву частину очищеного таким чином черепа накладався тонкий шар пластичної маси (суміш глини, землі, подрібнених вуглинок, вохри та кісток на жировій основі). При цьому ретельно замазувалися порожнини очей, носа, вух, а далі моделювалися стулені повіки, ніс, щільно стиснуті губи. Пластичною масою вкривалася лише передня частина обличчя, від надбровних дуг до підборіддя. Змодельоване таким чином обличчя та вільна від глини тім’яна частина черепа додатково розфарбовувалися вохрою. Вже відкрито близько ста оброблених таких чином черепів. Усі зразки найліпшої збереженості позначені рисами індивідуальності, що дає змогу вбачати в них портрети людей доби бронзи. Більшість знахідок зосереджена у курганах, розташованих уздовж правого берега р. Молочної у межах Запорізької області.

Л. А. Новикова простежує традицію виготовлення модельованих черепів від VII—VI тис. до н. е. у Палестині до сучасних народів Океанії. На її думку, це та “лінія портрета” у мистецтві, що бере початок від натурального макету палеолітичної доби — одного з різновидів маски. Підмічено, що частина черепів з глиняними накладками є безобразною, коли процес моделювання обмежений лише замазуванням отворів лицевої частини черепа, тобто зняттям образу. Отже, другий етап моделювання — створення антропоморфного образу — призначався для обраних[415].

За доби бронзи майже переривається практика виготовлення дрібних статуеток жінок, що мала поширення у енеолітичних племен трипільської культури. Відгомін енеолітичної традиції простежений на трьох статуетках із поховання катакомбної культури біля с. Бірюкове на Луганщині. Крихітні зображення жінок з наміченою головою та трикутними стегнами орнаментовані по обрисам насічками і нагадують пізньотрипільські. Водночас ці фігурки близькі до статуеток з Ульських курганів доби середньої бронзи у Передкавказзі.

Певний розквіт дрібної глиняної пластики відбувався за доби пізньої бронзи у фракійських, праслов’янських та іранських племен. Його можна пов’язати з інтенсифікацією землеробства. Антропоморфні статуетки, як чоловічі, так і жіночі, трапляються вкрай рідко. Виділимо знайдену у Блигцанках Тернопільської області глиняну іграшку-брязкальце у вигляді чоловічої фігури. Досконалим зразком антропоморфної пластики є жіноча статуетка скрипкоподібної форми із фракійського городища Нижнє Кривче Тернопільської області. Вона вбрана у спідницю, підперезану паском на вузькій талії. Фактура тканини передана орнаментом у вигляді горизонтальної ялинки. Оголені груди позначені двома крапками. На шиї — дворядне намисто, на спину спадає довге волосся, заплетене у п’ять кісок. На руках та спині помітна татуїровка (?) — вертикальні ялинки. Голівка аналогічної статуетки виявлена на городищі Лисичники. Ці шедеври дрібної пластики виготовлені у стилі антропоморфних статуеток із Кікладських островів Греції[416].

Значно більшою є кількість глиняних фігурок тварин. Лише на території правобережного лісостепу їх виявлено 25. Здебільшого це домашня тварина взагалі, без конкретизації виду. В окремих зразках можна вгадати зображення свині, корови, коня, вівці. На поселенні культури Ноуа в Румунії виявлено фігурку дракона із роззявленою пащею та частоколом шпичаків на вигнутій спині[417]. Саме такий тип дракона згодом став популярним в українських керамістів. На відміну від трипільської зоопластики за доби пізньої бронзи фігурки виготовлялися ніби поспіхом, лише в окремих випадках пророблялися деталі. Можливо, вони призначалися для разового використання. У фракійського населення улюбленим був образ коня, у праслов’ян-білогрудівців — бика.

Окрему групу дрібної пластики складають фігурки пташок на конічній підставці. Вони відомі у праслов’янських племен Правобережної України. Зображувалася швидше за все курка, бо кістки саме цього птаха виявлено на поселенні Собківка біля Умані та на Чорноліському городищі. На спині та шиї птахів штриховкою позначене пір’я, а на одній із пташок із Висоцького могильника на Львівщині відтворена навіть ціла сюжетна композиція: три хрести у колах, бик, кінь, людина (?)[418]. У фракійських племен особливою популярністю користувався поряд із конем образ качки. Це підтверджується знахідками шумливих прикрас у вигляді зтроєних кілець та підвісок, на яких зображено качині голівки, із с. Кудринці Тернопільської та с. Смереківки Львівської областей[419].

Поряд з антропо- та зооморфними фігурками виготовлялися глиняні “палянички”, “коржі”, “зерна”, “пироги з начинкою”, фалічні зображення. Тема хліба користувалася підвищеною увагою у землеробських племен вже за доби бронзи. Носії катакомбних культур виготовляли керамічні моделі колисочок та санчат.

Якщо образотворче мистецтво за доби бронзи не набуло значного розвитку, то декоративне стало невід’ємною рисою усіх без винятку племен. Елементи його простежуються в оздобленні жител та поховальних споруд. Найліпше збереглися орнаментальні композиції на керамічному посуді, металі, кістці та камені, гірше — на дереві, майже зовсім втрачені на шкірах та тканинах.

Декоративне оформлення жител можна уявити в загальних рисах, і не так за матеріалами поселень, де воно практично не збереглося, як вивчаючи поховальні споруди — зменшені моделі реальних домівок. Коли долівки були не глинобитні, а дерев’яні, тобто дощані, їх фарбували у червоний колір. Фрагменти фарбованої дощаної підлоги зафіксовано на могильнику білозерської культури Степний Запорізької області. Безумовно, практикувалася побілка стін, особливо у глинобитних будівлях на дерев’яному каркасі. Використовувалися в оздобленні стін також інші фарби, зокрема червона, як Свідчать спостереження під час розкопок жител на поселенні білогрудівської культури біля с. Велика Андрусівка на Кіровоградщині. Дерев’яні стіни прикрашалися різьбленням. Так, на дерев’яних дошках попід стінами поховальної споруди у похованні зрубної культури біля с. Іванівни Дніпропетровської області були вирізьблені кола-колеса (?). Ткані килимки, плетені циновки, залишки яких раз у раз знаходять у могилах, використовувалися і в декоративному оформленні жител.

Значно більше спостережень маємо щодо декоративного оформлення поховальних споруд, особливо в ареалі поширення індоіранських племен. Тут широко використовувалися крейда та вохра в оформленні долівок, особливо при похованні осіб високого соціального статусу. Була вироблена техніка специфічного порошкового живопису вохрою по крейді або безпосередньо на грунті. Вона зафіксована у камерах понад 50 катакомб у вигляді зображення стоп людини, від однієї до чотирьох, солярних знаків, складного плетива ліній, загадкових зображень. Концентруються виконані вохрою знаки у передній частині камери, тобто біля входу. Аналогічна техніка порошкового живопису відома у декоративному мистецтві Північно-Західної Індії під назвою “ранголі”. Вісімкоподібні (стопи) та солярні знаки виконуються порошковою вохрою та золою на притоптаній землі біля порогу будівлі як обереги. Напрошується припущення, що індоарії принесли з собою Декоративну техніку “ранголі” до Індії з теренів України. Загалом же система декоративних знаків, яка використовувалася в оздобленні житлових та поховальних споруд, виконувала функції оберегів.

Репрезентативною ланкою декоративного мистецтва було виготовлення прикрас, які є важливим показником етнічної специфіки населення. Для доби бронзи відомі прикраси голови (діадеми, скроневі підвіски, сережки), шиї та грудей (гривні, разки намиста, медальйони), рук (браслети, персні, кільця), поясу (пряжки), ніг (браслети), а також шпильки, шумливі підвіски, гребінці тощо. Матеріалом для виготовлення прикрас могли бути бронза, золото, срібло, кістка, ріг, мушлі, різні породи каменю, бурштин, фаянси, гагат, кристалічний гіпс, дерево, шкіра.

На початку II тис. до н. е. своєрідний комплекс прикрас склався в ареалі поширення прабалто-слов’ян на півночі України. Типовим тут є Київський скарб у складі пластинчастої гривни, місяцеподібної підвіски та трьох скроневих підвісок верболистої форми. У прабалто-слов’ян відомі також дротяні діадеми, браслети, рурчасті пронизки, разки намиста з ікол тварин, бурштинові медальйони, підвіски, кільця. Інший набір прикрас походить з індоіранського ареалу півдня України: срібні дротяні скроневі кільця і прикраси, бронзові бляхи з пуансонним орнаментом, кістяні молоточковидні булавки, пронизки з гвинтовою нарізкою, фаянсове намисто, набірні браслети з бронзових обойм, бронзові медальйони та підвіски з литою імітацією шнура. Фіксується також обмін прикрасами між великими етнічними ареалами, що може бути пов’язане з практикою міжетнічних шлюбів.

У другій чверті II тис. до н. е. на теренах України переважає система прикрас індоіранського населення (носіїв культури багатоваликової кераміки). У чоловіків прикрасою одягу була кістяна чи рогова пряжка з одним-двома отворами, похідна від бурштинових кілець Прибалтики. Окрему групу становлять рогові зооантропоморфні пряжки з гачком, поширені лише в Лівобережній Україні. Коло жіночих прикрас ширше і включає жолобчасті округлі скроневі кільця, іноді плаковані золотом, гривні з крученого та плавкого дроту, вічковиді підвіски, рурчасті пронизки, намисто та набірні браслети з фаянсових ріжкових намистин. Цікаво, що близьким до індоіранського виявився гарнітур прикрас фіно-угорського населення з поховання у Хохольському кургані Воронезької області: кручена дротяна гривня, круглі жолобчасті скроневі та вічковида підвіски. Це свідчення прямих контактів між індоіранським та фіно-угорським населенням.

На північному заході України кістяні пряжки трапляються у праслов’янського населення постшнурових культур, але населення продовжує вже вироблені традиції у виготовленні прикрас (вербо-лисні скроневі підвіски та персні, шийні гривні, діадеми). Знайдені також прикраси з кабанячих ікол та фаянсове намисто.

У середині та третій чверті II тис. до н. е. гарнітур прикрас праслов’янського населення значно розширюється за рахунок різноманітних шпильок (з ромбічною, кільцевою, цвяховидною голівками, “кіпрського” типу, з протуберанцями тощо). Провідним елементом декору стає спіраль. Мотиви спіралі простежуються і в прикрасах іраномовних племен Східної України (дротяні персні та скроневі підвіски). Розвивається техніка оздоблення бронзових прикрас золотою фольгою. Намисто виготовляли з фаянсу та нефриту.

Яскравий сплеск ювелірного мистецтва спостерігається в останній чверті II тис. до н. е., і пов’язаний він великою мірою з міграцією фрако-іллірійських племен у Прикарпаття, Подністров’я та Правобережну Україну. У матеріалах Гордіївського курганного могильника на Вінниччині кількісно переважають вироби із золота (спіральні пронизки, трилопатеві пронизки, листовидні та двоспіральні підвіски білогрудівського типу, широкі браслети з гофрованих золотих платівок), бронзи (рурчасті, з шумливими кільцями та дротяні з спіралями браслети, шпильки з протуберанцями) та бурштину (намисто). Внаслідок фракійських впливів прикраси праслов’янського, іранського і навіть фіно-угорського населення України стають досить близькими. Серед нових типів прикрас слід назвати бронзові та залізні одно- та двопружинні фібули, скляне намисто, вироби з геширу.

Орнаментика є найбагатшим джерелом до вивчення декоративного мистецтва доби бронзи. Складними чи найпростішими візерунками вкривався посуд, керамічний та дерев’яний, вироби з бронзи, каменю, скла, шкіри, кістки, рогу та інших матеріалів. Саме в орнаментиці наочно спостерігається етнічна самобутність населення.

На початку II тис. до н. е. переважала шнурова техніка нанесення орнаменту на кераміку. Вона була поширена як у праслов’янських та прабалтійських племен півночі, так і в індоіранського населення півдня. Водночас у фіно-угорських племен протягом бронзової доби переважала накольчаста орнаментація, а у прафрако-іллірійців Закарпаття — врізна та рельєфна. У другій чверті II тис. до н. е. набуває поширення так звана багатоваликова кераміка, коли посуд прикрашався численними наліпними валиками, які утворювали складні візерунки з трикутних та ялинкових мотивів. Така орнаментика розповсюджена в індоіранському ареалі, а праслов’янське населення переходить від шнурової до прокресленої орнаментації. Окремі прокреслені лінії на кераміці нагадують колючий дріт або ж проорану борозну. У орнаментальних композиціях переважає мотив трикутника вершиною донизу.

Іранське населення другої половини II тис. до н. е. надає перевагу орнаменту у вигляді одинарного наліпного валика, частково відроджується шнуровий орнамент, відомий також гребінцевий. Валик поширюється і в орнаменті інших етнічних спільностей. Водночас стають популярними мотиви фрако-іллірійського орнаменту (канелюри, конічні та серповидні рельєфні наліпи), лискування зовнішньої та внутрішньої поверхні посуду. Гальштатські впливи позначилися на декоруванні кераміки як праслов’янських, так і іранських племен.

Орнамент на металевих виробах відомий менше внаслідок відносно невеликої кількості знахідок, але головні орнаментальні мотиви простежуються і тут. Робилися спроби імітувати шнур, валик, наколи у бронзі. Була відпрацьована технологія відливки орнаментального декору разом із річчю. Особливого поширення набув литий орнамент на кельтах. Відлиті речі прикрашалися також карбованим візерунком за допомогою долота та пуансона.

Унікальним досягненням різьбярів по каменю можна вважати орнаментальні композиції на кам’яних парадних сокирах в ареалі поширення індоіранських племен. Складні композиції з трикутників, напівкіл, колосків, зигзагів виконувалися у техніці рельєфу на тлі полірованої поверхні. Матеріалом для виготовлення таких сокирок слугував порфиритовий діабаз та інші тверді породи каміння.

Близько середини II тис. до н. е. на терени України поширився так званий карпато-мікенський стиль орнаментації виробів із кістки, рогу, металевих речей. Основу стилю становлять складні хвилеподібні композиції, виконані за допомогою циркуля. Рухаючи ніжку циркуля у двох рівнях, майстер створює вибагливі лопаті, гачки, та вигини “хвилі”. Тому цю техніку іноді називають “мікенською хвилею”. Високими зразками орнаменту карпато-мікенського стилю є декор срібних із позолотою кинджалу та шпильки з Бородінського (Бессарабського) скарбу, бронзового вістря до списа із Цюрупинська, кістяних голівок жезла з Херсонщини та Луганщини. Речі, прикрашені у карпато-мікенському стилі, виявлено в ареалі поширення прафракійських та індоіранських племен в Україні.

Своєрідна техніка виконання орнаменту металом по дереву практикувалася головним чином у племен індоіранської спільності. Дерев’яний посуд декорувався бронзовими стрічками, які, пронизуючи товщу стінок, утворювали геометричний візерунок, а також гвіздками та фігурними платівками. Деякі з таких платівок додатково прикрашалися пуансонним орнаментом. Особливо пишно прикрашалися дерев’яні чаші з Нижнього Подніпров’я та Північного Надазов’я. А чаші з Гордіївського могильника на Вінниччині були оздоблені золотими накладками. У ранньому залізному віці традицію виготовлення бронзового посуду з металевими декоративними накладками зберегли іраномовні кіммерійці, скіфи, сармати.

Орнамент виконував не лише декоративну функцію, він містив певну суму закодованої інформації. Окремі його елементи (трикутник, хрест, коло, налівколо, сегмент, ромб, зигзаг, хвиля, ялинка) мали семантику і могли бути прочитані сучасником. Відособлення окремих знаків від орнаменту, розташування їх у певному порядку вело до виникнення писемності. Далі від інших щодо цього просунулися племена іранської спільності, на кераміці яких (134 посудини) виявлено як окремі “значки”, так і їхні рядки, прошкрябані гострою паличкою по сирій глині ще до випалу. Класифіковано 33 види знаків. Але спроби їх прочитання ще не дали позитивного результату. Це ще не писемність у повному розумінні цього слова, а лише рух до неї. Окрім кераміки, знаки відомі на виробах із металу, кістки, каменю.

Від розуміння семантики окремих знаків та зображень можна прийти до розуміння деяких сюжетів мистецтва доби бронзи. Є й окремі сюжетні малюнки. Так, на торфовищі біля Путивля знайдено половину нижньої щелепй бика із схематичним зображенням будівель обабіч шляху, череди корів та коней, що тягнуться до села, та відособлений клаптик поля. На іншому боці щелепи вигравіруваний складний геометричний орнамент[420]. На цій речі, яка, можливо, була калатачкою шамана, відтворено картину землеробсько-скотарського осілого побуту, характерного для доби бронзи. Можливо, на калатачці відтворено уявлення людини бронзової доби про реальний та потойбічний світи, медіатором між якими був шаман.

На іншому торфовищі біля с. Дударків на Київщині виявлено рогову сокирку із сюжетними малюнками на двох площинах. Збереглася лише одна половина знаряддя з гравірованим зображенням процесії тварин (свиня, осел, кінь) довкола солярного знаку та символічного дерева — пальми. Традиційно цю знахідку пов’язують з добою бронзи, але осел та пальма насторожують. Тим більше, що аналогічна трактовка пальми відома на рельєфах часів Асаргаддона та Ашурбаналала в Ассірії, а це вже VII ст. до н. е. Та незалежно від конкретизації дати цієї знахідки можна дійти висновку, що сюжет, пов’язаний із зображенням вервечки свійських тварин, був найпопулярнішим для бронзової доби. Його можна розгледіти і на кількох посудинах, і на окремих брилах Кам’яної Могили.

Серед племен індоіранської спільності відомі композиції із знаком бика (трикутник з ріжками) у центрі, які сприймаються окремими дослідниками як умовна передача дванадцяти сузір’їв зодіаку — дванадцяти сонячних місяців року[421]. Низка сюжетів пов’язана з уявленнями первісної людини про тричленну побудову Всесвіту з підземною, земною та небесною сферами. Центральним елементом такої композиції є дерево або ж антропоморфна фігура — оранта. Усі сюжетні малюнки створювалися виходячи з потреб культової практики, а не для задоволення естетичних уподобань.

Культи та обряди

Підпорядкованість мистецтва бронзової доби культовій практиці сумнівів не викликає. Виявлено численні культові споруди та ритуальні речі, прояви окремих культів. Заслуговують на увагу похоронний обряд та ігри як показові елементи духовності.

Культові об’єкти обстежені у різних куточках України — на горах, пагорбах, рівнинах та у лісі. Влаштовувалися вони як у селищі, так і на могильниках. Окремим типом святилищ є зольники. Не страх та безпорадність перед могутніми силами природи спонукали людей до утвердження святинь, а потяг до взаємопорозуміння з ними, пошук компромісу як запоруки стабільного функціонування соціальних організмів.

Маємо незаперечні свідчення використання, як культових, пам’яток природи — печер, навісів, скель та лисих гір. Одвічно використовувалися для виконання релігійних церемоній гроти та навіси Кам’яної могили на р. Молочній. Площини таких святилищ прикрашалися малюнками та скульптурою, на них влаштовувалися вівтарі. Отже, природний об’єкт добудовувався перед виконанням на ньому певних ритуалів. При цьому шанувалися як старі малюнки, вже оточені ореолом легенд, так і нові, орієнтовані на ідеологічні доктрини сьогодення. В заплаву р. Молочної, до Кам’яної Могили, у певні пори року сходилися та з’їжджалися не лише місцеві жителі, а й представники інших регіонів Причорномор’я та Надазов’я.

У пониззі Південного Бугу височить інший культовий об’єкт — скеля Кременчук — над заплавою лівого берега річки у полі зору численних селищ із розвиненим кам’яним домобудівництвом. На скелю орієнтовані ланцюжки курганів на плато обох берегів. На сплощеній верхівці Кременчука досліджені матеріали доби середньої та пізньої бронзи але-відсутні ознаки жител. Зате вирізняються кілька величезних кам’яних брил підромбічної форми, що могли слугувати вівтарями.

Святилище в урочищі Камінь біля с. Урич у Карпатах мало вигляд навісу з величезною антропоморфною головою над входом, витесаною із скелі. Тім’яна частина голови переходила у невеликий майданчик із слідами інтенсивного обпалу. Потрапити на цей майданчик можна було по вирубаному у скелі карнизу. Площини скель довкола вкриті солярними знаками.

Цікава печера Малої Академії наук у гірському Криму. Вона становить собою порожнину у скелі довжиною 35 м, шириною до 5 м та висотою 7—8 м. У найдальшому кінці цього підземелля розташовувалося природне нагромадження каміння з рівним майданчиком на висоті 4,5 м від дна печери. Над ним, на стінці печери вирізьблені хрест та кругла антропоморфна личина. Між краєм вівтарного майданчика та стіною зяяло провалля, куди скидали жертовних тварин. На думку А. О. Щепінського, зображення датуються кінцем ІІІ — першою половиною ІІ тис. до н. е.[422] Подібні культові комплекси відомі також на Донеччині, острові Хортиця та в інших областях держави.

Більше інформації маємо щодо святилищ, влаштованих у курганах. Тут слід зауважити, що курган, крім поховальної та архітектурної споруди, виконував функції святилища, як місця зберігання батьківських могил і можливого контакту з потойбічним світом. Невеличкий курган із похованням конкретних предків відігравав певний час роль сімейного святилища. Але виявити сліди культових відправ удається не завжди. Інша річ велетенські курганні споруди чи конструкції якоїсь особливої форми. Досліджуючи їх, постійно стикаєшся із залишками культових споруд.

Матеріали розкопок свідчать, що освяченню підлягали місця спорудження майбутніх курганів. І ще до влаштування першого поховання тут певний час функціонували невеликі ритуальні майданчики, оточені ровиком, викладкою з кам’яних брил та грунтовою огорожею. Форма такого майданчика звичайно буває кругла в плані, що пов’язано з вірою у магічну рятівну силу кола, що захищає людину, живу чи у стані небуття, від зовнішніх недоброзичливих сил. У центрі майданчика або ж в огорожі іноді встановлювалася кам’яна чи дерев’яна статуя, з вівтарем перед нею. Поховання небіжчика відбувалося як у середині кола, так і за його межами, збоку. Після цього будувався курган, на сплощеній верхівці якого встановлювався новий культовий майданчик. Згодом його місцерозташування могло ще декілька разів мінятися у процесі здійснення нових поховань та розбудови насипу.

Підкурганні та курганні святилища відомі в ареалі поширення індоіранських племен. Простежується еволюція культових споруд від переважно круглої форми за доби ранньої та середньої бронзи до видовжено підпрямокутної у пізньому бронзовому віці. Серед перших особливо відомий комплексом ритуальних споруд курган 3 біля с. Виноградне на р. Молочній, згадуваний при розгляданні архітектури курганів. До вівтаря на сплощеній верхівці насипу вели дві вимощені камінням та щебенем дороги із встановленими на обочинах стелами. Сюди ж була завезена величезна кам’яна брила, що нагадувала обрисами сокиру. На одному з попередніх етапів свого існування це ж святилище нагадувало багатопроменеву зірку з вівтарем у центрі.

Особливе враження справляють культові споруди у вигляді кам’яних алей та валоподібних земляних конструкцій, які з’єднують у один комплекс по кілька курганів або ж височать на вододілах самі по собі. Вони посідають центральне місце у курганних групах і можуть розглядатися як святилища вищого рангу. На це вказує як їхнє особливе розташування, так і відносно невелика кількість. На Дніпропетровщині одна довга могила припадає на 30 курганів[423]. У межах кам’яних алей та валів оформлювалися спеціальні вівтарні майданчики із статуєю. Значна довжина подібних споруд, яка іноді перевищувала 100 м, давала змогу влаштовувати урочисті процесії за участю великого числа людей. Серед досліджених святилищ виділимо кам’яну алею біля с. Баштанівка на Одещині та на могильнику Кічкас II у Запоріжжі, валоподібні споруди біля с. Вільна Україна на Херсонщині, Шахтарськ на Донеччині, с. Терни Дніпропетровської області.

Укріплене з довгих боків подвійними кам’яними стінами, святилище біля с. Сусаніне у Західному Криму мало ступінчасту конструкцію. У підошві зовнішнього фасу північної стіни виявлено два антропоморфні ідоли, поставлені вертикально. Після кількох добудов біля східної поли цієї споруди було здійснено поховання під кам’яною закладкою.

В окремих випадках спостерігається концентрація до п’яти довгих могил у складі однієї курганної групи. Тут можна говорити вже про своєрідні ансамблі святилищ — культові центри племінного, а може, і міжплемінного рангу. Взірцем є ансамбль довгих могил на верхівці Мамай-гори понад Кам’янкою-Дніпровською Запорізької області, біля відомої переправи через Дніпро. Оскільки курганний обряд поховання за доби бронзи був поширений на всіх теренах України, то й культові споруди в курганах використовувалися різними етнічними групами населення.

Інформація щодо культових споруд на поселеннях набагато бідніша. Дві з них досліджені на праслов’янському селищі Пустинка на Дніпрі, на північ від Києва. Споруди були розташовані у центральній частині селища. Перша з них мала форму ротонди. У середині кільця, утвореного десятьма стовпами, був довгастий рівчачок, засипаний уламками обпалених зернотерок. Серед них знайдено фрагменти кераміки з рослинним мотивом та відбитками зерен. Форма другої споруди — п’ятикутна, заглиблена на 1,25 м у материк. У центрі трикутної прибудови виявлено жертовник круглої форми (діаметр 0,5 м), засипаний попелом, поряд — розвал пишно орнаментованої посудини. У п’ятикутному приміщенні знайдено два вогнища та шість лунок із перепаленими кістками. Аналіз здобутих матеріалів свідчить про те, що перша споруда була пов’язана із землеробським культом, а друга — з культом мертвих. Наземну споруду із жертовником виявлено також на Почепському селищі прабалтів, синхронному Пустинці (рис. 181)[424].

В ареалі розселення північноіранських племен, на селищі Усове Озеро в заплаві Сіверського Дінця культове місце досліджене у найвищій відмітці берега, збоку від жител. На вирівняному майданчику розміщувався жертовник — вимостка з кісток тварин, покладених на прошарок світлого піску з домішками білої глини. Костище мало прямокутну форму і було орієнтоване з північного сходу на південний захід, розміри — 1,8 х 1,5 м. Серед знахідок — два крем’яні ножі, шматочки обпаленої глини, кераміка, абразивний камінь. Довкола жертовника зафіксовано багато попелу.

До культових відносять також зольники. Виявлені вони іще 1918 року в с. Білогрудівка біля Умані, залишені праслов’янським населенням. Найліпше досліджені зольники, що поряд із селищем Собківка Кіровоградської області. Між житлами та зольниками (а їх тут виявлено 34) протікав струмок. За зовнішніми ознаками зольник нагадує невеличкий курган, але не містить у собі поховань. В основі кожного зольника залягає шар золи 0,3—1 м завтовшки. Він містить культурні залишки або кілька зольних плям. Зверху зола перекривалася конусом чорнозему глибиною 0,2— 0,8 м. Численні знахідки (уламки невеликих посудин, багато мініатюрних малих, прясла, глиняні “палянички”, статуетки, крем’яні вкладні до серпів, окремі вироби з кістки та бронзи) концентруються у зольному шарі та відсутні у чорноземі).

Відомі зольники також і у дофракійського населення Подністров’я та у північноіранських племен степової смуги. На особливу увагу заслуговує Новоселицький зольник на Одещині. Він влаштований на лівому березі р. Сарата, 0,7 км на захід від селища Зарічне II. Основою зольника є кам’яна кладка, вкрита шаром золи. Золу, у свою чергу, перекриває кам’яний панцир (діаметр 20 м, висота 1,1 м). Під час розкопок цього зольника виявлено ритуальні поховання черепів биків та коней, зернотерка, “палянички”, уламки кераміки. Згодом Новоселицький зольник став використовуватися для поховань, як звичайний курган[425].

За характером знахідок зольники слід відносити до пам’яток землеробського культу. Показово, що серед землеробського населення лісостепу традиція використання зольників існувала близько тисячі років, а в скотарському степу вона простежується лише як короткочасний епізод, пов’язаний з підвищенням ролі землеробства у максимально сприятливій кліматичній ситуації XIV—XIII ст. до н. е.

Не можна обійти увагою також невеличкі сімейні жертовники у житлах. Так, у житлі 5 селища Пустинка поряд із вогнищем розміщувалася кам’яна вимостка округлої форми, вкрита шаром необпаленої глини. На неї поклали два глиняні вальки яйцеподібної форми. Виявлено жертовники і в інших житлах Пустинки. Подібні комплекси досліджені також на кількох поселеннях Центральної та Південної України, де мешкали північноіранські племена. На Іллічівському селищі Донецької області у житлі 2 між вогнищами був зведений жертовник із пісково-крейдяної маси у формі круглої тумби. Довкола стояли чотири посудини, одна з яких використовувалася як курушка, і лежала нефритова голівка булави у ямці (рис. 180)[426]. Біля південно-східного кута житла 5 на Усовому Озері зафіксовано овальний майданчик з ошлакованого піску, на якому були складені дві глиняні фігурки тварин, три яйця та два коліщатка з наскрізними отворами. “Столик”, викладений з глиняних вальків, та 12 “паляничок” знайдено поряд із кам’яним черенем вогнища на селищі Ушкалка на Херсонщині[427]. Інший жертовник поряд із вогнищем виявлено у напівземлянці Чикалівського селища на Кіровоградщині. Між ними у ямці лежали “палянички”, зооморфна фігурка, два червоно-фіолетові камені та ступир[428].

Рис. 180. Селище Іллічівка. План та інтер'єр житла зрубної культури з жертовником. Реконструкція Т. О. Шаповалова

Рис. 181 Пустинка. Жертовник із культової споруди ІІ

Рис. 182. Ритуальний посуд культури багатоваликової кераміки:

1 — Василівка; 2 — Троїцьке, курган 4, поховання 21; 3 — Садове

Як домашні жертовники використовувалися і власне вогнища, під якими на селищах Пустинка, Долинське, Круг, Волинцеве, Чикалівка, Іллічівка та інших було виявлено вотивні посудинки, прясла, глиняні ложки, зернотерки тощо. Наведені факти засвідчують насиченість духовного життя племен бронзової доби.

Коло культових предметів досить різноманітне як за формою, так і за матеріалом, з якого виготовлені. Вони включають і витвори мистецтва: антропоморфні стели, менгіри, дрібну пластику, речі, оздоблені складними малюнками, загадковими знаками, прикраси тощо. Серед численних форм посуду, призначеного для зберігання сипучих речовин, вжитку та готування їжі, трапляються окремі, які використовувалися переважно у культовій практиці. Найяскравіші зразки культового посуду походять з ареалу розселення індоіранських племен у степовій зоні України, що цілком відповідає свідченням писемних джерел та етнографічним даним. Так, чаша була одним із трьох-чотирьох предметів, спущених богами іраномовних скіфів на землю людям, і стала становою ознакою духовних осіб. У ній зберігався священний напій індоіранців сома (хаома), вичавлений за допомогою ступки та песта з м’якоті мухомора[429].

На початку II тис. до н. е. типовим різновидом ритуального посуду були так звані курушки, якими користувалися, зокрема, для обкурювання поховальних споруд. Курушки складалися із чаші з відділенням для пахощів та хрестоподібної, круглої чи квадратної ніжки піддона. Їхня зовнішня поверхня вкривалася пишним орнаментом. Окремі елементи останнього підфарбовувалися вохрою. Використання вохри у декорі є важливим показником належності посудини до розряду культових. Пізніше серед культового посуду переважають півсферичні чаші з фігурними виступами з одного боку та амфорки, з наскрізно проколотими вушками. Такі чаші та амфорки виготовлялися не лише з глини, а й з дерева та необпаленої остеокерамічної маси. Посудини з остеокерамічної маси призначалися виключно для обрядових дій, оскільки їхнє утилітарне використання було неможливим унаслідок крихкої структури. Фактично таким чином створювався образ, муляж, посуду у натуральну величину[430].

За доби пізньої бронзи набір культового посуду помітно розширився за рахунок металевих зразків. Вельми ефектний вигляд має золота дворучна чаша із Крижовліна Одеської області, що повторює зразки ювелірного мистецтва Мікенської Греції. Можна припустити, що нею користувалися в особливо урочистих церемоніях. Бронзова чаша виявлена в одному з курганів Луганщини і є виробом місцевих майстрів. М. М. Чередниченко звернув увагу на схожість авестійського жертовника атеш-гах у формі металевої посудини з клепаними казанами доби пізньої бронзи, переважна більшість яких походить із теренів України. Звичайно ж, великі бронзові казани використовувалися не лише у культових, а й у суто утилітарних цілях.

До культових віднесені дерев’яні чаші, окуті металевими платівками. Висловлено припущення, що ними супроводжувалися поховання жерців[431]. В одному з гімнів “Рігведи” є пряма вказівка на те, що у таких посудинах зберігався напій сома[432].

Цілком логічно, що понад 30 знахідок подібних чаш локалізуються в ареалі розселення індоіранських племен, в усіх культурах цієї мовної спільності. Залишки дерев’яних чаш із золотим окуттям виявлено і в фракійському ареалі (Гордіївський могильник), що може бути пояснене впливами степового населення у духовній сфері.

У різноманітних обрядах, напевне, використовувалися численні посудини із прокресленими, рельєфними, відтиснутими шнуром чи тасьмою знаками, що трапляються у культурі усіх етнічних спільностей бронзового віку України. Ліпший зразок такої чаші виявлений у кургані біля с. Прядівки на Дніпропетровщині. Її зовнішня поверхня вкрита вохряним ангобом, а на червоному тлі зроблено розпис жовтою фарбою: подвоєні кінські голівки, хрест, трикутники, городки.

Особливу групу культових речей праслов’янського населення складають мініатюрні посудинки. Вотивний характер засвідчують численні знахідки їх саме на культових об’єктах. Від 30 до 35 посудинок знаходили у білогрудівських зольниках; біля вогнищ та домашніх жертовників також постійно знаходять вотивні посудинки, не кажучи вже про поховання. Іноді у тісті мініатюрних посудинок вдається виявити домішки вигорілих зерен, колосків. Узагалі ж їх виготовляли з погано відмуленої глини для одноразового використання.

Культові знаряддя складають нечисленну, але яскраву категорію артефактів. Найвиразнішим комплектом ритуальних знарядь є ступир та ступка, які у широкому плані символізують природу чоловіка та жінки. Етимологічна спорідненість[433] “ступиря” та “ступи” засвідчена в індоєвропейських мовах. Звичайно, що цими знаряддями послуговувалися у повсякденному побуті, так само, як і сьогодні. Але використання ступиря та ступки у поховальному ритуалі, а також фольклорні свідчення того, що ці знаряддя виступають атрибутами Баби-яги, охоронниці царства мертвих[434], змушують нас розглядати їх як культові речі, коли вони трапляються у похованнях чи при жертовниках. Ступирі, що датуються початком II тис. до н. е., відзначаються простотою форм, а більш пізні можна віднести до зразків камнерізного мистецтва. Вони поділяються на три типи: грибовидні з пуп’янками, грибовидні з валиком або виступом на шийці, плавкотілі[435]. Ступирі другого та третього типів мають фаломорфні обриси. Половина всіх відомих знахідок фігурних ступирів зосереджується на теренах України. Така ж еволюція простежується і в формах ступок. Якщо ранні відзначаються недбалою технікою обробки каменю, то пізні — фігурні, на конічній ніжці. Їх використовували у парі з фігурними ступирями, оскільки діаметри заглиблення ступки та робочого краю ступиря збігаються. У деяких ступках виявлено залишки вохри. В обрядових діях скотарських племен півдня на початку II тис. до н. е. використовувалися кам’яні вівтарики, зручні для транспортування. У Музеї історії запорізького козацтва на острові Хортиця зберігається вівтарик трикутної форми. Кожен верхній кут цього виробу закінчується антропоморфною личиною.

Рис. 183. Магічні вироби з кістки із зображеннями: І — Іллічівка; 2 — Путивль

Невелика серія жертовних ножів виділена на матеріалах бронзового віку Східної Європи[436]. Найбільш ранньою знахідкою цієї групи є кривий ніж із поховання доби ранньої бронзи біля с. Сватове на Луганщині[437]. Для жертовних ножів показовим є асиметричність леза, яке закінчується відігнутим убік кінцем. У Сватівському комплексі жертовний ніж був покладений поряд із звичайним, листовидної форми. Цей факт підкреслює різне функціональне навантаження названих знарядь. Добою пізньої бронзи датуються жертовні ножі з селища Вознесенка у Запоріжжі та із с. Єлисеєвичі у Північному Надазов’ї. Такі ножі використовували для забою та розробки жертовних тварин, зокрема на поховальних церемоніях. До культових знарядь також можна віднести згадану вище колотачку шамана з-під Путивля (рис. 183, 2) та двозубе знаряддя, вирізьблене із стегнової кістки людини, виявлене у ровику культової споруди на кургані 17 біля с. Виноградне Запорізької області. Використання кісток людини у косторізній справі не може бути пояснене браком відповідної сировини тваринного походження. Швидше це один із проявів магії, так само як і використання модельованих черепів.

Амулети входили складовими елементами до набору прикрас, виконуючи магічну захисну функцію оберега. Враховуючи невелику кількість знахідок амулетів у похованнях, слід припустити, що володіння ними було доступним не кожному. В індоіранських племен таким амулетом або навіть, як вважає В. Я. Кияшко, фетишем були молоткоподібні шпильки та рогачки, вирізьблені з кістки та рогу. Серед різних етносів трапляються амулети з просвердлених ікол хижих тварин. Для праслов’ян та прабалтів показові кільцевидні підвіски з бурштину та вічковидні бронзові. Серед прафрако-іллірійського населення Закарпаття були поширені медальйони з місяцеподібними підвісками у формі закручених досередини волют. Однак незрівнянно більшою популярністю у представників різних етнічних груп користувалася солярна символіка, коли дрібним речам особистого вжитку надавалася форма хреста, кола та хреста, вписаного до кола. Побутували також амулети у вигляді мініатюрних копій, знарядь праці (серпиків, сокирок, молоточків, гачків та ін.).

Розквіт землеробства за доби пізньої бронзи сприяв поширенню металевих амулетів у вигляді високого трикутника, увінчаного трьома хрестоподібно розташованими кільцями, які нагадують обрис жінки. І. К. Свєшніков відзначив схожість таких підвісок із давньоєгипетським символом “анх” — ієрогліфом “життя”[438]. Як амулети використовували окремі кістки тварин, роблячи у них отвори для підвішування, зокрема метаподії бика та коня[439].

Бронзовий вік позначений особливим розвитком солярного культу на всіх континентах Старого Світу, як у перших цивілізаціях (Єгипет, Месопотамія), так і у первісних племен. Поклоніння Сонцю пов’язане з успіхами у розвитку скотарства, землеробства, металообробки. Таким чином, економічний прогрес надав нового імпульсу розвиткові духовної культури. Огляд ритуальних споруд та предметів культу показує, що в курганах, кромлехах, ровах, огорожах, зольниках, жертовниках, вівтарях, головним конструктивним елементом є коло — найпоширеніший символ Сонця. Солярна символіка (коло, хрест, та їхні комбінації) зафіксована в наскельних малюнках, на посуді ритуального призначення, амулетах, клейнодах, зброї (рис. 184). В індоіранських племен солярний знак нерідко подавався у вигляді свастики. На нашу думку, обряд поклоніння Сонцю відбувався на згаданих вище святилищах округлої форми, біля вівтарів згідно з найважливішими календарними обрядами, а також на висотах біля наскельних зображень світила. Із появою легкої швидкохідної колісниці, з колесами на шпицях та запряженої кіньми, образ Сонця став асоціюватися з умовним чотиришпицевим колесом із крапкою або кружальцем у центрі, на перехрещенні шпиць. Складається міф про сонячну колісницю, запряжену небесними конями або ж птахами. Візницею на ній виступає сам сонячний диск — уособлення світила. Елементи солярного міфу відображені, зокрема, на так званих кінських брилах Кам’яної могили, де домінують солярні знаки, коні, колісниці.

Рис. 184. Керамічні вироби з малюнками та знаками

Якщо Сонце є вогнем небесним, із рухом якого пов’язані річний господарчий цикл та регулярна зміна пір року, то повсякденне життя не могло обійтися без вогню земного, що палахкотів у кожній оселі. Уявлення про велику очисну силу вогню увійшло у свідомість людини, бо підтверджувалося на практиці. Вогнем очищалося місце будівництва житла та поховальної споруди. Великі багаття та малі вогнища палали на святилищах і перед домашніми вівтарями. У мешканців лісостепу культ вогню засвідчений численними зольниками, де місцевлаштування величезного багаття, після відповідних культових церемоній, увічнювалося земляним насипом. Населення степової смуги було менш схильним до влаштування грандіозних вогнищ за браком деревини, але й воно віддавало належне вогненному ритуалу, користуючись жаровнями чи курушками.

У власній оселі члени сім’ї поклонялися духові домашнього вогнища. Поряд з останнім, як правило, розташовувався невеличкий вівтарик. Жертвоприношення здійснювалося колосками злаків або глиняними “паляничками” з домішками зерен. Забивалися тварини та птахи або ж приносилися у жертву їхні глиняні подоби. Такі обряди мали у майбутньому гарантувати приріст сім’ї, худоби та рясний урожай.

Поклоніння Сонцю, вогню та домашньому вогнищу взаємопов’язані і не піддаються чіткому розмежуванню, принаймні на археологічному матеріалі, так само як і вогненна та солярна символіка. Ряд дослідників саме із солярно-вогняного циклу обрядів виводить звичай кремації[440]. Спалення небіжчиків мало значне поширення у праслов’янських, прабалтійських, фракійських та фіно-угорських племен України і вибірково використовувалося в індоіранському середовищі. Душа небіжчика з димом поховального багаття могла піднятися до неба чи опуститися у землю, зникнувши за обрієм. Отже, вогонь сприймався як універсальний медіатор, зв’язковий, що з’єднував при виконанні певних ритуалів підземний, земний та небесний світи.

Суб’єктами поклоніння у населення бронзової доби в Україні виступали окремі види свійських тварин, птахи, змії. Зосередимо увагу лише на показових фактах.

Рис. 185. Горщик із с. Бахмутівка з парними схематичними зображеннями “людини” та “стріли”.

Згідно з розрахунками астрологів, Україна розташована під знаком Тільця. Слід відзначити, що саме бик виступає найшанованішою твариною у II тис. до н. е. на теренах нашої держави. Є суто економічне пояснення цього явища — велика рогата худоба переважала серед свійських тварин у більшості етнічних груп населення, щедро постачаючи людям молочні продукти, м’ясо, шкіру та кістки. Водночас М. О. Чмихов настійно доводить, що аборигенам України вже був відомий зодіакальний цикл і серед інших знаків Зодіаку вони вирізняли знак Тільця. Названий знак, зокрема, наявний на ритуальному посуді індоіранців, у їхній знаковій системі.

Серед невеликої групи дрібних ідолів теж переважав бик[441]. Ю. О. Шилов простежує декілька курганів та досипок, які у плані нібито дають обриси бичачої голови та рогів, та пов’язує їх із культом Тільця. У праслов’янського населення лісостепу образ бика наявний на дрібній глиняній пластиці. Звичайно, можна піддавати сумніву деякі з наведених фактів, спостережень та інтерпретацій, але лишається незаперечним, що жоден інший представник фауни не має такої виразної іконографії у II тис. до н. е. У цьому переконує і комплекс малюнків на “бичачих” брилах Кам’яної могили, де образ бика має глибокі іконографічні традиції, починаючи з “протобика”.

З огляду на наведені факти не дивно, що саме велику рогату худобу найбільше приносили в жертву. Черепи та інші частини кістяків тварин цього виду постійно знаходять у насипах курганів, при поховальних спорудах, на святилищах та зольниках біля вівтарів. У кургані поблизу с. Комишуваха Донецької області ритуальний майданчик обмежувався черепами чотирьох биків по кутах, а п’ятий череп був покладений при верхівці насипу. Жертовна тварина виступає тут як супутник померлого під час його переходу на той світ. Шкірою бика чи корови накривали поховальну споруду. Можливо, навіть виготовляли опудало тварини, бо в курганах 14 та 16 біля с. Морокіно Харківської області над дерев’яними трунами-зрубами череп, чотири кінцівки ніг та хребці хвоста розташовувалися у такому порядку, ніби тварина нависала над зрубом[442].

Шанування коня як культової тварини спостерігається ближче до середини та у другій половині II тис. до н. е. внаслідок використання цієї тварини як тяглової сили. У цей час відомі зображення коня у фракійських, праслов’янських та іранських племен. У фракійського населення кінь кількісно переважав серед інших видів свійських тварин. Отже, і тут можна вбачати певні економічні передумови поклоніння саме коню. При культових церемоніях кінь виступає як жертовна тварина. Так, на Новоселицькому зольнику Одеської області зафіксовано жертвоприношення одинадцяти коней. Черепи тварин були покладені дугою у південно-східному секторі зольника, причому чергуючись тіменем то догори, то донизу, що мало символізувати одвічне протистояння життя та смерті. У первісному мистецтві мертва істота зображувалася головою вниз.

Як засіб пересування кінь відігравав значну роль у поховальному ритуалі, перевозячи померлого у потойбічний світ. Функції коня та вола щодо цього збігаються. Тому черепи, а іноді і кістяки коней трапляються у насипах курганів та на перекриттях поховань, у комплексах святилищ та жертовників. Для особливо’ урочистих випадків робилося опудало коня. Залишки такого опудала виявлено над похованням 3 у кургані 5 біля с. Новогупалівки Запорізької області. Тіло небіжчика було закрите двох’ярусним дерев’яним щитом, на який і поставили опудало коня. При дослідженні тут було знайдено череп, кістяк та кінцівки ніг. У сусідньому кургані відзначено жертвоприношення семи коней та чотирьох овець, що стосується цього ж часу.

Розвиваючись, культ коня поступово витісняє вшановування бика, хоча ще протягом деякого часу згадані культи співіснують. Матеріали дослідження наскельних малюнків Кам’яної могили свідчать, що брили із зображенням биків відносяться до першої половини II тис. до н. е. Після руйнування цих брил з’являються малюнки з конями[443].

За доби бронзи відомі поклоніння й іншим живим істотам: вівцям, свиням, птахам, зміям. Система вірувань була досить складною та різноманітною у різних груп населення.

Поховальний культ залишив нам найбільшу кількість матеріальних свідчень і виступає як одна з форм релігії, пов’язаних із культом предків. Тож розділити їх на археологічному матеріалі практично неможливо. Поняття “поховальний культ” охоплює сукупність релігійних обрядів, що стосуються померлих, та пов’язані з цими обрядами вірування[444]. На жаль, відомі вади археологічної інформації не дають можливості простежити ряд дій із тілом небіжчика. Тому доводиться звертатися до етнографічних джерел.

Враховуючи, що населення України у бронзовому віці було індоєвропейським, за винятком невеликого масиву фіно-угрів на північному сході, за основу взята схема поховального обряду індоєвропейців, розроблена на лінгвістичному та етнографічному матеріалі.

Реконструйовано такі фази індоєвропейського поховального обряду: 1) приготування тіла до поховання, початок оплакування та трауру; 2) транспортування тіла до місця поховання на возі; 3) віддання тіла разом із жертовними тваринами, а іноді і людьми вогню в основному варіанті обряду, землі та воді в інших його варіантах, узливання вина у вогонь; 4) створення із кісток небіжчика його зображення, тобто ритуального двійника; 5) спорудження тимчасового житла для двійника небіжчика; 6) поховання урни з кістками. Суть ритуалу полягає у символізації переправи до іншого світу[445].

Ця схема, запропонована Вяч. Вс. Івановим, загалом відповідає археологічним фактам бронзової доби, що підтверджує можливість етнічних реконструкцій за археологічними джерелами. Де в чому вона має бути доповнена та перевірена.

Першу фазу похоронного обряду (приготування тіла до поховання, початок оплакування та трауру) на археологічному матеріалі простежити важко. Відомі окремі спроби муміфікації та надання небіжчикові певної пози, коли тіло доводилося зв’язувати. Здебільшого померлого укладали у зібганому положенні на лівий чи правий бік, рідше — на спину із зігнутими у тазових та колінних суглобах ногами, практикувалися і випростані поховання.

Друга фаза обряду (транспортування тіла на возі до місця поховання) документується наявністю за доби бронзи возів, запряжених спочатку волами, а потім кіньми. Деталі таких возів виявлено при дослідженні поховальних пам’яток. Відомі зображення поховальних кортежів у мистецтві індоіранських та фракійських племен. Проте транспортні залишки, використовувані при похованні, не обмежувалися візками. У зимову пору року послуговувалися саньми, а біля с. Чорнокінці на Тернопільщині виявлено залишки кремації у дерев’яному човні[446].

Третя фаза (віддання тіла вогню, землі чи воді) зафіксована у перших двох варіантах у всіх етнічних груп населення України бронзової доби. Загалом практика трупоспалення переважала у праслов’янського, прабалтського та фракійського населення, в інших групах фіксується спорадично. У цей же час обряд інгумації, тобто поховання небіжчика у землі, також відомий повсюди, переважав у індоіранських племен степової смуги та протофракійського населення Подністров’я. Наведений факт поховання у човні свідчить про можливість поховань у воді. Нас не повинні дивувати різні типи поховань у представників однієї і тієї ж етнічної спільності, общини і навіть сім’ї. Відомі факти поєднання обрядів кремації та інгумації в одній могилі. Строкатість поховальних обрядів у етнічно однорідного населення відзначається етнографами[447]. Чинники впливу на поховальну обрядовість могли бути найрізноманітнішими. Звідси й різні типи поховань.

Так, кремація померлого могла здійснюватися як на місці поховання, так і на стороні. В останньому випадку перепалені кістки та попіл збиралися до урни чи в мішечок і перевозилися до поховальної споруди. При обряді інгумації тіло ховали у зібганому, випростаному або ж сидячому положенні. Тут спостерігається велика кількість варіантів положення рук, ніг, орієнтації небіжчика за сторонами світу. Відомі випадки так званих вторинних поховань, коли у землю клали кістки уже зітлілого трупа, тобто практикувалося перенесення кісток із попередньої могили. Колективні поховання за доби бронзи трапляються досить рідко. Серед поховальних споруд переважають прямокутні ями, відомі також овальні та круглі у плані, із сходинками та заплічками, катакомби, підбої, дерев’яні склепи, скрині та закладки, стовпові конструкції, довбані колоди тощо.

Четверта фаза обряду (створення з кісток померлого його зображення) фіксується лише в окремих випадках. При дослідженні деяких поховань індоіранської спільності виявлено мацерацію тіла (очищення кісток померлого від м’яких тканин). Далі скелет використовувався для виготовлення подоби людського тіла, а на черепі моделювалося обличчя небіжчика, підфарбоване вохрою. У такий спосіб відтворювався двійник померлого. Але значно частіше тіло померлого ховали у підземному склепі (катакомбі), а для виготовлення двійника використовували лише череп із модельованим на ньому обличчям.

Маніпулювати з кальцинованими кістками спалених небіжчиків було набагато простіше. Їх зберігали у посудині-урні або ж зашивали у спеціально виготовлену ляльку — подобу небіжчика, яка виконувала функції ритуального двійника[448]. Наявність такої ляльки можна припустити у найбагатшому похованні 43 прабалтського могильника Стрелиця у Верхньому Подніпров’ї. Вузька та довга яма була розрахована на випростаного небіжчика, але у центрі її виявлено скупчення перепалених кісток, а трохи вище — гривню місяцеподібної форми та бурштинове намисто. Іще вище, де могла б бути голова, лежала дротяна діадема, обнизана бісером. Така реконструкція ляльки дає змогу уточнити функції окремих речей. Адже автор розкопок називає місяцеподібну гривну діадемою, а дротяну діадему — гривнею[449].

П’ята фаза обряду (спорудження тимчасового житла для двійника небіжчика) може бути проілюстрована культовою спорудою 2 на поселенні праслов’ян Пустинка на Дніпрі, де виявлено жертовник та ямки з перепаленими кістками людей. Згадана споруда пов’язана з культом мертвих, але з огляду на загальну структуру поховального культу індоєвропейців її також можна розглядати, як тимчасове житло небіжчиків. В аналогічних спорудах мали зберігатися двійники з модельованими черепами у степового населення до того моменту, як їх остаточно переносили до склепів — катакомб.

Шоста фаза обряду включає поховання урн із кістками, а також ритуальних двійників, черепів та інших частин тіла предків. Фактично вона повторює третю фазу, на якій і закінчується поховальний ритуал для більшої частини населення. Четверта і шоста фази були привілеєм видатних осіб.

Але поховальний обряд індоєвропейців не завершувався шостою фазою. За нею логічно йде сьома — зведення надмогильної споруди. Адже поняття “курган”, “могила” є загальноіндоіранськими, що були запроваджені до вжитку не пізніше III тис. до н. е., коли й поширилася традиція спорудження курганів на території України[450]. У II тис. до н. е. вони вже зводилися повсюди представниками усіх етнічних груп. Звичайно спостерігається поєднання курганного та безкурганного обрядів поховання. У степу переважав перший, а в лісостепу та Поліссі — другий. На безкурганних грунтових могильниках довкола окремих поховань також споруджувалися ровики, кромлехи, огорожі, а над ними влаштовувалися кам’яні закладки, встановлювалися кам’яні та дерев’яні знаки.

Важливим елементом поховального культу було принесення у жертву тварин, іноді людей, після чого влаштовувалися поминальні “страви” та “тризни”. Виходячи із загальноіндоєвропейських традицій, можна припустити, що поминальні трапези правилися також на дев’ятий (десятий) та сороковий день по смерті. Сліди багать, уламків посуду та подрібнених кісток тварин можна віднайти на місцях таких тризн у межах могильників.

Поховальний інвентар був більш-менш традиційним для всіх етнічних груп і включав головним чином посуд із рідкою, іноді м’ясною їжею. У похованнях доби ранньої бронзи постійно знаходять крем’яні знаряддя праці та елементи озброєння. Відомі комплекси інструментарію майстрів-ливарників, спеціалістів з обробки кременю, дерева, шкіри. Із розвитком ливарного виробництва поховальний інвентар поступово насичується металевими речами. Компонентом поховального інвентаря також виступають атрибути влади — так звані клейноди: кам’яні сокири, булави, дерев’яні посохи та жезли, стрекала з бронзовими вістрями, металева зброя. Різноманітні прикраси характеризують комплекси жіночих поховань.

Надзвичайно рідкісною категорією поховального інвентаря є музичні інструменти. Адже ритуальні церемонії вимагали відповідного звукового оформлення. У похованнях скотарів зафіксовані флейти Пана — музичний інструмент із семи — дев’яти різних невеликих кістяних рурочок. Відомі також знахідки волинки, пастушого ріжка. Усі вони належать до розряду духових, а грали на них чабани.

Рис. 186. Система знаків на гральних костях катакомбної культури. Автор С. М. Санжаров

На особливу увагу заслуговують ігрові набори у складі інвентаря. Гра у ті часи була не розвагою, а складовим елементом культової практики. В індоіранському середовищі була поширена гра у кості. Найпростіші з них складалися з наборів альчиків — суглобових кісточок дрібної рогатої худоби. Вони виступають і інструментом гри, і нагородою переможцю. У похованнях найудатніших гравців можна нарахувати до двохсот альчиків. Рідше трапляються спеціально вирізьблені гральні кості з позначками на гранях (рис. 186). Так, у похованні 5 кургану 1 біля с. Малозахар’їне на Дніпропетровщині чотири такі кості були прикриті дерев’яними ковпачками, що роз’яснює принцип гри[451]. Показово, що знаки на гральних костях відповідають цифрам “1”, “10” і “40”[452] — дням поминального циклу. Отже, простежується певний зв’язок між грою та поховальним культом. Як засвідчують індоарійські та давньогрецькі писемні джерела, гра у кості була прерогативою знаті. З часом ігрові набори удосконалюються, поряд з альчиками з’являються кістяні та кам’яні фішки, ігрове поле. Ігрову “дошку” у вигляді глиняного прямокутника, розділеного на 12 полів-клітин, виявлено поряд із набором із 77 альчиків у похованні 1 кургану 2 у групі 1 біля с. Суха Калина Дніпропетровської області[453]. Окремі альчики спеціально підшліфовувалися для гри, на їхніх гранях робилися спеціальні позначки.

Дослідження поховального культу розкриває, таким чином, різні аспекти духовної культури населення України, дає матеріал для певних історичних висновків.