Глава 1 Етнічний склад населення

Велику роль у розумінні етнічних та історичних процесів відіграє демографія — наука, що вивчає чисельність, розташування та склад населення.

Існують різні думки щодо загальної схеми та механізму демографічного розвитку. Широко визнаною, зокрема, є ідея про здатність суспільства з найдавніших часів різними засобами регулювати відтворення населення. Демографи вважають, що у первісному суспільстві це проявлялося у вигляді вірувань, обрядів, заборон, пов’язаних з віком вступу до шлюбу, граничною кількістю дітей, дітовбивством тощо. При цьому не виникає сумнівів, що зростання народонаселення залежало насамперед від соціально-економічних умов та рівня розвитку виробничих сил.

Одним із важливих джерел демографічних досліджень є статистичні дані. На ранніх етапах історії це встановлення кількості пам’яток та визначення числа мешканців житла, поселення, мікрорайону тощо. Іншим таким джерелом виступають могильники, які дають матеріал для антропологічних визначень статево-вікового складу населення.

На початок нашої ери народонаселення Землі становило приблизно 250 млн чоловік, Європи — приблизно 35 млн. В Україні, яка складає приблизно 1/20 частину Європейського континенту, проживало близько 1,5—1,7 млн чоловік[258].

Більшість демографічних висновків щодо бронзової доби на теренах України досить умовна та приблизна через брак повного обліку тогочасних пам’яток. І все ж є підстави говорити, що протягом усієї доби бронзи чисельність населення безперервно зростала. Так, у лісостеповій Україні із раннього періоду відомо 220 поселень, середнього — 610, пізнього — 400. При цьому постійно збільшуються розміри селищ та кількість жител на них. Скажімо, на поселеннях ранньої бронзи типу Ісковщина проживало 40—50 осіб, на поселеннях середньої бронзи типу Пустинка та Усове Озеро — 150—200, а на поселеннях пізньої бронзи типу Степове — вже до 500 осіб. Таким чином, упродовж бронзової доби на територій лісостепової України населення збільшилося приблизно у 10 разів.

Розташування пам’яток свідчить про нерівномірне заселення різних смуг України. Сприятливіша для землеробства лісостепова смуга, а для скотарства степова були заселені значно щільніше від поліської. Велика концентрація населення спостерігається на багатих якісним кременем, металевими рудами, солями тощо Волині, Прикарпатті, Донбасі.

Важливим чинником зміни чисельності та складу населення є міграції.

На теренах України за доби бронзи можно виділити кілька міграційних хвиль, які значно вплинули і на чисельність, і на склад населення. До найдавніших міграцій бронзової доби відносимо просування племен катакомбної культури, яке спричинилося до зміни типу пам’яток та збільшення населення, особливо у степовій частині України. Навіть приблизні підрахунки дають підставу стверджувати, що завдяки пришельцям-катакомбникам чисельність населення у степовій смузі як мінімум подвоїлася.

Більш пізня міграційна хвиля пов’язана з просуванням на територію України групи племен із Доно-Волзького межиріччя. Як наслідок порівняно мало заселені до того райони лівобережного лісостепу виявляються суцільно вкриті селищами та могильниками племен зрубної спільності.

Істотні зміни у кількості народонаселення Північно-Західного Причорномор’я спостерігаються наприкінці II тис. до н. е. У третій чверті II тис. до н. е. тут фіксується колосальне скупчення сабатинівських племен, репрезентоване грандіозними поселеннями з кам’яним домобудуванням та високорозвиненим землеробством. Карта поширення пам’яток сабатинівської культури дає змогу зробити приблизні підрахунки населення, котре складає 12 осіб на 1 км². Однак наприкінці II тис. до н. е. тут відбувається виразний відплив населення, який вдалося зафіксувати по скороченню, аж до майже зовсім повного зникнення, сабатинівських пам’яток. Найвірогіднішою причиною цього є масова міграція у більш східні райони. Даний приклад гарно ілюструє міцний зв’язок економіки та народонаселення, коли розвиток продуктивності праці зумовлює прискорене зростання населення, внаслідок чого створюється кризова ситуація, єдиним виходом з якої є міграція.

Вважається доведеним, що етнос не біологічна, а соціальна категорія і що етнічні спільності за час свого формування та подальшої еволюції під впливом різних чинників зазнають значних змін як щодо займаної території, так і у плані культурних та етнографічних характеристик.

Складність виділення етнічних спільностей на території України полягає насамперед у майже цілковитій відсутності згадок про них у писемних пам’ятках. Слід зауважити, що стосовно сусідніх з Україною регіонів Південної Європи та Подунав’я відомо кілька культур бронзової доби, етнічна належність яких відображена у давній писемності. Серед них греки, котрі залишили знамениту мікенську культуру, відгомін про яку сягав Подніпров’я і навіть більш східних областей, а також фракійці та іллірійці, з якими пов’язана гальштатська культура, що частково поширилася на Правобережну Україну.

Проблемою етногенезу протягом тривалого часу займалися головним чином мовознавці. Неможливість нерідко визначити, до якого часу відносяться ті чи ті гідроніми, топоніми тощо, спричинила їхнє звернення до археології, здатної, як правило, співвідносити назви річок, озер та інших даних лінгвістики з певним хронологічним горизонтом пам’яток, значно сприяючи вирішенню даної проблеми. Нині більшість дослідників — і мовознавців і археологів — виділяють на території України за бронзової доби такі головні етнічні утворення, як протослов’яни, фіно-угри та індоіранці. Серед менш значних груп вирізняються протобалти та фракійці. Ймовірно, були й дрібніші етнічні утворення, котрі не залишили по собі помітних слідів.

Протослов’яни

Найбільш ранні відомості про слов’ян містяться у творах грецьких та римських письменників і відносяться до перших століть нашої ери. Сам термін “слов’яни” (“склавіни”) вперше трапляється у VI ст. н. е. у працях готського історика Йордана. Лінгвістами встановлено, що слов’янська мова належить до вельми давньої мовної сім’ї і що предки слов’ян сформувалися у північній зоні індоєвропейського масиву. Матеріали мовознавства показують, що відособлення сталося ще за неоліту. Використовуючи здобутки палеогеографії, хронології, Б. В. Горнунг розділив доісторичний період слов’янства на чотири етапи: мовні предки слов’ян (неоліт, енеоліт); протослов’яни (кінець енеоліту, III тис. до н. е. — початок II тис. до н. е.); праслов’яни (бронзовий вік, друга половина II тис. до н. е.); праслов’яни, що зазнали впливу та інфільтрації фракійців, іллірійців, германців, скіфів та інших народів (кінець II — початок І тис. до н. е.)[259]. Є ще кілька періодизацій доісторичної доби слов’ян. Зокрема, болгарський лінгвіст В. Георгієв виділив у ній три етапи: балто-слов’янський (III тис. до н. е.); перехідний (рубіж III та II тис. до н. е.); відособлення слов’ян (середина II тис. до н. е.)[260]. Окремі лінгвісти припускають також існування германо-балто-слов’янської спільності, яка передувала балто-слов’янській. Загалом же всі періодизації близькі.

Як би не вирішувалося питання щодо походження індоєвропейців, розглянуте у попередньому розділі, на кінець III тис. до н. е., тобто на початок доби бронзи, від Ельби до Середнього Подніпров’я складається відносна культурна спільність. Стосовно цього часу лінгвісти вже говорять про праслов’ян, розміщуючи їх у східній зоні індоєвропейської спільності. Протягом довгих років головним завданням при вивченні праслов’ян було визначення та уточнення опанованої ними території. Спочатку більшість дослідників уважала, що праслов’яни заселяли землі між Одером на заході та Дніпром на сході, між Карпатами на півдні та Балтійським морем на півночі. Згодом відбулося уточнення ареалу їхнього поширення: на думку одних учених, праслов’яни мешкали лише у Середній Європі, інші розміщували їх на схід від Вісли.

За даними лінгвіста Ф. П. Філіна на початок II тис. до н. е., коли припускається консолідація слов’янських племен та їхнє відособлення від загальноіндоєвропейського масиву, слов’яни вже мали великий словниковий запас (понад 20 тис. слів), який відображав різні сторони їхнього життя: скотарство, землеробство, номенклатуру знарядь праці тощо. Від цього часу, тобто з перших віків II тис. до н. е., розпочинається вивчення праслав’ян у межах бронзової доби. Перелічити усіх, хто займався цим питанням, неможливо. Серед українських та російських учених, які стояли біля витоків цієї надскладної проблеми, слід назвати В. В. Хвойка, Д. Я. Самоквасова, М. І. Ростовцева, В. Б. Антоновича, М. Ф. Біляшевського, О. А. Спицина. У працях О. А. Спицина та М. І. Ростовцева показано, що населення лісостепової та степової України істотно різнилося за матеріальною культурою ще в добу бронзи і що за характерними рисами цієї культури лісостепові племена тяжіють до західних центральноєвропейських регіонів[261]. Загалом історіографія питання величезна, у ній є і видатні наукові відкриття, і політичні спекуляції, що нічого спільного з наукою не мають. Багато з теорій, створених відомими вченими, виявилися хибними і були забуті. Слід визнати, що остаточно питання розміщеності археологічних культур, з якими можно пов’язувати праслов’ян, дотепер не вирішене. Тому доцільно викласти лише деякі, найпопулярніші погляди, пам’ятаючи колишні трансформації проблеми та намагаючись уникати категоричності, навіть за власної упевненості.

Упродовж тривалого часу особливою популярністю користувалася теорія польського археолога Я. Костжевського, згідно з якою праслов’яни ототожнювалися з лужицькою культурою[262]. На його думку, центр праслов’ян збігався з центром лужицької культури і розташовувався поміж Одером та Віслою. Вже потім буцімто слов’яни розселилися аж до Дніпра, просунувшись на схід. На підтримку цієї теорії з’явилася низка праць. Однак у 1960-х роках так звана вісло-одерська, або лужицька, теорія була піддана різкій критиці з боку як археологів, так і лінгвістів. Поступово кількість її прихильників зменшилася і в самій Польщі. Хибність теорії переконливо довели О. І. Тереножкін[263] та Я. Домбровський[264]. В археологічній літературі з’явилися серйозні сумніви щодо слов’янської належності власне лужицької культури. Нині праслов’янами визнається лише та частина лужицьких племен, яка за своїм походженням може бути пов’язана з тшинецькою культурою[265]. Тшинецька культура, що опинилася таким чином у центрі слов’янського етногенезу, викликає неабияку зацікавленість у дослідників. Зокрема, велике значення має встановлення того факту, що північна частина Правобережної України виявилася обійнятою культурою, надзвичайно близькою до тшинецької та названою східнотшинецькою. Нині більшість дослідників, як вітчизняних, так і зарубіжних, праслов’ян розміщує на всій території тшинецької культури, пов’язуючи їх за доби бронзи з історією та культурою тшинецьких племен. Ареал поширення тшинецької культури розташований поміж Одером та Середнім Подніпров’ям, утворюючи смугу завширшки 350—400 км.

Як і колишня, сучасна теорія розміщення праслав’ян має низку вразливих місць, бо значною мірою заснована на інтуїції. Головний її недолік полягає в тому, що генетична спадковість між племенами тшинецької спільності та слов’янами раннього середньовіччя через культури пізнього бронзового та раннього залізного віків простежується з великими труднощами, а іноді й зовсім не простежується. Однак польські археологи вважають, що археологічні матеріали дають найвагоміші підстави для реконструкції лінії спадковості від доби бронзи до середньовіччя[266].

Вельми істотна думка археологів про те, що найдавніший центр слов’янства розташувався не на захід, а на схід від Вісли. Нині вона дістає підтримку і серед лінгвістів, які на основі даних гідронімії та картографії дійшли висновку, що найдавнішою територією слов’янства є та, котру займали в Україні східнотшинецькі племена.

Так, К. Мошинський, аналізуючи назви річок Дніпровського басейну, встановив, що найрясніше скупчення річкових назв, які вдається пояснити за допомогою слов’янського лексичного матеріалу, без залучення аналогічних матеріалів з інших мов, у розлогому тупому трикутнику поміж Прип’яттю та південними ділянками Середнього Дніпра. .

У дослідженні, присвяченому назвам річок Правобережної України, О. М. Трубачов пише, що найбільше слов’янських гідронімів у центральній частині басейну правобережної Прип’яті та на правобережжі Середнього Подніпров’я. Він також відзначає, що найдавніші слов’янські гідронімічні основи виявлені лише на Прип’яті.

Виходячи із специфіки словоутворень, О. М. Трубачов виділяє три локальні групи слов’янської мови: верхньодністровську, західно- та східноприп’ятську. Вони досить добре узгоджуються з виділеними на археологічному матеріалі комарівською та варіантами східнотшинецької культур. Так, верхньодністровській групі відповідає комарівська культура, західноприп’ятській — ровенський варіант, а східноприп’ятській — київський варіант східнотшинецької культури. Остання група, на думку О. М. Трубачова, є немовби головним плацдармом стародавнього слов’янства[267].

Лінгвісти вважають, що у середині II тис. до н. е. слов’янська спільність мала більш замкнене ядро та відкриту різним впливам периферію. Так, ядро праслов’ян можна пов’язати з племенами прип’ятського басейну, а як слов’янську периферію, напевне, можна розглядати споріднену тшинецькій комарівську культуру, відкриту з півдня карпато-дакійським впливам, західнотшинецьку культуру, на якій позначався германський мовний вплив, та сосницьку групу пам’яток, відкриту балтським та північноіранським впливам.

Наступний етап історії праслов’янських племен починається з настанням залізного віку.

Генетична спадковість поміж тшинецькою та білогрудівською культурами в археологів нібито сумнівів не викликає. Білогрудівська культура репрезентує вже добу пізньої бронзи на значній території Правобережної України, поміж Дністром та Середнім Дніпром, Прип’яттю на півночі та Россю на півдні, де мешкали племена, які можна відносити до одного етносу — праслов’янського. Для визначення етнічної належності цих племен у більш пізній час археологи та славісти використовують ретроспективний метод. Вони пов’язують білогрудівську та частково чорноліську культуру з культурами раннього залізного віку і через них — із зарубинецькою культурою, слов’янська належність якої до останнього часу визнавалася більшістю археологів.

Дослідники вважають, що під час формування слов’янського етносу на суміжних територіях, у межах Правобережної України певний час проживали ще два етнічні утворення: балти та фракійці. Їхня роль у давній історії України, зокрема за доби бронзи, була значно скромнішою, ніж роль слов’ян. Але щоб скласти цілісне уявлення про історичний процес, необхідне вивчення усіх стосовних до цього фактів.

Протобалти

Більшість археологів, лінгвістів та антропологів (X. А. Моора, П. М. Третьяков, Д. А. Крайнов, Г. С. Кнабс, Р. Я. Денисова та ін.) північно-східну групу культур шнурової кераміки відносять до стародавніх балтів. Головною підставою для цього є те, що на території даної групи, яка включає частину середньодніпровської, фатьянівську, баланівську культури, а також пам’ятки Південно-Східної Прибалтики, від шнурових культур до історичних балтів не спостерігається істотних переміщень населення. Щодо найцікавіших для давньої історії України середньодніпровських племен відомо, що вони не були однорідними. Основна їхня частина, мабуть, входила до праслов’янської спільності. З балтами слід пов’язувати лише північно-східні групи пам’яток середньодніпровської культури, близькі до фатьянівської культури.

Попри дискусійність питання щодо існування балто-слов’янської спільності такі тверді прихильники наявності цієї спільності, як Т. Лер-Сплавінський та В. Георгієв, уважають, що кінець її не міг настати раніше II тис. до н. е.[268]. Отже, культури бронзової доби, навіть такі відносно ранні, як культури шнурової кераміки, а тим більше ті, що прийшли їм на зміну за доби середньої бронзи, відображали вже період роз’єднаних балтів та слов’ян. Попервах кордони поміж ними були, вірогідно, нечіткими, що підтверджує зафіксована лінгвістами надзвичайна близькість балтійської та слов’янської мов. В. Георгієв, зокрема, пише, що серед індоєвропейців немає інших груп, які були б так схожі між собою, як балтська та слов’янська. Їхню близькість відзначають і археологи, характеризуючи, ймовірно, різноетнічні культури шнурової кераміки. Вони аргументовано показують, що шнуровики були генетичною основою групи культур доби середньої бронзи, репрезентованих тшинецько-комарівською спільністю, яка включала комарівську, західно- та східнотшинецьку культури. В останній чітко вирізняються чотири локальні варіанти. Найбільш східний, сосницький, розташувався у межиріччі Дніпра та Десни. Його генетична близькість до середньодніпровської культури переконливо висвітлюється у ряді археологічних праць[269]. Ф. П. Філій вважає, що до області найдавнішого слов’янського етногенезу слід включати також і район Лівобережного Подніпров’я поміж річками Сож та Десна[270]. Та оскільки область балтської гідронімії охоплює межиріччя Дніпра та Десни, а також правобережжя Сейму, існує ймовірність того, що сосницькі пам’ятки належали балтам[271]. Є підстави відносити час виникнення балтських гідронімів до доби середньої бронзи, бо саме для цього періоду характерні контакти балтських та іранських племен. Низка іранських гідронімів у Лівобережній Україні пов’язується з поширенням пам’яток зрубної культури.

За доби пізньої бронзи відміни поміж племенами, які населяли північ України, що намітилися наприкінці існування культур шнурової кераміки та почали виявлятися за доби середньої бронзи, увиразнюються. На базі сосницького варіанта виникають лебедівські пам’ятки, що сприймаються рядом археологів як хронологічно пізній етап сосницького варіанта. Дуже близькі за усіма головними показниками, сосницькі та лебедівські пам’ятки дають можливість говорити про їхню генетичну спадковість та єдиний етнос. При цьому в лебедівській культурі з’являється ряд ознак, що зближують її з юхновською та дніпро-двінською культурами, віднесеними більшістю дослідників (X. А. Моора, П. М. Третьяков, В. В. Седов, Б. А. Шмідт) до давніх балтів. Балтам, вірогідно, належала підгірцівська культура, яка побутувала на південь від Прип’яті у ранньому залізному віці та мала багато спільних рис з пам’ятками лебедівського типу. На доказ того, що підгірцівська культура пов’язана з балтами, Ю. В. Кухаренко наводить дані щодо їхньої близькості до відомої культури західнобалтських курганів голіндів[272]. Антропологи зазначають, що провідним типом усіх балтських племен на території Литви, Південної Латвії, значної частини Білорусі, а також деяких районів північно-східної Польщі та України є доліхокранний європеоїдний тип із широким та відносно високим обличчям.

Підсумовуючи, слід сказати, що на території північної частини Правобережної України та в межиріччі Дніпра та Десни протягом усього бронзового віку проживали споріднені поміж собою племена, які відносяться до балто-слов’янського етносу. На початку бронзової доби етнічний розподіл на балтів та слов’ян швидше за все був ще відносним. На користь цього говорить близькість середньодніпровської культури та культур шнурової кераміки Західної України: городоцько-здовбицької, стрижовської та підкарпатської, а також, вірогідно, правобережних та лівобережного (сосницького) варіантів східнотшинецької культури. Але вже на кінець доби бронзи відміни як у культурному, так, імовірно, і в етнічному плані між балтами та слов’янами окреслились вже досить чітко.

Фракійці

За доби бронзи фракійці проживали на південний захід та захід від слов’ян. Це була численна група племен, яка обіймала величезну територію сучасних Румунії, Болгарії, Угорщини та частково Західної України. Перші свідчення про фракійців, які є в античних писемних джерелах, відносяться до X—VIII ст. до н. е., тобто до рубежу бронзової доби та раннього залізного віку. Для історії України найважливішими є взаємовідносини фракійців із кіммерійцями та скіфами, що аналізуватимуться у наступному томі. Тут слід відзначити, що виділення фракійського етносу відбулося ще за доби бронзи й найпевніше пов’язане із знаменитою гальштатською культурою, початок якої датується XII ст. до н. е. На території України проживали дві порівняно невеликі групи північнофракійських племен, котрі відносилися до гетів, даків та, ймовірно, агафірсів. Одна із цих груп іменується голіградською за скарбом, знайденим біля с. Голігради Тернопільської області. Вона займала Прикарпаття та придністровські райони Чернівецької, Івано-Франківської та Тернопільської областей. Другу групу можна назвати молдовською. Вона розташовувалася у Прутсько-Сіретському межиріччі Румунії та у лісостепових районах Молдови. Східні кордони гальштатських груп не зовсім з’ясовані. Існує думка про проникнення окремих груп фракійського населення далеко на схід.

Вважається, що пам’ятки фракійського гальштату голіградеької групи на Середньому Дністрі межують із чорноліською культурою, слов’янська належність якої упродовж тривалого часу не викликала сумнівів. Нині ж питання щодо шляхів формування та етнічної належності чорноліської культури стало спірним. Одні дослідники висловлюють думку, що на її формування справили значний вплив фракійські культури голіградської та молдовської груп[273]. Інші припускають проникнення на схід та північний схід із середнього Подністров’я якоїсь частини південнофракійського населення[274]. Треті схильні вбачати у чорноліській одну з культур фракійського гальштату, яка у своєму русі досягла Дніпра. Остання думка, що належить і авторові цього розділу, є найбільш дискусійною, тому розглянемо її детальніше. Чорноліська культура була виділена О. І. Тереножкіним. Він же охарактеризував цю культуру та визначив її етнічну належність — як слов’янську[275]. Багата, яскрава та гарно досліджена чорноліська культура викликала зацікавленість, а її етнічна належність одержала палку підтримку. Упродовж останніх трьох десятиліть з’явилися матеріали, які змушують по-іншому поглянути на етнічні процеси в давній Україні, зокрема на етнічну належність чорноліської культури. Висновки О. І. Тереножкіна базувалися на тому, що чорноліська культура цілком місцева, своїм походженням зобов’язана розвитку білогрудівської культури. Остання, в свою чергу, генетично пов’язана з тшинецькою. Далі відбулося переростання чорноліської культури у лісостепові скіфські, що згодом еволюціонували у зарубинецьку.

Тим часом порівняння білогрудівських та чорноліських пам’яток детально ніколи не проводилося. А проведене дало змогу дійти висновку про їхні суттєві відмінності. Насамперед слід відзначити різницю у рівні розвитку, попри незначний між ними хронологічний розрив. Білогрудівська культура — типовий зразок суспільства пізнього бронзового віку Полісся та північних районів Лісостепу з примітивним побутом, відсталим, певною мірою застійним господарством. Чорноліська ж культура для усієї Східної Європи явище унікальне — з розвинутим бронзоливарним виробництвом, високим рівнем керамічного, косторізного та будівельного ремесел.

Усі ці факти спричинилися до того, що ряд археологів переглянули свою думку щодо чорноліської культури. В усіх останніх працях Г. І. Мелюкової та Г. І. Смирнової — головних дослідників фракійських культур у Молдові та на Середньому Дніпрі — підкреслюється великий вплив названих культур на формування чорноліської. Незважаючи на такі зміни, принципова оцінка чорноліської культури як місцевої, що є продовженням білогрудівської і, отже, слов’янської залишається в силі. Однак відмінності між білогрудівською та чорноліською чи, вірніше, чорнолісько-жаботинською культурами настільки значні, що одними впливами, навіть найсильнішими, пояснені бути не можуть. Досить очевидно, що поява у Закарпатті, Прикарпатті та західних районах Молдови пам’яток фракійського гальштату пов’язана з масовим переселенням із території початкового проживання — регіону, розташованого на південний схід від Трансільванії та Карпат. Серед прийшлого населення розрізняються кілька груп. У зв’язку з чорноліською культурою найцікавішою видається сахарнянсько-солонченська група фракійського населення, яка із зони первинного проживання на території Нижнього Подунав’я переселилася до Середнього Подністров’я і далі на схід, углиб лісостепової України. Своєрідні пам’ятки, рішуче відмінні від Білогрудівки, на Дністрі, Південному Бузі, Тясмині, Дніпрі та Ворсклі, вказують на шлях руху фракійського населення. Дані археологів підтверджуються лінгвістами. О. М. Трубачов саме на території Правобережної України встановлює велику кількість гідронімів фрако-дакійського та іллірійського походження. Показовим є скупчення цих гідронімів на порівняно вузькій смузі, що простяглася від Верхнього та Середнього Подністров’я на північний схід до Дніпра[276].

Група племен чорноліської культури, належна до фракійського етносу, перетнула Дніпро і розселилася на р. Ворсклі[277]. У зв’язку з цим слід нагадати, що багато хто з лінгвістів відзначають паралелі у балтійських та фракійських мовах[278]. В. В. Седов пише про існування якихось балто-фракійських контактів і про те, що на півдні свого ареалу балти, можливо, стикалися із фракійським населенням. Не варто виключати можливість таких контактів на території ворсклинської групи чорноліської культури.

Як українські, так і зарубіжні археологи пам’ятки фракійського гальштату Молдови та Середнього Подністров’я пов’язують із племенем агафірсів. Останнім часом для цього з’явилися нові докази[279].

Усе сказане становить інтерес для можливого ототожнення чорноліської культури не лише із фракійським етносом, а й, більш конкретно, з одним з історично засвідчених племен цього етносу.

Протофіно-угри

На території лісостепової частини Лівобережної України вирізняється група населення, що належала до протофіно-угорського етносу. Як з археологічного, так і з лінгвістичного погляду вона досліджена недостатньо. Не викликає сумнівів лише те, що упродовж усієї доби бронзи у північно-східних районах Лівобережної України проживали племена, у матеріальній та духовній культурі яких добре простежується спадковість. Оскільки між археологічними пам’ятками Північно-Східної України та більш східними районами за доби енеоліту та бронзи спостерігається безсумнівна близькість, питання спільної культурної та етнічної їхньої належності не може вирішуватися поза етнічними процесами, що відбувалися на території Подоння та Волго-Окського басейну сусідньої держави.

Почати слід із того, що неолітичні пам’ятки із ямково-гребінцевою керамікою складають південно-західну периферію великої спільності на просторах від Уралу до східної Прибалтики. Протягом довгого часу етнічна належність носіїв культури ямково-гребінцевої кераміки і лінгвістами (Д. X. Бубрах, П. А. Арісте), і археологами (Ю. Айліо, А. М. Таллгрен, Б. С. Жуков, X. А. Моора, Л. Ю. Янітс, Д. Я. Телегін та ін.) визначалася як фіно-угорська. Нині це питання уявляється складнішим, однак, як і колись у носіях культури ямково-гребінцевої кераміки вбачають один із субстратів фіно-угорської народності (П. М. Третьяков, А. X. Халіков, Н. Н. Гуріна).

Кінець ямково-гребінцевої культури в Україні визначається на підставі співіснування її носіїв з носіями культури кулястих амфор і віднесений до кінця III — початку II тис. до н. е. Доля нащадків цих племен у різних регіонах була різною. Але будь-яких помітних змін у північно-східній частині Лісостепової України не фіксується, через що можна припускати розвиток місцевих племен. Це тим більше вірогідно, що тут відома група пам’яток, котру можна розглядати як результат цього розвитку. 1928 р. М. Я. Рудинський та Я. Морачевський виявили поселення на р. Сейм (Мар’янівка Путивльського району Сумської області). Аналізуючи його матеріали, вони дійшли висновку, що, незважаючи на безсумнівні пережитки традицій ямково-гребінцевої культури, поселення відноситься до бронзової доби[280]. У 1950-ті роки на Десні та Сеймі було знайдено іще кілька поселень (Волинцеве, Глушень, Дорошівка), які значно розширили уявлення про мар’янівську культуру та підтвердили думку М. Я. Рудинського щодо її генетичного зв’язку з ямково-гребінцевою культурою.

Виявлення мар’янівських пам’яток на Дону, Сожі, Оці та Усі дає можливість припустити, що вони обіймали велику територію. Відносно добре вивчені поселення пізнього етапу мар’янівської культури. Пам’ятки, які відносяться до нього, займають практично увесь ареал, заселений у попередній період носіями культури ямково-гребінцевої кераміки. Багато з посудин пізнього етапу мар’янівської культури мають своєрідну технічну особливість — вони вкриті розчосами, які іноді нагадують сітчастий візерунок або відбиток грубої тканини. Ймовірно, цю рису, слід пов’язувати з культурами так званої текстильної кераміки, поширеними від пониззя Ками до Балтійського моря[281]. Дослідники відзначають, що ці своєрідні пам’ятки виявляють спадковість з більш ранніми місцевими культурами, а також те, що регіон поширення текстильної та рогожної кераміки повністю відповідав ареалові розселення фіно-угорських племен[282].

Наступним етапом у розвитку етнокультурної лінії, репрезентованої в Україні ямково-гребінцевим енеолітом, мар’янівськими та малобудківськими поселеннями, є бондарихінська культура доби пізньої бронзи. Усі дослідники одностайно відзначають і місцеве походження і генетичну спадковість цієї культури з пам’ятками більш раннього часу[283]. Як один із доказів цього наводяться поселення, життя на яких продовжувалося безперервно за доби і середньої і пізньої бронзи.

Використовуючи ретроспективний метод аналізу археологічного матеріалу, можна припустити, що розглянуті культури близькі за етносом і складають базу східної (волзько-окської) групи фіномовних племен. Західний кордон групи угро-фінського населення в Україні, мабуть, проходив по Сулі та середній течії Десни, бо на захід від цієї межі повністю відсутні пам’ятки з ямково-гребінцевою керамікою, а пізніше і пам’ятки мар’янівської та бондарихінської культур.

Етнокультурний кордон між угро-фінами та балтами залишається не до кінця з’ясованим. Стосовно межиріччя нижньої течії Десни та Сули за доби пізньої бронзи, мабуть, слід говорити про змішаний етнос, який невідворотно виникає у прикордонних районах. В археології сказане підтверджується тим, що пам’ятки лебедівської (балтської) та бондарихінської (угро-фінської) культур розташовані частково на одній і тій же території.

Індоіранці

Згідно з гіпотезою лінгвістів, протягом II тис. до н. е. у степовій та на схід від Дніпра лісостеповій смугах Східної Європи стався поділ індоіранців на індоарійську та протоіранську (північноіранську) мовні спільності. Починаючи з другої половини XIX ст., такий поділ обгрунтовується лінгвістами, а з 30-х років XX ст. підтверджується і археологічними матеріалами. На проти вагу цій гіпотезі з являється концепція пізнього проникнення на південь Східної Європи іранського етнічного елемента в особі скіфів, підтримана рядом археологів, зокрема В. А. Ільїнською, В. В. Сєдовим, Д. Я. Телегіним. На лінгвістичному рівні її поділяють Т. В. Гамкрелідзе і В. В. Іванов та висувають принципово нову і популярну нині концепцію походження індоєвропейської спільності з території Вірменського нагір’я. Вони пов’язують нерозчленовані ще давньоєвропейські діалекти індоєвропейської прамови з племенами давньоямної спільності, прийшлими у III тис. до н. е. із Центральної Азії, і датують розпад давньоєвропейських діалектів та розселення індоєвропейських племен по Європі II тис. до н. е. Іранські ж племена в III—II тис. до н. е. нібито розташувалися південніше Аральського моря у Середній Азії, і лише невелика група просочувалася у степ, зокрема в Приуралля[284].

Підтвердження першої гіпотези, на відміну від другої, певним колом археологічних матеріалів зумовило нашу підтримку та звернення до неї.

Історичні дані щодо індоарійських племен свідчать про їхній прихід на територію Індії та Ірану ззовні. У Передній Азії поява носіїв мітанійської арійської мови фіксується між 1750—1650 рр. до н. е.[285] У писемних пам’ятках Передньої Азії 1500—1300 рр. до н. е. вдалося виявити кілька десятків слів арійського походження — імена богів, царів, терміни, пов’язані з тренуванням коней[286]. Із середини II тис. до н. е. відмічається проникнення арійських племен на територію Індії та Пакистану, а у другій половині II тис. до н. е. були створені гімни “Рігведи”[287]. І, нарешті, наприкінці II тис. до н. е. іраномовне населення з’являється на північному заході Іранського нагір’я[288]. Перелічені історичні події є відправними для реконструкції давньої історії індоіранських племен на теренах Східної Європи.

Дані історичної лінгвістики засвідчують мовні контакти індоіранських племен з “праіталійськими”, кельтськими, германськими, “пратохарськими”, балтійськими, слов’янськими індоєвропейської сім’ї та угро-фінськими і кавказькими з ряду неіндоєвропейських. Принципово важливо, що ці контакти відбувалися іще у передскіфський період та тривали протягом багатьох віків. Так, угро-фінські та індоіранські племена, співіснуючи на мовному рівні, пройшли шлях розвитку від арійської спільності, через поділ цієї спільності на протоіндоарійську та протоіранську і до відособлення північноіранської (скіфо-сарматської) групи[289].

А ось як виглядає історія Східної Європи, включаючи Україну, за даними історичної лінгвістики.

Друга половина III тис. до н. е. — тривалі контакти фіно-угорського світу з арійською спільністю.

Перша половина II тис. до н. е. — поділ арійської спільності на протоіранську та протоіндійську. Остання залишила територію Європи і через Передню Азію просунулася до Індії.

Кінець II — початок І тис. до н. е. — поділ протоіранської спільності на дві групи: кімеро-скіфську та протомідоперсидську. Остання проходить через Кавказ на південь і займає Іранське нагір’я[290].

Розроблена періодизація та хронологія культур степової смуги бронзової доби дає можливість зіставити дані лінгвістики та археології. Періоду нерозчленованої арійської спільності відповідає ямна культурно-історична спільність другої половини III тис. до н. е. Керуючись результатами ретроспективного аналізу етнічної належності степових культур бронзової доби, М. Я. Мерперт та В. О. Сафронов дійшли висновку, що ямні племена відносяться до індоіранської спільності.

У першій половині II тис. до н. е. у степовій та лісостеповій смугах Лівобережної України послідовно панували носії катакомбної культури та культури багатоваликової кераміки. Першу Е. О. Берзін, Е. А. Грантовський та Л. С. Клейн ідентифікують вже не з індоіранцями загалом, а конкретно з індоарійською спільністю. Під індоаріями (праіндоаріями) розуміються пращури тих арійських племен, які у другій половині II тис. до н. е. вдерлися на територію Пакистану та Індії і започаткували нову індійську цивілізацію. Упродовж останніх десятиліть у Прикубанні, Надазов’ї та Північному Причорномор’ї — регіонах найщільнішої концентрації пам’яток катакомбної культури виділено шар індоарійської гідронімії, топонімії та ономастики. О. М. Трубачов релікти індоарійської мови відносить виключно до скіфо-сарматського часу[291]. Інші дослідники вважають, що індоарії могли мешкати у названих регіонах значно раніше — у період поділу індоіранської спільності на дві гілки у Південно-Східній Європі[292].

За спостереженнями Л. С. Клейна індоарійськими елементами у культурі катакомбної спільності є: катакомба як форма поховальної споруди; парні поховання чоловіка та жінки; використання вохри у поховальному ритуалі; кам’яні булави та сокири як репліка “ваджри” — кийка Індри; комплекти гральних костей; наявність половини тулуба коня у могилі; курильниці. Проте катакомбна спільність не може бути визнана одноетнічною, індоарійською, оскільки складається з кількох, вельми відмінних між собою культур. Поряд з індоарійським у катакомбній спільності можна припустити наявність прагрецького та давньопівнічнокавказького етнічних елементів.

Якщо катакомбні племена були переважно аріями, що вже виділилися з індоіранської спільності, то до іранської гілки могли належати племена полтавкінської спільності, які займали на початку II тис. до н. е. простори Поволжя та Приуралля. Волга як велика священна ріка фігурує у літературних пам’ятках і індоаріїв під назвою Рангха, Раса, і давніх іранців під назвою Ранха. Давня назва Волги (Ра, Рас) трапляється в античних авторів, а у мордовського народу вона збереглася донині як Раво.

Культурні трансформації, що відбувалися у другій чверті II тис. до н. е. за участю абашівських, полтавківських та катакомбних племен, спричинилися до значних переміщень населення та утворення нових культур — синташтинської та багатоваликової кераміки — на південному сході Європи. В етнічному плані носіїв названих культур пов’язують з індоіранськими племенами[293].

Можна припустити, що індоарії займали переважно західний ареал (культура багатоваликової кераміки), а праіранці — східний (синташтинська культура), наслідуючи відповідно катакомбну та полтавкінську лінії розвитку. Ближче до середини II тис. до н. е, індоарії мігрують з теренів Східної Європи, а на величезній території від Уралу до Дніпра поширюється досить уніфікована за усіма показниками зрубна культура. Належність її носіїв до північноіранського етносу обстоюється практично усіма дослідниками. За такої ситуації в Україну зі сходу, із Середнього Подоння, у середовище носіїв культури багатоваликової кераміки, точніше, їхніх залишків просувається іраномовне населення зрубної культури. Таким чином, у XV ст. до н. е. відбувається поступова іранізація спочатку лісостепової та степової смуг Лівобережної України, а згодом і Північного Причорномор’я.

Отже, висновок лінгвістів щодо появи іраномовного населення у Північному Причорномор’ї не пізніше другої половини II тис. до н. е.[294] підтверджується археологічними матеріалами. Український лінгвіст О. С. Стрижак[295] виділив шар іранських гідронімів, а С. С. Березанська пов’язала його з низкою пам’яток зрубної культури цього регіону. В. І. Абаєв визнав слушність такого зіставлення, вказавши на конкретні іранські гідроніми доскіфського часу в Україні. Лише в басейні Дніпра збереглися такі доскіфські іранські назви річок: Апажа, Апака, Артополот, Асмонь, Амонька, Ворскла, Домоткань, Есмань, Рать, Рашевка, Реть, Реут, Руда, Самоткань, Свала, Сев, Сейм, Сноропод, Сула, Сура, Удай, Удав, Хон. Відносно незначну кількість найдавніших іранських гідронімів у степовій смузі України, найзахідніший серед яких р. Прут, Е. Фасмер пояснює тим, що вони були “змиті” тюркською гідронімією наступних епох. На схід від нашої держави — до Волги і далі на Урал та в Зауралля — простежується доскіфська іранська гідронімія, охоплюючи, таким чином, увесь зрубно-алакульський блок культур[296][297].

У XVI—XV ст. до н. е. культура багатоваликової кераміки в Правобережній Україні та зрубна в Лівобережній еволюціонують у сабатинівську та пізньозрубну культури, які характеризуються наявністю значного відсотка Баликового посуду та близьким, до тотожності, поховальним ритуалом. Можна припускати етнічну близькість вищевказаних культур у межах північноіранської мовної спільності, враховуючи згаданий процес іранізації носіями зрубної культури племен культури багатоваликової кераміки. Обидві культури, сабатинівська та пізньозрубна, включені до так званої спільності культур валикової кераміки, котру пов’язують із найдавнішими іраномовними народами[298].

У XII ст. до н. е. відбувається чергова зміна археологічних культур в Україні. У степовій смузі утверджується білозерська культура, віднесена до пізнього горизонту культур валикової спільності. У IX ст. до н. е. значне скорочення населення у степу, криза осілого скотарсько-землеробського господарства та коливання клімату спричинили перехід до кочового скотарства окремих груп іраномовних племен євразійських степів. Археологічно простежується вторгнення до Північного Причорномор’я нової хвилі іраномовних племен, які разом із місцевим населенням формують культуру історичних кіммерійців.

Історичні події в Україні протягом II тис. до н. е. позначені взаємодією п’яти значних етнічних груп населення, котрі репрезентують індоєвропейську та фіно-угорську мовні спільності. Різноманітні відносини взаємодіючих етносів складають суть історичного процесу бронзової доби, надто збідненого відсутністю писемних джерел.

Головні історичні події II тис. до н. е.

Для висвітлення бронзової доби в Україні велике значення має не лише виявлення головних етнічних груп, які населяли її тоді, а й встановлення конкретної ролі кожної з них та характеру їхньої взаємодії упродовж II тис. до н. е. До того ж тогочасні події слід розглядати у контексті історичних процесів Старого Світу, зокрема у найдавніших державних утвореннях.

Можливість реконструкції історичних подій в Україні протягом II тис. до н. е. зумовлена об’єктивним станом дослідженості її регіонів. За цей час більш-менш одночасно у всіх регіонах відбулися чотири зміни археологічних культур. Цим змінам відповідають чотири карти поширення синхронних культур[299]. Причому століття культурних трансформацій (XXI—XX, XVII—XVI, XIII—XII ст. до н. е.) змінювалися віками стабільності. Важко заперечити думку, що за змінами культурними стояли певні етнічні трансформації.

Карта 11. Культури доби ранньої бронзи.

Катакомбна культурно-історична спільність (І):

1 — Улянівка; 2 — Олександрівка, учгосп “Самарський”; 3 — Соколове; 4 — Хащеве; 5 — Вербки; 6 — Губиниха; 7 — Павлівна; 8 — Пологи; 9 — Терни; 10 — Печеніги; 11 — Бунакове; 12 — Сердюкове; 13, 14 — Мечебелове, Петровське; 15 — Савинці; 16 — Куньє; 17 — Воронцівка; 18 — Куп’янськ; 19 — Піски Радьківські; 20 — Преображение; 21 — Ковалівна; 22 — Сватове; 23 — Новомикільське; 24 — Проказіне; 25 — Петровське; 26 — Нова Астрахань; 27 — Петрівка; 28 — Войтове; 29 — Трьохізбенка; 30 — Велика Комишуваха; 31 — Стратилатовка; Кам’янка; 32 — Мала Комишуваха; 33 — Селимівка, Шпаківка; 34 — Слов’яногорськ; 35 — Миньївський Яр; 36 — Черевків; 37—44 — Слов’янськ, Ступки, Родионівка, Кам’янка, Дронівка, Миколаївка, Переїзна, Покровське; 45—49 — Тополівка, Лисичанськ, Привільне, Горський, Тошківка; 50—61 — Жолобок, Сокольники, Знам'янка, Пришиб, Фрунзе, Зимогір'я, Говоруха, Олександрівськ, Луганськ, Родакове, Кіровськ, Миколаївка; 62 — Стрільцівка; 63 — Новоселівка; 64—65 — Благівка, Астахове; 66 — Провалля; 67 — Мар'їне; 68 — Прирічне, 69 — Ізобільне; 70 — Портове; 71 — 73 — Калініне, Криловка, Степне; 74—78 — Славне, Шалаши, Солдатове, Наташине, Донузлав; 79, 80 — Колоски, Привітне; 81—83 — Оріхівка, Дальнє, Лугове; 84 — Донецьк; 85 — Олександрівка; 86 — Василівка; 87 — Новоселівка; 88 — Орловське; 89 — Приморське; 90 — Маріуполь; 91 — Кременівка; 92 — Октябрське; 93 — Покровське; 94 — Бердянськ; 95 — Новопилипівка; 96 — Терпіння (Аккермень); 97 — Троїцьке; 98 — Виноградне; 99 — Токмак; 100 — Заможне; 101 — Лубни; 102 — Жовнин; 103, 104 — Адамівка, Новогригор’ївка; 105 — Мишурін Ліг; 106—111 — Петриківка, Могилів, Верхня Маївка, Перещепине, Минівка, Підпорожнє; 112, 113 — Стрільча Скеля, Перун; 114, 115 — Виноградний, Дурна Скеля; 116, 117— Вільноуланівка, Вільногрупгівка; 118—123— Нікополь, Внщетарасівка, Хмельницький, Кут, Грушівка, Мар’янське; 124—128 — Золота Балка, Гаврилівна, Леонтіївка, Філатівка; 129—137— Златопіль, Дніпрорудне, Балки, Михайлівна, Орлянка, Велика Білозерна, Гюнівка, Менчикури, Первомаївка; 138—147 — Велика Ільїнка, Тавричанка, Вільна Україна, Костогризове, Семенівка, Роздольне, Новокам’янка, Любимівка, Василівка, Софіївка; 148 — Снігурівка; 149 — Львове; 150 — Антонівка; 151 — Білозерна; 152 — Олешня; 153—159 — Новочорномор’я, Шевченко, Широке, Красне, Чаплінка, Бабенкове, Першокостянтинівка; 160 — Сергіївна; 161 — Новотроїцьке; 162—170 — Цілинне, оз. Старе, Танкове, Рисове, Болотне, Мартинівка, Чкалове, Богачівка, Філатівка; 171 — Чорний Камінь; 172 — Новогорський; 173 — Астаніне; 174 — Леніне; 175, 176 — Кривий Ріг, Афанасьеве; 177—187— Привільне, Пелагеївка, Майорівка, Новорозанівка, Антонівка, Баратівка, Старогорожене, Костянтинівка, Булгакове, Відрадне, Піски; 188 — Касперо-Миколаївка; 189 — Христофорівка; 190 — Петропавлівка; 191 — Новогригор’ївка; 192 — Калинівка; 193 — Нова Одеса; 194 — Новопетрівка; 195 — Покровка; 196 — Ковалівна; 197 — Матвіївна; 198— Жовтневе; 199— Лимани; 200— Лупарєве; 201—204— Іванівна, Чапаївка, Яблуня, Кам’янка; 205 — Одеса; 206 — Монаши; 207 — Нерушай; 208 — Глибоке; 209 — Холмське; 210—216 — Новоселиця; Трапівка, Вишневе, Жовтий Яр, Хаджидер I, III (Ярославка); 217, 218 — Надлиманське, Єфимівна; 219 — Великозименове; 220 — Успенка; 221, 222 — Головковка, Звенигородка. Культури шнурової кераміки (II): підкарпатська культура, верхньодністровська група: 1 — Баличі; 2 — Коропу ж; 3 — Комарно; 4 — Кульчиці; 5 — Залужани; 6 — Ковпець; 7 — Кавське; 8 — Красів; 9 — Серники; 10 — Бовшев; 11 — Лотатники; 12 — Крилос; 13 — Комарів; 14 — Вікторів. Підкарпатська культура, подільська група: 15 — Жуличі; 16 — Ясенівка; 17 — Дусанів; 18 — Висоцьке; 19 — Хотин, 20 — Коритне; 21 — Плужне; 22 — Сивки; 23 — Климівці; 24 — Остап'е; 25 — Хоростків; 26 — Завадинці; 27 — Окняки; 28 — Перед і ванн є; 29 — Кошилівці; 30 — Студениця. Городоцько-здовбицька культура: 31 — Заказника; 32 — Ляховичі; 33 — Гірки; 34 — Острівці; 35 — Молодове; 36 — Завишня; 37 — Іванчиці; 38 — По ловля; 39 — Городок; 40 — Острожець; 41 — Грабовець; 42 — Берестечко; 43 — Липа; 44 — Переділи; 45 — Жорнів; 46 — Моквинський Майдан; 47 — Городок; 48 — Хотин; 49 — Зозів І; 50 — Малий Олексин; 51 — Зозів II; 52 — Великий Олексин; 53 — Старий Мільськ; 54 — Здовбиця; 55 — Стадники; 56 — Кургани; 57 — Петрівка; 58 — Горичів; східнословацька курганна група: 59 — Зняцеве; 60 — Медведівці; 61 — Мукачеве-Мала Гора; 62 — Батрадь Середньодніпровська культура: 63—65 — Новосілки, Шуляки, Шандри; 66 — Долинка (Яцковиця); 67—69 — Івахни, Підвисоцьке, Коритне; 70 — Рижанівка; 71 — Будківка; 72 — Дібровка; 73 — Сухини; 74 — Мокиївка; 75 — Городище; 76 — Пекарі; 77 — Медвин; 78 — Кедина Гора; 79 — Лубни; 80 — Пирятин; 81 — Козинці; 82 — Трахтемирів; 83 — Канів І—V; 84 — Бурти; 85—87 — Гамарня, Яблунівка, Деренковець; 88—90 — Зеленьки, Лип овець, Кагарлик; 91 — Нетеребки; 92 — Гришенці; 93 — Іванковичі; 94 — Гатне; 95 — Забара; 96 — Красне; 97 — Вишгород; 98 — Стасеве; 99 — Моства; 100 — Кийлів; 101, 102 — Бортничі I, II; 103 — Гречаники; 104 — Новосілки; 105 — Чернин; 106 — Пустинка; 107 — Завалівка; 108 — Євминка; 109 — Золотники; 110 — Онисів; 111 — Бахмач; 112 — Річки; 113 — Воливцеве; 114 — Погорілівка; 115 — Мезин; 116 — Куликова Гора; 117—119 Дубина, о-в Березовий, о-в Свердловський, Дзвонкове; 120 — Курилівка; 121 — Мис Очкінський. Культура Ніршег: 1 — Добрань; 2 — Дрпсина; 3 — Мукачеве-Висока Гора; 5 — Бобове.

Культурній трансформації XXI—XX ст. до н. е. передували вагомі історичні події у Месопотамії. На початку XXII ст. до н. е. сюди вторглися кутії. 2137 р. до н. е. впало царство Аккад, а на зламі XXII—XXI ст. до н. е. утворилося нове царство Шумеру та Аккаду[300]. Згідно з вірменськими історичними хроніками, приблизно у XXI ст. до н. е. легендарний ассирійський цар Нін здійснив великий похід на північ. Не можна повністю ігнорувати можливий вплив цих подій на ситуацію довкола Азовського моря, де, як доводить С. Н. Братченко, з’являються найдавніші пам’ятки катакомбної культури. Причому слід мати на увазі можливість не лише культурних впливів, а й проникнення окремих груп населення з Північного Кавказу на терени України та їхньої участі разом із корінним на той час населенням ямної спільності у формуванні катакомбної культури. Поширення катакомбної культури спричинилося до зникнення ямних старожитностей у степу та на півдні лісостепової смуги України. Лише у Північно-Західному Причорномор’ї на місцевій ямній основі за участю північних племен культури шнурової кераміки формується своєрідна буджацька культура, синхронна ранній катакомбній. Індоарійська етнічна належність принаймні певної частини катакомбних племен є найбільш археологічно аргументованою. Використання катакомбниками Північного Причорномор’я техніки порошкового живопису, поширеного з прадавніх часів у аріїв Північно-Західної Індії, говорить на користь цієї гіпотези[301].

У першій чверті II тис. до н. е. з південними племенами співіснували носії культур шнурової кераміки, які заселяли Полісся, північну смугу лісостепу та Прикарпаття. Загалом же культури шнурової кераміки, або “бойових сокир”, займали величезні терени Середньої та Східної Європи. Згідно з лінгвістичними та археологічними даними зона поширення цих культур відповідає ареалу розселення північної групи індоєвропейців. До їхнього складу входили предки слов’ян, балтів та германців. На територіях Волині, Поділля та Прикарпаття у попередню епоху хазяйнували носії трипільської культури та культури кулястих амфор. Стосовно великої кількості кам’яних сокир, пов’язаних із культурами шнурової кераміки, що домінують в усіх археологічних збірках музеїв лісостеової частини Правобережної України, досі немає жодного цілком переконливого пояснення. Існує думка, що це матеріальні свідчення перебування тут під час воєнних походів войовничих племен. Такій трактовці суперечить низка фактів. Головний із них полягає в тому, що сокири функціонально поділяються на дві групи: меншу складають бойові сокири, більшу — сокири для рубання та корчування дерев. У зв’язку з цим вірогіднішою є версія, згідно з якою значне поширення сокир зумовлене розвитком землеробства. Приймаючи теорію К. Ренфрю щодо поширення прото- та праслов’ян разом із розвитком землеробства, можна твердити, що гіпотеза про використання сокир для підсіки та приготування землі під посіви більше відповідає поясненню швидкого та широкого розповсюдження культур шнурової кераміки на території України, аж до Середнього та Верхнього Подніпров’я.

Просуваючись на північний схід, носії найпівденнішої групи культур шнурової кераміки контактували із степовиками. Кілька типових для шнуровиків посудин знайдено у похованнях інгульської катакомбної культури. У Подніпров’ї взаємини із степовими племенами виявилися більш сталими й досить мирними. Племена шнурової кераміки, ймовірно, збували катакомбникам кремінь та готові крем’яні знаряддя, про що свідчить наявність в обох культурах подібних за формою та технологією виготовлення предметів озброєння: кинджалів, вістер до дротиків, бойових сокир. Замість крем’яних виробів, напевне, вони одержували металеві речі, що їх степовики виготовляли самі чи вивозили з Північного Кавказу. Так слід розуміти знахідки бронзових сокир, наконечників до списів та прикрас у похованнях середньодністровської культури шнурової кераміки. У районі безпосередніх контактів цих двох головних груп населення України, що локалізується на Середньому Дніпрі, виникає якась не досить виразна і вочевидь етнічно змішана група населення, репрезентована пам’ятками типу Бортничі, Ісковщина та ін. Напевне, аналогічний процес змішування двох різних етнічних груп відбувався у контактній зоні й більш східних районів. Проникнення культур шнурової кераміки на Лівобережну Україну фіксується вузькою смугою уздовж кордону між степом та лісостепом (карта 11).

У північно-східних районах, у лісовій смузі, проживала найзахідніша група племен фіно-угорської етнічної належності, репрезентована мар’янівською культурою. Остання контактувала з культурами шнурової кераміки на Сеймі та Десні, де на селищах мар’янівської культури виявлено велику кількість своєрідного посуду, прикрашеного шнуровим орнаментом. Зрештою мар’янівські племена змушені були, можливо, відійти на північний схід, за межі України.

Завершуючи опис міжетнічних процесів на початку II тис. до н. е., слід торкнутися ситуації у Закарпатті, де землі на північ від р. Латориці заселяли носії культури східнословацьких курганів, що входила до спільності культур шнурової кераміки. На півдні ж Закарпаття досліджено культуру Ніршег, носіїв якої можна віднести до протофрако-іллірійського етнічного масиву. Вважається, що носії культури східнословацьких курганів проникли у Потисся з районів Сяну та Дністра й були з часом асимільовані місцевими землеробськими племенами[302].

Загалом перша чверть II тис. до н. е. показова взаємозв’язками більш-менш рівних за силою та культурним розвитком груп населення, одна з яких (катакомбна спільність) домінувала у степу, а друга (спільність культур шнурової кераміки) — у лісостепу та Поліссі. Взаємовідносини названих спільностей із племенами фіно-угорської та протофрако-іллірійської етнічних груп у цей період особливої ваги на території України не мали.

Знаменно те, то зоною найактивніших контактів землеробських та скотарських племен вже у першій чверті II тис. до н. е. стало Київське Подніпров’я. Як зазначалося, у цьому регіоні відбувався активний обмін між протобалто-слов’янськими племенами культур шнурової кераміки та індоіранським населенням культур катакомбної спільності. Ще раніше, у III тис. до н. е., Київське Подніпров’я притягувало до себе спочатку носіїв землеробської трипільської культури, скотарів середньостогівської спільності та неолітичних мисливців Полісся, а згодом носіїв культури кулястих амфор правобережного лісостепу та племена ямної спільності з півдня та сходу України. Особлива роль Київського Подніпров’я у міжетнічних контактах населення України, починаючи від III тис. до н. е., зумовлена перш за все його вигідним географічним розташуванням. Завдяки розгалуженій річковій мережі Верхнього Подніпров’я на сході Десною та Сеймом можно було дістатися до Середнього Дону та Оки; на півночі головним руслом — до верхньої течії Волги, а правими притоками — до Даугави; на заході Прип’яттю та її притоками — до Західного Бугу та Німану.

Усі ці водні артерії сходилися в єдине річище Дніпра біля Київських гір. Повз ці гори проходив важливий трансєвропейський суходольний шлях, західний відрізок якого з’єднував Київщину, через Карпатські перевали, з Угорською рівниною, а східний — з Казанським Поволжям та Приураллям. До Київських гір виходили природні смуги України — Полісся, лісостеп і степовий коридор уздовж лівого берега Дніпра, який робив Київщину приступною для степовиків. Таким чином, Київське Подніпров’я стало центром притягання для різних за системою господарства, суспільною структурою та етнічною належністю груп населення України. Контроль над Київщиною давав важливі економічні, а відтак і політичні переваги тій чи іншій етнічній групі населення. Пам’ять про Київщину як історичне перехрестя етносів найліпше збереглася в гідронімах регіону. Зокрема, за спостереженнями Д. Я. Телегіна, в слов’янських, іранських, іллірійських, фракійських, германських назвах річок, які, принаймні частина з них, сягають доби бронзи. Конкретні прояви міжетнічних контактів на теренах Київського Подніпров’я розглядатимуться нижче.

Відносно краще знання старожитностей катакомбних племен дає змогу визначити певні віхи їхньої історії. У XIX ст. до н. е. відбувалися значні переміщення населення всередині катакомбної спільності та просування окремих груп катакомбного населення на захід, аж до пониззя Дунаю, тобто в ареал буджацької культури. Антропологічні матеріали свідчать про проникнення на південь України з-за Дону окремих груп катакомбного населення калмицьких степів. Просуваючись уздовж Сіверського Дінця та Самари, вони перетнули Дніпро у районі порогів та вийшли до Поінгулля, де виділено інгульську катакомбну культуру[303]. Помітні зміни в антропологічному типі населення збіглися з відчутними змінами у поховальному ритуалі (замість скорченого — випростане положення небіжчиків у катакомбах). Зникають риси ямної культури, притаманні пам’яткам ранньої катакомбної культури. Локальні ознаки окремих груп катакомбного населення стають настільки своєрідними, що в межах спільності було виділено окремі катакомбні культури. Найяскравішими у межах України були донецька та інгульська. Частина катакомбного населення Дніпровського Надпоріжжя просунулася уздовж Дніпра до теренів Київщини, де вступила у контакти з носіями середньодніпровської культури шнурової кераміки. Є певні підстави стверджувати переважаючий вплив катакомбних традицій у вказаному регіоні.

Рішучі зміни культурної та політичної ситуації в світі пов’язані з подіями другої чверті II тис. до н. е. Характерно, що вирішальну роль у них зіграли скотарські племена, які розводили коней, незалежно від того, у якій частині Старого Світу такі події відбувалися. Іще у другій половині XVIII ст. до н. е. касити вдерлися до Месопотамії. Близько 1680 р. до н. е. озброєні бойовими колісницями гіксосн захопили єгипетський трон. Набуває могутності перша документально засвідчена держава індоєвропейців — Хеттське царство з великими підрозділами бойових колісниць. У 1965 р. до н. е. цар хеттів Мурсиліс II руйнує Вавилон. Протягом XVII ст. до н. е. утворилася найдавніша на Європейському материку держава — Мікенське царство. Його царі також воювали на бойових колісницях, запряжених кіньми. Споруджувалися протоміста-фортеці у Південному Заураллі, Карпато-Дунайському басейні та у дельті Дону. І тут натхненником перетворень виступає військова аристократія, що воювала на бойових колісницях[304].

Карта 12. Культури доби середньої бронзи (XVIII—XVI ст. до н. е.)

Культури багатопружкової кераміки (І):

1 — Білопілля; 2 — Волинцеве; 8 — Борзна; 4 — Білоус; 5 — Рудня; 6 — Боденки; 7 — Пухівка; 8 — Бортничі; 9 — Кийлів; 10 — Мирне; 11 — Любарці; 12 — Переяслав-Хмельницький; 13 — Козинці; 14 — Кулішівка; 15 — Оташів; 16 — Зозхів; 17 — Перевередів; 18 — Жорнів; 19 — Остап’є; 20 — Кочержинці; 21 — Берецків; 22 — Собківка; 23 — Сандраки; 24 — Підгірці; 25 — Обухів; 26 — Трахтемирів; 27 — Яблунівка; 28 — Шкарівка; 29, 30 — Зарубинці І, ІІ; 81—85— Канів: Княжа Гора, Ємчиха, Московка, Прохорівка, Нижня Гребля; 36 — Сміла, урочище; 87—45 — Калантаїв, Велика Андрусівка І, ІІ, Адамівка (урочище Чамайданівка, Солониця), Новоселиця, Бондарівна, Стецівка, Кириченко, 46 — Головківка; 47 — Защита; 48 — Вільшана; 49 — Сухий Ташлик; 50 — Мишурін Ріг; 51—53 — Топило, Гусине, Сурки; 54 — Галицьке; 55 — хутір Шамолове; 56 — Чапаївка; 57 — Вереміївка; 58 — Лубни — Лиса Гора; 59 — Баранівка; 60 — Кириківка; 61 — Велика Рублівка; 62 — Марки; 63 — Мачухівка — Біла Гора; 64 — Михайлики; 65 — Білики; 66 — Компанійці; 67 — Красне; 68 — Дніпропетровськ, сад ім. Т. Г. Шевченка; 69 — Верхня Маївка; 70 — Попова Балівка; 71 — Новоподкряж; 72 — Поливанівка; 73 — Олександрівка, учгосп ‘‘Самарський”; 74 — Соколове; 75 — Губиниха; 76 — Терни; 77 — Морокіне; 78 — Леб’яже; 79 — Рунівщина; 80 — Кутнє; 81—84 — Бражники, Реп’яхівка І, П, Тимченки; 85—87 — Карачівка (Донецьке городище), Коваленки І, П; 88 — Задонецьке; 89— 93 — Верхній Салтів, Новодонівка І, ІІ, Писарівна, Хотомля; 94—98 — Комсомольське I, II, Маринчине І, ІІ, Матрове; 99, 100— Куп’янськ I, II; 101 — Олександрія; 102—104 — Радьківка, Малієве, Піски Радьківські; 105, 106 — Банівське — Сахалін І, ІІ; 107—111 — Сніжківка, Гнчарівка І—IV; 112—114 — Вареничівка, Велика Тополиха, Сердюкове; 115 — Кремінна; 116— Трьохізбенка; 117— Окніне; 118— Бондарівна; 119— Нижньобараниківка; 120 — Погорілий; 121 — Болотенний; 122 — Провалля; 123 — Астахове; 124 — Лівенцівка І; 125 — Благівка; 126 — Олександрівськ; 127 — Пришиб; 128 — Молодогвардійськ; 129 — Лисичанськ; 130 — Комишуваха; 131 — Донецьк; 132 — Старомихайлівка; 138 — Новоамвросіївка; 134 — Маріуполь; 135 — Приморське; 136 — Новотроїцьке; 137 — Відродження; 138 — Басань; 139 — Любимівка; 140 — Василівка; 141 — Орлів; 142 — Петромихайлівка; 143 — Новогупалівка; 144 — Гнаровське; 145 — о-в Тавілжаний; 146 — о-в Виноградний; 147 — Хортицьке; 148 — Пологи; 149 — Заможне; 150 — Виноградне; 151 — Новопилипівка; 152 — Нове; 158 — Барвинівка; 154 — Михайлівна; 155 — Златопіль, 156 — Балки; 157 — Велика Білозерна; 158 — Солоха; 159 — Бабине ІІІ; 160 — Каїри; 161 — Новоолександрівка; 162 — Олешня; 163 — Білозерна; 164 — Золота Балка; 165 — Кут; 166 — Нікополь; 167 — Вищетарасівка; 168 — Біленьке; 169 — Квітяна; 170 — Королівська; 171 — Ямбург; 172 — Кривий Ріг; 173 — Старогорожене; 174 — Кам’янка; 175 — Кременчук; 176 — Іванівка; 177 — Станіславчик; 178 — Кам’яна Балка; 179 — Усатове; 180 — Одеса; 181 — Киселове; 182 — Нікольське; 183 — Огородне; 184 — Жовтневе; 185 — Плавні; 186 — Ор лівка; 187 — Вишневе; 188 — Любимівка; 189 — Громівка; 190 — Далеке; 191 — Штормове; 192 — Крилівка; 193 — Євпаторія (Кара-Тюбе); 194—196 — Дальнє, Григор'ївка, Ленінське; 197— Ак-Таш. Кам’янсько-лівенцівська група (II): 198, 199 — Лівенцівська фортеця, Каратаївська фортеця; 200 — Кам’янка; 201 — Глейки; 202— 206 — Тасунове, Лібкнехтівка, Бєлінське, Зелений Яр, Астаніне; 207—209 — Кіммерік I, II, Яковенко; 210—218 — Слюсареве ІІ, ІІІ, Кірове, Красна Гірка, Леніне, Чапаеве II, Єрофєєве І, ІІ; Бранне Поле, 219—221 — Планерське І, ІІ, Феодосія І, 222, 223 — Щебетівка І, ІІ (Челки); 224 — Севастополь; 225 — Штурмове. Стжижовська культура (III): 1 — Стжижув; 2 — Лежниця; 3 — Володимир-Волинський; 4 — Зимне; 5 — Грудек Надбужний; 6 — Черників; 7 — Вільхове; 8 — Ромош; 9— Яструбичі; 10 — Грядки; 11 — Тур; 12 — Ковель; 13—15 — Валентинів, Торчин, Гнідава; 16—19 — Сьомаки, Коршів, Великий Борятин, Лопавше; 20 — Випіків; 21—24 — Ставок, Муравиця, Озліїв, Підгайці; 25 — Стеблівка; 26 — Здовбиця; 27—31 — Сморжів, Диків, Пересопниця, Білів, Зарицьк; 32 — Чудви; 33 — Перевередів; 34 — Жорнів; 35 — Зозів ІІ; 36—89 — Великий Олексин, Шпаків, Забороль, Білокриниця. Культура Хлопіце-Веселе, почапська група (IV): 40 — Львів; 41 — Чижиків; 42 — Звенигород; 43 — Почали; 44 — Золочів. Культура Отомань (V): 1 — Дідове; 2 — Берегове — Мала Гора; 3 — Квасове; 4 — Заболоття; 5 — Дякове. Мар'янівська культура (VI): 1— 3 — Курилівка, Мезин, Свердлівка; 4—6 — Накот, Курені, Свердлівський острів; 7 — Новгород-Сіверський; 8 — Погорілівка; 9 — Путивль; 10 — Дорошівка; 11 — Волинцеве; 12 — Мар’янівка; 18 — Глушець; 14 — Пересилки.

На тлі згаданих вище епохальних подій видається природним, що панівними на теренах України стають племена культури багатоваликової кераміки, які першими у північнопричорноморському регіоні оволоділи мистецтвом ведення бою на легких колісницях, запряжених кіньми та з колесами на шпицях.: Пам’ятки культури багатоваликової кераміки поширюються майже на всій території України від східних кордонів і гирла Дону до Волині, Прикарпаття, Пруту та гирла Дунаю. На півночі вони опанували Київщину, лівобережжя Десни та Сейму. З етнічного погляду ця культура репрезентує лінію розвитку індоіранського етносу. На заході мобільні племена культури багатоваликової кераміки мали жваві контакти з населенням постшнурових культур (здовбицької та стрижовської), а також із носіями ранньої фази комарівської культури. Землі Закарпаття входили до ареалу поширення культури Отомань протофрако-іллірійської лінії розвитку. Фіно-угорський етнос (воронезька культура) на теренах України у цей час майже непомітний (карта 12).

Феномен поширення культури багатоваликової кераміки був яскравим, але нетривалим. Особливо на півночі України, де протобалтійсько-слов’янські племена досить швидко відновили контроль над Поліссям та північним лісостепом, включаючи Київщину (східнотшинецька та комарівська культури). Розповсюдження багатоваликового посуду певною мірою може бути пояснене й модою — реакцією на кількавікове панування в орнаменті шнурових композицій. Загалом же мода мала й досі має надкультурний і надетнічний характер. Іншою модною прикметою часів поширення культури багатоваликової кераміки були кістяні та рогові поясні пряжки в одязі чоловіків та разки фаянсового намиста у жінок.

У степу та на півдні лісостепу розвиток цієї культури тривав довше, поділяючись на два-три етапи. Показником часу стають контакти племен Східної Європи з Мікенською державою та населенням Центральної Європи. Вони були започатковані під час воєнних походів XVII—XVI ст. до н. е. Одним із свідчень останніх є Бородінський (Бессарабський) скарб XVI ст. до н. е., що сполучає зброю та символи влади, виконані зброярами та ювелірами Крито-Мікенського світу, з одного боку, й майстрами сейминського кола — з іншого[305]. Із стабілізацією політичної ситуації ці відносини стають мирними, торговими. Золотий посуд та клепані бронзові казани, карпато-мікенський стиль орнаментики поширюються на схід, аж до Приуралля. Окремі символи та знаки цього стилю органічно вплітаються у декор місцевого посуду, утворюючи своєрідну знакову систему.

Грунтознавчі та палеокліматичні дослідження засвідчують, що на часовому відтинку від 1700 до 1200 р. до н. е. на півдні Європи встановлюється період оптимальної зволоженості[306].

Сприятлива екологічна ситуація зрештою вплинула і на політичні процеси на теренах України. Розпочинається період сталої осілості. Кожна із досліджених культур цього часу (доба пізньої бронзи) репрезентована сотнями поселень. Уперше за добу бронзи побутові пам’ятки помітно переважають над поховальними. Відносно високий рівень розвитку землеробства та скотарства був забезпечений розвиненою металообробкою.

Після широкого, але короткочасного розвою культури багатоваликової кераміки етнічна ситуація в Україні стабілізується в усталених раніше межах. Протослов’янська етнічна група займає правобережний лісостеп та Полісся. Із протослов’янами у третій чверті II тис. до н. е. більшість археологів та лінгвістів пов’язує тщинецько-комарівську спільність, що локалізується приблизно на тій же території, що й носії культур шнурової кераміки. Ніяких значних переміщень населення у цей час археологічно не фіксується. Слід відзначити, що останні дослідження комарівської культури дають підстави припустити, що наприкінці існування посилюються контакти її носіїв з племенами, котрі населяли Балканський півострів та Дунайську долину. Такі зв’язки могли відбитися на етнічному складі носіїв комарівської культури (карта 13).

На заході протослов’янські племена тшнецької культури межували з германцями, але яскравих контактів між ними не простежено. На північному сході група племен тшинецької культури розселяється Лівобережжям. І тут, головним чином у межиріччі Сейму та Дніпра, виникає своєрідна за культурою та, можливо, етнічно змішана балто-слов’янська група, репрезентована пам’ятками сосницького типу. На сході ці племена межували безпосередньо з фіно-угорським населенням, а на південному сході мали широкі контакти з іраномовними племенами зрубної культури.

Останньою ланкою в розвитку індоарійських племен на півдні Східної Європи вважаються видатні за пишністю ритуалу, величчю поховальних споруд та багатством речового супроводу могили воїнів-колісничих. Вони відкриті протягом останніх десятиліть у Заураллі, Середньому Поволжі та Подонні. Можливе їхнє виявлення на теренах України, враховуючи етнічну спорідненість носіїв культури багатоваликової кераміки з масивом індоіранських племен. Уже у XVI ст. до н. е. індоарії зникають з етнічної карти Південно-Східної Європи, але з’являються на Передньому Сході та у Північно-Західній Індії на чолі колісничих армад, засновуючи нові династії царів. Зникнення чинника політичної напруги відкрило шлях до мирного розвитку етнічних та міжетнічних процесів, економічних відносин, але і відсунуло, принаймні на тисячу років, перспективу побудови державності. Перші протоміста-фортеці були знищені й спалені. На їхніх руїнах мирно поскубували травицю вівці.

По міграції індоаріїв в ареалі їхньої найбільшої активності розвиваються дві могутні археологічні культури: зрубна у Європі та алакульська в Азії. Іраномовність носіїв названих культур обстоюється як археологами, так і лінгвістами. У XVI ст. до н. е. племена зрубної культури мігрують в Україну. Хвиля міграції досягає Сіверського Дінця. У пам’ятках цього часу виразно простежуються елементи синташтинського культурного комплексу, характерного для раннього (покровського) періоду розвитку зрубної культури. На Дніпровському лівобережжі та у Надпоріжжі носії зрубної культури утверджуються у XV ст. до н. е. Західною межею поширення зрубних племен можно вважати р. Інгулець. Просуваючись на захід, носії зрубної культури збагачувалися за рахунок контактів з місцевим населенням культури багатоваликової кераміки. Прямим наслідком таких контактів стало поширення Баликової орнаментики на банкуватих та гостроребрих посудинах зрубної культури (так званий маївський тип пам’яток). Складнішими виявилися відносини племен зрубної культури з фіно-угорським населенням на північному сході України. Декілька поселень типу Студенок V на Харківщині загинули від пожежі. Кінець кінцем, напевне, фіно-угорське населення було витіснене іраномовними племенами до більш північних районів, у верхів’я Сіверського Дінця.

Карта. 13. Культури доби пізньої бронзи (XVI—XV ст. до н. е.).

Культури багатопружковоі кераміки (І):

1 — Бабине ІІІ (верхній шар). Синхронні пам’ятки культури багатопружкової кераміки займали степову Україну. Зрубна культура, покровська група (II): 1 — Великий суходіл; 2 — Герасимівка; 3 — Новобараниківка; 4 — Плотина; 5 — Петрівка; 6 — Проказіне; 7 — Шульгінка; 8 — Бахмутівка; 9 — Райгородка; 10 — Капітанове; 11 — Миколаївка; 12 — Луганськ; 13—15— Пришиб, Привіля, Олександрівськ; 16 — Ханжонкове; 17 — Івано-Дар’ївка; 18 — Іллічівка; 19 — Рудівка; 20 — Олександрія; 21 — Слов’яногорськ; 22 — Суха Гомольша; 23 — Сердюкове; 24 — Приходнянське; 25 — Михайлики; 26 — Миколаївка; 27 — Петромихайлівка; 28 — Гнаровське; 29 — Ювілейне; 30 — Бородіно. Тшинецька культура (III): 1 — Страдач; 2 — Приборове; 3 — Піски Річицькі; 4 — Вітли; 5 — Невер; 6 — Ляховичі; 7 — Небель; 8 — Кургани; 9, 10 — Холмськ, Горбів; 11 — Камінь Каширський; 12 — Нуйно; 13 — Черськ; 14 — Великий Борятин; 15 — Чаруків; 16 — Скучне; 17 — Дитинячі; 18 — Саланів; 19—23 — Луцьк, Дроздів, КостянеЦь, Дубно, Мости; 24 — Гоща; 25 — Могиляни; 26—28 — Кургани, Святе, Нетиши; 29—31 — Ходан, Шепель, Солов’є; 32—34 — Іванкове, Жереб’ятин, Кийлів; 35—38 — Рахманів, Шумське, Мала Боровиця, Корчі; 39 — Шушківці; 40 — Сергіївна. Комарівська культура (IV): 1 — Кам’янка Бузька; 2 — Ріпнів; 3 — Романівна; 4 — Неслухів; 5 — Самбір; 6 — Городище; 7 — Красів; 8 — Серники; 9—12 — Чижиків, Гончари, Звенигород, Лагодів; 13 — Зіньки; 14 — Ставки; 15 — Чигиринець; 16 — Лотатники; 17 — Дапгава; 18 — Тенетники; 19—22 — Підгороддя, Комарів, Крилос, Вікторів; 23 — Братківці; 24 — Тлумач; 25 — Остовець; 26 — Стрільче; 27 — Стопчатів; 28 — Буківка; 29 — Окняни; 30 — Незвисько; 31 — Іванівна; 32 — Путятин; 33 — Бовшів; 34 — Білий Потік; 35 — Нагорянка; 36 — Ставки; 37 — Зелений Гай; 38 — Городниця; 39 — Новоселка; 40 — Кадієвці; 41 — Бабине; 42 — Бурдюг; 43 — Комарів; 44 — Седлшце; 45 — Оселів; 46 — Лепесівка; 47 — Браїлів; 48 — Бар; 49 — Гайсин. Сосницька культура (V): 1 — Войцехівка; 2—4 — Райки, Бердичів, Швайківка, 5 — Ворошилівка; 6 — Троянів; 7 — Мошни; 8—16 — Білгородка, Пирогове, Ходосівка, Черкаси, Нещирів, Підгірці, Обухів, Зозулі, Велика Салтанівка, Новоукраїнка; 17— Здвижівка; 18, 19 — Гостомель І, ІІ; 20—26 — Лапутьки, Страхолісся, Домантове, Оташів, Плютовище, Янівка, Новосілка; 27—30 — Ротні, Тетерівка, Ясногородка І, ІІ; 31, 32 — Народичі I, II; 33 — Селець; 34 — Радуль; 35 — Мньове; 36 — Пустинка; 37 — Навози; 38—51 — Жукин, Олітки, Тарасовичі, Старосілля, Воропаїв, Новоселки, Хотянівка І, ІІ; Осещана, Вигурівщина, Зазим’є, Бортничі І, ІІ, Вишеньки; 52 — Ладанка; 53 — Козелець; 54 — Борзна; 55 — Гришівка; 56 — Вершина; 57 — Сосниця; 58 — Савинки; 59—61 — Мезин, Райгородка, Ряботин; 62 — Діхтярівка; 63—65 — Попова, Березова, Свердлівський о-в; 66 — Волинцеве; 67 — Мар’янівка; 68 — Хар’ївка.

Карта 14. Культури доби пізньої бронзи (XV—XIII ст. до н. е.).

Сабатинівська культура (І):

1 — Табаки; 2—4 — Болград, Жовтневе, Криничне; 5 — Новотрояни; 6 — Борисівна; 7 — Глибоке; 8—10 — Зарічне, Новоселівка, Трапівка; 11 — Колісне; 12 — Південне; 13 — Чабанівка; 14 — Червона Коса; 15 — Маяки; 16 — Черевичне; 17 — Ільїнка; 18 — Воронівка; 19 — Вікторівна; 20 — Бецилове; 21 — Червоні Маяки; 22 — Балта; 23 — Пужайкове; 24 — Червоне Озеро; 25 — Сабатинівка; 26 — Журавлинна; 27 — Добрянка; 28 — Синюшин Брід; 29 — Ташлик; 30 — Виноградний Сад; 31 — Бузьке; 32 — Кременчук; 33 — Новогригор’ївка; 34 — Шуцьке; 35 — Степове; 36—38 — Тілігуло— Березанка, Анатоліївна, Коблєве; 39 — Кам’янка; 40—42 — Велика Корениха, Дідова Хата, Новобогданівка; 43 — Жовтневе; 44 — Калинівка; 45 — Пересадівка; 46 — Антонівка; 47—50 — Привільне, Пелагеївка, Новорозанівка, Новорозанівка І; 51 — Калуга; 52 — Новоселівка; 53 — Заградівка; 54 — Афанасіївка; 55 — Павлівна; 56 — Зміївка; 57 — Берислав; 58 — Дрімайлівка; 59—61 — Дудчани, Новоолександрівка, Михайлівна; 62 — Марийське; 63 — Капулівка; 64 — Нікополь; 65 — Вищетарасівка; 66—68 — о-в Хортиця, балка Аврамова, хутір Божків; 69—71 — Вовніги (скеля Діденка), балка Дзвонецька, Волоське; 72 — Чикалівка; 73 — о-в Тавілжаний; 74 — Оріхів; 75 — Василівка; 76 — Златопіль; 77 — Ушкалка; 78 — хутір Шевченків; 79 — Князьгригорівка; 80 — Каїри; 81 — Солонці; 82 — Малі Копані; 83 — Новокиївка; 84—86 — Обіточна 12, 20, Андрійка; 87 — Кіммерік; 88 — Кам'янка; 89 — Кірове; 90 — Сазонівка; 91 — Михайлівна. Зрубна культура, розвинений та пізній етапи (II): I — Річки; 2 — Кириківка; 3 — Шибеники; 4 — Вовчок; 5 — Березняки; 6 — Градіжськ; 7 — Велика Багачка; 8 — Прилипка; 9 — Баранівка; 10 — Байрак; 11 — Ярохівка; 12 — Котельна; 13 — Полтава — Біла Гора; 14 — Буланівка; 15 — Компанійці; 16 — Орлик; 17 — Климівка; 18 — Любівка; 19 — Полкова Микитівна; 20 — Корбини Івани; 21 — Козача Долина; 22 — Коломак; 23 — Копанки; 24 — Залінійне; 25 — Мажарове; 26 — Хижняківка; 27 — Орельська; 28—30 — Мерефа, Тимченки VI, урочище Таранцеве; 31 — Васищеве; 32 — Липці; 33 — Вовчанськ; 34 — Печеніги; 35 — Суха Гомольша; 36 — Червона Гусарівка; 37 — Мечебілове; 38 — Морокине; 39—42 — Велика Комишуваха, Мала Комишуваха, Сніжківка, Поляни; 43 — Янохине; 44 — Рубці; 45 — Куп'янськ; 46 — Голубівка; 47 — Сватове; 48 — Студенок; 49—52 — Діброва, Іллічівка, Ямпіль — Усове Озеро, Дронівка — Лиманське Озеро; 53 — Капітанове І; 54 — Лиман; 55 — Проказіне І; 56 — Бахмутізка; 57 — Троїцьке; 58 — Рудівка; 59 — Райгородка; 60 — Щастя; 61 — Нижньобараніківка; 62 — Біловодськ; 63 — Плотина; 64 — Великий Суходіл; 65 — Провалля; 66 — Свердловськ; 67 — Бірюкове; 68 — Астахове; 69 — Благівка; 70 — Молодогвардійськ; 71 — Переможне; 72 — Миколаївка; 73 — Луганськ; 74 — Олександрівськ; 75 — Зимогір’я; 76—78 — Слов'яносербськ, Привітне, Пришиб; 79, 80 — Лисичанськ, Привілля; 81—83 — Степанівка, Брянка, Городище; 84—87 — Артемівськ, Клинове, Пилипчатине, Мідна Руда; 88 — Переїздна; 89 — Єнакієве; 90 — Донецьк; 91 — Шахтарськ; 92 — Зрубне; 93 — Новоамвросіївка; 94 — Старобешеве; 95 — Роздольне; 96 — Широка Балка II; 97 — Безіменне II; 98 — Кременівка; 99 — Маріуполь — Азовсталь; 100 — Миколаївка; 101 — Волноваха; 102 — Дружківка; 103 — Слов'янськ; 104 — Комишуваха; 105 — Іванівна; 106 — Павлівна; 107 — Великомихайлівка; 108 — Петропавлівка; 109—111 — Троїцьке, Павлоград, Богуслав; 112 — Богданівна; 113 — Вербки; 114 — Терни; 115 — Хащеве; 116 — Личкове; 117—120 — Йосипівка, Дмухайлівка, Новоподряж, Лобойківка; 121, 122 — Попова Балівка, Верхня Маївка; 123 — Олександрівськ; 124 — Огрінь; 125—128 — Петромихайлівка, Новогупалівка, Гнаровське, Вільнянські кургани; 129 — Басань; 130 — Костянтинівка; 131 — Запоріжжя — Вознесенська Гора; 132—134 — Таврія, Заможне, Виноградне; 135 — Троїцьке; 136 — Новолипівка — Аккермень; 137—139 — Тимошівка, Михайлівна, Пришиб; 140 — Новоукраїнка, 141 — Новоолександрівка; 142 — Велика Білозерна; 143—146 — Гюневка, Зповітне, Благовіщенка, Балки; 147 — Верхні Сірогози; 148—151 — Софіївка, Любимівка, Вільна Україна — Червоний Перекоп, Новокам'янка — Чорна Долина; 152 — Ювілейне; 153—156 — Чорноморське — Комінтерн; Новочорномор'я, Нововолодимирівка, Широке; 157 — Бабенківка; 158 — Рисове; 159 — Танкове; 160 — Чкалове; 161 — Криловка; 162 — Сусаніне; 163 — Лугове; 164 — Далеке; 165 — Акташ; 166 — Лугове; 167—169 — Борозенське, Костирка, Новокаїри; 170 — Кут; 171 — Чортомлик; 172—174 — Солоне, Оріхове, Вовніги; 175 — Олесандропіль; 176 — Пушкарівка; 177 — Головківка; 178 — Кривий Ріг. Білогрудівська культура (III): 1 — Нетішин; 2 — Славута; 3 — Іванівна; 4 — Миропіль; 5 — Чортория; 6 — Слободище; 7 — Троянів; 8 — Райки; 9 — Швайківка; 10 — Сандраки; II — Новоселки; 12 — Чернин; 13 — Старосілля; 14 — Хотянівка; 15 — Бортничі; 16 — Вишеньки; 17 — Кийлів; 18 — Козинці; 19 — Пирогів; 20 — Підгірці; 21 — Мокіївка; 22 — Салтанівка; 23 — Сміла; 24 — Суботів; 25 — Велика Андрусівка; 26 — Стецівка; 27 — Тростянець; 28 — Северинівка; 29 — Печера; 30 — Яриня; 31 — Букатинка; 32 — Чернявка; 33 — Яруга; 34 — Кричанівка; 35 — Оленівка; 36 — Білий Камінь; 37 — Гайсин; 38 — Гордіївка; 39 — Якубець; 40 — Паланка; 41 — Пісковець; 42 — Собківка; 43 — Попу дня; 44 — Кочержинці; 45 — Білогрудівський ліс. Культура Hoya (IV): 1 — Ісаків; 2 — Держів; 3 — Дем’янів; 4 — Бовшів; 5 — Сидорів, 6 — Підгора; 7 — Улашківді; 8 — Королівна; 9 — Островець; 10 — Вікторів; 11 — Коцюбинчики; 12 — Магала; 13 — Кельменді; 14 — Бурдюги; 15 — Берново; 16 — Оселівка. Культура Станово (V): 1 — Холмді; 2 — Meдведівці; 3 — Німецька Кучава; 4 — Старе Давидкове; 5 — Мукачеве; 6 — Станове; 7 — Дідове; 8 — Берегове; 9 — Дякове. Малобудківська група (VI): 1 — Малі Будки; 2 — Гай; 3 — Бесідівка; 4 — Воїнська Гребля; 5 — Ницаха; 6 — Сердюкове ІІ; 7 — Тимченки-мис; 8 — Студенок V; 9 — Головач — Пінчукові Горби; 10 — Лагері — Лисий Горб.

Значно складніше визначити етнічний склад населення степової частини Правобережної України у другій половині II тис. до н. е. У XV ст. до н. е., коли припиняє існування культура багатоваликової кераміки, а Лівобережну Україну заселяють племена зрубної культури, на території Північно-Західного Причорномор’я складається сабатинівська культура. Участь у її творенні брали носії культури багатоваликової кераміки. Це простежується у кераміці та інших рисах матеріальної культури. Разом з тим, очевидно, для народження нового великого етнічного масиву з високим рівнем розвитку економіки та надзвичайною щільністю заселення території, новою технікою домобудівництва, спеціалізованою металообробкою однієї культури багатоваликової кераміки було недостатньо. У формуванні сабатинівської культури, з огляду на специфічні форми кераміки, мали брати участь і носії балканського кола структур, зокрема культури Монтеору. Етнічна належність останньої була швидше за все протофракійською. На усіх правобережних степових поселеннях більшою чи меншою мірою представлений посуд у вигляді дворучних чаш, кубків із петельчатими ручками, наліпами. Для культур Ноуа, Кослоджень та сабатинівської характерні єдині типи кістяних знарядь праці, вістря стріл та псалії. Така схожість може бути пояснена спільною генетичною підосновою, спільними витоками цих племен. Загалом серед культур другої половини II тис. до н. е. сабатинівська була однією з найрозвиненіших, що впливала на західних, північних та східних сусідів.

Північно-західними сусідами сабатинівців були носії культури Ноуа у лісостеповому Подністров’ї, яких деякі дослідники відносять до протофракійського етносу. Всебічні міжкультурні зв’язки носіїв названих культур дали підставу зробити припущення про існування історичної спільності культур Кослоджень — Ноуа — Сабатинівка. Водночас сабатинівська культура розглядається як західна пізня ланка зрубної культурно-історичної спільності та відзначається участь зрубної культури у формуванні сабатинівської.

Відокремлено продовжувала розвиватися культура племен Закарпаття, де внаслідок переміщення племен курганної культури та культури Віттенберг і певного змішування населення на зміну культурі Отомань прийшла своєрідна культура Станове. Носії останньої належали до фрако-іллірійського масиву (карта 14).

Три століття стабільності (XV—XIII ст. до н. е.) спричинилися до демографічного вибуху, коли щільність населення досягла небаченого раніше рівня. За умов екстенсивного ведення господарства перенаселення неминуче вело до виснаження пасовиськ, збитих гуртами худоби, та й орних земель у заплавах річок. Близько 1200 р. до н. е. завершується період кліматичного оптимуму. Клімат стає більш прохолодним та посушливим, що мало катастрофічні наслідки для населення Південної України.

Суттєві події відбуваються у Циркумпонтійеькій зоні. Близько 1225 р. до н. е. вибухнула Троянська війна, що закінчилася загибеллю Трої. Розпочинається грандіозний рух “народів моря” з Балканського півострова до Малої Азії і далі, аж до Єгипту. Близько 1200 р. до н. е. у війну з “народами моря” вступає фараон Рамзес III[307]. Існує гіпотеза про можливість участі у походах “народів моря” племен сабатинівської культури[308]. Принаймні одним із пояснень щодо цього може бути вражаюче скорочення населення у Північно-Західному Причорномор’ї. Намічено й інший напрям міграції з Лівобережної України та Північного Надазов’я — пізньозрубне населення просувалося через Крим на Тамань та до Західного Прикубання, де більшість пам’яток зрубної культури Західного Передкавказзя датується XIII—XII ст. до н. е.[309] За твердженням Е. А. Грантовського просування пізньозрубного населення уздовж Кавказького хребта збігається у часі з проникненням іраномовних племен із північного заходу, через Кавказ, на територію Іранського нагір’я.

Отже, у XII ст. до н. е. історична ситуація в середовищі головних етнічних груп населення України суттєво змінюється. Замість сотень селищ сабатинівської культури з кам’яним домобудуванням маємо лише десятки поселень білозерської культури з житлами — землянками. Деградує культура землеробства. Для збирання небагатого збіжжя замість бронзових використовуються кістяні та дерев’яні серпи з крем’яними вкладними. Занепад переживає металообробка. Нестача мідної руди могла спричинити активізацію спроб використання заліза для виготовлення знарядь праці, в усякому разі новоутворена білозерська культура істотно відрізняється від сабатинівської. Формування білозерської культури було зумовлене значною мірою впливом фракійського населення, що просунулося із заходу, з Прутсько-Дністровського межиріччя та з районів лісостепу на півночі.

Існує й інша думка щодо походження білозерської культури. Згідно з нею, частина пізньозрубного населення під тиском фіно-угорської групи племен бондарихікської культури мігрує з басейну Сіверського Дінця у Нижнє Подніпров’я й далі на захід, де разом із залишками місцевого сабатинівського населення утворюють білозерську культуру. Білозерські племена продовжують лінію розвитку іранського етносу[310].

Карта 15. Культури доби фінальної бронзи (XII—X ст. до н. е.).

Білозерська культура (І):

1 — Плавні — Будуржель; 2 — Озерне; 3—8 — Криничне, Залізничне, Ялпуг IV, Баннівка, Василівка, Кальчеве; 9 — Дзинілор; 10 — Приозерне І; 11 — Струмок; 12 — Баштанівка; 13 — Павлівна; 14—17 — Вишневе, Кочковате, Дивізія, Широке; 18 — Красна Коса; 19 — Чорноморка; 20 — Лямайське; 21 — Усатове; 22 — Воронівка П; 23 — Ранжеве; 24 — Тілігульський лиман; 25—27 — Балта, Посіцели ІІ, Сорокова Балка; 28—30 — Балта І, Гербине ІІ, Полянецьке І; 31 — Олександрівка — Крутянська ІІ; 32 — Новогригор’ївка; 33 — Показове; 34 — Миколаїв — Дикий Сад; 35 — Білозерна; 36 — Снігурівка; 37 — Кривий Ріг; 38 — Калантаїв; 39 — Дереївка; 40 — Волоське; 41 — Верхня Хортиця; 42 — Федорівна; 43—44 — Біленьке; 45 — Новоолександрівка; 46 — Зміївка; 47 — Берислав; 48—51 — Цюрупинськ, Раденьськ, Кардашинка І—III, Великі Копані І; 52 — Перотте; 53 — Збур’ївка; 54 — Широке; 55 — Брилівка; 56 — Каланчак; 57 — Чернянка; 58—60 — Лук’янівка, Нова Каховка; 61 — Каїри; 62 — Завадівка; 63—65 — Мала Лепетиха, Первомаївка, Ушкалка; 66—69 — Солоха, Білозерський лиман, Кам’янка-Дніпровська, Заповітне — Степний; 70 — Василівка — Лиса Гора; 71 — Запоріжжя — Вознесенка; 72 — Стара Огрінь; 73 — Соколове; 74 — Верхня Маївка; 75 — Чернеччина; 76 — Компанійці; 77 — Таранцеве (верхній шар); 78 — Іллічівка; 79 — Ямпіль — Усове Озеро; 80 — Слов’янськ; 81 — Безіменне II (комплекс 6); 82 — Кременівка; 83 — Новолипівка — Аккермень; 84 — Атманай; 85 — Сивашівка; 86 — Новотроїцьке; 87 — Сергіївська затока б; 88 — Фонтани; 89 — Таутай; 90 — Кірове. Чорноліська культура, ранній етап (II): 1 — Суботів; 2 — Імбек. Висоцька культура (III): 1 — Шкло; 2 — Терновиця; 3 — Черепин; 4 — Ріпнів; 5 — Неділиська; 6 — Липівці; 7—9 — Свірж, Гончарівна, Жуличі; 10 — Почали; 11 — Золочів; 12—14 — Тернопіль, Біла, Смиківці; 15 — Великі Вікнини; 16 — Висоцьке, Броди, Старі Броди, Кути. Лужицька культура (IV): 1 — Головне; 2 — Млинисько; 3 — Зимне; 4 — Вільхове (Ульвивок); 5 — Новоукраїнка (городище Варязьке); 6 — Червоноград (Новий двір); 7 — Скварява. 8 — Терновиця; 9 — Олесько; 10 — Вербень. Культура Гава-Голігради (V): 1 — Ужгород; 2 — Мукачів; 3 — Велика Паладь; 4 — Чопівці; 5 — Сільце; 6 — Арданове; 7 — Виноградове; 8 — Звенигород; 9 — Заліски; 10 — Ясенів; 11 — Смереківка; 12 — Верхня Липиця; 13 — Бовшів; 14 — Вікторів; 15 — Медина; 16 — Крилос; 17 — Підлужжя; 18 — Грушка; 19 — Корнич; 20 — Кливодин; 21 — Давидівці; 22—26 — Хартонівці, Шване-Золоте, Угриньківці, Касперівці, Лисичники; 27—33 — Голігради, Новосілка, Городок, Колодрібка, Михалків, Мельниця Подільська, Нижнє Кривче; 34 — Кудринці; 35 — Кадіївці; 36 — Жванець; 37 — Комарів; 38 — Остриця; 39 — Чернігівці; 40—42 — Магала, Нова Жучка, Рогізна; 43—46 — Городниця, Стрільче, Репужинці, Дорошівці; 47 — Хмільове; 48 — Федорівна; 49 — Увисла; 50 — Скала Подільська. Лебедівська культура (VI): 1 — Лебедівка; 2 — Хотянівка; 3 — Новоселки; 4 — Пивці; 5 — Савинки; 6 — Мазин; 7,8 — Плитовище; 9 — Козаровичі; 10 — Народичі; 11 — Житомир; 12 — Гостомель; 13 — Бірки; 14 — Погреби; 15 — Козинці — Загай; 16 — котлован Канівської ГЕС; 17 — Бобриця; 18 — Таценки.

Бондарихинська культура (VII): 1 — Бондариха; 2—5 — Брусівка, Діброва, Іллічівка, Ямпіль — Усове Озеро; 6 — Кибикінське; 7 — Оріхове-Донецьке; 8 — Лиман; 9, 10 — Студенок, Синичине; 11 — Андріївна; 12—14 — Імужівка, Зміїв, Артюхівка; 15 — Тимченки; 16 — Червоний Шлях; 17 — Залінійне; 18 — Бузівка; 19 — Гупалівка; 20 — Мале Перещепине; 21 — Полтава; 22 — Марки; 23 — Важенька; 24 — Ницаха; 25 — Хухра; 26 — Порубіжне; 27 — Уди; 28 — Велика Данилівна; 29 — Дергачі; 30 — Пришиб; 31 — Оскол; 32 — Великі бази.

Група фіно-угорського населення у завершальний період бронзової доби активізується, розширюючи, порівняно з попередніми періодами, свій ареал. Репрезентує її бондарихінська культура, що зайняла майже все лівобережжя лісостепового Подніпров’я, басейни Сіверського Дінця, Сейму та частково Подоння. Вище згадувалося, що під час руху на захід зрубних племен з-за Дону фіно-угорське населення змушене було тимчасово відійти на північ, звільнивши частину лісостепу. Однак згодом їхнє проникнення на Сіверський Донець відновлюється. Наприкінці доби бронзи та на початку залізного віку це була сильна життєспроможна група населення, яка займала значну частину Північно-Східної України.

Протослов’янське населення цього періоду представляють білогрудівська, висоцька, а на пізньому етапі і північна група пам’яток чорноліської культури. До утворення чорноліської культури археологія не фіксує будь-яких значних переміщень чи зміни населення на території, котру обіймала у попередній період протослов’янська тшинецько-комарівська спільність племен. Навпаки, дослідники відзначають застійний характер історичного процесу на теренах Волині, пов’язаний з відсутністю будь-яких переміщень та припливу нового населення. Ситуація змінюється на фінальному етапі доби бронзи внаслідок масового пересування племен фракійського гальштату. Зокрема, під їхнім впливом у лісостеповій частині Правобережної України на основі білогрудівської культури складається своєрідна й явно фракізована чорноліська культура. Ряд дослідників уважає за можливе говорити не про вплив, а про пряме проникнення груп фракійського населення на територію України. Їхню появу тут пов’язують із просуванням фракійських племен із Нижнього Подунав’я у вигляді декількох хвиль, які захльоснули спочатку Закарпаття та Прикарпаття, а згодом західні райони Молдови, басейни Пруту та Дністра у верхній та середній течіях (карта 15).

Тепер за археологічними даними можна прослідкувати шлях подальшого просування фракійських племен теренами Правобережної України, аж до Дніпра. Вони утворюють ланцюжок від Середнього Дністра на Південний Буг, через Південне Поділля та Уманщину на Рось, а далі на Дніпро. Східною межею відчутного міграційного руху можна вважати пам’ятки на лівому березі Дніпра та Ворскли. Отже, були можливими безпосередні контакти фракійського та фіно-угорського населення протягом кількох століть. Немає сумніву, що таке вторгнення в чуже етнічне середовище не могло бути мирним. Білогрудівське населення, напевне, було витіснене з південних районів своєї території на північ. Завмирає життя на поселеннях Уманщини, від пожежі гинуть такі поселення й городища, як Суботів та Інбек. Утім, їхня загибель пояснюється і активізацією кочових племен кіммерійців, як і загибель бондарцхінських поселень по Орелі, що також були спалені кочовиками.

Можливо, що з чорноліською культурою вдасться пов’язати фракійські племена агафірсів та гелонів. Дослідники зіставляють з агафірсами, як правило, племена фракійського гальштату лісостепової Молдови та Середнього Подністров’я. Однак якщо з чорноліською культурою пов’язувати міграцію фракійців далеко на схід, то ототожнення з нею агафірсів виглядає досить умотивованим.