Глава 1 Етнокультурний склад населення. Побут і матеріальна культура

Світ землеробів

На теренах України за часів енеоліту землеробське населення мешкало переважно в її правобережній лісостеповій частині, що було зумовлено близькістю до Балканського центру, а також природними умовами, сприятливими для вирощування основних злакових культур.

Найбільшу територію від Пруту до Дніпра протягом усього енеоліту займало населення трипільської культури. На північному заході змінюючи одне одного мешкали племена лендельської культури, культури лійчастого посуду і культури кулястих амфор. У Закарпатті населення відоме за пам’ятками полгарської і баденської культур, а у пониззі Дунаю мешкали племена культури Болград-Алдень.

Трипільські племена. Від початку IV — до середини III тис. до н. е. практично вся лісостепова смуга Українського Правобережжя була заселена племенами трипільської культури, що отримала назву від поселення біля с. Трипілля на Київщині, відкритого і дослідженого В. В. Хвойкою наприкінці минулого століття. Саме тоді (1889) на теренах Румунії біля с. Кукутені поблизу м. Ясси Г. Буцуряну було відкрито багатошарове поселення, що стало широко відоме після розкопок Г. Шмідта у 1909—1910 рр. і дало назву західному варіанту цієї культури[129]. Отже, культура має подвійну назву — Кукутені — Трипілля.

Трипільська культура — одне з найяскравіших явищ первісного світу. Її дослідженню присвятили життя вчені кількох поколінь. Виявлено сотні і досліджено десятки поселень, написано велику кількість праць. На основі вивчення матеріалів встановлено землеробсько-скотарський характер господарства трипільців, вирішено ряд питань, пов’язаних з їхнім походженням, різними аспектами економіки, соціального устрою, ідеології та побуту. Хронологічне членування та картографування пам’яток дало змогу виділити локально-хронологічні групи пам’яток та їхні типи, що відповідають групам населення і окремим племенам, намітити шляхи розселення племен.

Питання походження конкретних етнокультурних груп населення дуже складні і здебільшого не можуть бути вирішені однозначно. Це стосується і походження трипільців. Вітчизняні й зарубіжні дослідники, що займалися цим питанням (Т. С. Пассек, С. М. Бібіков, В. М. Даниленко, К. К. Черниш, В. І. Маркевич, B. Г. Збенович, В. Думітреску, Г. Думітреску, С. Марінеску-Билку та інші), не дійшли спільної думки щодо участі в цьому процесі окремих етнокультурних груп. Деякі дослідники розглядали трипільську культуру як автохтонну, інші відводили головну роль прийшлим племенам. Власне, останнім часом участь у походженні трипільців прийшлого і місцевого населення приймається усіма, а розходження у тому, якому етносу віддати перевагу в цьому процесі. Зокрема С. М. Бібіков дійшов висновку, що у формуванні трипільської культури брали участь південні землеробські племена, які асимілювали місцеве мисливське населення[130]. Т. С. Пассек вважала, що основою було населення культури Боян (фаза Джулешті), яке прибуло із Подунав’я у Подністров’я та Побужжя, де під його впливом і частково на його базі склалася трипільська культура[131]. Р. Вульпе також вважав, що культура Прекукутені — раннє Трипілля сформувалася на базі культури Боян — Джулешті на території між Карпатами і Дністром, а згодом розповсюдилася у Побужжя[132]. За В. Думітреску та Г. Думітреску, у створенні цієї культури брали участь нащадки носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки території Молдови та культури Боян, що/на фазі Джулешті розповсюдилася у південно-західні райони Молдови[133]. За C. Маринеску-Вилку, культура Прекукутені є результат синтезу культур Боян та КЛСК при відповідному впливі Вінчі, Тордоша і, можливо, Хаманджії[134]. Б. Комша вважав, що виникнення культури Прекукутені є наслідком ассиміляції носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки племенами культури Боян, але не заперечував тієї можливості, що на заході її підосновою були носії культури Боян, а на сході — буго-дністровської[135]. В. М. Даниленко і В. І. Маркевич віддавали перевагу в цьому питанні носіям буго-дністровської культури, не заперечуючи, однак, участі й населення культури Боян[136]. В. Г. Збенович, розглянувши основний виробничий і побутовий інвентар, а також типи жител, систему господарства та ідеологію носіїв трипільської культури на ранньому етапі її розвитку, дійшов висновку, що жодна з визначених рис цієї культури не може бути виведена з буго-дністровської, але багато з них притаманні культурам Боян, КЛСК і навіть Кріш, хоча поки що незрозуміло, яким чином остання впливала на процес утворення нової культури, бо їх розділяє значний хронологічний проміжок. Що ж до буго-дністровської культури, то вона якийсь час існувала паралельно з раннім Трипіллям, але на периферії свого ареалу, про що свідчать знахідки в одному шарі ранньотрипільської (типу Сабатинівка ІІ₁) і неолітичної кераміки на поселенні Пугач біля с. Костянтинівни Арбузинського району Миколаївської області[137].

Отже, підсумовуючи дані про походження культури Прекукутені — раннє Трипілля, можна сказати, що це був тривалий процес синтезу населення кількох культур. Почався він на рубежі V— IV тис. до н. е. з переселенням у Молдову і Трансильванію частини племен культури Боян. Тут вони мали контакти з носіями КЛСК на її останній фазі розвитку і при відповідному впливові населення культур Кріш, Вінча, Тордош і, можливо, Хаманджія виникло нове культурно-етнічне утворення, засвідчене матеріалами ряду поселень фази Прекукутені І у Південно-Східній Трансильванії (Ерестегін, Сфинту-Георге, Банку) і Західній Молдові (Траян-Дялул Вией, Борлешті). Кожна із згаданих етнічних груп зробила свій внесок у культуру нового утворення, що відбилося в матеріальній культурі.

З’явившись на історичній арені на початку IV тис. до н. е., трипільська культура проіснувала близько 1500 років. Племена її носіїв освоїли весь Правобережний Український Лісостеп і частково лівобережжя в Середньому Подніпров’ї. Хронологічно історія трипільців поділяється на три основні етапи: ранній А (4000— 3600), середній В (3600—3100) та пізній С (3100—2500). Кожний з етапів, крім того, поділяється на підетапи: в ранньому — це АІ і AІІ, в середньому — ВІ, ВІ — ВІІ і ВІІ, у пізньому — СІ і СІІ[138]. Територіально для кожного етапу виділяються локально-хронологічні групи, а в їхніх межах — одночасові пам’ятки, що утворюють типи пам’яток.

За різних часів своєї історії трипільці сусідили і мали контакти з різними народами, що перебували на різному рівні соціально-економічного розвитку, запозичуючи у них найновіші культурні і технічні досягнення і передаючи їх народам, що стояли на нижчому щаблі. Тобто, отримавши відповідний поштовх з Балкан, трипільці стали ланкою в ланцюгу процесу енеолітизації і пов’язаних з ним здобутків у відтворюючих формах господарства для енеолітичних племен на північному сході і степових скотарів на південному сході.

На ранньому етапі історії трипільців їхніми сусідами на півдні у пониззі Дунаю були носії культур Боян, Болград-Алдень; на південному заході — представники культур Трансильванії і північно-західних Балкан (Вінча, Тордош), на північному сході — племена дніпро-донецької неолітичної культури. На середньому та початку пізнього етапу трипільці контактували на півдні з племенами культури Гумельниця, в степовій зоні — з носіями культур середньостогівської спільності та нижньомихайлівської культури — на північному заході — з представниками культури Лендель, а на заході — полгарської. Наприкінці пізнього етапу своєї історії у трипільців склалися відповідні стосунки з носіями культури лійчастого посуду (КЛП) і кулястих амфор (ККА), на заході, культури Чорнавода — на півдні, а в степу — з пізнішими групами скотарів доби енеоліту.

Як уже зазначалося, трипільська культура склалася на території Молдови. Вся подальша історія трипільських племен пов’язана з розселенням по Правобережному Українському Лісостепу. Це було поступове займання вільних чи слабо заселених іншоетнічними неолітичними племенами найближчих територій, або мало характер хвиль, що виливалися на більш віддалені території, переважно з району Попруття і Середнього Подністров’я.

Відпливи населення з цього району були пов’язані, очевидно, з відносним перенаселенням, що періодично виникало за умов екстенсивного первісного виробничого господарства, коли ресурси відповідного району були вже не в змозі забезпечити прожитковий мінімум населення за існуючого рівня виробництва. Це могло статися при збільшенні населення за рахунок природного приросту, припливу з інших територій, збіднення ресурсів внаслідок природних факторів (посуха тощо). В цьому випадку надлишки громади мали шукати собі іншу територію, але не будь-яку, а подібну за природними умовами, яка б забезпечувала традиційний спосіб життя й господарчої діяльності. Володіння власними територіями призводило до деякої уособленості племен, що відображається у матеріальній культурі і дає можливість (у рамках археологічної культури) виділяти локальні групи, які відповідають окремим спільностям, а в межах груп — типи пам’яток, що відбивають фази розвитку. Щодо поступового розселення на малі відстані, то воно було пов’язано з характером системи господарства, коли за якийсь проміжок часу в найближчому оточенні поселення вичерпуються ресурси (виснажується земля, знищується ліс тощо) і воно переноситься на нове, ще незаймане місце, з кожним разом крокуючи далі й далі. Час існування поселення на одному місці визначається дослідниками більш-менш однозначно і становить близько 50 років, що відповідає періоду життя двох поколінь.

Карта 5. Трипільська культура раннього — початку середнього етапів.

І — трипільська культура раннього етапу; II — трипільська культура початку середнього етапу: а — район формування культури, б — верхньодністровська група, в — середньобузька група, г — східний ареал культури; III — культура Болград-Алдень; IV — дніпро-донецька культура; V — буго-дністровська культура; VI — скелянська культура середньостогівської спільності.

Вже на початку раннього етапу своєї історії трипільці поступово розширюють свою етнічну територію на схід. Потім, на фазі існування поселень Ларга-Жижія, Флорешти, Бернашівка, вони перетинають Прут і виходять на Середній Дністер, а згодом, у середині та наприкінці раннього етапу, — на Південний Буг і в Буго-Дніпровське межиріччя.

Археологічною ознакою переходу від раннього до середнього етапу розвитку трипільської культури є поява в керамічному комплексі поселень посуду, прикрашеного розписом. Питання походження розпису все ще лишається дискусійним. Вважається, що він з’явився під впливом південно-західних сусідів[139]. Використовуватися почав поступово, але швидко став переважати у племен Попруття і Подністров’я, а згодом розповсюдився майже по всьому трипільському ареалу. Лише племена першої хвилі розселення, що жили в межиріччі Південного Бугу і Дніпра, не сприйняли це нововведення, віддаючи перевагу старим ранньотрипільським традиціям заглибленої орнаментації посуду. Таке розмежування за орнаментальними традиціями дало підставу виділяти у культурі два ареали — західний і східний[140].

Племена східного ареалу на середньому етапі розвитку культури повністю освоїли Буго-Дніпровське межиріччя, пройшовши ряд щаблів, що відбилося в ланцюжку послідовно існуючих пам’яток типу Зарубинців, Красноставки, Шкарівки, Веселого Кута, Миропілля, Гарбузина[141] і вийшли на Середнє Подніпров’я в районі Ржищів — Трипілля, де також утворили хронологічний ланцюжок пам’яток типу Щербанівки, Коломийщини І та II[142].

У західному ареалі, в Попрутті і Середньому Подністров’ї, на початку середнього етапу, очевидно, ускладнилася демографічна ситуація, яка зумовила необхідність розширення території. Саме тоді починає заселятися північна частина Середнього Подністров’я, де розповсюдилась група населення, відома за пам’ятками заліщицького типу. Згодом ця група освоїла і Верхнє Подністров’я. Тут трипільці проіснували від середини середнього (ВІ—ВІІ) до кінця першої половини пізнього (СІ) етапу, коли змушені були залишити цей район, мабуть, внаслідок розповсюдження племен культури лійчастого посуду.

У цьому периферійному районі у трипільців виробилися специфічні риси: тут переважають невеликі за площею (до 5 га) поселення, у формах і орнаментації посуду надовго зберігаються “заліщицькі” традиції. Межуючи з племенами лендельської культури, трипільське населення зазнало відповідного впливу, матеріально відображеного у запозиченні деяких форм посуду, що може свідчити про часткове змішування населення, можливе існування міжетнічних шлюбних відносин.

За природними умовами (якість грунтів) Верхнє Подністров’я менш придатне до ведення традиційного трипільського землеробського господарства, ніж Середнє, і треба гадати, що привертали сюди трипільців передусім поклади високоякісного туронського кременю, який слугував предметом обміну, зокрема з населенням культури Тисаполгар і розповсюджувався на відстань до 500 км, а також виходи соляних джерел.

Саме тоді, коли почало заселятися Верхнє Подністров’я, ще одна група населення переселилася з Середнього Подністров’я у Середнє Побужжя, заселене общинами східного ареалу, що простежується тут вперше на пам’ятках типу Кліщева[143]. Оскільки цього разу прийшле населення вклинилося в район, який вже до цього був зайнятий спорідненими племенами, їм вдалося розповсюдитися лише у західній частині Середнього Побужжя. Очевидно, тут відбулося злиття двох груп трипільського населення, що відобразилося в матеріальній культурі нового утворення, зокрема в кераміці — переважання розписного посуду, притаманного прийшлим племенам, наявність оздобленого заглибленим орнаментом, характерного для місцевих общин. Нове утворення довгий час, до кінця середнього етапу, межувало на сході з общинами східного ареалу, причому кордон між ними проходив по річці Соб. Протягом кількох століть трипільці Середнього Побужжя пройшли ряд ступенів розвитку, зберігаючи тісні зв’язки з населенням як східного, так і західного ареалів культури, утворюючи перехідну, буферну зону між ними[144].

Довгий час вважалося, що Східну Волинь трипільці заселили лише наприкінці пізнього етапу розвитку (СІІ), проте дослідження 70-х років виявили більш ранній пласт поселень, який належить до кінця середнього (ВІІ). Здобуті джерела свідчать, що освоїли цю територію також общини з Середнього Подністров’я. Місцеве неолітичне населення тут, як і на Подніпров’ї, не могло чинити серйозного опору пришельцям і вони досить вільно розселилися у верхів’ях Случа та Тетерева, будуючи невеликі (максимально до 20 га) поселення.

Карта 6. Трипільська культура кінця середнього — початку пізнього етапів.

І — трипільська культура: а — коломийщинська група, б — чапаївсько-лукашівська, в — томашівська, г — косенівська, д — середньобузька, е — верхньодністровська; II — лендельська культура; III — середньостогівська спільність (дереївська культура); IV — нижньомихайлівська культура; V — квітянська (постмаріупільська) культура.

Найближчими їхніми сусідами за різних часів були неолітичні племена на півночі, споріднені — на півдні, а на заході — спочатку носії лендельської культури, а потім — культури лійчастого посуду. Про їхні контакти свідчать знахідки трипільської кераміки на неолітичному поселенні Моства в басейні р. Уж, а також взаємні імпорти кераміки на поселеннях лендельської, трипільської та культури лійчастого посуду.

На Східній Волині трипільці доживають до найпізнішої фази культури і зникають, як вважають дослідники, з приходом із заходу племен культури кулястих амфор[145].

Щодо розповсюдження трипільців у Подніпров’ї, то тут вони весь час контактували з місцевим населенням дніпро-донецької неолітичної культурної спільності, основою господарства якої було мисливство, рибальство та збиральництво. Зважаючи на малі розміри стоянок, це населення жило невеликими розпорошеними колективами і не могло чинити серйозного опору трипільцям. Частина їх була, мабуть, асимільована, інша лишилась на цій самій території, зберігаючи традиційний спосіб господарства і займаючи іншу екологічну нішу, а решта мала відійти на північ та північний схід. Про те, що якась частина неолітичного населення влилася до складу трипільців, може свідчити могильник на околиці поселення у Чапаївці (південна околиця Києва). Тут виявлено 31 поховання — тілопокладення, здійснені у випростаному положенні, орієнтовані головами на захід, ногами до річки, частково пофарбовані вохрою, тобто за неолітичним обрядом. Дев’ять з них супроводжувалися трипільським посудом, знаряддями праці із кременю та трипільською антропоморфною статуеткою.

Наприкінці середнього етапу своєї історії на Дніпрі трипільці зіткнулися із скотарсько-землеробським населенням середньостогівської спільності, а саме дереївської культури. Їхні стосунки склалися, мабуть, не кращим чином, і трипільці були змушені відійти дещо північніше, освоїти район Правобережжя між річками Стугна і Тетерів, а також Лівобережжя від гирла р. Трубіж лд півдні до р. Остер на півночі. Про раптовий відхід трипільців свідчить те, що найраніші на цій території трипільські поселення типу Чапаївки представлені лише тимчасовими заглибленими житлами. Територію південніше Стугни трипільці залишають назавжди. Поселення, пізніші за пам’ятки типу Коломийщини І, тут відсутні. Що ж до населення північної частини Середнього Подніпров’я, то воно згодом відновлює своє традиційне господарство, знову будуються довгочасові наземні глинобитні житла (пам’ятки типу Лукашів), відроджуються зв’язки з трипільським світом. Але з часом знову стикаються з найпізніші ми середньостогівцями, відомими за пам’ятками типу Пивихи. Останні, мешкаючи в лісостепу, очевидно, перебудовують своє господарство, віддаючи перевагу землеробству, про що свідчать поки що нечисленні знахідки їхніх поселень (Градіжськ, гора Пивиха; Козинці, урочище Загай; Лубни) навіть із залишками глинобитних будівель (Лубни). Очевидно, у Подніпров’ї вони частково зливаються з трипільцями, внаслідок чого з’являються так звані пам'ятки софіївського типу. Кількісно і культурно переважав, очевидно, трипільський компонент, судячи з того, що зберігаються прийоми у спорудженні заглиблених жител, форми і орнаментація посуду. Одночасно втрачається традиція наземного глинобитного житлобудування, технологія виготовлення кераміки, дещо змінюється топографія поселень — поряд з оселями на високих мисах трапляються поселення на підвищеннях у заплавах. Останні є, у трактовці деяких дослідників, перехідними до скотарства, але, зважаючи на переважне тяжіння до мисів і лесових чорноземів, слід думати, що землеробська орієнтація господарства не змінилася.

У Подністров’ї наприкінці середнього етапу (ВИ) демографічна ситуація, очевидно, знов ускладнилася і нова хвиля переселенців посунулась на схід у Буго-Дніпровське межиріччя. Рухалися вони сюди, мабуть, по Південному Бугу та його лівій притоці — р. Синюсі. Саме на берегах Синюхи з’являються їхні перші поселення (Володимирівна, Михайлівна) які, на думку Т. Г. Мовші та інших дослідників, започаткували тут окрему томашівську локальну групу пам’яток.

Заселяючи цей район, переселенці відразу ж вдаються до побудови великих поселень (Володимирівна — 70 га, Михайлівна — 100 га), а згодом тут з’являються поселення-гіганти, площею близько 250—450 га, що налічували від 8 до 14 тис. жителів (Сушківка, Доброводи, Тальянки, Майданецьке, Чичеркозівка, Томашівка). Одна з прийнятих думок щодо причин створення великих поселень висловлена К. К. Черниш. Вона пояснює їхню появу необхідністю концентрації великих мас населення для протистояння степу. Очевидно, ця думка слушна, оскільки підтверджується розташуванням здебільшого великих поселень у глибині території на малих річках, подалі від основних водних артерій. Якщо ж виникала необхідність побудови поселень на берегах великих річок, то обиралися місця на мисах, добре захищені природними перепонами. Забудова поселень виконувалась по плану, який передбачав існування двох — чотирьох замкнутих контурів, коли житла розташовуються паралельно одне одному, утворюючи• концентричні кола чи овали, і якщо будинки з’єднувалися глинобитними стінами, то вони утворювали кілька суцільних ліній захисту.

Внаслідок широких досліджень поселень трипільської культури в Буго-Дніпровському межиріччі в 60—90-х роках цей район вважається вивченим краще, ніж будь-який інший, і на його прикладі відкривається можливість вивчення ряду питань, пов’язаних з історією, економікою, соціальним устроєм, ідеологією.

Освоївши на фазі пам’яток типу Володимирівни р. Синюху та її притоки Ятрань (Полонисте), Велику Вись (Андріївна, Маслове), трипільці на наступних фазах (пам’ятки типу Небелівки, Глибочка) розширюють свою територію до Дніпра, де відомі за пам’ятками канівської групи. Але згодом звужують її до басейнів Гнилого та Гірського Тікичів, Великої Висі, Ятрані, де існують протягом чотирьох наступних фаз (пам’ятки типу Попудні, Сушківки, Майданецького, Томашівки). Треба сказати, що річки Ятрань та Велика Вись, які течуть у широтному напрямку (перша із заходу на схід, а друга — навпаки), були своєрідними природними (південними) кордонами, що відділяли їх від населення степу.

Картографування пам’яток місцевого “східного” та прийшлого “західного” населення виявляє цікаву картину, що прийшлі племена мешкали в основному в межах вузької (30—40 км) смуги лісостепу, вздовж його південного кордону і лише нечисленні їхні невеликі поселення трапляються північніше. Поселень місцевого населення у цій смузі немає, хоча за природними умовами вона відповідала традиційним вимогам трипільців щодо території. Отже треба гадати, що вона не заселялася навмисне і була залишена як лісовий бар’єр, який відмежовував їх від степу. Як відмічають дослідники, степові скотарі “рухались степами, уникаючи лісів, ярів, мочарів. Звичайно їхній шлях проходив по “грядах” — рівних степових вододілах”[146]. С. О. Плетньова, зокрема, відмічає, що на початку II тис. н. е. великий ліс, розміщений на південь від Поросся, був чудовим захистом від степовиків. Треба гадати, що й у даному випадку лісова смуга могла бути серйозною перешкодою на шляху проникнення степовиків углиб лісостепу.

За часів існування трипільців у Буго-Дніпровському межиріччі, найбезпечнішим з боку степу, і тому найбільш заселеним, був район між річками Ятрань, Гірський та Гнилий Тікичі, Велика Вись. Найчастіше, мабуть, страждали від набігів більш східні (райони, де (зважаючи на специфіку пересування степовиків по вододілах) проходив основний шлях углиб лісостепу із степового межиріччя Дніпра та Інгульця, Інгульця та Інгула, Інгула та Південного Бугу повз верхів’я Великої Висі, Інгула, Інгульця по вододілу між басейнами Росі та Гнилого Тікича до їхніх витоків. Не випадково, що поселення канівської групи розташовуються лише на лівому березі Росі, а на всьому просторі від Гнилого Тікича до гирла Росі і південніше неї пам’ятки трипільської культури поодинокі, найпізніші — взагалі невідомі.

На початку пізнього (СІ) етапу практично весь Український Лісостеп був уже освоєний і поділений окремими племенами трипільської культури та іншоетнічним населенням того ж господарчо-культурного типу. Всі наступні переміщення трипільців тепер стали можливі за рахунок перерозподілу території в межах трипільської спільності, завоювання сусідніх західних районів, заселених іншоетнічними землеробськими племенами, або ж пристосування до іншого екологічного середовища. Але останнє вимагало зміни типу господарства.

Отже, прикладом перерозподілу території можуть слугувати спостереження за населенням Буго-Дніпровського межиріччя. Оселившись у згаданій вузькій смузі вздовж південного кордону лісостепу, племена томашівської локальної групи згодом остаточно витіснили місцеве трипільське населення східного ареалу у Подніпров’я, але через кілька століть самі зазнали тиску нової хвилі переселенців з Подністров’я.

На початку другої половини пізнього періоду культури (СІІ), наприкінці першої чверті III тис. до н. е. у Пруто-Дністровському межиріччі за поки що нез’ясованих історичних обставин на базі місцевого локального варіанту типу Варварівки XV виникають два нових культурних явища, відомих за пам’ятками типу Бринзен (за В. О. Дергачовим)[147], або Жванцю (за Т. Г. Мовшею)[148] та типу Вихватинців. Носії першого утворення згодом розповсюджуються на все Середнє Подністров’я і Побужжя. Саме з міграцією цієї групи пов’язано зникнення населення північної частини Середнього Подністров’я, відомого за пам’ятками типу Кошилівців, а в Буго-Дніпровському межиріччі — населення томашівської локальної групи. З переселенням частини населення бринзено-жванецької групи деякі дослідники пов’язують появу на Волині пам’яток типу Колодяжина, Хоріва та Троянова, а у Подніпров’ї — типу Софіївки, що призвело до поступового нівелювання культурних варіантів у межах пізньотрипільської культурно-історичної спільності.

У Буго-Дніпровському межиріччі населення бринзено-жванецької групи відоме за пам’ятками косенівської групи. Зважаючи на колекцію матеріалів поселення біля с. Косенівки Уманського району Черкаської області, де в керамічних комплексах, характерних для пришельців, виявлено в незначній кількості посуд попередників, тобто населення томашівської локальної групи, можна дійти висновку, що частина останніх була включена до складу нової групи, а інші змушені були залишити цю територію.

Щодо долі томашівського населення існує дві думки. В. О. Круц вважає, що воно відступило на захід, де, не знайшовши власної території, практично безслідно розчинилося серед споріднених трипільських племен. На думку Т. Г. Мовші, вони деякий час співіснували на одній території з пришельцями, а згодом під їхнім тиском переселилися в степ.

Нові хазяї Буго-Дніпровського межиріччя, племена косенівської локальної групи, прожили тут недовго, мабуть до XXVI століття до н. е. Це був час, коли степовики почали інтенсивно проникати в лісостеп, який завдяки господарчій діяльності трипільців, як буде показано далі, був перетворений на степ. Тут не лишилося місць, які б забезпечували традиційний спосіб трипільського господарства для досить великого, здатного себе захистити колективу. Водночас ця територія стала звичним середовищем для степовиків.

Карта 7. Трипільська культура кінця пізнього етапу розвитку.

І — трипільська культура: а — софіївська група, б — городсько-касперівська, в — західноволинська, г — вихватинська, д — усатівська; II — культура лійчастого посуду; III — східний кордон культури кулястих амфор; IV — нижньомихайлівська культур (пізній етап); V — дереївська культура (пізній етап); VI — дніпро-бузька група.

Частина трипільців, очевидно, починає змішуватись із степовиками, про що свідчать підкурганні поховання з трипільським посудом другої половини пізнього періоду вже не тільки в степу, а й у лісостепу (Колодисте, Серезліївка, Вільшанка, Єрмолаївка). Основна ж маса трипільців залишає Буго-Дніпровське межиріччя. І якщо раніше степовики проникали у лісостеп для випасу худоби і грабування землеробських поселень, то тепер вони вважають цю територію своєю, споруджуючи тут кургани, в тому числі на місцях більшості залишених трипільських поселень.

Залишаючи Буго-Дніпровське межиріччя, трипільці відходять, очевидно, до західних рубежів свого ареалу. Мабуть, з цією міграцією, з одного боку, і приходом носіїв культури лійчастого посуду із північного заходу — з другого, пов’язано зникнення залишків населення лендельської культури на теренах західних областей України. На сході землі останніх займають трипільці, а на заході — носії, культури лійчастого посуду. Кордон між ними проходив по р. Стир на Західній Волині і р. Гнила Липа у Верхньому Подністров’ї.

На Західній Волині відомі трипільські пам’ятки двох типів — Хорівського і Листвинського[149]. Обидва відносяться до другої половини пізнього етапу (СІІ). Перший — синхронний пам’яткам типу Троянова на Східній Волині і Софіївки на Дніпрі, а другий — пам’яткам типу Городська на Східній Волині і Усатова у Північно-Західному Причорномор’ї.

Свідченням ситуації, що склалася в цей час на території Західної Волині є синхронність пам’яток лендельської культури трипільським етапам ВІІ і СІ, а також пам’яток культури лійчастого посуду і трипільських етапу СІІ, що доводиться взаємними імпортами кераміки та радіокарбонними датами. Треба гадати, що трипільці і носії КЛП практично одночасово з різних боків почали освоєння цієї території. Подальша доля носіїв лендельської культури не простежується, що, очевидно, свідчить про асиміляцію його пришельцями, які продовжували тут жити до приходу представників культури кулястих амфор у середині III тис. до н. е.

Відносини між трипільцями та носіями культури лійчастого посуду мали, очевидно, здебільшого мирний характер, принаймні поважали територіальну цілісність одне одного. Дослідниками відмічається існування нейтральної території завширшки 40—50 км між районами поширення цих двох культур, де лише зрідка з’являлися короткочасні поселення[150].

Щодо ролі носіїв культури кулястих амфор у процесі зникнення трипільців і представників лійчастого посуду існують різні думки. Деякі дослідники (Я. Ковальчик, Ю. М. Захарук) вважають, що вони знищили поселення останніх. Інші (3. Кшак, М. А. Пелещишин) розглядають їхні стосунки як мирні. На їхню думку, носії культури кулястих амфор просувалися невеликими групами у пошуках вільних земель. Незаперечних свідчень збройних контактів між прийшлим і місцевим населенням немає.

Тоді, коли населення бринзенсько-жванецької групи частково переселилося у Верхнє Подністров’я, Східну Волинь і Буго-Дніпровське межиріччя, деякі представники вихватинської групи лишаються у Середньому Подністров’ї, а інші мігрують у Північно-Західне Причорномор’я, де стикаються і, очевидно, змішуються із степовими племенами — носіями середньостогівської та нижньомихайлівської культур[151], що призвело до втрати деяких трипільських традицій, зокрема зростання ролі скотарства, відмови від наземних глинобитних жител, сприйняття курганного обряду поховання тощо. Це населення відоме за пам’ятками усатівського типу. Крім того, його культура зазнала впливу південних сусідів — носіїв культури Чорнавода. Вважається, що відносини між цими двома групами населення були мирними і супроводжувалися взаємним культурним збагаченням.

Таким чином, на завершальному етапі розвитку трипільської культури лишилися окремі групи племен, відомі на Східній Волині за пам’ятками типу Городська, на Західній Волині — типу Листвина, у Середньому Подністров’ї — типу Капшерівців, у Пруто-Дністровському межиріччі — типу Гординешт, у Північному Причорномор’ї — типу Усатова.

Якщо попереднім етапам розвитку трипільської спільності був притаманний підйом, коли, освоюючи нові території і контактуючи з іншоетнічним населенням, навіть приймаючи його представників у своє середовище, трипільці не втрачали своїх традицій в господарчій діяльності, матеріальній культурі, ідеології, то пізніше, з появою на периферії трипільського ареалу сусідів, що не поступалися їм у силі (середньостогівці, нижньомихайлівці в степу, носії культури типу Пивихи у Подніпров’ї, культури лійчастого посуду на Західній Волині), трипільці почали інтенсивно змішуватися з іншоетнічним населенням, втрачаючи разом з чистотою власного етносу і культурні традиції, що відобразилось у житлобудуванні, керамічному виробництві, ідеології тощо. На заключному етапі трипільська культура настільки змінилася, що її периферійні варіанти деякі дослідники навіть схильні вважати окремими культурами.

Подальша доля трипільців склалася, очевидно, по-різному. В усякому разі відчутних слідів у наступних культурах епохи ранньої бронзи практично не лишилося. Зникнення з історичної арени усатівського населення пов’язують з масовою інфільтрацією племен — носіїв ямної культури в Північно-Західне Причорномор’я і асиміляцією ними трипільців. Деякі ж групи усатівців пониззя Пруту та Дунаю влилися до складу нових етнічних утворень бронзового віку на теренах Молдови та Мунтенії[152]. Що стосується інших груп, то їхнє зникнення відбувається з приходом носіїв культури кулястих амфор, які повністю перекривають територію, зайняту тоді трипільцями. Очевидно, останні розчинилися серед прибульців, остаточно втративши первинний вигляд культури. Однак не виключено, що нащадки їх увійшли до складу представників культур ранньої бронзи, зокрема культури підкарпатської шнурової кераміки[153].

Поселення трипільської культури завжди розташовуються по берегах великих і малих річок, струмків. Вже починаючи з раннього етапу, обираються місця, захищені природними перешкодами. Це переважно миси надзаплавних терас, обмежені з кількох боків ярами, а також поселення на підвищеннях серед заплави (Бернашівка, Нові Русешти, Жури, Незвисько II та ін.) та на островах (Солгутів острів на Південному Бузі, Шкарівка на Росі). Поселення, розташовані на мисах, інколи з налольної сторони укріплялися ровами. Останні, відомі вже на ранньому етапі (Траян Дялул Вієй), потім розповсюджуються на середньому (Тирпешти, Поливанів Яр III, Кукутені-Чатецуя, Хабешешти І, Трушешти І, Кукутені-Димбул Морій, Траян-Дялул Финтинилор III) та на пізньому етапах (Жванець-Щовб, Костешти IV, Маяки, Козаровичі, Гординешти II, Городиштя). Ширина ровів у верхній частині коливається від 2,5 до 7 м, а в глибину — від 1,5 до 4 м. Слід гадати, що рови супроводжувалися валами, які здебільшого не збереглися. Лише на поселенні Костешти IV та Жванець-Щовб виявлено їхні залишки. В Костештах IV зберігся вал висотою 1,6 м при ширині 6 м[154]. Цікаву оборонну споруду виявлено в с. Козаровичі на Київщині. Тут за браком мисовидних ділянок поселення розташовувалося вздовж краю тераси, а найбільш підвищені ділянка була захищена кільцевим ровом, що оточував площу діаметром 60 м. З двох боків рів мав два проходи, причому той, що виходив на напільну сторону, додатково був укріплений другим дугоподібним ровом.

Переважна більшість поселень одношарові, але є й багатошарові (Поливанів Яр, Мерешівка, Ізвоаре, Фрумушика, Кукутені-Четецуя, Тирпешти, Пезвисько, Більче Злоте-Сад, Більче Злоте-Вертеба, Солончени II, Шипенці). Існування багатошарових поселень дає можливість уточнити послідовність різних археологічних комплексів, усвідомити тенденцію розвитку матеріальної культури, а на цій підставі виявити хронологічну послідовність поселень відносно одне одного.

На більшості поселень, якщо вони не мали хороших природних укріплень, житла розташовувалися у вигляді кола чи овала (залежно від рельєфу місцевості чи форми мисоподібної ділянки) паралельно одне одному, утворюючи замкнений контур. Таке планування характерне для найраніших поселень, зокрема для Бернашівки. Тут 6 жител розташовувалися по колу і одне (найбільше) в центрі. Згодом таке планування широко розповсюдилося. Часто забудова велася у кілька концентричних кіл чи овалів. У межах замкненого контуру житла, мабуть, з’єднувалися глинобитними стінами, утворюючи суцільну стіну — лінію захисту. Таких ліній могло бути кілька, залежно від кількості концентричних кіл забудови. Там, де поселення мали хороші природні укріплення (високі миси із стрімкими неприступними схилами, острови), забудова могла вестись безсистемно або гніздами (Шкарівка)[155]. Кожне поселення, забудоване у вигляді замкненого контуру, передбачає існування незабудованої центральної площі, яка могла використовуватися як загін для худоби.

Рис. 61. Поселення Коломийщина І на Київщині. Реконструкція Т. С. Пассек.

Рис. 62. Поселення Олександрівка на Одещині. Реконструкція Н. Б. Бурдо.

Рис. 63. План поселення-гіганта трипільської культури поблизу с. Тальянки на Черкащині ( 1 — житла, 2 — місця розкопів, 3 — кургани, 4 — забудова й городи села).

Площа поселень на більшості території, зайнятої племенами трипільської культури за всіх періодів її існування, коливається від 1—3 до 50 га. Але останнім часом, завдяки використанню даних аерофотозйомки в межиріччі Південного Бугу та Дніпра, на межі степу й лісостепу виявлено поселення-гіганти кінця середнього — початку пізнього етапів, площа яких сягає 200—450 га (Доброводи, Чичеркозівка, Майданецьке, Тальянки та ін.).

Поселення забудовувалися переважно наземними дерев’яно-глиняними будинками та заглибленими (землянки та напівземлянки).

Напівземлянки і землянки трапляються на всіх етапах існування трипільської культури. На поселеннях раннього етапу вони відомі в Ленківцях, Луці-Врублевецькій, Берново-Луці, Солонченах І, Борисівці. Вони овальні в плані, здебільшого однокамерні, але є й поділені на дві половини — більш і менш заглиблену (Ленківці, напівземлянка № 2). Деякі з них мають глиняну вимостку підлоги (Ленківці, Берново-Лука) і обмазку стін (Солончени І, Ленківці). Вогнища розташовані звичайно не у заглибленнях підлоги, а безпосередньо на ній. Деякі заглиблені житла складаються з двох-трьох камер, розділених земляними перетинками. Найбільшу багатокамерну землянку виявлено у Луці-Врублевецькій (три камери загальною довжиною 43 м, шириною 2—3 м і 11 вогнищ, розташованих на поздовжній осі). Загалом довжина заглиблених жител, навіть багатокамерних, у ранньотрипільський час не перевищувала 7 м.

На поселеннях середнього етапу також трапляються одно- та двокамерні заглиблені житла довжиною 6—7 м. Підлога в них часто вимощена глиною з наступним випалом, нею також іноді обмазані стіни, а замість вогнищ споруджено глинобитні печі (Поливанів Яр, Бабино, Володимирівна). На поселеннях середнього етапу заглиблені житла трапляються значно рідше, чи то внаслідок того, що недостатньо досліджено площі поселень, чи взагалі спорудження їх менше практикувалося. Однак на пізньому етапі, особливо наприкінці його, кількість заглиблених жител збільшується. В Чапаївці на Дніпрі вони взагалі є єдиним типом житла. Це ж стосується поселень софіївського типу в Подніпров’ї (Козаровичі, Бортничі та ін.), такі ж житла переважали на пам’ятках усатівського типу в Північно-Західному Причорномор’ї (Маяки, Усатове, Фолтешти) й на поселеннях, забудованих здебільшого наземними спорудами (Жванець-Щовб, Цвиклівці, Підгірці II, Тальянки та ін.). Дослідниками трипільської культури відмічалося, що співіснування двох типів жител на одному поселенні відповідає різним етапам його забудови: заглиблені — початковому, наземні — наступному[156].

Рис. 64. Реконструкція двоповерхового житла з поселення Раковець. Автор К. К. Черниш.

Рис. 65. Реконструкція будинку з поселення Ленківці. Автор К. К. Черниш.

Щодо наземних споруд, то всі вони будувалися із застосуванням дерева та глини, в яку домішувалися полова або пісок. Під час розкопок залишки їх виглядають як скупчення перепаленої глини, що залягає на прямокутній в плані площі. Тому серед археологів вони отримали назву “площадок”. Відомі вони вже на найраніших поселеннях трипільської культури. Поселення біля с. Бернашівка і Флорешти були забудовані виключно наземними будинками площею 30—60 м², але окремі з них, як центральне житло в Бернашівці, мали площу до 150 м². Приблизно такі ж розміри жител (30—130 м²) характерні й для середнього і початку пізнього етапів культури, хоча в цей час на великих поселеннях (Майданецьке, Косенівка) розміри окремих споруд сягають 200—300 м².

Рис. 66. Реконструкція двоповерхового житла з поселення Тимкове. Автор Н. Б. Бурдо.

За конструкцією наземні житла трипільців реконструюються як одно- і двоповерхові. Вперше тезу про існування двоповерхових будинків висунув В. І. Маркевич в результаті спостережень під час розкопок поселення Варварівка VIII, а згодом це положення було підтримане багатьма дослідниками. Спостереження за залишками перепаленої глини під час дослідження “площадок” дало змогу встановити, що походять вони від стін, міжповерхових перекрить та стелі. Стіни одноповерхових будинків здебільшого мали плетений дерев’яний каркас, обмащений шаром глини, в яку домішувалася полова. Таким чином споруджувалися стіни другого поверху у двоповерхових будинках, а перший, очевидно, мав суцільно глинобитні стіни. Міжповерхове перекриття та стеля виглядали як платформа покладених упоперек будівлі розколотих дерев’яних плах і горбилів, обмащених зверху шаром глини. Товщина останнього, залежно від того, наскільки рівно було покладено дерев’яне перекриття, коливається від 5—7 до 20 см. Звичайно, щоб витримати навантаження шару глиняної обмазки, вагу печі, різних вимосток та людей, міжповерхові перекриття повинні були мати дерев’яну основу з більш товстих стовбурів, ніж стеля. Виходячи з даних розкопок наземних жител, у Київському інженерно-будівельному інституті були зроблені розрахунки товщини балок, які мали використовуватися при будівництві міжповерхових перекриттів і стелі. Розрахунки засвідчили, що міжповерхові перекриття повинні були складатися із балок товщиною 25 см, а стелі — завтовшки 14 см. Отже, при спорудженні двоповерхового будинку середнього розміру 15 х 5 м тільки на перекриття і стелю мало бути використано біля 25 м² деревини. Дахи будинків, судячи з моделей жител, знайдених на поселеннях Коломийщина II, Розсохуватка, Ворошилівка, були двосхилими.

Щодо інтер’єру трипільського будинку, то, за даними розкопок, він повністю відповідає зображеному на моделях, знайдених на поселеннях біля Сушківки та Попудні. Він включав купольні печі, різні вимостки (припічні, для зберігання посуду, продуктів харчування тощо), “жертовники”.

Більшість будинків однокамерні, але досить часто трапляються дво-, трикамерні, причому майже кожна камера має піч.

У двоповерхових будинках жилим був, очевидно, лише другий поверх, бо саме тут виявлено печі. Перший поверх слугував, мабуть, за господарче приміщення, про що свідчать знахідки різних вимосток, які відповідають робочим місцям, скупчення зернотерок, важків від вертикального ткацького верстата, ям-сховищ. Підлога першого поверху здебільшого була земляною, але іноді вимощувалася кам’яними плитами (Жванець-Щовб).

Виходячи з того, що трипільські “площадки” складаються з обпаленої глини, була спочатку висловлена думка, що всі трипільські будинки були одноповерхові і глина обпалювалася під час будівництва[157]. Ця думка існує і зараз (О. Г. Колесников), але останнім часом з’явилася інша. А саме з погляду на те, що на більшості досліджених “площадок” трапляються ділянки, обпалені до стану шлаку, кераміка має вторинний випал, посудини подекуди зпечені з ошлакованою обмазкою, всі глиняні конструкції незалежно від товщини досить рівномірно пропечені і неймовірно, щоб дерево, яке відбилося на них, не згоріло. Отже, неможливо було настільки обпалити глину, не спаливши дерев’яної основи, на якій власне тримався будинок. Крім того, завал глиняних архітектурних деталей з відбитками дерева знизу завжди лежить нерівно, що свідчить про те, що вони падали з якоїсь висоти. Отже, обпалювалися глиняні деталі конструкції не під час будівництва, а під час пожежі.

Існує думка, що трипільці, змінюючи місце поселення, що відбувалося кожні 50 років, самі спалювали вже не потрібні їм будинки. Вважається, що робилося це в ритуальних цілях, причому шляхом заповнення приміщень додатковим паливом[158]. Можливо, й необхідне було додаткове паливо для початку процесу горіння, але та кількість дерева, яка входила до конструкції будинку, була достатньою, щоб його повністю зруйнувати й обпалити глиняні конструкції до того стану, в якому вони виявляються під час розкопок. Оскільки вогонь вирував усередині будівлі, зовнішні частини глинобитних стін не повинні були обпалитися й пізніше розмивалися атмосферними опадами.

Рис. 67. Модель трипільського житла із Сушківки.

Під час розкопок поселень трипільської культури здобуто великі колекції предметів матеріальної культури. Наймасовішим і найчутливішим до хронологічних і територіальних змін матеріалом є кераміка. Завдяки аналізу її форм та орнаментації стало можливим вирішувати питання відносної хронології, виділяти окремі локальні групи пам’яток, які відповідали, очевидно, окремим племенам, та простежувати шляхи міграції трипільців у межах Українського Правобережного Лісостепу.

За технологічними ознаками посуд поділяється на дві основні групи — кухонний та столовий. Перший на більшості етапів представлений практично єдиною формою — широковідкритим горщиком з грубою поверхнею. При виготовленні на ранньому етапі в глину домішувався шамот та незначна кількість полови, а починаючи з середнього етапу переважає домішка товченої черепашки. Вважається, що ця технологія приготування керамічної маси була запозичена в результаті контактів з населенням середньостогівської культури[159]. Значно складнішим як за технологією, так і за кількістю форм і орнаментів був столовий посуд. На початку раннього етапу до цього посуду також додавався шамот, але поверхня його ретельно загладжувалася і вкривалася шаром ангобу. Більш різноманітними були форми, які включали посудини з циліндричним горлом, миски, біконічні чаші, вази, антропоморфні посудини, покришки. Прикрашалися посудини по всій поверхні врізним орнаментом, запозиченим у населення культури Бонн. Основним сюжетом був образ змія. Наприкінці раннього етапу зникає врізний “боннський” орнамент і посудини прикрашаються прогладженими лініями, канелюрами, зубчастим штампом. Застосовується інкрустація білою пастою. На початку середнього етапу в оздобленні столового посуду починає застосовуватися розпис, нанесений перед випалом, і зберігається традиція нанесення заглибленого (прогладженого і канельованого) орнаменту. Згодом у населення західного ареалу кількість розписного посуду збільшується за рахунок зменшення використання заглибленого орнаменту, а на пам’ятках східного ареалу розпис широкого розповсюдження не набуває. На початку середнього етапу застосовувався поліхромний розпис, виконаний білою, червоною та чорною фарбами, що повністю вкривав поверхню посудин, утворюючи спіралі, кола, овали. Згодом відбувається перехід до монохромного розпису червоною, чорною чи коричневою фарбами. Столова кераміка виготовляється з добре відмуленої глини жовтого чи білуватого кольору, іноді до неї домішується пісок, поверхня вкривається ангобом і розписується. На початку пізнього етапу переважає оздоблення чорною фарбою. Змінюється форма посудин: більш округлотілі на середньому етапі вони набувають ребристих обрисів на початку пізнього. До найрозповсюдженіших форм слід віднести конічні та напівсферичні миски, кубки, біконічні та сфероконічні, грушоподібні, кратероподібні посудини, шоломоподібні та конічні покришки, біноклеподібні, зооморфні посудини.

Рис. 71. Черпак. Раннє Трипілля (Олександрівка).

Рис. 72. Покришка. Раннє Трипілля (Бернашівка).

Рис. 73. Посуд середнього етапу із заглибленим орнаментом (Шкарівка).

Рис. 74. Розписний посуд середнього етапу (1 — Кліщів, 2 — Голоскове, 3 — Бодаки, 4 — Казенна Громада).

Рис. 75. Грушоподібна посудина середнього етапу Трипілля (Василівка).

Рис. 76. Кухонна посудина середнього етапу (Кліщів).

Рис. 77. Покришки середнього етапу (1 — Андріївна, 2 — Василівка).

Широко розповсюджена у трипільців антропоморфна та зооморфна пластика. Перша здебільшого передає образ жінки, але трапляються і чоловічі зображення. Серед зооморфних статуеток найчастіше зображається бик. Головками биків часто орнаментувалися шийки кухонних посудин та напівсферичних мисок на ніжках. Є статуетки птахів.

Рис. 78. Столовий посуд початку пізнього етапу трипільської культури (1 — Липчани, 2, 3 — Конівка, 4 — Стара Буда, 5 — Попудня, 6 — Тальянки).

Рис. 79. Миска на ніжках пізнього етапу трипільської культури (Тальянки).

Рис. 80. Кухонний посуд початку пізнього етапу (1 — Чапаївка, 2 — Ялтушків).

Рис. 81. Посуд із заглибленим (1—3) та розписним (4—б) орнаментом кінця пізнього етапу (1 — Махаринці, 2,3,5,6 — Усатове, 4 — Тудорове).

Особливою категорією трипільської пластики є моделі жител та транспортних засобів. Найяскравіші моделі жител, де зображено інтер’єр, знайдено у Попудні та Сушківці. Зовнішній вигляд жител передають моделі з Коломийщини II, Розсохуватки та Ворошилівки. Модель з Розсохуватки дає зображення двоповерхового будинку. Зображення саней походять в основному з пам’яток томашівської локальної групи межиріччя Південного Бугу і Дніпра. Це кузов у вигляді мисочки, до якої знизу прикріплено полози. Спереду, на вінцях, виліплено одну чи дві голівки биків, наче запряжених у ці сани.

На багатьох поселеннях зібрано великі колекції знарядь праці: кам’яні зернотерки та розтирачі, сокири, крем’яні ножі, скребачки, вкладні серпів, свердла, рогові проколки, мотики, клювці, тесла, кістяні проколки, кинджали тощо. Значно менше знарядь із міді. Останні найчастіше трапляються в скарбах (Карбуна, Городниця II) та могильниках пізнього етапу. Серед знахідок слід відзначити шила, сокири, тесла, кинджали, а також прикраси — пластини, амулети, намиста, пронизки.

Населення Карпатського басейну. На теренах Західної України та в Закарпатті в енеолітичний час мешкали племена одного з трипільцями господарчо-культурного типу. Основний ареал поширення цих племен містився за межами України, в Північно-Східній та в Центральній Європі. В різний час вони контактували з трипільцями, що відбилося в матеріальній культурі.

Одним з таких північно-західних сусідів трипільців були племена лендельської культури.

Лендельська культура склалася в Середньому Подунав’ї, а згодом проникла до Центральної Європи. Основний її ареал перебував на теренах сучасних Словаччини та Польщі. В межах України пам’ятки цієї культури відомі на території Волинської, Львівської та Рівненської областей. Східний кордон проходив річкою Горинь, а південний — у верхів’ях Дністра. В Польщі ця культура відома як люблінсько-волинська група енеолітичної кераміки або культура біломальованої кераміки. У вітчизняній літературі вона має назви: “культура пізньострічкової розписної кераміки”, “культура Зимно-Злота”, “культура Гоща-Вербковиця” (Вербковиця-Костянець).

Рис. 82. Модель двоповерхового трипільського житла з Розсохуватки.

Рис. 83. Модель трипільського житла з Ворошилівки.

Рис. 84. Модель саней із Тальянків.

Рис. 85. Крем’яні ножі (1 — Усатове, 2 — Євминка).

В Україні основні пам’ятки лендельської культури було виявлено і досліджено в 30—70-х роках, але перші знахідки відносяться ще до кінця XIX ст. Зараз в її існуванні на наших теренах виділяються два хронологічні етапи: Вербковиця-Костянець (Гоща-Вербковиця) та Зимно-Злота. За Ю. М. Захаруком [160] більш раннім є етап Вербковиця-Костянець, а за М. А. Пелещишиним — Зимно-Злота[161].

Щодо хронологічного співвідношення з пам’ятками трипільської культури, то за знахідками на трипільському поселенні біля с. Городниця типової лендельської чаші з білим розписом Ю. М. Захарук визначає нижню межу синхронною середньому етапу Трипілля[162]. Верхня хронологічна межа встановлена за даними розкопок пізньотрипільських поселень у Листвині та Голишеві, де культурний шар трипільців перекривав залишки поселень лендельської культури[163]. Лендельська культура на заході України передує культурі лійчастого посуду і, можливо, на заключному етапі синхронна останній[164]. Картографування пам’яток трьох згаданих культур та наведене хронологічне співвідношення їх може свідчити про те, що зникнення лендельської культури на теренах Західної України пов’язано з приходом населення культури лійчастого посуду з північного заходу і розповсюдження трипільців у другій половині пізнього етапу на Західну Волинь. Треба гадати, що відбулося це практично одночасно і територія, Яка раніше належала лендельським племенам, була поділена між прийшлими угрупованнями, а населення асимільоване.

Рис. 86. Вістря до стріл та скребачка з Усатова.

Рис. 87. Рогові мотика, клювець та бойовий молот (1,2 — Євминка, 3 — Чапаївка).

В Україні відомо понад 30 поселень та низка невеликих могильників і окремих поховань лендельської культури. Поселення малі за розмірами, розташовувалися здебільшого на мисах високих берегів річок, забудовувалися заглибленими житлами-напівземлянками з глинобитними печами. Розкопано також господарчі ями (Зимино, Костянець, Листвин, Голишів). На поселенні в Листвині виявлено майстерні по обробці кременя у вигляді ям розміром 3 х 1 м, які включали запаси сировини і відходи виробництва.

Кераміка виготовлялася з глиняної маси, що включала домішки піску, іноді шамоту. Поверхня посудини ретельно загладжувалася, іноді підлещувалася. За формою це амфори, біконічні посудини, миски, чаші на високих піддонах з чотирма виступами по краю, кулясті тонкостінні кубки. Прикрашалися посудини геометричним орнаментом, виконаним переважно білою вапняковою фарбою чи вохрою після випалу. Трапляється заглиблений орнамент у вигляді насічок, ямок по краю вінець.

Рис. 88. Кістяний риболовний гачок (Бернашівка).

Рис. 89. Кістяний кинджал (Більче-Злоте, печера Вертеба).

Рис. 90. Кам’яні сокири (1 — Окопи, 2 — Софіївський могильник).

Знаряддя праці представлені кам’яними зернотерками, крем’яними ножами, скребками, іноді різцями, роговими мотиками та дрібними кістяними виробами. В могильниках (Колоколин, Звенигород, Гоєва Гора) зафіксовано обряди скорченого на боці трупопокладення і трупоспалення. Є одиночні й парні поховання. Поховальний інвентар включав посуд, прикраси з міді, ікол кабана, мушлі. Знаряддя праці трапляються зрідка.

Населення полгарської культури. За часів енеоліту на теренах Закарпаття мешкали представники двох культур — полгарської та баденської.

Полгарська культура, як трипільська та багато інших, кристалізувалася за складних етнокультурних обставин на початку IV тис. до н. е. В її формуванні брали участь носії тиської культури, культури Тордош, дяківського етапу культури мальованої кераміки і частково буковогорської групи та групи сільмег. Займає значні території Угорського Потисся, Східної Словаччини, Північно-Західної Румунії та Українського Закарпаття. Існувала культура протягом 1200 років, тобто до кінця першої чверті III тис. до н. е. (4000/3900—2800/2700)[165]. На території Закарпаття в її розвитку виділяються три періоди: ранній — Берегово-Дрисинський (поселення Мала Гора біля с. Дрисине, Берегове, Ково-Домб біля с. Заставне, Мала Гора біля м. Мукачеве); середній — Чичарівсько-Чесголом-Оборинський (поселення Ставлинець біля с. Великі Лази, Дякове — Кіш-Мезе) та пізній, до якого відносяться тісаполгарські (Хомполок біля с. Дідове, Великі Лази (винзавод), Береги біля с. Підгорб, Малі Гаєвці, Мала Гора біля с. Дрисине), бодрогкерестурські та лажнянські (Малі Гаєвці) пам’ятки. Однак у Закарпатті бодрогкерестурські пам’ятки поки що невідомі.

Рис. 91. Сокира з кременю (Ломачинці).

Рис. 92. Сокира та кинджали з міді (1, 2 — Усатове, 3 — Червонохутірський могильник).

Полгарська культура, хронологічно співпадаючи з трипільською, територіально з нею не межувала. Однак, незважаючи на це, населення обох культур вступало в контакти починаючи з другої половини IV тис. до н. е., свідченням чого є знахідки кераміки, характерної для тисаполгарської і бодрогкерестурської груп пам’яток на трипільських поселеннях Буго-Дніпровського межиріччя середнього етапу, таких як Красноставка, Шкарівка, Веселий Кут[166]. Продовжувалися контакти і на пізньому етапі, про що свідчать знахідки імпортної тисаполгарської кераміки на пізньотрипільських поселеннях Молдови Бринзени III та Костешти IV[167]. Про характер цих зв’язків сказати щось важко, але О. В. Цвек вважає, що деякі представники населення Карпатського басейну проникали далеко на схід з метою обміну мідних виробів. З цими проникненнями вона пов’язує і знахідки обсидіану на поселеннях Буго-Дніпровського межиріччя.

Рис. 93. Глиняне прясло (Райки).

Рис. 94. Посуд лендельської культури (1, 3 — Зимно, 2 — Баїв).

Пам’ятки полгарської культури відомі за поселеннями та грунтовими могильниками. Поселення розташовувалися по берегах річок, потоків, боліт у пониззі та на південних схилах передгір’їв Карпат. Вони невеликі за розмірами, забудовувалися наземними та заглибленими житлами. Перші — прямокутні у плані або трапецієподібні, стовпової конструкції площею 8—10 х 5—6 м. Стіни зроблено з лози і обмащено глиною. Всередині розміщувались вогнищеві та пічні ями. Заглиблені житла являли собою напівземлянки з глинобитними печами. Найчисленнішу групу знахідок складає кераміка — столова та кухонна. Виготовлялася вона іноді з глини без помітних домішок, але найчастіше — з домішкою вапняку, шамоту і невеликої кількості піску. Поверхня столового посуду добре вигладжувалася і нерідко вкривалася ангобом. Частина посудин раннього періоду розписувалася до випалу темнокоричневою або чорною фарбою геометричним орнаментом по всій поверхні, орнаментувалися врізними лініями у вигляді стрічок. Інколи врізні лінії заповнювалися білою пастою. Кухонний посуд представлений в основному горщиками, а столовий — мисками, чашами, горщиками, кубками. Крім розпису та врізних ліній в орнаментації часто застосовувалися бородавчасті або видовжені наліпи і валики розчленовані насічками. На середньому етапі застосовувалися білий і жовтий розпис в чистому вигляді або у сполученні з врізним орнаментом і різними наліпами. На пізньому — розпис практично зовсім зникає. Тисаполгарська кераміка часто прикрашається наліпами у вигляді зміїної або пташиної голівки, конічними або плоскими у сполученні з вдавлинами трубчастою кісточкою. Різні наліпи, великі валики характерні і для лажнянських пам’яток. Глиняні вироби полгарської культури представлені ложками, пряслицями, грузилами, схематичними жіночими фігурками. Серед знарядь праці переважають шліфовані сокири, тесла, долота. Є вироби з кременя та обсидіану — ножовидні пластини, скребла, вістря, проколки, свердла, мідні сокири та долота, а також прикраси із міді та золота.

Рис. 95. Посуд полгарської культури (1, 3 — Дрисине, ур. Мала Гора, 2 — Дідове, ур. Хомполок, 4 — Великі Лази).

Могильники розташовуються звичайно поблизу поселень. Для середнього періоду характерний обряд скорчених на боці трупопокладень[168]. На пізньому етапі поряд із скорченими трупопокладеннями іноді трапляються трупоспалення. Поховання супроводжує інвентар у вигляді посуду, знарядь праці із каменя і міді, прикраси із міді та золота.

Населення баденської культури приходить на зміну полгарському у другій чверті III тис. до н. е. Походження культури поки що не з’ясоване, але існує думка, що вона сформувалася в задунайських областях під впливом південно-східних імпульсів. Пам’ятки її розповсюджено у Карпатському басейні, зокрема у Закарпатті, яке було північно-східною периферією її ареалу. Тут поки що виявлено 8 поселень, які розташовувалися на південних передгір’ях Карпат (Ставлинець біля с. Великі Лази, Чищаник-Федюківни біля с. Осой, Береги, Мала Гора біля м. Мукачеве) і в пониззі (Малі Гаївці, Бронтог, Берегове-Буча), на берегах річок, потоків і боліт. Для забудови характерні напівземлянки та господарчі ями.

Виявлено кераміку двох типів: крихка, слабовипалена з домішкою полови і шамоту та добре відмуленої глини, інтенсивно випалена з домішкою шамоту та піску. Серед форм переважають грушоподібні, біконічні, або опуклотілі горщики. Є глибокі напівсферичні чаші, миски. Прикрашався посуд майже тільки врізним орнаментом у вигляді паралельних та перехрещених ліній, що утворюють заштриховані трикутники, сітку. Трапляються також глибокі нігтьові вдавлення.

Знаряддя праці і зброя включають шліфовані кам’яні сокири, долота, тесла, молоти з просвердленим отвором, крем'яні ножеподібні пластини, гостроконечники, вістря до стріл, кам’яні зернотерки.

Населення культури лійчастого посуду. У першій половині III тис. до н. е. Центральна Європа від південного узбережжя Балтики на півночі до Чехії та Словаччини на півдні від Голландії на заході до Західної України на сході була зайнята племенами, що представляли культуру лійчастого посуду.

Поки що немає єдиної думки щодо походження цього населення, але найвірогідніше, що сформувалося воно в нижній течії Вісли та Лаби на місцевій неолітичній основі при сприянні південних впливів.

На теренах Західної України пам’ятки культури лійчастого посуду відомі на південному заході Волинської області та у Львівській на Західному Бузі та його притоках, а також по лівих притоках Верхнього Дністра. Всього тут відомо близько 50 поселень. Найближчі аналогії їх містяться на теренах Польщі, де вони вивчаються з початку XX століття. Вивчення пам’яток на нашій території пов’язано з іменами А. Н. Цинкаловського, М. Ю. Смішка, Ю. М. Захарука, М. А. Пелещишина. Дослідження провадилися на поселеннях Зимино, Малі Грибовичі, Лежниця, Вінники, Тадані.

Переважна більшість поселень розташовувалась на високих мисах Західного Бугу і його приток та вершинах Розточчя і лише іноді на низьких схилах берегів річок. Забудовувалися наземно-заглибленими житлами, власне наземними, що мали заглиблену частину. Стіни наземної частини були, мабуть, плетеними і обмащеними глиною. В деяких житлах заглиблені частини мали обпалене дно і могли призначатися для зберігання зерна. В житлах будували округлі глинобитні печі: на дерев’яному каркасі.

Рис. 96. Посуд баденської культури (Вовчанське).

Рис. 97. Посуд культури лійчастого посуду (Зимно).

Знаряддя праці представлено ножами, скребками, вкладнями серпів на довгих пластинах, вістрями, проколками, свердлами, вістрями до стріл, клиноподібними сокирами, долотами з кременя, зернотерками, розтирачами, бойовими сокирами з інших порід каменю, проколками, долотцями, лощилами, мотиками з кістки та рогу, плоскими, клиноподібними сокирами та прикрасами з міді.

Посуд виготовлявся з глини, в яку домішувалися пісок та шамот. Поверхня посудин підлощувалася. Більшість форм мали лійчасті вінця. Це горщики з двома—чотирма вушками, вузькогорлі амфори, черпаки з крилоподібними чи зооморфними ручками, дуршлаги. Прикрашався посуд лише у верхній частині заглибленим орнаментом у вигляді насічок, ямок, зубчастого штампу, шнура, які утворювали горизонтальні ряди, ялинку та інші композиції. Застосовувався наліпний валик, оперезуючий посудину по горлу або у вигляді літер “Л” “М” на плічках.

Щодо обряду поховання представників культури лійчастого посуду, то для нього характерні випростані на спині поховання, здійснені в грунтових та курганних могильниках, виявлених на теренах Польщі. В Україні знайдено лише одне поховання біля с. Дружелюбівка на Львівщині. Небіжчик був покладений у випростаному положенні у супроводі посудинки. До цієї ж культури відносяться, мабуть, випростані на спині поховання, знайдені на поселенні в Зимино.

Населення, що представляло культуру лійчастого посуду, розповсюджувалося на теренах Західної України смугою від Західної Волині до Верхнього Подністров’я, займало західну половину території, де мешкало населення лендельської культури і безпосередньо межувало з населенням трипільської культури другої половини пізнього етапу. Саме з його приходом у Верхнє Подністров’я можна пов’язати відхід звідти трипільського населення (тут є пам’ятки першої половини й пізнього етапу, але відсутні найпізніші). Про контакти цих двох груп населення можуть свідчити знахідки трипільського посуду в Зимно, а також на багатьох інших поселеннях культури лійчастого посуду на Західному Бузі та Волині (Малі Грибовичі, Лежниця, Літовеж та ін.) і в Грудеку Надбужному у Польщі. Крім того, на поселенні Тадані виявлено близько десятка уламків трипільських жіночих статуеток. На поселеннях пізнього етапу трипільської культури (Хорів, Листвин, Костянець та ін.) знайдено кераміку культури лійчастого посуду. М. А. Пелещишин вважає, що ці контакти мали за мету обмін сировиною, виробами, і технічними досягненнями.

Подальша доля населення, що представляло культуру лійчастого посуду на теренах України, так як і трипільського на більшій частині ареалу його розповсюдження, на думку багатьох дослідників, пов’язана з появою носіїв культури кулястих амфор, що призвело до зникнення культури лійчастого посуду.

Населення культури кулястих амфор. Жило на величезних просторах від Ельби до Середнього Подніпров’я, охоплюючи терени сучасних Німеччини, Польщі, Чехії, Словаччини, Правобережної Лісостепової України, північ Республіки Молдова та Румунську Молдову. В розвитку його виділяються три хронологічні періоди, але на теренах України, Молдови та Румунії відомі лише два останні. Походження цієї культури поки що остаточно не вирішене, але існує думка, що виникла вона на теренах Німеччини на початку III тис. до н. е. як результат тривалого впливу культури лійчастого посуду на місцеве неолітичне населення при одночасовому впливові носіїв культури гребінчасто-накольчастої та пізньострічкової кераміки[169]. Отже, склавшись на Заході, племена-носії культури кулястих амфор на другому етапі розвитку розповсюдилися на теренах України.

Дослідження пам’яток культури кулястих амфор в Україні пов’язане з іменами Л. Козловського, Є. Сецинського, В. Антоневича, І. Ф. Левицького, І. К. Свєшнікова, М. А. Пелещишина, В. М. Коноплі, С. С. Березанської, В. К. Пясецького та інших.

На теренах України пам’ятки представлено переважно похованнями, але останнім часом виявлено і поселення, забудовані невеликими (до 2,4 х 4,7 м) овальними напівземлянками з підковоподібними печами на відміну від західних регіонів, де досліджено великі наземні або дещо заглиблені будинки стовпової конструкції.

За специфікою пам’яток І. К. Свєшніков розділяє їх на два локальні варіанти: волинський та подільський. Поселення відомі лише у волинському варіанті і тільки тут, поряд з обрядом трупопокладення, існує обряд трупоспалення. Розрізняються варіанти й за конструкцією поховальних споруд[170].

Переважну більшість поховань здійснено у кам’яних скринях, хоча є й грунтові поховання без застосування каменю, а також підкурганні. Поховання поодинокі та групові (до 10 осіб). Переважає скорчене на боці положення похованих, але є й скорчені на спині, випростані та сидячі. Часто скелети посипають вохрою. Кам’яні гробниці мали здебільшого прямокутну форму і складалися з поставлених на ребро кам’яних брил, перекритих зверху однією чи кількома плитами. Найскладнішу гробницю було виявлено І. Ф. Левицьким біля с. Колодяжина на Житомирщині. Крім основної поховальної камери вона мала ще “сіни”, відгороджені кам’яною плитою. Поховальний інвентар у могилах включав посуд, знаряддя праці з кременю (шліфовані сокири-тесла, долота, ножі, скребки, різці, вістря до стріл,) та інших порід каменю (проушні сокири, молотки), з кістки та рогу (пряжки, вістря). Окрему групу складають прикраси: підвіски з ікол кабана та зубів ведмедя, бурштинові намистини та великі диски з отвором у центрі. В багатьох похованнях^ знайдено кістки тварин (бик, свиня, вівця-коза, кінь) від жертовної їжі.

Кераміка виготовлена з глини, до якої домішувалися пісок, товчені мушлі, зрідка шамот або товчений перепалений кремінь. Поверхня посудин добре вигладжена. За формою — це кулясті амфори різних розмірів з двома — чотирма ручками на плічках, посудини з яйцеподібним тулубом, кратероподібні та лійчасті миски, покришки, яйцеподібні амфори. Орнаментувалися посудини у верхній частині відбитками прямокутного штампу, перевитого шнура, нігтьових вдавлин, що утворювали ряди, зигзаг, ялинку, фестони, трикутники, ромби. Характерними для подільського варіанту є звисаючі трикутники, декоровані візерунком на кшталт “риб’ячої луски”.

Хронологічно пам’ятки культури кулястих амфор в Україні відносяться до другої половини III тис. до н. е., тобто йдуть безпосередньо за пам’ятками культури лійчастого посуду та трипільськими. Але беручи до уваги знахідки посудин культури кулястих амфор у шарі культури лійчастого посуду в Зимино, можно дійти висновку, що вони якийсь час були синхронні. Треба гадати, що населення, що представляло культуру кулястих амфор, асимілювало населення носіїв культури лійчастого посуду, а згодом увійшло до складу культур шнурової кераміки Поділля та Волині.

Рис. 98. Посуд культури кулястих амфор (1 — Довге, 2 — Увисла).

Населення культури Болград-Алдень. Час складання трипільської культури співпав із виникненням іншої, також землеробсько-скотарської, а саме культури Болград-Алдень. Сформувалася вона в Балкано-Дунайському регіоні на основі неолітичних культур Боян і Хаманджия як один з варіантів культури Гумельниця, населення якої було розповсюджене на теренах сучасних Румунії та Болгарії. В Україні перше поселення цієї культури було відкрито 1960 р. біля м. Болград на Одещині[171]. Зараз у придунайських районах Одеської області та на півдні республіки Молдова відомо близько 50 пам’яток[172]. Дослідження їх пов’язане з іменами Т. С. Пассек, К. К. Черниш, С. М. Бібікова, Л. В. Суботіна, В. С. Бейлекчі.

Розташовувалися поселення на високих берегах Дунаю, Прута та прісноводних озер, на пологих схилах невеликих річок. Обиралися місця природно укріплені — миси, обмежені ярами та стрімкими схилами. За розмірами вони здебільшого невеликі (0,5— 1 га), але деякі (Вулканешти II, Рені) досягають 10 га. Забудовані заглибленими (землянки та напівземлянки) та наземними житлами. Заглиблені житла мали переважно овальну форму, складалися з кількох ям. Вхід розташовувався з протилежного водоймі боку і оформлювався у вигляді вирізаних у грунті сходів. Підлога та сходи вимащувалися глиною, розмірами вони не перевищували 60 м². Опалювалися такі житла вогнищами у ямах, викопаних на підлозі. Наземні будинки зводилися з дерева та глини, у яку домішувалася полова, і були дуже схожі на трипільські. За конструкцією вони були одно- і двокамерні, площею до 90 м². Знахідка моделі двоповерхового будинку з плоским дахом свідчить про наявність одно- та двоповерхових споруд.

Під час розкопок поселень знайдено численні знаряддя праці, кераміку, пластику. Знаряддя праці виготовлялися з сірого пруто-дністровського або червоного, коричневого, жовтого кременю, що доставлявся з родовищ Північної Добруджі, інших порід каменю, кістки та рогу. Це крем’яні ножі, скребачки, різці, свердла, долота, пилки, вкладні до серпів; з інших порід — свердлені і несвердлені сокири, тесла, долота, лощила, зернотерки, розтирачі; з кістки та рогу — мотики, проколки, долота, муфти для кріплення кам’яних знарядь, гарпуни.

Посуд столовий та кухонний є найчисленнішою категорією знахідок на поселеннях. Кухонний (товстостінні великі посудини, горщики, глечики, казани, амфороподібні посудини з чотирма ручками, сковороди, цідилки) виготовлявся з грубої глиняної маси, в яку домішувалися шамот, дрібна полова, іноді пісок. Столовий посуд робили з тонкоструктурної глини з домішкою дрібного шамоту та піску. Поверхня посудин добре згладжувалася і прикрашалася орнаментом у вигляді заглиблених ліній, каннелюр та розпису тонкими білими, червоними або коричневими лініями, що утворювали прямі, косі або дугоподібні смуги. За формою ця категорія посуду включає горщики, миски, кубки, чаші, мініатюрні посудини, черпаки, ложки.

Рис. 99. Нижня частина жіночої фігурки та посуд культури Болград-Алдень ІІ (1, 2 — Нагорне ІІ, 3, 4 — Озерне).

На всіх поселеннях виявлено зразки пластики, що схематично передають образ жінки. Більшість статуеток прикрашалась врізним орнаментом.

На відміну від основного масиву культури Гумельниця, представленого великими могильниками зі скорченими на боці скелетами, в культурі Болград-Алдень відомі лише окремі поховання на площі поселень. Зокрема, це поховання 5—7-річної дитини на поселенні в Болграді, яке здійснене у скорченому на лівому боці положенні у супроводі лощеного кубка, прикрашеного білим розписом, що стояв біля ніг, та жертовної їжі у вигляді кісток тварин. Неподалік від цієї могили було знайдено черепи двох дорослих людей.

Вважається, що общини культури Болград-Алдень переселились на лівобережжя Дунаю у першій половині IV тис. до н. е. і межували з трипільським населенням раннього та початку середнього етапів, вступаючи в безпосередні взаємні контакти. Подальша доля цих громад поки що невідома.

Світ скотарів

Поява на історичній арені племен, господарство яких мало вже спеціалізований скотарський характер, цілком збігається в причорноморських степах України з початком енеолітичної доби, з поширенням перших виробів з міді. Саме тоді можна говорити про становлення певних форм пастушого скотарства, що базувалося на розведенні великої та дрібної рогатої худоби, прирученні коня. Якщо в землеробському світі Балкано-Карпатського регіону, зокрема у населення, яке залишило такі культури, як Гумельниця, Караново VI, Кукутені-Трипілля, спостерігаються поступове знайомство з металом, оволодіння навичками металообробки, металургії, гірничої справи, що викликало дискусії щодо визначення початку епохи енеоліту, то в степовій зоні України такої гострої проблеми не існує, хоча ряд дослідників вважає, що вже племена маріупольської спільності репрезентують ранню мідну добу.

Поширення певного і досить сталого асортименту мідних виробів (прикрас та знарядь праці) в степовій зоні, а за останніми даними Н. В. Риндіної — і перші навички їхньої обробки, співпали із змінами в господарській системі та соціальному устрої первісних степових суспільств, що призвело до розпаду розлогої маріупольської спільності, в надрах якої і були закономірно підготовлені основні тенденції розвитку населення на початковій стадії енеолітичної доби.

Хронологічно період існування степового енеолітичного населення визначається завдяки знахідкам імпортів речей, що були у вжитку сусідів — трипільського населення, періоди розвитку якого досить добре визначені як за відносною хронологічною шкалою, так і за допомогою радіокарбонного методу. Ці речі внаслідок контактів різних груп степовиків з трипільцями використовувалися в побуті, потрапляли в поховання як супроводжуючий інвентар. Відповідні впливи мали і степовики на побут трипільців, що особливо добре простежується по знахідках посуду на трипільських поселеннях, зробленого під впливом степових традицій[173].

Загалом, енеолітичний період в історії степового населення України можна визначити проміжком часу між кінцем першої половини IV — серединою III тис. до н. е. Його початок був ознаменований, як відмічалося, складним процесом розмежування населення маріупольської спільноти на широких просторах від Дніпра до Волги, що призвело до формування різних локальних етнокультурних угруповань, основою життя яких було скотарство. Степовий ландшафт починає доповнюватися досі небаченими спорудами — курганами, які згодом стають його органічною частиною. Протягом згаданого тисячоліття на степових просторах відбувалися складні процеси появи та розвитку людських спільностей, історична доля яких складалася по-різному. Зміст багатьох сторін життя степовиків залишається ще поза нашими можливостями. До того ж нерівномірність розвитку племен значно ускладнює розкриття загальної історичної картини.

Центральне місце в історії енеолітичного населення степової та лісостепової зони України займають племена, які розглядаються Д. Я. Телегіним у межах середньостогівської культури[174]. Але матеріали, здобуті археологами за останні десятиліття, потребують суттєвого перегляду характеристики цього культурного явища, що звичайно впливає на відтворення загальної історичної картини. Стало ясно, що термін “середньостогівська культура” набув досить загального характеру, оскільки об’єднує ряд самостійних культурних явищ, хронологічне та територіальне співвідношення яких потребує уточнення. Слушним видається підхід В. М. Даниленка, який не використовував у своїх роботах поняття “середньостогівська культура”, а розглядав розвиток енеолітичного населення в межах окремих періодів та фаз, які характеризувалися складними етнокультурними процесами й привели до формування ямної культури. Тому ця лінія розвитку ще визначається як “ямна”. Серед цих періодів та фаз виділяються такі, котрі, за термінологією Д. Я. Телегіна, складають середньостогівську культуру. Це середньостогівський період, у межах якого виділені бережнівська, скелянська, стогівська та дереївська фази. Використовуючи ці розробки, на нашу думку, зараз можна на базі типологічного, хронологічного та територіального розмежування пам’яток виділити чотири культурні групи, або ж культури, що відповідають окремим етнічним угрупованням первісних скотарів: скелянську, стогівську, квітянську та дереївську. Разом вони становлять “середньостогівську спільність” у межах Дніпро-Донського межиріччя. Крім того, до цієї лінії розвитку належить ще одна група пам’яток доби енеоліту, відома під назвою “реіАнська культура”. Поряд із ямною лінією розвитку існувала паралельно інша, що отримала назву особливої азово-чорноморської лінії розвитку степового енеоліту. Яскравим уособленням цього напрямку можна вважати пам’ятки нижньомихайлівського типу, або ж нижньомихайлівську культуру, а пізніше — кемі-обинську. Очевидно, з цією лінією розвитку можна пов’язувати і явище, яке ми пропонуємо називати животилівсько-вовчанською культурною групою, що хронологічно займала місце між нижньомихайлівськими та кемі-обинськими пам’ятками.

Всі названі вище культури або культурні групи в археологічній термінології відповідають певним людським спільностям, населення кожної з них мало яскраві особливості в побуті та господарстві, в походженні та поховальному обряді, займало свої території, існувало в різний час або одночасно, мало специфічні риси відмінності в соціальному устрої та віруваннях. Найдавнішими з вищеназваних були племена скелянської культури, що з’явилися на історичній арені наприкінці першої половини IV тис. до н. е. Саме це населення репрезентувало перші пастуші групи скотарів у степовій зоні України та на півдні лісостепу. Їхньою постійною територією проживання можна вважати Дніпро-Донське межиріччя. Щодо походження, то як показано вище, генетичну основу скелянців складали носії нижньодонської культури, що входили до маріупольської спільності. Археологічним свідченням появи скелянських племен вважається існування на Нижньому Дону IV шару Раздорського поселення, а на Нижньому Дніпрі — відповідного горизонту поселення Стрільча Скеля (с. Волоське). В поховальному обряді відбуваються суттєві зміни: замість неолітичних колективних могильників з випростаними померлими з’являються окремі скорчені поховання на спині, місце поховання яких відзначалося вже певними зовнішніми ознаками, зокрема кам’яними закладками, першими земляними спорудами.

Причини розселення скелянських груп населення слід шукати, можливо, в демографічній ситуації, що склалася наприкінці неоліту у племен — носіїв відповідних культур маріупольської спільності, ареали яких обмежовувалися річковими долинами. Можливо, зростання кількості населення в територіально обмежених річкових долинах примушувало значну його частину, за загалом задовільних кліматичних умов, переходити до спеціалізованого скотарського господарства і освоювати прилеглі степові обшири. Але демографічні розробки для цього часу відсутні. Цей процес фіксується не лише в Дніпро-Донецькому межиріччі, а й для Доно-Волзького регіону, де проживало населення хвалинської культури, що дало можливість російським дослідникам говорити про існування в енеолітичну добу середньостогівсько-хвалинської спільності, підкреслюючи тим самим єдність процесів в обох регіонах[175]. Ми до цієї спільності додаємо населення скелянської культури, яка була головним “детонатором” подальших зрушень у розвитку степового енеоліту України.

Рис. 100. Залишки поховання заможного представника племен скелянської культури (могильник біля м. Кривий Ріг, поховання 2):

1 — мідний браслет; 2 — золота насадка посоха; 3 — мідні скроневі підвіски; 4 — намисто з мідними бусами; 5 — крем’яні вістря до стріл.

Одночасно з освоєнням степу та півдня лісостепу Дніпро-Донського межиріччя групи скелянського населення починають активно мігрувати на захід, з’являючись у Північно-Західному Причорномор’ї, де вони відомі під назвою суворівської культурної групи, а також в Балкано-Карпатському регіоні, де фахівці їх назвали ранньою степовою інвазією, яка, на думку багатьох як вітчизняних, так і зарубіжних вчених, призвела до загибелі високорозвинених землеробських культур типу Караново VI — Гумельниця — Коджадермен, а на теренах України — місцевого варіанту культури Гумельниця, відомого під назвою Болград-Алдень II. Але, на нашу думку, така точка зору суперечить фактам. Метою походів скелянського населення на Балкани та в Карпатський регіон було не пограбування та зруйнування міст та селищ місцевих землеробів, а взаємовигідний обмін, стимульований високим розвитком гумельницького та варненського осередків Балкано-Карпатської металургійної провінції, які досягли тоді найвищої продуктивності[176]. Очевидно, досить жваві стосунки підтримувалися і з населенням трипільської культури етапу ВІ та культури Кукутені періоду А3—4. Посередницькі групи скелянських скотарів були, таким чином, носіями певних передових досягнень, зокрема в галузі використання, обробки та виготовлення мідних речей, що привело до формування степових металообробних та металургійних осередків не лише у скелянців, а й далеко на сході, в Поволжі, у населення хвалинської культури[177]. Завдяки обміну з’являються і перші золоті вироби, аналогічні знайденим на західному узбережжі Чорного моря, в знаменитому Варненському некрополі. У побут скелянців входить запозичена у трипільців високоякісна кераміка з розписом та канельованою поверхнею. Водночас землеробські культури сприймають і певні досягнення скотарів. Це добре фіксується у зміні характеру трипільського кухонного посуду, який формою, домішками черепашки, орнаментальними мотивами дуже близький до кераміки, відомої з поселення Стрільча Скеля. Ці впливи досягають кукутенських племен на теренах Румунії, гумельницьких — на Нижньому Дунаї. Не виключено, що значний вплив на землеробів мали й досягнення у військовій справі скотарів. Можливо, що одним з предметів обміну були високоякісні крем'яні вістря до стріл та дротиків, довгі ножеподібні пластини тощо. Звичайно ж предметами обміну були також продукти скотарського господарства та худоба, можливо, навіть коні з боку пастухів, які за це отримували землеробську продукцію.

Рис. 101. Крем’яні вістря до стріл та ніж — характерні вироби скелянців:

1—3 — могильник Кривий Ріг, поховання 2, 4 — могильник Нижній Рогачик, поховання 9.

Рис. 102. Прикраси з міді та мушлі: намисто, оздоба поясу та одягу з поховань скелянської знаті:

1, 2 — могильник Кривий Ріг, поховання 1; 3, 5 — могильник Чаплі, поховання 1а; 4 — могильник Олександрівськ, курган 10, поховання 10.

Таким чином, між землеробами та скотарями в середині IV тис. до н. е. склалася система взаємовигідних стосунків, яка передусім була вигідна степовому населенню, руйнувати яку було йому невигідно. Існує цілком слушне припущення, що таким обміном з боку степовиків займалися спеціалізовані групи людей або навіть існували майстри-міняйли, які завдяки престижній посередницькій діяльності набули досить високого соціального статусу. Саме поховання представників таких груп, включаючи не тільки чоловіків, а й жінок та дітей, супроводжувалися престижними та соціально значимими речами: намистами з мідних пронизок, браслетами та скроневими підвісками з мідного дроту, шилами, високоякісними виробами з кременю, які, можливо, ще не були у використанні, поясами з мушлевих намистин, зрідка імпортним якісним посудом тощо. До особливо помітних знахідок належать булави та зооморфні скіпетри, старанно виготовлені з якісного каменю. Останні, на думку більшості дослідників, відображають голову коня. Саме ці символи влади не лише підкреслюють значне майнове розшарування серед населення скелянської групи, а й свідчать про виділення досить владних патріархальних вождів, над похованнями яких споруджуються перші кургани. Деякі з фахівців (В. Г. Збенович, Д. Я. Телегін) такі багаті поховання виділили в окремий культурний тип, з чим важко погодитися. Якщо й виділяти дані поховальні пам’ятки, то тільки як елітну групу в межах суспільної структури скелянського населення.

Рис. 105. Кам'яні булава та скіпетр як ознаки влади верхівки скелянського населення:

1 — Маріупольський могильник, поховання 24;

2 — Суворово ІІ, курган 1, поховання 7.

Рис. 106. Горщик, імпортований скелянським населенням із Кубані (Новоданилівський могильник).

Скелянське населення панувало не лише в степах Північного Причорномор’я, а й на території Нижнього Дону, досягало степів Передкавказзя та Північного Кавказу, де підтримувало тісні зв’язки з місцевим населенням домайкопського часу, яке залишило, зокрема в Прикубанні, особливу культуру, репрезентовану такими поселеннями, як Свободне, Мешоко (нижній горизонт), Мисхако та ін. На жаль, цей період вивчено дуже слабо, але слід все ж таки відзначити, що впливи степового населення на ці регіони в енеоліті відчуваються значно сильніше, ніж у зворотному напрямку. Більше того, завдяки посередницькій діяльності степовиків, степове Передкавказзя та Північний Кавказ були певною мірою залучені до зв’язків через азово-чорноморські степи з Карпато-Балканським регіоном, що привело до появи певних рис спорідненості загальних культурних традицій та джерел взаємовпливу між двома протилежними чорноморськими регіонами[178]. Звичайно, сліди контактів із кавказьким населенням фіксуються і на теренах України. Після дослідження поселення Свободне в Закубанні стало зрозумілим походження посудини з Новоданилівського могильника[179], яка теж мала очевидну престижну цінність і тому не визначає належність цього поховання до якогось окремого культурного типу.

Наприкінці третьої чверті IV тис. до н. е. хід історичного розвитку був порушений, так само як і система зв’язків скелянського населення. Це було викликано насамперед занепадом гумельницького та варненського осередків Балкано-Карпатської металургійної провінції, деградацією передових землеробських культур на Балканах та в Карпатському басейні. Тим самим зникають основи, на яких базувалися відносини степового населення з землеробами. Щоправда, свій потенціал зберегло населення трипільської культури, яке перейшло до розвитку на етапі ВИ. Але воно лише частково задовольняло економічні потреби степового населення. В результаті зникають багаті поховальні пам’ятки, зменшується значення престижного обміну та посередницької торгівлі, занепадають найяскравіші риси культури скелянського населення. Його нащадками в Дніпро-Донському межиріччі було населення стогівської культурної групи, що зберегло основні традиції своїх попередників. Життя зосередилося в основному в долинах великих річок. Особливе значення мало Подніпров’я, де виявлено грунтові могильники з бідним інвентарем. Найвиразніші контакти фіксуються в зоні сусідства з трипільцями, але вони не свідчать про значну рухливість стогівського населення. Основні пам’ятки, які залишило це населення, нам відомі в Подніпров’ї: Кодачок, Середній Стіг II та ін.

Карта 8. Пам’ятки населення епохи енеоліту (IV тис. до н. е.):

І — ранній етап трипільської культури: 1 — Рогожани; 2 — Флорешти; 3 — Нові Русешти; 4 — Карбуна; 5 — Окопи; 6 — Лука-Врублевецька; 7 — Ленківці; 8 — Бернашівка; 9 — Гайворон; 10 — Сабатинівка II; 11 — Гренівка; 12 — Майданецьке (Гребенюків Яр); 13 — Павлівна І; 14 — Олександрівка. II — середній етап трипільської культури: 1 — Городнидя-Городище; 2 — Незвисько II, III; 3 — Заліщики; 4 — Більче Злоте — Сад; 5 — Поливаній Яр III; 6 — Бодаки; 7 — Крутобородинці І; 8 — Коржівка; 9 — Кліщів; 10 — Ворошилівка; 11 — Борисівна; 12 — Зарубинці; 13 — Красноставка; 14 — Шкарівка; 15 — Трипілля; 16 — Щербанівка; 17 — Коломійщина ІІ; 18 — Берем’я; 19 — Гребені; 20 — Гарбузин; 21 — Миропілля; 22 — Веселий Кут; 23 — Володимирівна; 24 — Михайлівна; 25 — Березівська ГЕС; 26 — Липкани; 27 — Бринзени VІІІ; 28 — Яблона; 29 — Солончени; 30 — Нові Русешти. III — культура Лендель: 1 — Вербковіце; 2 — Труден; 3 — Зимно; 4 — Літовеж; 5 — Белз; 6 — Червоноград; 7 — Нестаничі; 8 — Тадані; 9 — Кукезів; 10 — Звенигород; 11 — Йосипівна; 12 — Голишів; 13 — Острів; 14 — Білів; 15 — Гоща; 16 — Мирогоща; 17 — Костянець; 18 — Листвин; 19 — Хорів; 20 — Острог; 21 — Білокриниця. IV — культура Болград-Алдень II: 1 — Суворово; 2 — Утконосівка; 3 — Болград; 4 — Озерне; 5 — Новонекрасівка; 6 — Рені; 7 — Етулія; 8 — Вулканешти; 9 — Конора; 10 — Лопадика. V — полгарська культура: 1 — Мукачево (Мала Гора); 2 — Берегове; 3 — Заставне (Ководомб); 4 — Дєдово (Хомполон); 5 — Дрисино (Кіш-Мезе); 6 — Малі Гаївці; 7 — Великі Лази (винзавод); 8 — Великі Лази (Ставлинець); 9 — Підгорб (Береги); 10 — Дяково (Кіш-Мезе). VI — пам'ятки населення скелянської культури: 1 — Джурджулешть; 2 — Суворово; 3 — Кайнари; 4 — Кривий Ріг; 5 — Кут; 6 — Любимівка; 7 — Нижній Рогачик; 8 — Благовіщенка; 9 — Ново Данилівна; 10 — Петро-Свистуново; 11 — Стрільча Скеля; 12 — Чаплі; 13 — Кам’яна Могила; 14 — Маріуполь; 15 — Роздольне; 16 — Донецьк; 17 — Ольховатка; 18 — Луганськ; 19 — Олександрійські 20 — Яма; 21 — Олександрія. VII — пам'ятки населення стогівської культури: 1 — Золота Балка; 2 — Середній Стіг II; 3 — Хортиця; 4 — Дурна Скеля; 5 — Стрільча Скеля; 6 — Кодачок; 7 — Ігрень VIІІ. VIII — пам'ятки культури ямково-гребінцевої кераміки: 1 — мис Очкінський; 2 — Очкіне; 3 — Боровичі; 4 — Ображіївка; 5 — Пирогівка; 6 — Гороів; 7 — См’яч; 8 — Мезин, ур. Острів; 9 — Свердловка; 10 — Лупшики; 11 — Родичів; 12 — Погорілівка-Османь; 13 — Погорілівка-Вирчище; 14 — Погорілівка-Бондаренкова ямка; 15 — Погорілівка-Плюшняк; 16 — Погорілівка-Коса; 17 — Сосниця; 18 — Мале Устя; 19 — Максаки; 20 — Осьмаки; 21 — Дібровка; 22 — Ушня; 23 — Седнів; 24 — Певці; 25 — Старий Білоус; 26 — Кам’янка; 27 — Коробки; 28 — Радуль; 29 — Мньове; 30 — Гришівка, Бондарівна; 31 — Велике Устя; 32 — Пекареве; 33 — хут. Обірок; 34 — Октябрське; 35 — Лизогубівка; 36 — хут. Таранський; 37 — Дорошиївка; 38 — Литвиновичі; 39 — хут. Корольки, Волинцеве; 40 — Скуносове; 41 — Путивль; 42 — Нова Слобода, Чаплище, хут. Калинівка; 43 — Шечкове, Юр’єва, Манухівка; 44 — Тітчине; 45 — Ромни; 46 — Герасимівка; 47 — Бодаква; 48 — Солониця; 49 — Луком'я 1, 2; 50 — Жовнин; 51 — хут. Пісківка; 52 — Курган; 53 — Великі Сорочинці; 54 — Баранівка; 55 — Федорівна; 56 — Попівна; 57 — Демченкове; 58 — Іванове селище, Радалівка; 59 — Біла Гора; 60 — Червона Гора; 61 — Манухівка; 62 — хут. Марки; 63 — хут. Хуторці; 64 — Хухра; 65 — хут. Буймерівка; 66 — хут. Кривенки; 67 — Котівка; 68 — Гупалівка; 69 — Тарабанів Горб; 70 — Сніжівка; 71 — Зливки; 72 — Ізюм б; 73 — Ізюм 4; 74 — Петрівське; 75 — Черкаський Бішкін; 76 — Комсомольське; 77 — Мартове; 78 — Новодонівка 1, 2; 79 — Шопівка; 80 — Рубіжне; 81 — Огурцове; 82 — Вовчанські хутори.

Карта 9. Пам’ятки населення доби енеоліту кінця IV — першої половини III тис. до н. е.:

I — пам’ятки населення культури лійчастого посуду (нумерація за картою 7 “Археологии Украинской ССР”. Т. 1). II — пам’ятки населення пізнього етапу трипільської культури (нумерація за картою 7 “Археологии Украинской ССР”. Т. 1). ІІІ — пам’ятки населення дереївської культури: 1 — Тетянчино; 2 — Молохів Бугор; 3 — Кам'яні Потоки; 4 — Успенка; 5 — Дереївка; 6 — Минівський Яр; 7 — Олександрія. IV — пам’ятки населення квітянської культури: 1 — Новосільське; 2 — Етулія; 3 — Огородне; 4 — Холмське; 5 — Вишневе; 6 — Кочковате; 7 — Григоріопіль; 8 — Тимково; 9 — Єрмолаївка; 10 — Серезліївка; 11 — Виноградний Сад; 12 — Бузький II; 13 — Петропавлівка; 14 — Нова Одеса ІІІ; 15 — Ковалівна; 16 — Костянтинівка; 17 — Старогорожено; 18 — Кіровоград; 19 — Чечеліївка; 20 — Валове; 21 — Кривий Ріг; 22 — Широке; 23 — Вісунськ; 24 — Михайлівна; 25 — Золота Балка; 26 — Нововоронцівка; 27 — 35 — Орджонікідзе; 36 — Нікополь; 37 — Первомаївка; 38 — Кам'янка-Дніпровська, 39 — Новокиївка; 40 — Верхня Тарасівна; 41 — Новий Світ; 42 — Садове; 43 — Виводове; 44 — Мар'ївка; 45 — Разумівка; 46 — Любимівка; 47 — Калинівка; 48 — Тракторне; 49 — Новоолександрівка; 50 — Дніпропетровськ; 51 — Іколівка; 52 — Пушкарівка; 53 — Млинок; 54 — Велика Андрусівка; 55 — Цегельня; 56 — Орлик; 57 — 59 — Бузовка, Котівка, Дичково; 60 — Терни; 61 — Верхня Маївка; 62 — Хащеве; 63 — Чаплі; 64 — Булахівка; 65 — Павлоград; 66 — Троїцьке; 67 — Вербки; 68 — Богданівна; 69 — Миколаївка; 70 — Петропавлівка; 71 — Орестопіль; 72 — Виноградне; 73 — Заможне; 74 — Жовтневе; 75 — Терпіння; 76 — Ново-Пилипівка; 77 — Юр'ївка; 78 — Василівка; 79 — Пологи; 80 — Куйбишеве; 81 — Новоандріївка; 82 — Василівка; 83 — Високе; 84 — Шахтарськ; 85 — Переїзна; 86 — Зимогір'я; 87 — Ступки; 88 — Родіонівка; 89 — Камишевака; 90 — 92 — Кам'янка, Ковалівна, Шпаківка; 93 — Князєво. V — пам’ятки населення нижньомихайлівської культури: 1 — Саратени; 2 — Холмське; 3 — Траповка; 4 — Жовтий Яр; 5 — Хаджидер; 6 — Новокотовськ, Никольське; 7 — Григоріопіль; 8 — Бутори; 9 — Кошари; 10 — Ковалівка; 11 — Лиманці; 12 — п. Бузький; 13 — Виноградний; 14 — Калинівка; 15 — Костянтинівка; 16 — Олександрівка; 17 — Баратівка; 18 — Велика Олександрівка; 19 — Старосілля; 20 — Широке; 21 — Михайлівна (нижній шар); 22 — Облої; 23 — Скадовськ; 24 — Озерне; 25 — Долинське; 26 — Софіївка; 27 — Любимівка; 28 — Васильївка; 29 — Балки; 30 — Нікополь; 31 — Орджонікідзе; 32 — Михайлівна; 33 — Василівка; 34 — Малокатеринівка; 35 — Заможне; 36 — Виноградне; 37 — Радіонівка; 38 — Вовчанськ. VI — пам’ятки населення животілівсько-вовчанської групи: 1 — Костешти; 2 — Нові Дуруітори; 3 — Бурсучени; 4 — Ришкани; 5 — Саратени; 6 — Казаклія; 7 — 8 — Тараклія; 9 — Болград; 10 — Суворово; 11 — Гура-Бикулуй; 12 — 13 — Тирасполь; 14 — Ковалівка; 15 — Баратівка; 16 — Велика Олександрівка; 17 — Старосілля; 18 — Нововоронцівка; 19 — Усть-Кам'янка; 20 — Животилівка; 21 — Соколово; 22 — Павлоград; 23 — Богу слав; 24 — Виноградне; 25 — Новопилипівка (Аккермень); 26 — Вовчанськ; 27 — Приморське; 28 — Василівка; 29 — Олександрівка; 30 — Пологи. VII — пам’ятки населення рєпінської культури: 1 — Михайлівна (середній шар); 2 — Дурна Скеля; 3 — Стрільча Скеля; 4 — Соколове; 5, 6 — Верхня Маївка; 7, 8 — Богуслав; 9 — Заможне; 10 — Огородне; 11 — Волонтьорівка; 12 — Заможне; 13 — Кременівка; 14 — Олександрія; 15 — Підгорівка.

Треба зазначити, що тоді, коли в степовій зоні з’явилися племена скелянської культури, в Подніпров’ї ще залишалося населення, що представляло азово-дніпровську культуру маріупольської спільності. Воно ховало небіжчиків в таких відомих могильниках, як Микільський, Лисогірський, Капулівський. Вплив нових прогресивних тенденцій, які несло скелянське населення, а також суто внутрішні причини розвитку неолітичного азово-днінровського населення призвели до поступової руйнації традиційних засад, на яких базувалися господарство та соціальна система азово-дніпровського суспільства. Цей процес був досить тривалий і супроводжувався збереженням певних консервативних традицій, що досить добре фіксується на прикладі поховального обряду. Поступово зникають колективні могильники, починають виділятися окремі поховання, але ще без ознак кургану. Зберігаються при цьому основні обрядові риси, включаючи випростане положення. Цей процес привів до формування генетично споріднених з азово-дніпровським населенням племен так званої квітянської (постмаріупольської, за І. Ф. Ковальовою) культури. Остаточне становлення основних рис культури та господарства цього населення ми фіксуємо лише наприкінці IV тис. до н. е. На цей час стоянки та кургани, які вже стали невід’ємною частиною поховального обряду квітянців, відомі і в Подніпров’ї, займаючи як степову, так і лісостепову зони між Дніпром і Сіверським Донцем, вздовж прикордонної смуги степу та лісостепу, з розвиненою там гідросистемою. Значно менше були освоєні території Північного Приазов’я, вздовж річок, що впадають до Азовського моря (зокрема, Молочна та Кальміус). Активно освоювалися квітянським населенням райони Дніпровського Правобережжя, доходячи до сучасного Херсона на півдні та займаючи басейн р. Інгулець на заході. Уздовж Дніпра квітянське населення досягало приток Псла та Тясмина. Безумовно, сучасні дані свідчать про те, що основною територією проживання квітянських племен було Подніпров’я, звідки вони досягали Подністров’я та Подунав’я на заході та Нижнього Дону на південному сході. Незначні за кількістю пам’ятки цих племен виділялися дослідниками в окремі культурні групи з так званими випростаними кістяками. Для означення пам’яток Дніпровського Лівобережжя, зокрема Орельсько-Самарського межиріччя, запропоновано термін “постмаріупольська культура”[180], який, на нашу думку, не досить вдалий, оскільки, наприклад, попереднє скелянське населення генетично також є постмаріупольським. До того ж не враховувалися матеріали з поселень і не було вирішено головну проблему — ставлення до середньостогівської культури, що спричинило протиріччя. Адже при похованнях у тризнах курганів типовою є кераміка квітянського типу, яка, на думку Д. Я. Телегіна, саме належала до середньостогівської культури.

Практично на теренах України квітянське населення проживало в багатьох районах, освоєних свого часу скеленцями, хоча відомостей про контакти цих двох груп населення не має. Це свідчить не лише про суттєву різницю в часі, а й про те, що становлення основних рис культури, розвиток скотарського напряму господарства, зміни соціального устрою відбувалися порівняно самостійно, автохтонно, без різких змін та сильного зовнішнього впливу. Про вплив скелянського населення можна говорити лише для початкової стадії формування квітянського суспільства, на стадії, що характеризувалася зміною форми поховального обряду, індивідуалізації останнього з переходом до курганного будівництва. Цим, мабуть, пояснюється тривкий консерватизм квітянського населення, що проявляється протягом усього часу його існування і добре простежується за архаїчними рисами поховального обряду та керамічного виробництва.

Водночас із квітянським населенням пов’язано формування самостійного осередку металообробки, який, на думку Н. В. Риндіної, своїм походженням зобов’язаний угорським та трансільванським джерелам через посередництво трипільських племен етапу ВІІ та СІ[181]. Цими контактами і пояснюється поява у квітянців окремих виробів, зокрема посуду, який трапляється у населення лендельської та полгарської культур (наприклад. курушки на ніжках).

На півночі квітянці підтримували певні стосунки з пізньотрипільськими племенами софіївської локальної групи, про що свідчать знахідки однотипних кам’яних молотків та молотків-клевців у якості символу влади в похованнях обох груп населення. Східні зв’язки, як і кордони території, котру займало квітянське населення, ще не з’ясовано. Що ж до південної смути, то тут паралельно з формуванням основних етнокультурних рис квітянського населення на історичній арені також наприкінці IV тис. до н. е. з’являється населення, що культуру.

Нижньомихайлівські племена освоїли південну смугу степів між Доном та Дунаєм. Основні риси культури цих племен постають перед нами уже в сталому сформованому вигляді, з розвиненою традицією будівництва курганів та інших надмогильних споруд — кромлехів, крепід, кам’яних скринь тощо. Найвідомішою пам’яткою, яку залишило це населення, вважається нижній шар Михайлівського городища на правому березі Нижнього Дніпра. На думку більшості дослідників, культура нижньомихайлівського суспільства склалася на базі кількох компонентів, тобто мала синкретичний характер. Загальновизнано, що головна роль при цьому належала попередньому скотарському населенню та землеробським племенам, але сам процес становлення основних рис культури до цього часу вивчений недостатньо. При цьому найважливішою проблемою є конкретизація тих людських спільностей, які можна було б вважати предками нижньомихайлівців. В. М. Даниленко та М. Я. Мерперт віддавали перевагу поряд із степовими традиціями скотарів трипільським впливам. Щоправда, пізніше В. М. Даниленко переглянув свої погляди і звернув увагу на зони контактів землеробів Переднього Сходу з характерною для них лискованою керамікою, з пастухами Прикаспію та Середньої Азії, які згодом розселилися по степовій зоні Причорномор’я[182]. Остання точка зору поки не підтверджена, але паралельно з нею було висловлено плідну гіпотезу щодо існування в степовій Україні особливої лінії етнокультурного розвитку, що отримала назву азово-чорноморської. О. Г. Шапошникова підкреслює близькість культур населення нижньомихайлівської групи та майкопської культури Північного Кавказу, пояснюючи це наявністю спільної генетичної підоснови. Крім того, дослідниця вказує на участь у цьому процесі степових неолітичних племен, а також населення середньостогівської (в її традиційному розумінні) та трипільської культур[183]. На нашу думку, в основі генезису носіїв нижньомихайлівської культури лежать події, пов’язані із затуханням активності скелянських племен в ранньоенеолітичний час. Перебуваючи в оточенні гумельницьких та трипільських племен на заході та кавказьких на південному сході, певні групи скелянського населення, що безпосередньо контактували з останніми, виробили самостійні риси культури, зберігаючи при цьому основні форми скотарського господарства. На Нижньому Дунаї на історичній арені з’являються врешті-решт племена культури Чернавода І, а в азово-чорноморській смузі степів головною діючою особою стає населення, що представляє нижньомихайлівську культуру з характерним для неї скороченим обрядом поховання на боці, складними курганними спорудами та плоскодонним неорнаментованим лискованим посудом. Саме нижньомихайлівські племена утворили своєрідний міст сполучення між передкавказьким степом та Подунав’єм, підтримуючи контакти відповідно з майкопським та чернаводенським населенням.

Рис. 107. Роговий клевець та кам’яний “молоток” як ознаки верхівки населення квітянської культури (Кам’янка-Дніпровська, курган 12, поховання 2; курган 14, поховання 2).

На півночі Подніпров’я нижньомихайлівські групи досягали території Надпоріжжя, де, щоправда, відома незначна кількість пам’яток, основний же масив поховань та кераміку на поселеннях нижньомихайлівці залишили південніше сучасного Кишинева в Дністро-Дунайському межиріччі, Запоріжжя на Дніпрі, Гуляйполя та Волновахи в Надазов’ї. Цей північний кордон в Подніпров’ї та Дніпро-Донському межиріччі був зоною постійних контактів з носіями квітянської культури, що призвело до їхньої взаємної асиміляції. Особливо активно цей процес відбувався в Дніпровському Правобережжі, на що вказують досліджені між Дніпром та Інгульцем поховальні пам’ятки із змішаними рисами обряду. Можна також припустити, що саме під впливом нижньомихайлівців відбувався процес розселення квітянських груп з основної території їхнього проживання, у напрямку Дністра та Дунаю на захід та Нижнього Дону на схід. Завдяки впливу нижньомихайлівців у квітянського населення з’являються складні надмогильні, конструкції типу крепід та кромлехів, заклади, кільцеві ровики тощо.

Досить активними були зв’язки нижньомихайлівського населення і з трипільцями. В його побуті використовувався розписний трипільський посуд, який дає змогу визначити час існування цих контактів періодами ВІІ та СІІ. Спочатку тісні стосунки склалися з населенням томашівсько-сушківської локальної групи трипільців, яке займало лісостепові райони Буго-Дніпровського межиріччя. А за періоду СІІ значні впливи спостерігаються з трипільськими племенами городсько-касперівської локальної групи, яке було розповсюджене і в Південному Побужжі[184]. Щоправда, на цей час цілісність нижньомихайлівського населення була вже порушена об’єктивним поступом у їхньому розвитку в окремих регіонах. Так, між Дніпром та Південним Бугом складається специфічний конгломерат із груп населення, різних за походженням та культурою: нижньомихайлівської, квітянської та пізньотрипільської. Вони не склали в кінцевому результаті нової єдності, на відміну від території Північно-Західного Причорномор’я, де в другій чверті III тис. до н. е. формується яскрава група племен усатівського локального варіанту трипільської культури, одним з компонентів якої безумовно були нижньомихайлівські традиції. Досі залишається незрозумілою, за браком даних, доля східного крила нижньомихайлівців, зокрема у Надазов’ї. Ці обставини залишають слабовивченим питання зв’язків східних груп нижньомихайлівського суспільства з населенням Доно-Волзького регіону, Передкавказзя та Північного Кавказу.

Вище мова йшла про енеолітичне населення України, що проживало на широких степових просторах. Лише квітянські племена заселяли південну лісостепову смугу. Основні простори лісостепу були обжиті громадами дереївської культури, вивчення якої грунтується на матеріалах кількох поселень: Дереївка та Молюхів Бугор у Подніпров’ї, Олександрія на Осколі та грунтових могильників поблизу або на території останніх. Курганний обряд не був характерний для неї, і наявність споруд над похованнями не простежено. Поки що важко окреслити кордони території проживання носіїв дереївської культури. Можна лише в загальних рисах говорити про лісостепове Подніпров’я, та басейн Сіверського Донця з притоками. Походження дереївського населення встановити досить складно, оскільки енеолітичну добу лісостепу Дніпровського Лівобережжя вивчено надто слабко, і нам невідомо, чи проживали на цій території якісь групи населення між дніпро-донецькими та дереївськими племенами. Д. Я. Телегін вважає, що дереївське населення з’явилося у лісостеповій зоні внаслідок розселення середньостогівців із степового Подніпров’я, де вони зазнали впливу з боку місцевих неолітичних дніпро-донецьких племен, і навіть носіїв культури ямково-гребінцевої кераміки[185]. Близької точки зору дотримувався В. М. Даниленко, який «розглядав появу дереївських племен у лісостепу як результат міграційних процесів, відмічаючи наявність нижньодонського компоненту[186]. Але у розв’язанні цієї проблеми, на нашу думку, пильну увагу треба приділити матеріальному комплексу квітянського населення, кераміка якого має спільні елементи з дереївським, на що вже наголошували дослідники[187]. Саме квітянське населення мало в Подніпров’ї та на Сіверському Донці спільну смугу проживання, де простежуються контакти між цими двома групами населення. Цим пояснюється поява в окремих похованнях квітянців дереївського посуду (кург. 44 біля с. Млинок Онуфріївського р-ну Кіровоградської обл., що поблизу Дереївського поселення), а на дереївських поселеннях, зокрема в самій Дереївці, — посуду квітянців.

Рис. 108. Антропо- та зооморфна глиняна пластика з Дереївки.

На заході дереївське населення підтримувало зв’язки з сусідніми трипільськими громадами, які мали вплив не тільки на господарство дереївців, а й на їхню духовну культуру, про що свідчить знайдена на поселеннях глиняна антропоморфна та зооморфна пластика, схожа на відповідні вироби трипільців. До того ж у побуті дереївців використовувався й трипільський столовий посуд, який іноді супроводжував померлих у потойбічний світ. Завдяки цим знахідкам дослідники датують період існування дереївського населення часом, синхронним ВІІ—СІ та СІ розвитку трипільської культури[188]. Але щодо такого датування ведеться дискусія, оскільки наявний трипільський посуд не досить діагностичний (миска з дереївського могильника не має розпису), а характер пластики свідчить про більш пізній час, бо має аналоги серед пластики так званого серезліївського типу та культур Подунав’я типу Чернаводи І, відповідного горизонту поселення Тирпешти в Румунії. Це дає нам можливість приєднатися до думки Т. Г. Мовши щодо доживання дереївських племен до найпізнішого трипільського часу, а саме до середини III тис. до н. е.[189] Щодо тривалості проживання дереївського населення, то слід чекати надійних даних про наявність імпортів останнього на більш давніх поселеннях трипільців.

Актуальність датування часу появи дереївського населення в лісостеповому Подніпров’ї пов’язана з тим, що дослідники вважають дереївців найдавнішими у Європі племенами, які одомашнили коня і навіть пристосували його до верхової їзди. Судячи з остеологічних матеріалів, справді,, лісостепове населення цього часу могло розвивати своє господарство на базі конярства, коні складали при цьому основне джерело м’ясної їжі, але поки що не доведено появи дереївських озброєних вершників, які знищували трипільські поселення. Більше того, є лише дуже обмежені дані про наявність дереївського населення в степовій смузі, хоча відмічаються певні впливи їхніх керамічних традицій серед знахідок, виявлених на епонімному поселенні нижньомихайлівців та вказується близкість одного горщика з Усатівського поселення до дереївських.

Таким чином, вище ми намагалися окреслити загальну історичну картину розміщення в просторі і часі окремих суспільств первісних скотарів у степовій та лісостеповій зонах України протягом майже тисячоліття з середини IV до середини III тис. до н. е. Протягом першої половини цього періоду спостерігається формування досить значних первісних суспільств, таких, як скелянське, квітянське, нижньомихайлівське, але на кінцевій фазі розвитку з’являється тенденція до розпаду цих єдностей та формування значно менших угруповань синкретичного характеру (усатівське, дніпро-бузьке, костянтинівське на Нижньому Дону). Слід підкреслити, що процес сегментації йшов паралельно, а можливо, й у тісному зв’язку з розпадом трипільської єдності на заключному етапі її розвитку (СІІ) на окремі локальні групи чи культури, які поступово сходили з історичної арени.

Саме на цьому заключному етапі, який можна було б уже назвати перехідним до ранньої бронзи, вже на стадії існування окремих степових та лісостепових локальних угруповань спостерігаються суттєві міграційні процеси. Перший з них відбиває розселення племен репінської культури. Щоправда, не всі дослідники вважають останню самостійним явищем, розглядаючи репінців як представників раннього етапу розвитку давньоямної спільності. Але на нашу думку, для конкретизації історичного процесу та через відсутність безпосередніх предків репінців на теренах степової України ми й приєднуємося до А. Т. Синюка, котрий розглядає останніх як представників самостійного культурного явища, центр формування якого слід шукати на лісостепових просторах Середнього Дону. Дослідник вважає, що у формуванні культури репінських племен провідну роль відігравали місцеве населення — носії попередньої нижньодонської культури та представники середньостогівської спільності. Близької думки дотримувався В. М. Даниленко, розглядаючи появу репінців на Лівобережжі Дніпра, наслідок міграції населення доно-каспійського походження[190]. Репінці розселилися по степовим просторам Доно-Дніпровського межиріччя, включаючи південний лісостеп та правий берег Дніпра, де керамічні вироби цього населення серед інших матеріалів ряду поселень (середній шар Михайлівни, Дурна Скеля) представлені незначною кількістю. Очевидно, репінське населення мігрувало не лише з Середнього Дону, а й з його пониззя, звідки на територію України почав надходити метал кавказького походження. Треба відзначити, що на відміну від Середнього Дону в степовій зоні України репінці дотримувалися курганного обряду поховань із скорченим на спині положенням померлого. Такі зміни відбулися, очевидно, під впливом степових традицій, можливо, не без участі нащадків скелянського населення на Нижньому Доні та в Подніпров’ї — стогівців, що певний час залишалися в затінку історичних подій.

Заселення Подніпров’я репінськими племенами відбувалося протягом, досить обмеженого часу, найпізнішу межу якого вдається встановити за даними Михайлівського поселення, де кераміка репінців була пізнішою за трипільську мальовану, що належала городсько-касперівським племенам. Це дає змогу датувати появу репінського населення в Подніпров’ї початком другої половини або навіть третьою чвертю III тис. до н. е.

Другий міграційний процес відбувався дещо раніше і носив протилежний за напрямком характер, бо був значною мірою пов’язаний саме з пізньотрипільськими племенами, враховуючи городсько-касперівські. Сліди цієї міграції вдалося визначити лише за матеріалами, добутими за останнє десятиріччя. Своєрідність поховальних пам’яток, що репрезентують дані події, не викликає сумнівів. На жаль, даний міграційний процес ще не отримав загальновизнаного терміну, але ми пропонуємо назвати його животилівсько-вовчанською культурною групою. П носії залишили поховальні пам’ятки, що на карті України розміщено вздовж течій річок. Вони відомі в Дністро-Дунайському межиріччі, в Подніпров’ї, зокрема в Присамар’ї, на р. Молочній. Є вони й за межами України — в Молдові та на Нижньому Доні. Крім того, поховання племен даної культурної групи відомі в Побужжі, в степовому правобережжі Дніпра, на ріках Кальміус та Конка. Про досить швидкоплинний характер цієї міграції свідчить впускний ритуал, при якому поховання залишали в більш ранніх курганах, побудованих над могилами нижньомихайлівських та квітянських громад. Це яскраво свідчить і про пізніший час появи мігрантів. Нижньомихайлівці та квітянці не проявляють тих суттєвих рис, які б говорили про їхню участь у даному міграційному процесі, але контакти з мігрантами, безумовно, були. В похованнях археологи знаходять місцевий посуд, виконаний за традиціями нижньомихайлівських племен, тоді як у останніх, а також у квітянців трапляються окремі речі мігрантів — посуд, прикраси. Більше того, у місцевого населення виявляються речі, зокрема посуд, виготовлений за зразками прийшлого населення.

Характерною особливістю культури мігрантів можна вважати наявність імпортованого посуду кількох протилежних за розміщенням культур — однієї з найпізніших локальних груп трипільської (городсько-касперівської, чи, за іншим терміном, гординештської), яка локалізувалася у Верхньому та Середньому Подністров’ї та Попрутті, а також у Верхньому Побужжі, і майкопської культури Північного Кавказу. Саме з появою мігрантів контакти населення степової України з майкопцями набули більш жвавого характеру, ніж це було на початковій стадії життя нижньомихай — лівців та квітянців. До того ж мігранти дотримувалися дуже сталого поховального обряду, ховаючи померлих у сильно скорченому положенні на боці, із зігнутими перед обличчям руками. Крім майкопського та пізньотрипільського (гординештського) посуду з мігрантами в степи проникають й інші нові форми кераміки — плоскодонні кубки, чашки з петельчатими ручками, амфорки із залискованою неорнаментованою поверхнею. Ці керамічні традиції вказують на впливи культур енеолітичної та перехідної до ранньобронзової доби Карпатського та Центрально-Європейського регіонів. Такий синкретизм пояснює складності при вирішенні питання про походження описаного культурного явища. Ми вважаємо, що епіцентр міграції слід шукати в ареалі проживання пізньотрипільських племен і що вона була підготована закономірним розпадом окремих найпізніших трипільських угруповань. Але якщо, наприклад, усатівці дійшли тільки до берегів Дніпра, а сліди їхньої присутності дуже незначні, оскільки більша увага приділялась зв’язкам з населенням балкано-дунайських областей (культури Чернавода III, Фолтешть І, Болераз, можливо, Єзеро[191], то населення гординештської групи, займаючи лісостепову смугу, контактувало з племенами Карпатського регіону та Малопольщі (культури пізнього ленделю, лійчастого посуду, очевидно, кулястих амфор[192]. Тому немає сумніву, що гординештське населення в процесі міграції несло ще традиції своїх західних сусідів. Сліди безумовного досягнення Дніпровського Лівобережжя та' Надазов’я фіксуються по залишеним мігрантами похованням на берегах річок Молочної та Самари, Які супроводжувалися гординештським посудом, лискованими кубками тощо. Менш виразні елементи зберігаються в Подонні, де починають переважати майкопські впливи, які сягають правобережжя Дніпра, а в окремих випадках відмічені на заході, майже до півночі Молдови (Костешти), де було знайдено типові майкопські крем’яні вістря стріл. Зоною найсильніших спільних проявів гординештського та майкопського впливів було Подніпров’я. Вони відмічені не тільки у животилівсько-вовчанського населення, а й у місцевого (нижньомихайлівців та квітянців), яке тоді, як було зазначено вище, вже втрачало свої первісні риси та брало участь у генезі локальних культур.

Рис. 109. Нові форми посуду, привнесені у степи населенням животилівсько-вовчанської групи:

1 — Соколове ІІ, курган 6, поховання 4; 2 — Богуслав, курган 23, поховання 13; 3 — Вовчанськ, курган 1, поховання 21; 4 — Койсуг, курган Радутка, поховання 24.

Таким чином, відзначений міграційний процес середини III тис. до н. е. збігся у часі не лише із завершенням розпаду найпізніших трипільських локальних груп, а й відбувався за періоду занепаду основних степових спільностей, наприкінці енеоліту роздріблених, частково інтегрованих до складу невеликих локальних груп, а частково відносно самостійних, але змінивших певні риси культури під сусідніми впливами.

Такою складною історичною картиною розвитку степових племен завершується енеолітична доба в Україні. Подальший розвиток історії давнього населення пов’язаний з формуванням на значних степових просторах грандіозного утворення, відомого під назвою ямна культура, або, ямна культурно-історична спільність.

Населення цієї спільності розселилося на просторах степів та лісостепу від Приуралля на сході до Добруджі на заході. Першим провісником появи культури нового типу можна, ймовірно, вважати репінські племена, про що йшлося вище. Саме у репінців найчіткіше стали виявлятися основні риси обряду і матеріального комплексу, які у повному вигляді постали у ямного населення. Загалом же основні риси культури ямних племен не дають змоги твердити про послідовність та поступовість переходу від енеолітичної доби до раннього бронзового віку, розквіт якого і репрезентують ямні племена[193]. Цей перехід фіксується дослідниками як певний історичний стрибок, який важко пояснити суто археологічними даними. На місце пізньоенеолітичної роздробленості з’являється раптово могутня етнокультурна спільність з досить уніфікованими рисами культури на значних територіях. Цій спільності ми завдячуємо розквітом курганного будівництва, поширенням колісного транспорту, будівництвом у Подніпров’ї укріплених поселень. Матеріальна ж культура порівняно з енеолітичним часом характеризується суттєвою деградацією.

Карта 10. Пам’ятки населення України другої половини ІІІ тис. до н. е.

І — пам'ятки культури кулястих амфор: 1 — Літовеж; 2 — Вільхове; 3 — Буськ; 4 — Миколаїв; 5 — Межиріччя; 6 — Ярославичі; 7 — Хрінники; 8 — Добровода; 9 — Озліїв; 10 — Іваньє; 11 — Варковичі; 12 — Городок: 13 — Рівне; 14 — Черняхів; 15 — Острог; 16 — Межирічі; 17 — Кутянка; 18 — Славута; 19 — Михнів; 20 — Лепесівка; 21 — Колосівка; 22 — Колодяжне; 23 — Старий Миропіль; 24 — Суємці; 25 — Кикова; 26 — Анета; 27 — Сколобів; 28 — Минійки; 29 — Високе; 30 — Кам'яний Брід; 31 — Горбасів; 32 — Нова Синява; 33 — Завовк; 34 — Тартак; 35 — Колубаївці; 36 — Чорноводи; 37 — Велика Слобідка; 38 — Хоростків; 39 — Городниця; 40 — Увисла; 41 — Довге; 42 — Лошнів; 43 — Застіжка; 44 — Застав’я; 45 — Підлипці; 46 — Звиняч; 47 — Коцюбинці; 48 — Чорнокінці; 49 — Улашківці; 50 — Хартонівці; 51 — Глибочок; 52 — Дуліби; 53 — Ягольниця; 54 — Братишів. II — баденська культура: 1 — Осой (Чищаник-Федюківни); 2 — Мукачево (Мала Гора); 3 — Берегово (Буча); 4 — Малі Гаївці; 5 — Вовчинське (Бронтог); 6 — Великі Лази (Ставлинець); 7 — Заставне (Ководомб). III — пам'ятки населення ямної культури: 1 — Костешти; 2 — Старі Куконешти; 3 — Корпач; 4 — Бурсучени; 5 — Оргеєв; 6 — Балабанешти; 7 — Григоріопіль; 8 — Тирасполь; 9 — Красногірка; 10 — Тернівка; 11 — Гура-Галбеней; 12 — Катеринівка; 13 — Карабетівка; 14 — Тараклія; 15 — Етулія; 16 — Нагірне; 17 — Фрікапей; 18 — Болград; 19 — Озерне; 20 — Суворово; 21 — Огородне; 22 — Десантне; 23 — Татарбунари; 24 — Сарата; 25 — Березіно; 26 — Трапівка; 27 — Жовтий Яр; 28 — Семенівка; 29 — Пуркари; 30 — Ясски; 31 — Мирне; 32 — Великодолинське; 33 — Овідіополь; 34 — Одеса; 35 — Григор’ївка; 36 — Костянтинівка; 37 — Бузький; 38 — Братське; 39 — Петропавлівка; 40 — Таборівка; 41 — Прибужани; 42 — Новогригор'ївка; 43—45 — Новоявленна, Сланець, Калинівка; 46 — Мостове; 47 — Подолье; 48—50 — Покровка, Новогор'ївка, Ковалівна; 51 — Яблоня; 52 — Матросівка; 53 — Лимани; 54 — Миколаїв; 55 — Пересадівка; 56 — Виноградівка; 57 — Христофорівка; 58 — Майорівка; 59 — Привільне; 60 — Софіївка; 61 — Старорозанівка; 62 — Широка Балка; 63 — Новочорномор’я; 64 — Кововолодимирівка; 65 — Бехтери; 66 — Збур’ївка; 67 — Залізний Порт; 68 — Кругозірка; 69 — Долматівка; 70 — Новоолексіївка; 71 — 74 — Скадовськ, Червоне, Широке, Шевченко; 75 — Каланчак; 76 — Балтазарівка; 77 — Підкалинівка; 78 — Гола Пристань; 79 — Нова Маячка; 80 — Софіївка; 81 — Червоний Перекоп; 82 — Подове; 83 — Першокостянтинівка; 84 — Громівка; 85 — Новотроїцьке; 86 — Сивашівка; 87 — Любимівка; 88 — Каїри; 89 — Велика Лепетиха; 90 — Первомаївка: 91 — Кам’янка-Дніпровська; 92 — Балки; 93 — Дніпрорудний; 94 — Василівка; 95 — Малокатеринівка; 96 — Львово; 97 — Берислав; 98 — Червоний Маяк; 99 — Дудчани; 100 — Михайлівна; 101 — Золота Балка; 102 — Нововоронцівка; 103 — Орджонікідзе; 104 — Нікополь; 105—108 — Мар'ївка, Вищетарасівка, Виводове, Долинка; 109—112 — Вишневе, Кам'янка, Павлівна, Кут; 113 — Олександрівка; 114 — Баратівка; 115 — Велика Олександрівка; 116 — Старосілля; 117 — Широке; 118 — Рахманівка; 119 — Кривий Ріг; 120 — Валове; 121 — Чечелівка; 122 — Головківка; 123 — Протопопівка; 124 — Кіровоград; 125 — Павлиш; 126 — Успінка; 127 — Млинок; 128 — Пушкарівка; 129 — Чкалівка; 130 — Дніпропетровськ; 131 — Волоське; 132 — Оріхове; 133 — Новоолександрівка; 134 — Користівка; 135 — Листопадове; 136 — Показове; 137 — Вільшанка; 138 — Сухий Ташлик; 139 — Тимково; 140 — Писарівна; 141 — Колодисте; 142 — Майданецьке; 143 — Володарськ; 144 — Журавлиха; 145 — Лесовичи; 146 — Миронівка; 147 — Іванівна; 148 — Ольшана; 149 — Бурти; 150 — Цветново; 151 — Смела; 152 — Червона Слобідка; 153 — Черкаси; 154 — Підлісся; 155 — Бориспіль; 156 — Олександрівка; 157 — Золотоноша; 158 — Оржиця; 159 — Придніпровське; 160 — Мушта; 161 — Кагамлик; 162 — Градіжськ; 163 — Кириленки; 164 — Прилипни; 165 — Василівка; 166 — Мале Ладижино; 167 — Климівка; 168 — Малі Солонці; 169 — Підлужне; 170 — Орлик; 171 — Царичанка; 172 — Могилів; 173 — Новопідкряж; 174 — Преображении; 175 — Лобойківка; 176 — Верхня Маївка; 177 — Спаське; 178 — Підгородне; 179 — Минівка; 180 — Бузівка; 181 — Дичково; 182 — Хащеве; 183 — Шандрівка; 184 — Терни; 185 — Вербки; 186 — Булахівка; 187 — Павлоград; 188 — Богданівна; 189 — Соколово; 190 — Олександрівка; 191 — Орестопіль; 192 — Петропавлівка; 193 — Вільшанськ; 194 — Запоріжжя; 195 — Пологи; 196—199 — Заможне, Жовтневе, Виноградне, Чапаївка; 200 — Велика Білозерна; 201 — Барвинівка; 202 — Долина; 203 — Новопилипівка; 204 — Терпіння; 205—210 — Родіонівка, Волчанськ, Юр'ївна, Акимівка, Давидівка; 211 — Новогригорівка; 212 — Строганівка; 213 — Огородне; 214 — Приморське; 215 — Кременівка; 216 — Волонтьорівка; 217 — Заможне; 218 — Новоандріївка; 219 — Василівка; 220 — Високе; 221 — Птиче; 222 — Благівка; 223 — Астахове; 224 — Новолуганськ; 225 — Зимогір'є; 226 — Луганськ; 227 — Олександрія; 228 — Лисичанськ; 229 — Івано-Дар’ївка; 230 — Слов'янськ; 231 — Жовтневе; 232 — Преображенське; 233 — Шахтарськ; 234—237 — Кам’янка, Ковалівна, Камишеваха, Шпаківка; 238 — Князеве; 239 — Сватове; 240 — Новонікольське; 241 — Донецьк; 242 — Філатівка; 243 — Істочне; 244 — Богачівка; 245 — Целінне; 246 — Болотне; 247 — Чкалове; 248 — Дальне; 249 — Червонопартизанське; 250 — Акимівка; 251, 252 — Сімферополь; 253 — Астаніне; 254 — Лугове; 255 — Євпаторія; 256 — Станіславка. IV — пам’ятки населення кемі-обинської культури: 1 — Великодолинське; 2 — Старі Беляри; 3 — Велико-Зиминово; 4 — Ковалівна; 5 — Покровка; 6 — Нова Одеса; 7 — Касперівка; 8 — Костянтинівка; 9 — Старогорожене; 10 — Старорозанівка; 11 — Ліманці; 12 — Баратівка; 13 — Мойсеївка; 14 — Андрусівка; 15 — Рахманівка; 16 — Березівка; 17 — Олександрія; 18 — Іванівна; 19 — Старосілля; 20 — Велика Олександрівка; 21 — Мала Олександрівка; 22 — Львове; 23 — Софіївка; 24 — Золота Балка; 25 — Орджонікідзе; 26 — Нікополь; 27 — Балки; 28 — Верхня Тарасівна; 29 — Скадовськ; 30 — Євпаторія; 31 — Мамай; 32 — Уютне; 33 — Зольне; 34 — Віліно; 35 — Сімферополь; 36 — Марніло; 37 — Кемі-Оба; 38 — Бахчисарай; 39 — Казанки; 40 — Дружне; 41 — Чокурча; 42 — Костянтинівка; 43 — Леніне; 44 — Астаніне.

Поява ямної спільності відповідала загальноісторичній тенденції зміни високорозвинених енеолітичних культур у Балкано-Карпатському басейні більш примітивними культурами бронзової доби, де цей процес почався дещо раніше, і на час появи ямної культури там уже проживали носії таких культур, як Чернавода II, Коцофень, Глина-Шнекенберг, Костолац, Баден та ін. Така ж історична картина спостерігається на Північному Кавказі, де населення майкопської культури зникає, а на їхнє місце приходять інші племена з менш яскравою культурою. Лише в зоні степів Поволжжя відбувається більш-менш еволюційний розвиток населення, генетичні корені якого дослідники вбачають у традиціях племен хвалинської ранньоенеолітичної культури. Тому головний імпульс, який призвів до розповсюдження ямної культури, багато дослідників намагається локалізувати саме там, а в більш широких межах — у Надкаспії. В цьому є певна закономірність, яка, щоправда, не заважає загальноприйнятій точці зору про те, що формування ямної спільності, етнічно неоднорідної, відбувалося внаслідок взаємодії різних груп населення каспійсько-чорноморських степів[194]. Саме тому особлива складність процесу інтеграції спостерігається в українських степах, якщо врахувати загальну картину розвитку первісних племен наприкінці енеолітичної доби. Цим безпосередньо пояснюється наявність значної кількості окремих племінних об’єднань, які визначаються в межах локальних груп ямної спільності, кожна з яких зосереджена навколо басейнів рік та їхніх приток. У літературі виділено приазовсько-кримську, південнобузьку, нижньодніпровську, середньодніпровську, донецьку, буджацьку або дністровську групи племен[195]. Але сьогодні вже можна дати більш дрібний поділ, включаючи молочанську та східноприазовську, лівобережну, орельсько-самарську групи та ін. Окремі племінні групи різняться за археологічними даними особливостями поховального обряду, відмінностями матеріальної культури, зокрема кераміки — її форм, орнаментації. Безумовно, залежно від екологічних умов життя існували відмінності у формах господарської діяльності, зокрема різні види ведення скотарства. Окремі племінні об’єднання займали вигідніші для життя області, тим самим маючи певні переваги над сусідами. Це ж стосується і розвитку соціальних організмів — збагачення окремих племен, патріархальних громад, поява могутніх вождів тощо. Як результат — нерівномірність розвитку окремих ямних племінних об’єднань, воєнні сутички між ними.' У найвигіднішому становищі, на нашу думку, були племена, що проживали на кордоні з населенням інших культурних традицій. Це дністровське, дунайське об’єднання та групи, що контактували з племенами ямної культури Нижнього Дону і через них мали вихід до Північного Кавказу. Перші протягом тривалого часу сфокусували на собі впливи балкано-карпатських та центральноєвропейських культур ранньої доби бронзи і виробили специфічні форми посуду: амфори, кубки, чаші, аски тощо, які не виявлені у населення інших ямних груп. Більше того, ямне населення дністро-дунайської зони підтримувало постійні контакти з племенами Балкан та Карпатського басейну, зайнявши вільну екологічну нішу по сусідству з ними. В результаті в похованнях за “ямним” обрядом трапляється посуд, який був у побуті населення таких культур, як Коцофені, Глина — Шнекенберг, що існували на теренах сучасних Болгарії, Румунії, Угорщини та Югославії. З півночі відчутні зв’язки з племенами культури кулястих амфор (пізніх періодів) та культур шнурової кераміки, зокрема передкарпатської[196]. З іншої сторони, населення Подністров’я та Подунав’я було посередником у передачі досягнень своїх західних та північних сусідів на схід, в області проживання південнобузького та подніпровських об’єднань. Туди ж доходили й імпорти суто дністровського походження, такі, як банки на піддонах та горщики із специфічною багатою орнаментацією, ялинковими композиціями.

Очевидно, впливами та участю в історичному процесі в степовому Причорномор’ї племен культур шнурової кераміки можна пояснити порівняно більшу кількість поховань ямників, що супроводжувалися кам’яними сокирами в західній частині ямного ареалу України. Ця риса практично відсутня на просторах на схід від Дніпра. Племена східної частини, зокрема орельсько-самарської та молочанської групи, по основним характеристикам не так яскраві, мають більш консервативні риси. Водночас об’єднання, що контактували з нижньодонським регіоном (сіверсько-донецьке та східноприазовське), завдяки посередництву ямного населення першого проявляють риси схожості з населенням Передкавказзя, зокрема Прикубання, де за участю пізньомайкопських племен, відомих ще під назвою “новосвободненська група”, виникла синкретична культура скотарів, яка увібрала в себе певні досягнення майкопців і стримала назву новотитарівської. Для новотитарівців властиво не лише збереження певних керамічних та металообробних традицій у межах нової скотарської культури, а й наявність великої кількості возів із суцільними колесами, які в розібраному стані супроводжували померлих. Ця обставина дала можливість ряду дослідників припустити досить рухливий спосіб життя новотитарівців, які в процесі міграції д осяг ли не тільки Дніпра, а й Дністра та Дунаю[197]. В усякому разі, появу новотитарівського населення можна констатувати на Нижньому Доні, Сіверському Дінці та в Надазов’ї, де воно співіснувало поряд з місцевим ямним населенням, а його представники могли займати найвищі місця в соціальній ієрархії останнього, про що свідчить різниця в поховальних ритуалах та їхньому оформленні.

Особливе місце в структурі ямних племен займали громади Подніпров’я, зберігаючи стабільність економічного розвитку і поглинаючи впливи із заходу та сходу, півдня та півночі. Саме на Дніпрі було побудовано укріплені поселення, обведені кам’яними мурами та ровами. Найвідоміше з них — Михайлівське, яке розглядається як один з центрів великого племінного об’єднання.

Населення, що представляло ямну культуру, існувало в українських степах протягом 400—500 років, охоплюючи практично другу половину III тис. до н. е. та початок II тис. до н. е., але доля різних об’єднань склалася не однаково. Ті групи, що проживали на Нижньому Дніпрі, в Надазов’ї, частково на Сіверському Дінці та Південному Бузі десь на зламі III—II тис. до н. е., поступово переходять до нового обряду і разом з ямним населенням Нижнього Дону та Прикубання складають генетичну основу племен так званого ранньокатакомбного культурного шару катакомбної культурно-історичної спільності, населення якої в наступному розділі трактується як індоарії. Мешканці більш західних від Дніпра та Південного Бугу територій Подністров’я, Попруття та Подунав’я досить довго зберігали основні риси своєї культури, співіснуючи з уже пануючими в Подніпров’ї катакомбними племенами майже до XVIII ст. до н. е.

Не досить вивченим залишається питання щодо лісостепових ямних племен. Це насамперед пояснюється браком надійних даних. Але існують усі підстави вважати, що ямники цього регіону також довго зберігали основні обрядові риси, але були з часом асимільовані прийшлими з півдня катакомбними племенами, а з заходу — носіями культур шнурової кераміки.

Одночасно з ямними племенами на історичній арені з’являється населення, що представляє кемі-обинську культуру. Воно обіймала терени Криму та степові простори від Нижнього Дніпра до Південного Бугу. Останнім часом отримані докази щодо просування кемі-обинців до Дністра. Щодо походження та генезису населення даної культури існують кілька думок. Так, кримський дослідник А. О. Щепинський вважає, що витоки основних рис слід шукати в автохтонному розвитку місцевого кримського населення під впливом племен Кавказу, зокрема майкопської та дольменної культур. О. М. Лесков розглядає появу кемі-обинців як наслідок розселення племен дольменної культури Західного Кавказу, але також не без впливу майкопського населення. Відносно попереднього степового населення більшість дослідників розглядають кемі-обинців як нащадків нижньомихайлівських племен або разом з ними в межах однієї культурно-історичної спільності (О. Г. Шапошникова, А. О. Щепинський, Д. Я. Телегін). Але остання думка слушна лише в тому випадку, якщо розглядати нижньомихайлівців та кемі-обинців генетично не спорідненими з ямним населенням, тобто в межах згадуваної вище особливої азово-чорноморської лінії розвитку степового населення. Водночас у становленні нижньомихайлівських та кемі-обинських племен основну роль відігравали різні чинники. В першому випадку це були землеробські племена Трипілля та Гумельниці, в другому — пізні майкопські, інакше новосвободненські племена, та населення дольменної культури. Ядром же формування кемі-обинського суспільства були, ймовірно, гірські та передгірні райони Криму. Зв’язки з північнокавказьким населенням підтримувалися через Керченську затоку. В Надазов’ї та на Сіверському Дінці практично бракує пам’яток, зокрема поховань кемі-обинців. Ми не виключаємо можливості, що це пов’язано з тим, що шляхи через Дон у Причорномор’я контролювали племена новотитарівської культури, а єдиним шляхом сполучення кемі-обинців залишився Таманський півострів. Слід також зауважити при цьому на екологічну близькість зони формування кемі-обинців (гірський та передгірний Крим) та територій проживання споріднених із ними племен Передкавказзя та Західного Кавказу.

Таким чином, кавказькі імпульси ми вважаємо найреальнішими при формуванні основних рис культури кемі-обинського населення. Надалі їхні племена почали розселятися в степову зону Криму і далі, в Дніпро-Бузьке межиріччя, де почали контактувати з ямниками, що призвело до появи ряду спільних рис духовної та матеріальної культури. Окремі категорії речей, зокрема кераміка, прикраси, можна знайти як у похованнях кемі-обинців, так і ямників. Типовий кемі-обинський посуд трапляється на поселеннях ямників у Подніпров’ї (Михайлівна, Дурна Скеля). Племена — носії ямної культури в Дніпро-Бузькому межиріччі сприймають певні обрядові традиції кемі-обинського населення, що стосується передусім використання каменю в курганному будівництві для спорудження кромлехів, кріпид. Але щодо духовної культури кемі-обинці дотримувалися досить виразного консерватизму, зберігаючи основні її риси протягом усього часу свого існування майже незмінними.

Доля кемі-обинського населення залишається нез’ясованою. В Північному Причорномор’ї воно зникає з історичної арени разом з ямним населенням; у Криму, на думку А. О. Щепинського, продовжує існувати аж до появи населення багатопружкової кераміки, тобто до XVII ст. до н. е.[198] В степовій зоні на зміну їм приходять катакомбні племена.

Таким чином, у степовій смузі України в ранньобронзову добу історичний розвиток був пов’язаний з двома основними групами населення — носіями ямної та кемі-обинської культур. Несхожі за подобою, різні за походженням, вони певним чином повторили поділ населення енеоліту на дві групи, що мали дві лінії розвитку — суто степову, або умовно північну, та південну, пов’язану з традиціями Балкано-Карпатського регіону, з одного боку, та Північного Кавказу — з другого.

Енеоліт України та індоєвропейська проблема

Відомий український дослідник В. М. Даниленко підкреслював, що головне значення енеоліту як історичної епохи у тому, що з її закінченням людство перейшло до нового періоду розвитку, коли на арену історії вийшли конкретні народи, які до того складали нерозчленований масив індоєвропейців. Саме археологічні пам’ятки енеолітичної доби перебувають зараз в центрі уваги дослідників, що‘вивчають так звану індоєвропейську проблему, яка протягом тривалого часу лишалася суто лінгвістичною, але за останні десятиріччя перетворилася в складну, комплексну наукову дисципліну, в якій одне з найважливіших місць займає археологія. До нашого часу збереглися далеко не всі мови індоєвропейської сім’ї. Їх можна назвати десять: албанська, балтійська, вірменська, германська, грецька, індійська, іранська, кельтська, романська та слов’янська, що також складаються з кількох мовних підгруп, а в давнину становили певні спільності, як, наприклад, індо-іранська (арійська), балто-слов’янська та ін. Загальну схему розвитку та розпаду на діалекти колись єдиної мовної спільності лінгвісти часто зображували у вигляді генеалогічного дерева, модель якого була запропонована німецьким вченим А. Шлейхером 1863 р. В основу цієї моделі покладено тезу щодо існування на обмежених теренах носіїв індоєвропейської прамови, які з часом розселилися на обширах Євразії, розповсюджуючи свою культуру й мову. Оскільки перші дослідники вбачали близкість між санскритом (давньоіндійською мовою) та європейськими мовами, зокрема германською, то на початку XIX ст. ця спільність отримала назву індоєвропейської, або індогерманської, але перша стала в наш час найбільш вживаною, хоча німецькі дослідники віддають перевагу другій назві, зважаючи на те, що назва “індогерманська” була запропонована першою.

Звичайно, модель єдиного генеалогічного дерева мов є спрощеним схематичним зображенням складного історичного процесу, пов’язаного з виходом на світову арену конкретних народів, носіїв окремих мовних діалектів, які населяли значні простори, охопивши Європу, значну частину Азії, а в новий час — Америку та Австралію. Ця модель не є єдиною, загальновизнаною. Набула своїх прибічників так звана модель “хвилі”, яка не виключає можливості конвергентного розвитку мов із запозиченням слів та окремих особливостей. Все більшої уваги заслуговують розробки, де поєднуються кілька напрямків, у тому числі традиція генеалогічного дерева та ареального розвитку носіїв індоєвропейських мов. Останнім часом археологи займаються пошуками прабатьківщини індоєвропейців та поясненням розповсюдження окремих мов або діалектів, спираючись на власні джерела. Особливо привабливою з огляду на історію України видається гіпотеза англійського археолога Г. Чайлда щодо північнопричорноморської прабатьківщини індоєвропейців[199]. Подальший виклад концепцій прабатьківщини засвідчує, що погляд Г. Чайлда має чимало прихильників. Підсумовуючи пошуки прабатьківщини різними дослідниками, археологи з Росії М. Я. Мерперт та Є. М. Черних підкреслюють, що більшість з них тією чи іншою мірою безпосередньо стосуються території довкола Чорного моря, так званої циркумпонтійської зони, і водночас теренів степової та лісостепової України. Саме носіїв культур останньої дослідники намагаються розглядати у якості складових елементів формування індоєвропейців або їхніх окремих мовних та культурних груп. У центрі уваги при цьому частіше всього перебувають культури доби енеоліту.

В. М. Даниленко вважав, що ще в X—VII тис. до н. е. на межі Європи та Азії склалася індоєвропейська єдність, яка характеризувалася скотарським типом господарства. До кінця V тис. до н. е. вона змістилася на захід і була представлена носіями сурсько-дніпровської та буго-дністровської культур, а згодом — культури лінійно-стрічкової кераміки. Індоєвропейська ойкумена тоді, на думку дослідника, була розділена на дві діалектні зони: скотарську східну та землеробську західну; розвиток яких у енеоліті відбувався за підвищеної активності східних скотарських племен, що й порушило дану діалектну єдність. Саме з домінуванням східного імпульсу вчений пов’язував перший період індоєвропеїзації глибинних районів Європи, назвавши його поворотним моментом в історії останньої. В археологічному відношенні це скотарське населення було репрезентоване особливою скотарською культурою середньостогівського кола. Давньоямна, чи ямна, культура ідентифікувалася з тохарами і була представлена на сході її філіацією — носіями афанасіївської культури. Особливу, азово-чорноморську, лінію розвитку степового енеоліту, до якої було включено племена нижньомихайлівської, усатівської, кемі-обинської культур, В. М. Даниленко пов’язував із розвитком індоіранської гілки індоєвропейців. Більш північні племена, що представляли культуру ямково-гребінцевої кераміки, Дніпро-донецьку та азово-дніпровську культури, розглядалися в межах функціонування різних груп палеоєвропейського населення. Представники землеробського ареалу, зокрема трипільського, співставлялося вченим з індоєвропейськими групами протофракційців та протодакомезійців. Окремі культури з розписною та лискованою керамікою було віднесено до архаїчних ланок семіто-хамітського масиву[200]. Загалом, за розробками В. М. Даниленка встановлювалося існування вже в неоліті окремих мовних груп індоєвропейців, які розселилися на значних обширах Середньої та Східної Європи, у прилеглих районах Анатолії та степової Азії.

Американська дослідниця литовського походження М. Гімбутас протоіндоєвропейською вважає культуру носіїв так званої курганної традиції, до яких було залучено різні археологічні явища, що характеризувалися наявністю курганного обряду. Центром формування індоєвропейців дослідниця вважає степи між Доном та Уралом. На її думку, найдавніше індоєвропейське населення відзначалося агресивністю і на території західніше Дону з’явилося як загарбники, які вже в V тис. до н. е. за каліброваним датуванням вдерлися на Балкани. До курганної культури було залучене населення практично всіх енеолітичних культур, а також ямники. З появою воїнів курганної культури було зруйновано поселення розвинутих землеробських центрів. Їхня руйнівна сила докотилася до Закавказзя, Анатолїї, Центральної Європи, а згодом, на заключному етапі, — до Егейського та Адріатичного регіонів, Сири, Палестини і навіть Єгипту (вже десь на середині III тис. до н. е.). З цими руйнівними хвилями експансії М. Гімбутас пов’язує появу індоєвропейців, які формують у Європі, на Балканах, в Малій Азії нові культури[201].

Найяскравіше гіпотезу степової причорноморсько-каспійської прабатьківщини індоєвропейців було викладено останніми роками Дж. Меллорі. Найдавнішою протоіндоевропейською спільністю він вважає ямну культуру, носи якої мігрували у Сибір, Середню Азію, на Кавказ, у Південно-Східну Європу, Західну Анатолію, Центральну та Північну Європу[202].

Іншою поширеною теорією локалізацїї індоєвропейської спільності можна вважати гіпотезу існування прабатьківщини на Балканах, або в Балкано-Карпатському регіоні, послідовником якої виступає І. М. Дьяконов, який, щоправда, не виключає можливості існування первісної прабатьківщини в Малій Азїї, звідки прийшли одомашнені тварини та землеробські культури. Ці процеси дослідник датує V—IV тис. до н. е.[203]

Свою думку на формування індоєвропейців висловив англійський дослідник К. Ренфрю, який піддав сумнівам і критично поставився до традиційних підходів у вирішенні індоєвропейської проблеми, зокрема до розселення індоєвропейців з причорноморських степів, заперечуючи взагалі пастуший характер їхнього господарства, як це зробив і І. М. Дьяконов. К. Ренфрю дійшов висновку, що колонізація степів індоєвропейцями відбувалася з заходу на схід, а не навпаки, а першою мовою повинна була бути мова землеробів західних територій. Вихідною ж зоною розселення індоєвропейців К. Ренфрю вважає Центральну та Східну Анатолію, звідки не пізніше середини VII тис. до н. е. почалися поступові дифузїї або трансформації спочатку до Егеїди, Грецїї, потім у Подунав’я, в Центральну Європу тощо. Всього дослідник відмічає десять таких дифузій, остання з яких пов’язана з теренами України і уособлюється в трипільській культурі та її носіях і з утвердженням курганних культур[204].

За К. Ренфрю, поширення індоєвропейців не пов’язано з масовою міграцією, а репрезентується низкою послідовних змін та еволюційної адаптації місцевого населення з декотрими чужорідними включеннями. На його думку, зміни у мові слід співвідносити не із змінами матеріальної культури, а з появою нових соціальних, економічних або ж демографічних процесів. Тут такими явищами К. Ренфрю вважає перехід до землеробства та скотарства з неминучим швидким зростанням населення згодом. Найсуттєвішим фактором даної моделі є зростання щільності населення у 50 разів. Згідно з моделлю К. Ренфрю, досягаючи певного віку, молодий землероб відселявся на 18—20 км, щоб вести там самостійне господарство. Виходячи з таких припущень, що стали основою для розрахунків, доводиться поширення по Європі нових форм господарства (землеробства та скотарства) із швидкістю 1 км на рік. Мирне, поетапне поширення нових форм господарювання на північний захід та північний схід супроводжувалося укоріненням індоєвропейської мови. Приблизно за 1500 років землеробська економіка та індоєвропейська мова з Анатолії сягнули Північної Європи. Вищесказане цілком узгоджується з археологічними даними, згідно з якими землеробство спочатку потрапило до Греції, звідти проникло на Балкани та до Південної Італії, а згодом — до Центральної Європи[205]. Першими землеробами на теренах України були трипільці. Концепція західноєвропейської прабатьківщини індоєвропейців та, зокрема, дунайської прабатьківщини слов’ян обстоюється також О. М. Трубачовим за даними етимології та ономастики[206].

Відомі лінгвісти В. Т. Гамкрелідзе та Вяч. Вс. Іванов територію індоєвропейської прабатьківщини розглядають як компактне автономне угруповання в межах теорїї генеалогічного дерева і розміщують її на теренах Східної Анатолїї, Південного Кавказу та Північної Месапотамїї V—IV тис. до н. е., співставляючи їх з областю розповсюдження халафської культури. Дослідники припускають проникнення у Північне Причорномор’я через Кавказ з Близького Сходу окремих арійських племен уже в IV тис. до н. е., а їхнім еквівалентом виступають носи майкопської культури на Північному Кавказі. З ранніми міграційними етапами пов’язано і відокремлення, разом з тохарськими, давньоєвропейських діалектів (кельто-італійських, ілірійських, германських, балтійських, слов’янських), носи яких в обхід Каспійського моря через Центральну Азію перемістилися внаслідок повторних міграцій у степову смугу, що виступала проміжним ареалом для переходу в західні області Європи. Завдяки цьому, на думку вчених, у степовій зоні сформувалася вторинна мовна спільність, вторинна прабатьківщина індоєвропейців, співставна з племенами ямної культурно-історичної спільності (III тис. до н. е.)[207].

На закінчення цього історіографічного огляду слід згадати також точку зору російського вченого В. О. Сафронова про формування та розклад індоєвропейської спільності. Ці процеси він розглядав, виходячи з поділу індоєвропейської прамови на чотири періоди, починаючи з так званого бореального, коли сама прамова ще не була виділена з інших сімей. Далі сформувалася ранньоіндоєвропейська мова (VIII — початок VI тис. до н. е.), згодом — середньоіндоєвропейська (VI—V тис. до н. е.) та пізньоіндоєвропейська (кінець V — початок III тис. до н. е.). Прабатьківщиною носіїв ранньоіндоєвропейської мови дослідник вважає західну та центральну частину Південної Анатолії з культурою Чатал-Хююку, носіями середньоіндоєвропейської мови були представники культури Вінча в Подунав’ї, які й стимулювали розвиток пізньоіндоєвропейської мови та формування останньої остаточної території прабатьківщини протягом семи етапів завдяки розповсюдженню носіїв таких культур, як лендельська та лійчастого посуду. Розпад пізньоіндоєвропейської мовної спільності почався на п’ятому етапі (на початку ІІІ тис. до н. е.) з південної зони ареалу, який охоплював територію від Альп і Карпат до Скандинавії. Стосовно території України В. О. Сафронов, виходячи з точки зору формування давньоямної культури в Подунав’ї та Прикарпатті, з ядром в Північному Попрутті, на основі культур лендельської та лійчастого посуду, відніс носіїв давньоямних пам’яток до індоіранців, а пізньоямне населення — навіть до іранської мовної групи. Відокремивши від носіїв ямної культури особливу групу племен, що представляли кубано-дніпровську (новотитарівську) культуру, дослідник співставляє її з індоаріями, які відособилися від індоіранців-ямників на захід від Дніпра ще до середини III тис. до н. е. Носіїв усатівської та кемі-обинської культур, разом з новосвободненською на Північному Кавказі, вчений розглядає як протохетів, а майкопські племена виступають як семітомовні[208].

Ми окреслили досить стисло основні гіпотези походження та локалізації індоєвропейської прабатьківщини, погляди окремих дослідників на співставлення давніх індоєвропейців або їхніх окремих груп з археологічними культурами та їхніми носіями на теренах України. Звичайно, вони лише узагальнено репрезентують основні напрямки сучасного вирішення даної глобальної проблеми і мають як прибічників, так і критиків. Не можна не помітити, що в центрі уваги — археологічні реалії енеолітичного часу, зокрема з теренів України, котрі стосуються двох блоків культур та їхніх носіїв. Це землероби трипільської культури та пастуші культури степовиків, причому останні значною мірою обмежуються зоною азово-чорноморських степів від Дону до Дунаю, що узгоджується з розробкою гіпотези формування індоєвропейських груп у межах циркумпонтійської зони чи провінції. В даному випадку ми повинні відмовитися від пошуку вузької прабатьківщини індоєвропейців і розглядати вирішення даної проблеми в контексті дивергентного та конвергентного розвитку мов, які не обов’язково виходять з однієї прамови. Саме до такої постановки питання підійшов ряд дослідників, як археологів, так і лінгвістів (М. Я. Мерперт, Є. М. Черних, О. М. Трубачов, X. Бірнбаум, Л. А. Гіндін та ін.). Нас передусім цікавить саме археологічна частина даної проблеми у проекції на Україну. На думку Є. М. Черних, система понять індоєвропейської реконструйованої прамови відповідає системі археологічних даних вже епохи раннього бронзового віку в межах циркумпонтійської провінції, але при культурно-географічній локалізації її носіїв існують певні протиріччя, оскільки реконструкція прамови охопила лише ті групи, що опинилися в областях Східної Анатолії та Північної Месопотамії. Інші групи залишилися у затінку. Можна вважати, що вже у ранньому бронзовому віці індоєвропейські групи були розселені по багатьох областях довкола Чорного моря, включаючи причорноморські степи. Тому постає питання, чи справді реконструкція лексики у В. Т. Гамкрелідзе та Вяч. Вс. Іванова є реальною прамовою, а не лише проміжною системою, яку зачепили процеси розпаду? Пошуки археологічного еквіваленту індоєвропейцям, на думку Є. М. Черних, для доби енеоліту не дають результатів, хоча для прив’язки “прамови” і залишається, по суті, лише регіон Північного Причорномор’я з його докурганними культурами скотарів[209]. Саме остання думка співпадає з локалізацією можливої прабатьківщини в степовій зоні між Доном та Дунаєм, де формувались і розповсюджувались культури з прогресуючими формами скотарського господарства, в оточенні таких культур, які можуть складати населення неіндоєвропейських мовних груп — фіно-угорської, пракартвельської та семітської. З огляду на запропоновану в відповідних розділах загальну картину розвитку культур доби енеоліту цього часу і до такої спільності могли належати тільки середньостогівські племена, а тим самим і їхні пращури. Саме вони, за існуючими даними, тісно контактували з носіями культур Північного Кавказу, Поволжя, північної смуги лісостепу та із світом племен Карпато-Балканського регіону. Цей час (кінець І половини — друга чверть II половини IV тис. до н. е.) можна вважати періодом стабілізації і, певне, єдності населення, що сягнуло аж до Волги. Надалі ми бачимо розпад цієї єдності, відомої ще як середньостогівсько-хвалинська, і дані археології засвідчують появу через певний проміжок часу нових реалій у вигляді таких явищ, як нижньомихайлівська культура з її явними традиціями землеробського світу, квітянська, що продовжила подніпровські неолітичні азово-дністровські традиції. Кінець IV — першу чверть III тис. до н. е. можна було б розглядати як час розпаду попередньої спільності та становлення нових реалій, що відбивають появу окремих діалектних груп, можливо, пов’язаних з індоіранською єдністю. Надалі, в середині III тис. до н. е., наступає період повної децентралізації з формуванням окремих локальних археологічних культур чи культурних варіантів серед скотарських та землеробських племен. На основі сегментації трипілля формуються нові явища як у степовій, так і в лісостеповій зонах, долю яких ще не з’ясовано, але є думка щодо лісостепових груп, які взяли участь у формуванні культур шнурової кераміки (Мовша Т. Г.). Степові культури та їхні носії входять також у нові синкретичні групи не тільки з Трипіллям, а й з Майкопом, і ми не виключаємо в цей час активних міграційних процесів і серед них появу репінського населення та племен животилівсько-вовчанської групи, перші з яких влилися наступного періоду в ямну структуру, а доля інших пов’язана, очевидно, з розвитком новосвободненських культур та їхнім можливим зв’язком із формуванням індоарійської гілки. Новий період інтеграції, найбільш тривалий і стабільний, пов’язаний з появою носіїв ямної культури на значно більших просторах', ніж її попередники. Пояснення цього явища слід шукати не тільки в масовій міграції, хоча певний рух населення справді відбувався. Основою формування ямної культури були внутрішні причини, що привели до певної уніфікації загальноісторичної картини, де південні риси порівняно з енеолітом були найменш показові. Історія ямного населення, що охоплює другу половину III тис. до н. е., можна вважати часом існування певної діалектичної Єдності степового населення, яке, на думку багатьох дослідників, може ідентифікуватися з індоіранцями. Але в даному випадку можна погодитися з думкою В. А. Сафронова, що ямне населення тяжіє вже до праіранської гілки індоєвропейців, яка пізніше добре уособлюється в зрубній культурі. Південні ж сусіди ямників — кемі-обинці, що тяжіють до Північного Кавказу, а в більш ранній час перегукуються з культурою нижньомихайлівців, — могли б бути ототожнені з певною групою індоарїїв. Західні степові групи населення в синтезі з місцевими землеробськими групами протягом цього тривалого періоду могли брати участь у формуванні нових етнічних груп, які розмовляли на місцевих індоєвропейських діалектах, зокрема на прафракійському. На зміну ямному населенню постають катакомбні племена, котрі, на думку багатьох фахівців, уособлюють індоарійську гілку індоєвропейців.

Накреслена нами вище картина звичайно гіпотетична і потребує серйозного обгрунтування. Але належність степових культур енеоліту та доби ранньої бронзи до індоіранської мовної спільності не викликає сумнівів. Північно-західними сусідами індоіранців на теренах України наприкінці доби енеоліту виступають вже протослов’янські племена, які постали на північних відламах трипільського світу в ареалі поширення культури кулястих амфор. Становлення праслов’янських етнічних утворень пов’язане вже з добою бронзи.