Глава 4 Суспільний устрій

Суспільний устрій первісних племен надто важко реконструювати на археологічному матеріалі за браком писемних джерел. Будь-які логічно побудовані конструкції не підкріплені живим словом очевидця, носитимуть тут гіпотетичний характер. Попри всю обмеженість інформаційної бази археологічних джерел вони дають змогу намітити риси суспільного устрою племен бронзової доби. Якщо суспільства кам’яного віку з привласнюючими формами господарства вважаються ранньопервісними, то етносоціальні організми, основою яких є розвинені форми відтворюючого господарства, відносяться до пізньопервісних. Усе без винятку населення України у II тис. до н. е. відповідає критеріям пізньопервісного суспільства, яке наближалось у своєму розвитку до ранньокласових структур.

Загалом же етнічні утворення бронзової доби в Україні близькі до моделі ранніх землеробсько-скотарських комплексних суспільств, для яких характерні ускладнення структур у соціальній, політичній та економічній сферах, соціальна ієрархія, суспільна та майнова диференціація, підвищення ролі центру, а в політичному плані вождя-лідера, інтеграція суспільства. Археологічні матеріали дають можливість реконструювати такі клітини суспільних структур бронзової доби, як сім’я, громада, патронімія, плем’я, союз племен.

Поява малої сім’ї, ймовірно, збігається саме з добою бронзи. Напевне, першою формою окремої сім’ї була велика сім’я, яку називають також великосімейною громадою. Вона добре простежується, наприклад, у трипільській культурі. З часом потреба у постійній праці великих сімей, як і у спільному проживанні далеких родичів, відпадає. З великих сімей виділяються малі, пов’язані щонайтіснішими родинними зв’язками, — чоловік, жінка, діти. Житла стають меншими, єдиним — кухонне вогнище.

Свідчення щодо сімейних відносин можуть дати матеріали поселень та могильників. На деяких найповніше досліджених поселеннях, таких, як Андрусівка на Тясмині, Пустинка на Дніпрі, Усове Озеро на Сіверському Дінці, мала сім’я проживала в окремому житлі площею 60—80 м². Враховуючи, що частина житла використовувалася під худобу та для господарчих потреб, для Проживання лишалося 30—40 м². У такому приміщенні могли мешкати 7—8 осіб, які й складали малу сім’ю. Це підтверджується також розмірами нар у ряді жител. Одне кухонне вогнище чи піч та спільні нари для відпочинку вказують на те, що мешканці домівок справді складали одну сім’ю. Етнографічні паралелі уможливлюють припущення, що до такої сім’ї входили чоловік, жінка, двоє-троє дітей та один-два самітні родичі (дядько, тітка, рідше бабуся чи дідусь)[384]. Показово, що таке число небіжчиків налічується в окремих склепах-катакомбах басейну р. Молочної та на окремих ділянках грунтових могильників доби пізньої бронзи. Групи (мабуть, сімейні) поховань простежені на могильнику культури Ноуа Острівець Івано-Франківської області (156 поховань)[385]. Особливо цікавий матеріал дає могильник білозерської культури біля с. Широке на Херсонщині, де 128 поховань розділено на окремі ряди з 4—12 могил у кожному (розкопки О. М. Лескова). За антропологічними визначеннями у такому ряду є поховання чоловіків, жінок, дітей, імовірно, членів однієї сім’ї.

Деякий матеріал щодо сімейних відносин містять парні поховання. Дуже багато їх виявлено в індоіранському ареалі на початку II тис. до н. е., коли кожне п’яте поховання було колективним у носіїв катакомбної культури (20 %). Серед них переважають поховання чоловіка й жінки та дорослого з дитиною. Відомі парні поховання чоловіків, але відсутні — жінок[386]. На жаль, антропологічних визначень парних поховань надто мало для певних висновків, крім хіба що про залежність жінки від чоловіка та можливість насильницької смерті жінки по смерті голови сім’ї. Але вже на середину II тис. до н. е. відсоток парних поховань знижується до 0,7 %. Їхня наявність тут може бути пояснена одночасною смертю родичів, оскільки ніяких доказів насильницької смерті одного з небіжчиків немає.

Малі сім’ї залишалися складовими частинами роду. Більшість поселень бронзової доби, які налічували 5—10 житлово-господарчих комплексів, були, напевне, родовими колективами. Крупніші населені пункти мали до 15—20 жител, розподілених на дві групи. З певною групою жител пов’язана окрема культова споруда. Це дає змогу припустити існування на одному поселенні двох сусідських родів, які разом утворювали громаду.

Особливий інтерес становлять великі селища сабатинівської культури на Південному Бузі та Дніпрі з гніздовим або вуличним плануванням будівель. З’явилася навіть спокуса пов’язати їх із “безналацовими містечками” Ахейської Греції, що спричинилося до слушної критики. Проте немає сумніву, що такі пункти були заселені кількома родами або навіть громадами. Межею поділу могли правити вибалок, струмок чи невелика річка. Така ситуація простежена на Миколаївщині, де селище Бузьке на лівому березі Південного Бугу було розділене на дві частини струмком, а на протилежному боці ріки, через острів, розташовувалося ще більше селище — Виноградний Сад. Мабуть, люди, які жили на різних берегах річки, належали до різних громад.

Скупчення поселень на малій відстані одне від одного, буквально в полі зору, характерне для окремих районів розселення більшості етнічних спільностей. Кущове розташування селищ особливо помітне при дослідженні пам’яток другої половини II тис. до н. е., коли внаслідок демографічних процесів значно зростає щільність населення. Тут скупчення включали до десяти і більше окремих населених пунктів. Наприклад, у Ямпільському кущі селищ доби пізньої бронзи уздовж лівого берега Сіверського Дінця обстежено 7 чи 8 пунктів. Там могли проживати одночасно до 500 чоловік. Безперечно, це прояв певної соціальної організації населення вже на міжселищному рівні. Для його оцінки археологи використовують поняття “патронімія”. За даними етнографії патронімія включає спільності, пов’язані родинними або територіальними зв’язками. У найменуванні таких спільностей звичайно є вказівка на походження від спільного чоловічого предка[387].

За зразок територіальної патронімії може правити Пилипчатинський кущ міднорудних копалень та селищ рудокопів іраномовного населення доби пізньої бронзи у верхів’ях правих приток р. Бахмутки на схід від Артемівська (Бахмута). Тут на площі близько 60 км² виявлено 10 копалень та 6 селищ із виразними ознаками ливарного виробництва[388]. Ймовірно, що контроль за видобутком та переробкою мідної руди здійснювала ця патронімія. Тоді ж мешканці згаданих вище Ямпільських селищ контролювали гирло р. Бахмутки, напевне, маючи зиск від транспортування мідної руди водою як посередники. На Правобережній Україні, довкола Кременця, спостерігається, зокрема, скупчення правослов’янських поселень, жителі яких спеціалізувалися на виготовленні крем’яних знарядь: серпів, тесел, наконечників до дротиків.

Такі археологи, як С. С. Березанська та І. К. Свєшніков, розуміють патронімію інакше. Вони схильні обмежувати її частиною великого селища. Співіснування декількох патронімій припускається для поселення стржижовської культури Зозів II Рівненської області[389]. На Пустинці та Усовому Озері співіснували по дві патронімії, а відповідний кущ поселень С. С. Березанська зіставляє з племенем. Дане твердження неспроможне, оскільки племена різняться між собою не лише територією, а й мовою, самосвідомістю, обрядами (поховальними, наприклад) і, нарешті, апаратом влади[390]. Такі відмінності між двома сусідніми кущами одноетнічних поселень уявити важко. За історичними джерелами на теренах України існували дві класичні групи племен. Це скіфські племена V ст. до н. е. та їхні сусіди, за Геродотом, а також східнослов’янські племена напередодні утворення Київської держави, за “Повістю минулих літ”. В обох випадках за цими групами племен були закріплені значні території. За доби бронзи племені може відповідати локальний варіант якої-небудь культури або й культура загалом, якщо вона займає відносно невелику територію, скажімо висоцька.

За приклад археологічної відповідності племен може правити гірськокримський варіант білозерської (пізньозрубної) культури, поширений у межах трьох хребтів Кримських гір. Основою економіки тут було яйлажне скотарство, яке диктувало часту зміну місць проживання. У гірських умовах склався і своєрідний обряд поховання у кам’яних скринях. Для такого екологічно замкненого середовища можливе утворення мовного діалекту. Згадаймо, що саме у цій місцевості у середині І тис. до н. е. Геродот засвідчує проживання таврів[391]. Враховуючи, що археологічно простежена еволюція гірськокримського варіанта білозерської культури у культуру історичних таврів І тис. до н. е.[392], пам’ятки пратаврів можуть слугувати еталоном для вивчення структури племен бронзової доби. Характерно, що в окремих районах гірського Криму також спостерігаються скупчення поселень та могильників, відповідні патроніміям.

Союзи племен є формою етносоціальної організації та організації влади, властивою добі пізньопервісного суспільства. Добі бронзи притаманні воєнні сутички поміж племенами, захоплення чужих територій, протиборство різних племінних груп у боротьбі за худобу, землю, копальні та інші цінності. Зростання ролі воєн призвело до принципових змін у структурі суспільства. Потреби захисту спричинювали укрупнення спільностей. Вистояти поодинці було дедалі важче. Помітною ставала тенденція до утворення надплемінних структур, що складалися з кількох племен. Це й були союзи племен, або конфедерації. З часом інтеграційні процеси посилювалися, а союзи дедалі збільшувалися та могутнішали. Ускладнення суспільної організації вимагало створення особливих органів для керування союзом племен. Знать, яка виділилася при цьому, поступово посідала панівне місце у суспільстві.

Перетворення війни на постійний промисел зумовлювало до відокремлення стану військових. Часті війни, у яких брала участь переважна більшість дорослого чоловічого населення, дедалі помітніше посилювали статус воїна.

Можна було б чекати, що воєнні сутички на теренах України відбувалися здебільшого поміж степовими скотарськими племенами та лісостеповими землеробськими. Однак, мабуть, це не так. Напевне, існували якісь домовленості або діяли сталі традиції невтручання. Адже ще за доби енеоліту, коли правобережний лісостеп населяли багаті трипільські племена, дивує їхнє невтручання у життя степовиків. Ряд дослідників уважає, що немає жодних підстав говорити про воєнні зіткнення поміж племенами степового енеоліту та трипільцями. Така ж картина спостерігається і пізніше, за доби бронзи. Відомий лише один факт глибокого проникнення на північ степових індоарійських племен першої чверті II тис. до н. е., коли носії катакомбної культури, рухаючись уздовж Дніпра та Сіверського Дінця, вийшли на широту Києва та Харкова, на землі, зайняті праслов’янським та фіно-угорським населенням. Однак помітних слідів воєнних зіткнень, зброї, спалених селищ там немає. І на яких умовах відбувалося просування індоаріїв, лишається тільки здогадуватися.

Попри усю логічність аргументації така ідилічна картина взаємовідносин землеробів та скотарів протягом мало не трьох тисяч років викликає сумнів. Адже ворожі стосунки між рухливими скотарями та осілими землеробами, а саме такий розподіл сил маємо в Україні за часів енеоліту — бронзи, започаткувалися з переходом до відтворюючих форм господарства. На це неоднозначно вказує “Старий заповіт”: “І був Авель пастух овець, а Каїн був землероб”[393]. Трагічний результат їхніх “братерських” відносин — загальновідомий. Опанувавши степ, союзи племен індоаріїв, іранців, кіммерійців і так далі постійно здійснювали силовий тиск на землеробські і перш за все праслов’янські племена лісостепу на головних напрямках (у сучасній топографічній номенклатурі це Харків, Київ, Вінниця). Звичайно,' археологічних проявів активного протистояння землеробських та скотарських племен поки що замало для II тис. до н. е. Але ж і не відпрацьована методика їхнього цілеспрямованого пошуку. Вважаємо за потрібне звернути увагу на один історичний збіг. На початку І тис. до н. е. гине у вогні низка поселень прафіно-угорського населення уздовж правого берега Орелі, на лівому та селищ і городищ праслов’ян уздовж Тясмина на правому боці Дніпра. Одні дослідники вважають, що це результат агресії іранських племен з півдня, інші цими ж фактами обгрунтовують рух фракійських племен на лівобережжя Дніпра із заходу. Через дві тисячі років, у другій половині XI ст. н. е., по цій же лінії (Орель — Дніпро — Тясмин) пройде південний кордон Переяславської України[394]. Таким чином найдавніша Україна перекрила найуразливіший для землеробів з боку скотарів київський степовий коридор. Відповідно, далі на захід, постала Подільська Україна.

Інша система городищ, які виникли на перетині доби бронзи та раннього залізного віку, зафіксована у західних регіонах України уздовж лівого берега верхньої течії Дністра та у Дністро-Прутському межиріччі[395]. Вони захищали ареал розселення фракійських племен від загрози зі сходу.

Збройні конфлікти відбувалися як між етнічно однорідним населенням, так і між різноетнічними союзами племен. Добре простежується об’єднання у могутній союз праслов’янських племен — носіїв східнотшинецької та комарівської культур. Імовірно, такий союз був спрямований проти іраномовних носіїв зрубної культури, які просувалися на північ та захід. На правий берег Дніпра, зокрема, просочилися лише порівняно невеликі групи іраномовного населення. Воєнне протистояння було між праслов’янським населенням білогрудівської культури та фракійськими племенами, що насувалися на Наддніпрянщину із заходу. Щодо характеру відносин фіно-угорського населення, яке обіймало північно-східний кут України, з індоаріями — носіями катакомбної культури, то можна вважати красномовним факт із галузі історичної лінгвістики, датований II тис. до н. е. Фінське слово “огеа” у значенні “раб” походить від етноніма “арій” (“агуа”). Так само етнонім “слов’янин” (“slave”) у значенні “раб” використовувався у германців, а “хазар” (’’gazaerag”) у значенні “раб, кріпак” — у осетинів — іраномовного народу[396]. Таким чином, міжетнічні конфлікти призводили до воєнних сутичок. Як наслідок утворювався прошарок нерівноправних членів громад за рахунок полонених.

Союзи племен не були чимось сталим та тривким. Вони виникали та розпадалися залежно від конкретної ситуації. Багато що значили не лише чинники зовнішньої небезпеки, а й особисті взаємини вождів усередині союзноплеменної верхівки.

Племена, що населяли Україну в II тис. до н. е., не пішли урбаністичним шляхом розвитку, до якого тяжіли, наприклад, носії трипільської культури. Тут формувались досить стрункі економічні та політичні структури, типові для землеробсько-скотарських суспільств, що базувалися на екстенсивному веденні господарства. Незважаючи на відносно низький рівень розвитку, воно вже виробляло продукцію понад прожитковий мінімум. Оскільки основним виробником продукції вже виступала мала сім’я, то вона й намагалася закріпити за собою право власності на оселю, господарські споруди, землю та худобу. Поступове відособлення власності об’єктивно призводило до майнової, а згодом і соціальної нерівності. Адже розпорядитися майном, навіть розподіленим “по справедливості”, можна по-різному, зважаючи хоча б на природні здібності господаря та кількість дужих робочих рук.

Процес диференціації суспільства за доби бронзи відбувався у напрямку зростання кількісних показників, без кардинальних змін суспільного ладу. На археологічному матеріалі соціальну диференціацію простежувати складно. Мало інформації тут дають поселення та житла. Лише на деяких селищах доби пізньої бронзи (Анатоліївна, Чикалівка) помітні окремі будівлі більшого розміру та нестандартної архітектури. Напрошується висновок, що умови існування різних верств суспільства за доби бронзи навряд чимось істотно різнилися. Суттєве значення, очевидно, мали кількість та якість споживаної їжі, одягу, металевих знарядь праці, зброї, прикрас, престижних речей. Показником майнового розшарування є скарби, що складаються головним чином із металевих речей та брухту, окремі коштовні знахідки. Згадаємо Бородінський (Бессарабський), Лобойківський, Колонтаївський скарби, золоту чашу із Крижовліна. Зрозуміло, що такими речами не могли володіти усі. Власниками скарбів металевого брухту могли бути ремісники-металурги, але й вони у соціальному плані стояли вище від рядових представників громад. Матеріали могильників дають більше інформації щодо формування станових відмінностей у суспільстві. Багатство супроводжуючого інвентаря, ознаки складних ритуальних дій під час поховальної церемонії, монументальність усипальниці та надмогильної споруди можуть бути надійними свідченнями того, що тут похований не рядовий одноплемінник. З іншого боку, відсутність речей у могилі за умови, що наявність їх була нормою поховального обряду усіх етнічних груп II тис. до н. е. в Україні, вказує на низький соціальний ранг похованого. Поховальні комплекси, інвентар яких обмежувався однією річчю, а розміри могильної ями збігаються з розмірами тіла небіжчика, звичайно складають більшість і, мабуть, репрезентують групу рядових членів суспільства. У середовищі індоіранських племен вони складали близько 45 % населення[397]. Третю соціальну групу становили люди, що були поховані з кількома предметами у досить просторих гробницях. Вони утворювали прошарок заможних сімей. Горішній щабель суспільної ієрархії займала знать. Саме їй, імовірно, належали коштовна зброя, золотий посуд, худоба і влада.

Поховання осіб найвищого рангу містять багату інформацію, яка дає змогу уточнити функції окремих представників цього прошарку суспільства, адміністративні (старости різного рангу), духовні (жерці, шамани), військові (вожді). До знаті були наближені ремісники престижних професій: ливарники, ковалі, зброярі, виробники колісниць, ювеліри. Таким чином, знать виступала організуючою та рушійною силою тих суспільно-економічних процесів, що вели від варварства до цивілізації. Особливий статус представників знаті поширювався на членів їхніх сімей, також наділених певними привілеями.

Оскільки наявність індоаріїв на півдні Східної Європи засвідчена значним колом археологічних та лінгвістичних фактів, є сенс навести соціальну структуру ведійських аріїв на підставі писемних джерел. Суспільство аріїв було чітко структуроване на чотири варни. Варна означає “колір”, “якість”, “розряд” людей. За легендою, викладеною в одному з гімнів “Рігведи” (X, 90), першу людину, Пурушу, було принесено в жертву. І от із вуст Пуруші походять брахмани, із рук — кшатрії, із стегон — вайш’ї, а зі стоп — щудри. Варну брахманів — “тих, хто знає священне вчення”, складали жрецькі роди, а їхнім кольором виступав білий. До варни кшатріїв — “наділених могутністю” — належали княжі роди, військова знать, колір — червоний. Варна вільних общинників — вайш’їв — була найчисленнішою, колір — жовтий. До найнижчої варни — шудр — належали неповноправні члени суспільства. Їхнім кольором був чорний, що символізує темноту (“tamas”)[398]. Відповідний становий поділ існував, можливо, і у найдавніших іраномовних племен.

Серед поховань знаті індоєвропейської спільності в межах України переважають комплекси з ознаками осіб духовного рангу — жерців-брахманів. Їхнім становим символом, окрім білого кольору (наявність порошку крейди в могилі), виступає пишно оздоблена чаша. Окремий тип таких чаш складають дерев’яні посудини, куті металевими фігурними платівками. Вони трапляються у похованнях усієї вервечки степових культур цієї етнічної спільності й передані у спадок іраномовним кіммерійцям, скіфам, сарматам. Серед інших ознак поховань осіб духовного сану назвемо широке використання крейди, вохри та вогню у ритуалі, обряди кремації, моделювання обличчя по черепу, наявність менгіра, стели чи ідола біля могили, влаштування святилища.

Причини, з яких так виразно простежується саме духовна функція знаті, іще не з’ясовані. Це тим більш дивно, що на схід від України, у середовищі теж індоіранських племен яскраво проявилася військова функція знаті, її високий майновий стан[399]. І все ж дана функція знаті підкреслена у низці поховань індоіранської, праслов’янської та прабалтійської етнічних спільностей (Борисівна, Івання, Дніпропетровськ, Стрелиця). Ширше, особливо в індоіранському середовищі, коло поховань людей, наділених адміністративними функціями, що не завадило виконанню ними ж і військових функцій. Ознакою таких поховань є наявність клейноду, тобто атрибута влади. За історично-етнографічними свідченнями до розряду клейнодів можуть бути віднесені кам’яні шліфовані сокири та булави, дерев’яні жезли та костури (герлиги), штрикала з бронзовими вістрями, нагайки та трості, оздоблені деталями з кістки та рогу. Клейноди можна легко поділити на дві групи — предмети озброєння (булави, сокири) та знаряддя праці (герлиги, штрикала, нагайки, трості). Отже, носії клейнодів могли виконувати як військові, так і адміністративні функції, поєднуючи їх у разі необхідності. В окремих випадках вождь чи старшина виконував обов’язки жерця. Розподіл та перерозподіл адміністративної, військової та духовної влади були джерелом постійних конфліктів у середовищі родоплемінної знаті. Розстановка сил перебувала у стані постійної динаміки.

Дискусійною є проблема участі представників знаті безпосередньо у сфері матеріального виробництва, здатності займатися конкретним ремеслом. Справа у тому, що більша половина поховальних комплексів ливарників та зброярів індоарійської групи поряд із відповідними знаряддями праці містить також атрибути влади — клейноди. З одного боку, це може свідчити про безпосередню участь знаті в окремих видах виробничої діяльності, з іншого — може вказувати на те, що влада вождя поширювалася на всі цінності суспільства. Зображення ллячки та форми для розливу металу на стелі з Керносівки ілюструє особливу роль ливарного виробництва, що природно для бронзової доби. Верхівка суспільства контролювала розподіл металу та виготовлення найцінніших видів зброї, бойових колісниць тощо. У Ведах є вказівка на те, що окремі ремісники, зокрема майстри по виготовленню колісниць, складали особливу суспільну категорію “царських слуг”, не зараховану до аристократії.. Загалом же ремеслом займалися переважно шудри — неповноправні[400].

Суспільство бронзової доби на всіх етапах розвитку виступає як патріархальне. Чоловіки відігравали провідну роль на всіх щаблях соціальної структури, починаючи з сім’ї.

Становище жінки у таких умовах великою мірою залежало від суспільного стану її чоловіка, батька. Об’єктивно важкі умови життя, недоїдання, антисанітарія спричинювали велику смертність, перш за все серед жінок-матерів, залучених до шлюбу[401] вже з підліткового віку. Водночас чималу кількість коштовних прикрас із золота, срібла, бурштину та інших матеріалів виявлено саме у похованнях жінок, так чи інакше пов’язаних із знаттю. За яскравий приклад таких поховань правлять кургани Гордіївського могильника на Південному Бузі. Тут, навіть у пограбованих похованнях, знайдено золоті діадеми, браслети, сережки, велику кількість розсипаного бурштинового намиста та інших прикрас.

Ієрархічна побудова суспільства бронзової доби в Україні простежена на археологічному матеріалі. Одним із проявів відособлення знаті від рядових общинників було спорудження окремих могильників, які містили поховання представників панівної верстви та залежних від неї осіб. Серед них можна назвати курганні могильники біля с. Івання Рівненської області, Заможне — Степовий на Запоріжжі. На таких могильниках зводилися окремі кургани на одне-два поховання, ритуальні майданчики, святилища, жертовники з черепами свійських тварин. Поховання залежних осіб розміщувалися на периферії цих курганів, у ровиках. Деякі з таких могильників знаті служили племінними святилищами, місцями вшанування пам’яті героїзованих предків.

Логічним завершенням розшарування суспільства на рівні сім’ї, роди, громади, патронімії була диференціація племен. Наявність Гордіївського могильника є доказом на користь існування бідних та багатих племен або племінних груп — вищої форми розшарування суспільства.

Археологічні матеріали свідчать, що концентрація влади на племінному, а у випадках воєнної небезпеки і міжплемінному рівні вела до поєднання адміністративних, військових, культових та виробничих її функцій у руках вождя. Випадки такого поєднання простежуються при аналізі інвентаря у деяких похованнях індоіранської спільності. Лише особі найвищого соціального рангу, яка перебрала на себе низку керівних обов’язків, міг належати унікальний комплекс речей знаменитого Бородінського скарбу. Фактично це набір клейнодів, де символами влади виступають мармурові навершшя булав; військового рангу — золочені вістря до списів та кинджал, нефритові сокири; культових обов’язків — бронзові окуття дерев’яної ритуальної чаші. Для поховання осіб князівського рангу була споруджена, ймовірно, десятиметрова Широка могила, оточена кам’яним кільцем. Виявлено дві дерев’яні гробниці, влаштовані у великих ямах, перекритих стовбурами дерев.

Реальність концентрації управління різними сторонами життя племені в руках однієї особи підтверджує аналіз зображень на керносівському ідолі, датованому кінцем III — початком II тис. до н. е.[402] Кремезний лисий чолов’яга з вусами, бородою та підкресленими ознаками статі стискає правицею булаву — символ влади. Вражає кількість зброї, зображеної на передній площині ідола: дві бронзові та кам’яна сокири, спис, лук. Ними володіти міг лише воєначальник. Малюнки задньої площини: дерево життя, символ Сонця та Місяця, вовчий хвіст, обриси стоп — репрезентують духовну сферу, якою мав керувати жрець-шаман. Зображення виробничої сфери показано нижче пояса: загін для худоби, кобила із жеребцем, віл, знаряддя ливарника. Вони засвідчують вплив вождя на сферу економіки. Дві динамічні сцени на передній та лівій площинах ідола (полювання та запліднення жінки) доповнюють функції вождя. Таким чином, поліфункціональність верховної влади ніби закладена в образний ряд керносівського ідола (рис. 179).

Рис. 179. Кам’яний ідол із Керносівки — взірець монументальної скульптури індоіранців.

З іншого боку, керносівського ідола можна сприймати як антропоморфізовану модель суспільного устрою іноаріїв, відому з вед. Вище згадувалося, що брахмани походять із вуст, себто голови першолюдини Пуруші, кшатрії — виконавці військових обов’язків — з рук. Уся зброя зосереджена саме біля рук ідола. Спускаючись нижче, ми переходимо до вайш’їв — рядових общинників-скотарів, які походили із стегон Пуруші. Відповідно, на ідолі худоба та загін для неї зображені нижче пояса, на стегнах. Неповноправні, темні шудри походять із стоп, зображення яких вміщене поперек пояса, ззаду. Поруч із стопами — інструменти ливарника, а саме ремеслом і повинні були займатися шудри згідно з ведійськими джерелами. Навряд чи така тотожність моделей суспільного устрою є випадковою. Тут образна інформація лише доповнює писемну. Відлуння арійської соціальної структури збереглося і в українському фольклорі, як оповіді про мудрих людей, рахманів. Дослідники пов’язують їх з брахманами[403]. Біля Кривого Рогу є с. Рахманівка, а серед українських прізвищ трапляється Шудря — від “шудри”. Термін “вайш’я” (vaisya, vis) близьке за змістом до слов’янського “весь” (село, община).

Структурованість суспільства стимулювала розвиток форм власності на майно, реманент, худобу, землю. У скотарсько-землеробському середовищі найгостріше стояло питання власності на худобу. Саме худоба вважалася головним мірилом багатства ведійських аріїв, за її переділ точилися нескінченні воєнні сутички. Згідно зі схемою, розробленою О. І. Першицем та доповненою К. П. Бунятян, є підстави говорити про три форми власності на худобу: особисту, як складову частину колективної (громадської), на стадії приручення тварин;відособлену (посімейну) на стадії одомашнення та утвердження скотарства як галузі діяльності; приватної на завершальному етапі розвитку первісного суспільства та для вторинних формацій. Аналізуючи практику жертвоприношень у поховальному ритуалі індоіранських племен, можна дійти висновку, що власність на худобу була в них відособленою. Жертви тварин, пов’язані з конкретними похованнями, вказують на можливість існування індивідуальної власності на худобу в межах сім’ї.

Для вивчення форм власності на землю матеріали бронзового віку в Україні дають мало підстав. Можна лише припустити, що правом на володіння землею були наділені повноправні члени суспільства. Форма цієї власності швидше за все була відособленою (посімейною). Соціальна та майнова диференціація наближали племена бронзової доби в Україні до утвердження інституту приватної власності.

Розвиток форм власності вів до удосконалення організації суспільства, до впровадження певних форм податкової системи, без якої важко уявити реалізацію надлишкової продукції, точніше, її перерозподіл. Обмежені можливості екстенсивного скотарсько-землеробського господарства та віддаленість від центрів первинних цивілізацій не давали змоги населенню України вийти на шлях державотворення за доби бронзи. За такої ситуації найактивніші та структурно оформлені спільності періодично мігрували з теренів України у напрямку до вогнищ цивілізації. Такі явища стримували процес державотворення, вели до стагнації у суспільстві.

Отже, за бронзової доби на теренах України структури степових та лісостепових колективів, а тим паче поліських, істотно різнилися. Степові простори Північного Причорномор’я та Надазов’я протягом II тис. до н. е. були ареною міграцій, переміщень населення, воєнних сутичок. Поза тим, населення українських степових районів на сході перебувало під відчутним впливом племен Кавказу, а на заході — фракійців із Прутсько-Дністровського межиріччя. Під впливом останніх на півдні України виникли високорозвинені культурні утворення, які викликають аналогії з міськими цивілізаціями Греції. У лісостепових та поліських районах, віддалених від металургійних центрів, життя йшло спокійніше. Відсутність тут наприкінці доби бронзи значних переміщень населення спричинилася до того, що в матеріальній культурі (і, напевне, в суспільному устрої) простежуються вельми давні традиції та сталі, навіть застійні явища.