Глава 1 Побут та матеріальна культура

Складна екологічна ситуація в час останнього зледеніння була зумовлена насамперед нестійкою кліматичною та природно-ландшафтною обстановкою. Вона визначала значною мірою спосіб життя, характер матеріальної культури і напрям господарської діяльності пізньопалеолітичного населення. Природно-кліматичні зони (ліс, степ, лісостеп, тундра та ін.), ареали яких до того ж змінювалися протягом зледеніння, відрізнялися своєрідним природно-ландшафтним середовищем, кліматичним режимом, обсягом і кількістю біомаси (склад стада тварин, ресурси збиральництва та ін.), складом та кількістю сировинних джерел для забезпечення життєдіяльності людини (виготовлення знарядь праці, жител, одягу, прикрас тощо).

Без сумніву, вирішальними факторами адаптації до будь-якого природного оточення є соціальне середовище і виробнича діяльність. Досвід поколінь первісних мисливців і збирачів складався в певні традиційні господарсько-побутові структури і форми виробничої діяльності. Формувалися різні варіанти промислової діяльності (полювання та утилізація різних видів тварин), знарядь праці, методів полювання, системи розробки туш тварин, зрештою, складалася певна система життєзабезпечення.

Як будь-яка традиція, матеріальна культура та господарська діяльність, які склались, могли змінюватися з часом тільки тоді, коли інновації “гарантували” відносно стабільне життєзабезпечення. Тому при вимушеному переселенні великих груп давнього населення, що неодноразово мали місце в пізньому палеоліті внаслідок руху льодовика, “переселенці” на нових місцях мешкання в іншій природно-ландшафтній обстановці тривалий час зберігали традиції матеріальної культури. В подібних ситуаціях археологам доводиться аналізувати складну мозаїку, що складається з фрагментів місцевих та прийшлих культур, а це вкрай складно, і, звичайно, запропоновані варіанти рішень не є незаперечними.

Матеріальна культура і соціальне середовище пізньопалеолітичного суспільства складалися і розвивалися не тільки в просторі, а й у часі. Динаміка розвитку природної обстановки значною мірою сприяла змінам культури первісної людини. Водночас матеріальна культура змінювалась також за своїм внутрішнім розвитком. Ці зміни переважно мали поступовий еволюційний характер, рідше — різкий трансформуючий. Якщо в першому випадку археологи відносно легко реставрують еволюційний ланцюг розвитку локальних культур, то трансформуючі моменти не завжди можливо адекватно фіксувати за археологічними джерелами. Це значною мірою ускладнює вивчення взаємодії різних культурно-історичних спільностей.

Інструментом вивчення розвитку пізньопалеолітичних суспільств у часі є його періодизація, яка в Україні розроблялась кількома поколіннями дослідників. Археологічна періодизація будується на вивченні хронології пам’яток з урахуванням змін природного середовища і матеріальної культури. З часом ці компоненти радикально змінилися: з’явилися більш точні і сучасніші методи абсолютного датування, традиційної геології, палеонтології, палеоботаніки та ін., змінився і основний метод археології — типологічний. Нарешті, сформувалися цілком нові методи дослідження стародавніх поселень. Все це спричинило необхідність перегляду старих схем і розробку нових. Нема необхідності детально розглядати дискусію, що виникла з переглядом періодизації. Більшість дослідників користується сьогодні періодизацією, яка поділяє пізній палеоліт на три етапи: ранній (40—24 тис. років тому), середній (23—18 тис. років тому), пізній (17—10 тис. років тому). Ця схема загалом відповідає основним природно-кліматичним циклам і значною мірою відбиває етапи розвитку матеріальної культури і господарства, хоча по ній не завжди можна чітко простежити етапи еволюції матеріальної культури. Деякі традиційні форми життєдіяльності вкрай консервативні і змінюються за своїми власними законами. Це потребує гнучкого користування запропонованою схемою.

За більш як сторічну історію дослідження кам’яного віку на території України знайдено понад 800 пам’яток пізнього палеоліту. Вони розташовані досить нерівномірно: їхня щільність вища по долинах річок (Дністер, Південний Буг, Дніпро, Десна та Сіверський Донець) і значно нижча на водороздільних плато в Карпатах, Криму (див. карту 2). В археології склалося територіальне членування пам’яток пізнього палеоліту по групах: закарпатська, волинська, середньодністровська, нижньодністровська, південнобузька, середньодніпровська, надпорізька, нижньодніпровська, приазовська, кримська. Пам’ятки цих регіонів розглядаються як самостійні групи. Вони займали певні фізико-географічні райони і відбивали реальну картину розселення стародавнього населення України. Очевидно, також, що палеолітичні пам’ятки України не можна розглядати ізольовано від суміжних територій, тим більше окремо від пам’яток, які розташовані в басейнах названих річок за межами України.

Пізньопалеолітичні пам’ятки на території України являють собою переважно місця мешкання — довгочасові поселення, сезонні стійбища, короткочасові мисливські табори. Проблематичне віднесення до пізнього палеоліту Волоського могильника. Недостатньо відомостей про культові центри.

Більшість пам’яток є довгочасовими поселеннями та сезонними стійбищами. Короткочасові мисливські табори вивчені гірше. На цих пам’ятках, як правило, накопичувалася незначна кількість матеріальних решток, ще менше їх збереглося. Найчастіше це невелика група знахідок крем’яного інвентарю, рідше — з нечисленними уламками фауни. Ці пам’ятки важко інтерпретувати однозначно, оскільки попередні дослідження (шурфовка) не дають змоги визначити кордони площадки мешкання, а тому подальше дослідження вважається безперспективним. З цієї точки зору винятковим є табір мисливців на печерного ведмедя в печері Молочний Камінь у Карпатах, де зафіксовано декілька тонких горизонтів культурних решток, які складаються із слідів вогнищ, фрагментів кісток ведмедя, поодиноких кам’яних знарядь. Невелике скупчення окремих кременів розкрито на стоянці Югино II, яка трактується як залишки короткочасової стоянки палеолітичних мисливців для поповнення запасів кам’яних знарядь.

Сезонні мисливські стійбища, як правило, пов’язані з певним видом промислової діяльності, яка регламентується циклічною поведінкою різних видів тварин або деякими іншими чинниками, зокрема деякими соціальними нормами, які можуть передбачати “вільне полювання” на певній, віддаленій відстані від базового поселення. На заключному етапі пізнього палеоліту такі поселення виникають частіше всього через підвищення рухливості населення, Що, як вважають дослідники, було зумовлене зміною клімату і вичерпанням біомаси мисливських угідь. У багатьох випадках сезонні стійбища використовувалися неодноразово (наприклад, Косоуци в Молдові), хоча на інших пам’ятках це не завжди чітко фіксується, оскільки незначні проміжки часу між відвіданням одного і того ж місця не давали можливості накопичення стерильного прошарку, який відокремлює в таких випадках етапи перебування. Не виключено також повторне використання вогнищ, тимчасових жител та інших конструктивних елементів і предметів матеріальної культури. В останньому випадку складається враження, що за кількістю решток матеріальної культури досліджується базовий табір. Таким чином, товщина культурного шару не завжди вказує на тип стародавнього поселення. Тому в останні роки серед дослідників розгорнулася жвава дискусія з приводу інтерпретації окремих пам’яток, з якої випливає необхідність глибшого вивчення форм і методів промислової діяльності первісної людини.

Сезонні стійбища виникали в різних регіонах України з різним природно-ландшафтним середовищем, тому вони відрізнялися за своєю структурою. На стійбищах перігляціальної зони, вірогідно, будувалися тимчасові житла, тоді як у південних районах мисливці могли обмежуватися природними сховищами та загорожами від вітру.

На фастівській стоянці поблизу Києва, яку дослідники інтерпретують як тимчасове стійбище, що існувало влітку, розкрито два великі (4,2 х 2,8 м; 3,8 х 2,3 м) скупчення кістяного вугілля, попелу, кісток тварин і кременя. В межах вказаних комплексів відокремлені по три мікроскупчення кременя (місця його обробки і виготовлення знарядь). За межами скупчень зустрічаються лише поодинокі знахідки. На стоянці було знайдено кістки 11 мамонтів (з них — 9 молодих) та 5 коней (3 молодих). Товщина, розміри та характер вогнища не залишають сумнівів у тому, що стійбище існувало у відносно прохолодний час, а розміри скупчень не виключають існування тимчасових легких жител. Подібний характер мають стійбища верхнього горизонту Кирилівської стоянки і Гінців. У Гінцях досліджено легке житло з невеликим вогнищем усередині та зовнішнім вогнищем. На Кирилівській стоянці досліджено 20 зольних скупчень діаметром до двох метрів.

У степовій зоні з відносно сприятливим кліматом сезонні стійбища широко розповсюджувалися на всіх етапах пізнього палеоліту. Це було зумовлено як кліматичними умовами, які не стимулювали будівництво фундаментальних жител, так і особливим складом промислових тварин (стадні мігруючі види). На стоянці Ями, що відноситься до початку середньої пори пізнього палеоліту, відкрито скупчення площею близько 50 м² із слідами вогнища (на жаль, зруйнованого), уламками кісток, плямами вохри, крем’яними виробами. Ця пам’ятка визначається як короткочасова стоянка мисливців на бізона, широкопалого коня та благородного оленя. Подібна стоянка, яка відноситься до середньої пори пізнього палеоліту, вивчена у цьому регіоні в Минівському Яру. На заключному етапі пізнього палеоліту в степовій зоні сезонні стоянки розташовувалися вже на віддаленні від великих водних магістралей, на водороздільних плато, часто біля подів без витоків.

Центром життєдіяльності первісних колективів були довгочасові поселення. Вони могли створюватися в природних сховищах або на зручних ділянках річкових терас. На території України порівняно мало гірських районів з печерами або гротами. Там, де вони є, ці сховища були заселені (Сюрень, Аджи-Коба, Качинський навіс). Відомі поселення також під обвалами колишніх печер або навісів, що зруйнувалися (Новгород-Сіверський на Десні) або перебувають у стадії руйнування (Заскальна IX, верхній шар). Поселень на відкритих площадках у долинах річок і балок значно більше.

В структурі території, яку в процесі господарської діяльності освоює первісний колектив, розрізняються такі компоненти: зона життєдіяльності — місцерозташування — житловий комплекс — житло.

Зона життєдіяльності — територія, яка включена в господарську діяльність первісного колективу або, як її інколи визначають, територія, що експлуатується. Розміри зони життєдіяльності та інтенсивність використання окремих її частий залежали від типу господарської діяльності та рівня суспільного розвитку. Мисливці-збирачі, мисливці-рибалки, ранні землероби, природньо, по-різному засвоюють і використовують свою зону життєдіяльності.

Місцерозташування — територія безпосереднього поселення первісної людини і колективу в зоні життєдіяльності. Звичайно, в таких випадках використовується термін “поселення”, тобто територія, яка відокремлена від навколишнього середовища внаслідок існування на ній первісного колективу протягом часу, більш тривалого, ніж один сезон. Поселення, на відміну від стійбища, вимагає певного обладнання території та безперервного мешкання на одному місці. Термін “місцерозташування” — більш широке поняття, яким можна визначити і печерну стоянку, і короткотривалу зупинку мисливців, і поселення мисливців-збирачів з кістково-земляними житлами.

Господарсько-побутовий комплекс — структурна частина місцерозташування (поселення). Він складається з житла та пов’язаних із ним об’єктів: господарських будівель, господарських ям, виробничих центрів (майстерень), зовнішніх вогнищ та ін. Саме господарсько-побутовий комплекс, а не житло, є основною структурною одиницею поселення. На рівнинних територіях, позбавлених печерних сховищ, були широко розповсюджені житлові споруди, залишки яких досліджено на багатьох пам’ятках (Пушкарі І, Радомишль, Мізин, Добранічівка, Межиріч, Молодове V, Куличівка та ін.).

Житла краще вивчені в північних та західних регіонах держави, де збереглися залишки будівельних конструкцій із використанням кісток тварин. У південній (степовій) зоні можна реконструювати житла за скупченнями побутових предметів (Муралівка, Кам’яні Балки та ін.). Від тих споруд, існування яких припускається в південній зоні, не виявлено залишків будівельних конструкцій. Однак це не означає, що тут не було довготривалих поселень. Значна товщина культурного шару на деяких поселеннях, велика кількість виробів з каменю, залишена їх мешканцями (Амвросіївка — понад 68 тис.; Анетівка II — понад 1,0 млн), дають можливість співставити ці поселення з довготривалими поселеннями північної зони, які мають стаціонарні житла.

На сьогоднішній день накопичено значний фактичний матеріал по пізньопалеолітичних житлах (їх досліджено близько 200) і поселеннях (близько 70). Написано кілька узагальнюючих праць, в яких обґрунтовано виділення декількох типів жител, які розрізняються конструктивними особливостями та плануванням; здійснено спроби визначити соціальний зміст групи людей, які мешкали в окремому житлі; започаткований аналіз економіки палеолітичних поселень.

Неоднозначне вирішення дискусійних проблем, пов’язаних із житлами і поселеннями, є наслідком недостатньої методики їхнього вивчення, в більш широкому плані — недосконалості методики історичної інтерпретації археологічних джерел.

Джерела багатьох нез’ясованих питань, пов’язаних із вивченням жител і поселень, полягають також у недостатній розробці системи понять, які відбивають структуру археологічних об’єктів. У дослідницькій практиці зустрічаються випадки нечіткого розмежування таких понять, як “поселення-стоянка”, “житло-поселення”, “господарська яма-землянка”. Практично не розглядалося питання співвідношення виробничих, побутових і культових аспектів використання жител і поселень.

Широко розповсюдженим типом жител у прильодовикових зонах України були житла з кісток мамонта. Особливо виразні, добре збережені їхні конструкції відомі в басейні середнього та верхнього Дніпра. На підставі конструктивних особливостей залишків жител з палеолітичних поселень цього району, з залученням етнографічних та фольклорних джерел І. Г. Підоплічко здійснив натуральну реконструкцію Мізинського й Межиріцького жител з кісток мамонтів у науково-природничому музеї НАН України (рис. 11). В процесі реконструкції І. Г. Підоплічко узагальнив етнографічні джерела по традиційним житлам мисливців-збирачів циркумполярної зони, здійснив аналіз функцій окремих кісток у спорудах, визначив опорні кістки в конструкції та ті кістки, які притискали шкірне покриття; розробив та впорядкував термінологію для окремих конструктивних елементів споруд (цоколь, забутовка цоколя, обкладка цоколя, надцокольна обкладка, дах, входи, огорожа біля входу тощо).

З інших будівельних прийомів і конструкційних елементів можна відзначити такі: сортування кісток по площі скупчення, що свідчить про емпірично відпрацьований план вкладання окремих типів кісток на визначені місця; подовження трубчастих кісток шляхом забивання однієї трубчастої кістки в торець другої; фіксація довгих кісток (бивні, ребра) в отворі тазової кістки; обламування тазової кістки в районі отвору для одержання “рогульки”, в яку встромлялись кінці довгих кісток або краї сплощених; штучні отвори в плоских кістках, які розташовувалися у ряди і утворювали систему кріплення кісток, поперечне розчленування (тазові, трубчасті), поздовжнє розчленування (бивні); збивання гребенів лопаток; розміщення підпорок під окремі кістки з урахуванням їхньої природної конфігурації, використання конфігурації кісток з метою їхнього щільного “переплетеного” розміщення.

Рис. 11. Реконструкція першого Межиріцького житла з кісток мамонтів (за І. Г. Підоплічком).

Аналіз системи будівництва та досвід натурних реконструкцій дають можливість відтворити загальний вигляд житла: опорна скелетна конструкція з великих довгих кісток і жердин, перекрита шкірами, які притискаються кістками зовнішньої обкладки.

Знахідки всередині жител дають змогу реконструювати їхнє внутрішнє обладнання та умови існування в них. За припущенням І. Г. Підоплічка, житла освітлювались і опалювались жировими лампами, які виготовлялися з епіфізів стегнових кісток мамонтів. Для цієї ж мети слугували вогнища, причому деякі з них мали досить складну конструкцію рожна з кісток мамонта. В деяких випадках заглиблення для вогнищ викладено плескатими кістками.

В інтер’єрі жител відокремлено виробничі ділянки, де здійснювалась обробка крем’яних виробів, або ділянки концентрації предметів культу, як і в Мізині. Все це свідчить про те, що крім побутових житло мало ще виробничі та ритуальні функції.

Деякі архітектурні елементи також утворюють частину інтер’єру жител. До них відносяться передусім внутрішні підпорки даху, від яких у культурному шарі на підлозі залишилися кістяні пасинки (клини), а також складні за конструкцією арки входу з бивнів та черепів мамонтів.

Інколи простежується другий, допоміжний вхід, який міг використовуватися для сакральних цілей, як, скажімо, у первісних мешканців Лапландії, які після того, як вбивали ведмедя, якого вони вважали царем звірів, входили у юрту не крізь звичайні двері, а крізь отвір позаду.

Складним є питання про санітарно-гігієнічні умови життя в кістково-земляних житлах. Дехто з дослідників звертає увагу на те, що окремі групи кісток у конструкції зберігають анатомічні зв’язки (колонки хребців, пари великих і малих гомілкових кісток, нижні щелепи при черепах), що свідчить про те, що вони були покладені на свої місця свіжими. Наступне гниття органічних решток на кістках мусило створювати антисанітарні умови, які начебто виключали мешкання людей серед таких кісток. В зв’язку з цим можна навести такі контраргументи. По-перше, аналіз розташування кісток у зв’язках свідчить про те, що вони були розташовані в зовнішній обкладці скупчення, тобто містилися ззовні жител. По-друге, якщо виходити з палеокліматичних реконструкцій льодовикових умов пізнього плейстоцену, треба припускати уповільнений процес розкладу органічних решток. Крім того, треба враховувати історичну і культурну умовність такої категорії, як “санітарні умови”. Все разом це знімає заперечення можливих санітарних обмежень використання споруд з кісток мамонтів під житло.

В Подністров’ї і на Волині були поширені округлі житла легшої конструкції з меншої кількості кісток. При їхньому будівництві інколи використовувалися камені, які притискали до землі нижню частину шкіряного покриття жител. Прикладом таких споруд можуть служити житла з Молодово V (другий шар) та Куличівки (також другий шар). На останній пам’ятці досліджено поселення з шести легких жител, дев’яти місць обробки каменю і 11 зовнішніх вогнищ. П’ять жител розташовано майже по прямій лінії на відстані 2—5 м одне від одного, шосте — окремо від основної групи в 27 м. Діаметр житлових споруд — 2—7 м. У центрі вони мають вогнища, входи орієнтовані на південь і південний захід.

Мешканці Молодовського поселення полювали переважно на північного оленя, Куличівського — на мамонта і північного оленя.

Відомості, наведені вище, стосуються стаціонарних житлових споруд тривалого використання, до яких відноситься термін “житло”. Водночас житлами можуть бути також інші види споруд, зокрема тимчасові. Функціональні особливості жител значною мірою залежать від специфіки поселень в цілому.

Самостійну проблему становить аналіз розвитку господарсько-побутового комплексу, який треба розглядати в контексті розвитку поселення, частину якого він утворює.

Цікаву концепцію розвитку господарсько-побутового комплексу і поселення запропонував І. Г. Шовкопляс на матеріалах Подніпров’я.

На першому етапі розвитку поселення пізнього палеоліту утворювали єдиний господарський організм, у якому житла групувалися навколо спільної господарської зони (Радомишль) (рис. 12).

На другому етапі спостерігається зближення окремих жител з певними господарськими ямами і виробничими центрами (Мізин) (рис. 13).

На третьому етапі житла та господарські об’єкти, що пов’язані з ними, розташовуються в межах поселення окремо одне від одного, утворюючи ізольовані господарсько-побутові комплекси (Добранічівка) (рис. 14).

Рис. 12. План поселення Радомишль (за І. Г. Шовкоплясом):

1 — залишки жител; 2 — господарська яма; 3 — вогнище; 4 — виробничий центр.

Рис. 13. План поселення Мізин (за І. Г. Шовкоплясом):

1 — залишки жител; 2 — ями-сховища; 3 — вогнища; 4 — виробничі центри.

Таким чином, за археологічними джерелами від початку до другої половини пізнього палеоліту простежено розпад єдиного господарсько-побутового комплексу поселення на менші за обсягом та відокремлені, основу яких утворювали окремі житла. Аналізуючи соціально-економічний зміст цього процесу, І. Г. Шовкопляс вбачав у ньому поступове відокремлення сімей всередині родової громади.

Загалом схема, запропонована І. Г. Шовкоплясом, вірно відбиває логіку розвитку структури давніх поселень, хоча побудована вона дещо прямолінійно. Нерівномірність та різноманітність історичного процесу висвітлює значно складнішу картину розвитку планування давніх поселень та господарсько-побутових комплексів, зумовлену, зокрема, не тільки соціальними структурами, а й традиціями побуту та адаптивними факторами.

Рис. 14. План Добранічівського поселення (за І. Г. Шовкоплясом):

1 — залишки жител; 2 — ями-сховшца; 3 — вогнища; 4 — виробничі центри.

Матеріали досліджень Гмелінського поселення Костьонківської палеолітичної експедиції показують, що Гмелінське поселення (третій шар) — це складний господарсько-побутовий комплекс одного поселення, який має дві спеціалізовані зони: господарську (два комплекси) та житлову (чотири комплекси). На поселенні зафіксована ситуація, відома за етнографічними джерелами, коли поселення складається не з відокремлених господарсько-побутових комплексів (житло та його господарські об’єкти), а становить єдиний господарсько-побутовий комплекс, який, на відміну від Радомишля, має відокремлені спеціалізовані зони (побутову та житлову).

Таким чином, розвиток структури пізньопалеолітичного поселення має неоднолінійний напрям від нерозчленованого поселення (типу Радомишля) до відокремлення господарсько-побутового комплексу (типу Добранічівки). Він може йти також шляхом відмежування специфічних зон господарсько-побутового комплексу і концентрації їх на окремих ділянках поселення. Останнє в такому випадку залишається єдиним господарсько-побутовим комплексом, який сам набуває подальшого розвитку шляхом спеціалізації окремих ділянок поселення. Цей напрям розвитку можна визначити як самостійний, гмелінський шлях розвитку структури пізньопалеолітичного поселення.

Іншу, більш складну картину розвитку господарсько-побутового комплексу можна спостерігати в південній зоні по матеріалам поселень Амвросіївка, Кам’яні Балки та Анетівка II.

Поселення Анетівка II — це єдиний господарсько-побутовий комплекс, який поділяється на три спеціалізовані ділянки: а) по утилізації мисливської здобичі; б) по виготовленню мисливського спорядження та знарядь праці; в) культово-виробничий центр. Житловий комплекс поки що не виявлено. Ділянка по утилізації мисливської здобичі складається з дрібних скупчень кременя, уламків фауни та каменів. У центрі мікроскупчень знайдено великі камені-наковальні. Склад остеологічних решток (уламки черепів, щелепи, кістки кінцівок, лопаточні кістки та ін.) не залишає сумнівів у тому, що тут здійснювалося білування туш бізонів. На ділянці по виробництву мисливського озброєння і знарядь праці зібрано велику кількість мікролітів (до 10 тис.); кістяних наконечників і відходів їхнього виробництва; знайдено невеличкі камені-наковальні, навколо яких розчищено скупчення нуклеусів і продуктів розщепленого каменя. Культово-виробничий центр становить потужне скупчення каменя і фауни. В південній частині центру знайдено коло з щелеп бізонів, пофарбованих вохрою, і 9 пофарбованих черепів бізону. Скупчення утворилося, без сумніву, в процесі руйнування куп кісток, які колись існували навколо пофарбованих черепів. На відміну від північного регіону, на даному місцезнаходженні простежено принципово іншу організацію поселення, де виділяються спільні для всіх мешканців поселення зони: виробнича, культова і побутова. Вони, в свою чергу, поділяються на більш дрібні структурні елементи.

Своєрідне планування має також Амвросіївське поселення. Тут виробничо-побутова зона (поселення) територіально відокремлена від виробничо-культової (костище), які розташовані на відстані до 150 м одна від одної. Кожна із зон також має свою внутрішню структуру.

Водночас у південному регіоні зустрічаються поселення, структура яких нагадує структуру поселень півночі України. Це — Осокорівка, шар 3-В. Так само, як і в Добранічівці, чітко відокремлюються житла, розташовані в Осокорівці по колу. Щоправда, тут немає монументальних споруд і господарських ям з кістками. Житла тут легкої конструкції, культурний шар тонкий, що відбиває степовий, рухливий спосіб життя мисливців на зубра. Слід відзначити, що і крем’яні вироби Осокорівки перегукуються з крем’яними виробами півночі (Гінці).

Залишки жител і поселень, які збереглися у неперевідкладеному стані, є основним джерелом реконструкції способу життя (побуту) палеолітичної людини.

Вивчення побутових умов мешканців стародавніх поселень є традиційним у вітчизняній археології. Цей дослідницький напрям — “побутова археологія” — був започаткований фундаторами археологічної науки І. Є. Забєліним та О. С. Уваровим. На сучасному етапі вивчення пізнього палеоліту він реалізується як реконструкція “домашньо-господарської діяльності”. Тонко відчував побутові аспекти використання території палеолітичного поселення І. Г. Підоплічко.

На деяких поселеннях з добре збереженим культурним шаром у непорушеному інтер’єрі жител є можливість простежити виразні деталі повсякденного побуту первісної громади, як це зроблено в Середньому Подніпров’ї (Мізин, Добранічівка, Межиріч). Це, насамперед, чітка планова структура поселення, яке складається з господарсько-побутових комплексів. Ядро господарсько-побутового комплексу утворює довгочасове житло з навколишніми об’єктами: виробничими центрами по обробці кременя, кісток, білуванню здобичі; ямами різного призначення, в тому числі ямами-сховищами; запасами кісток, укладеними в окремі купи; зовнішніми вогнищами. Ретельна розчистка культурного шару виявляє чітке емпірично вироблене раціональне планування поселення. На його території всі вище названі об’єкти мають визначені місця. Проходи між об’єктами сплановані оптимально. Невеличкі ділянки вільної території не захаращені побутовими покидьками. Справляється загальне враження порядку та чіткого функціонування поселення (рис. 15).

Під час реконструкції побуту палеолітичної громади звертає на себе увагу те, що він не відокремився в самостійне явище, не відмежувався від виробничої діяльності, злитий з навколишнім середовищем. Тому реконструкція побуту первісної громади охоплює дуже широке коло явищ, зачіпає усі сторони її життя.

Рис. 15. Реконструкція загального вигляду поселення Межиріч.

Життя первісної громади можна розглядати в трьох просторових площинах: всередині житла, господарсько-побутового комплексу; за його межами на території поселення; і нарешті, поза поселенням, серед мисливських угідь. Найдоступніші для вивчення перші два рівні — у межах господарсько-побутового комплексу та поселення. На території поселення життя проходить в господарсько-побутових комплексах. Тут у виробничих центрах відокремлені ділянки виготовлення кам’яних знарядь, де можна простежити послідовні етапи розщеплення кам’яної сировини і обробки заготовок аж до завершення виготовлення кам’яних знарядь: скребачок, різців, вкладенів для складених знарядь, вістрів, ножеподібних пластин, які використовувалися без допоміжної обробки та ін.

Біля жител інколи фіксуються ділянки, які визначаються як місця білування здобичі. Безумовно, можна говорити про це стосовно хутряного промислу. Лапки зайців в анатомічному порядку, кістяки песців свідчать про білування і часткове використання туш хутряних звірів.

Однак більшість кісток, особливо великих тварин, міститься в ямах, які широко використовувалися в господарстві палеолітичної людини. Вони мали різне призначення і тому розрізняються місцеположенням, розмірами, формою, конструктивними елементами.

В підлозі жител викопувалися невеличкі ями-сховища побутових і культових предметів, а також кухонні ями, де запікалась їжа.

Ями за межами жител на території господарсько-побутових комплексів можна розділити на три основні групи: ями-сховища, ями виробничого призначення, ями для покидьків.

Ями-сховища звичайно мали казаноподібну форму, розмірами до 2 м у поперечнику і 1 м в глибину. Вони були призначені для зберігання м’яса і кісток. Привертають увагу ями, дуже щільно забиті кістками, що свідчить про те, що в них зберігалися саме кістки без м’яса.

У верхній частині ям-сховищ іноді простежується горизонт відсортованих кісток, які можна інтерпретувати як залишки перекриття. Можливо, саме залишками перекриття є великі бивні, що розміщувалися по краях деяких ям. Якщо підняти середню частину такого бивня, то своїми кінцями він буде опиратися на краї ями, створюючи опорну арку над її центральною частиною.

Ями іншого типу межують з виробничими центрами. Вони більші за площею (до 2,5—3 м у поперечнику), але неглибокі (до 0,5 м). Форма перетину лінзоподібна. Культурний шар виробничого центру поступово переходить у культурний шар ями. За складом знахідок ці ями також подібні до виробничих центрів: попіл, відходи виробництва кістяних та кам’яних знарядь, кухонні рештки, інколи камені, які використовувалися в виробничих цілях як наковальні, відбійники, розтирачі. Найімовірніше, що ці заглиблення були основою жител легкої конструкції, які використовувалися влітку.

Ями для покидьків мають несталі форми. Інколи для цієї мети слугували заглиблини на рівні давньої поверхні природного походження. Вони заповнені прошарками побутових покидьків, попелу і кісток. Між цими прошарками трапляються шари стерильного ґрунту (супіщаного), принесеного водотоками.

Частина запасу кісток збереглася у вигляді округлих куп на території поселення. Серед них трапляються групи відсортованих кісток, наприклад, епіфізів трубчастих кісток кінцівок мамонтів як заготовки для світильників.

Останніми роками, завдяки впровадженню в практику археологічних досліджень нових наукових методик і передусім вивченню планіграфії культурних решток на площі поселень, вдалося конкретизувати організацію побуту і виробничого процесу первісної громади. На деяких поселеннях повністю реконструйована виробничо-побутова обстановка: визначені місця обробки та розщеплення кременя, виготовлення знарядь і одягу, білування тварин, приготування їжі, проведення обрядово-театралізованих свят.

З’ясувалося, що виготовлення знарядь праці носило дискретний характер, тобто вони не виготовлялись в одному місці і про запас. Цей процес був розтягнутий у часі і просторі. На стоянках, розташованих поблизу виходу сировини, склад кам’яних виробів специфічний. Тут багато напівфабрикатів і заготовок, але мало закінчених виробів та спрацьованих нуклеусів. Зрештою, в районах виходу кам’яної сировини трапляються місця її видобування і попередньої обробки — майстерні (наприклад, Студениця на Дністрі). Вони функціонували, як правило, тривалий час протягом кількох періодів кам’яного віку. Типологічно завершених видів знарядь тут майже не буває. Велика кількість безформних уламків сировини, первинних відколків, відщепів та уламків, малопридатних для вторинної обробки або безпосереднього використання, інколи заготовок нуклеусів — такий небагатий склад виробів, які трапляються на майстернях. Типологічно вони аморфні і практично не піддаються точнішому датуванню, аніж “друга (або перша) половина кам’яного віку”.

Найчисленнішу категорію матеріальної культури, а частіше єдину, становлять кам’яні знаряддя праці та відходи їхнього виробництва, які розглянемо в розділі про господарську діяльність.