Глава 2 Господарство

Господарство землеробських суспільств

До питань господарства енеолітичних племен дослідники зверталися протягом усього їхнього вивчення. Кожного разу із нагромадженням нових даних висловлювалися різні думки щодо характеру основних форм діяльності та переваги однієї над іншою. Останнім часом практично не виникає сумніву, що населення лісостепової смуги території України належало до одного землеробсько-скотарського господарчо-культурного типу. Природні умови лісостепу відповідали осілому способу життя, надаючи в розпорядження людини родючі грунти для заняття землеробством, ліс — для будівництва, опалення та інших господарських потреб, пасовища — для худоби. Густа мережа великих і малих річок, струмків забезпечувала населення водою, а також правила за транспортні артерії.

Правобережний Український лісостеп займає Волинську, Хотинську та Подільську височини, де превалюють вертикальні ландшафти, а також Придніпровську височину, що сформувалася за умов підвищеного рельєфу на кристалічних породах Українського щита. Переважають типові чорноземи та сірі лісові грунти, що утворилися під широколистяними лісами. Дослідники відмічають, що в середню і пізню фази голоцену в лісостепу були широко розповсюджені соснові та широколистяні ліси, які на вододілах чергувалися з ділянками степу. У Правобережному лісостепу широколистяні та соснові ліси утворювали угруповання типу борів і субборів. Соснові розташувалися здебільшого по піщаних терасах річок, схилів ярів та балок. Широколистяні складалися з дуба і граба, з домішкою берези, ясеня, клену тощо. На території західного лісостепу був розповсюджений бук. Чагарниковий ярус утворювали такі рослини, як ліщина, жостер, крушина, калина, кизил тощо. Зволожені ділянки річок займали вільха та верба. Лісистість між Дністром і Дніпром у первісному вигляді становила близько 50 %, тоді як зараз лише приблизно 11 %. Щодо клімату, то, на думку дослідників, в інтервалі між 6000 і 4200 років тому, власне за час існування енеолітичних культур, спостерігається пізньоатлантичний кліматичний оптимум, який захопив і початок суббореального періоду. Клімат тоді був дещо прохолодніший влітку, тепліший взимку і більш вологий, ніж сучасний, що й сприяло розповсюдженню широколистяних лісів у долинах Дністра, Південного Бугу і Дніпра. В степовій зоні, зокрема в межах ареалу буджацьких типчаково-ковильних степів, де в IV тис. до н. е. мешкало населення культури Болград-Алдень, внаслідок покращання умов від зволоження територій область розповсюдження різнотравно-злакової рослинності поширилася на південь. Отже, склалися кліматичні умови, сприятливі для господарчої діяльності, зокрема землеробства і скотарства[210].

Останнім часом більшість дослідників вважає, що серед галузей господарства у енеолітичних племен лісостепу основним було землеробство. Але на думку Г. Ф. Коробкової, що грунтується на співвідношенні знарядь праці, притаманних тій чи іншій галузі, та співвідношенні фауністичних залишків свійських тварин та диких в комплексах окремих поселень, в окремих районах розповсюдження трипільської культури існувало шість варіантів господарства з переважанням тієї чи іншої галузі: землеробсько-скотарський, скотарсько-землеробський, скотарсько-мисливсько-землеробський, скотарсько-мисливський, скотарський, мисливсько-скотарський[211]. Звичайно не виключено, що на окремих поселеннях у певні періоди трипільці могли віддавати перевагу скотарству чи полюванню, які за співвідношенням знарядь праці, знайдених на поселеннях, превалювали над землеробством, але цей фактор може й не відбивати реальної ситуації. Розтинання туш тварин та обробка шкір відбувалася на поселенні, і тому знаряддя праці (ножі, скребки) лишалися тут, а землеробські (серпи) губилися чи викидалися (ламані) в полі. Крім того, частина землеробських знарядь, принаймні орних, виготовлялась, мабуть, з дерева і не збереглася. Більша чи менша кількість знарядь праці, пов’язаних із скотарством, знайдених на поселеннях, може лише свідчити про розміри стада, а не про переважання скотарства над землеробством. Щодо випадків, коли мисливської фауни було більше, ніж свійської, то це може бути пов’язано із зменшенням домашнього стада внаслідок історичних, екологічних обставин чи епідемій, коли поповнення м’ясного раціону мало відбуватися за рахунок полювання. Отже, треба гадати, що осілий спосіб життя, тяжіння поселень до родючих грунтів, землеробські знаряддя, застосування маси полови при будівництві можуть свідчити, що на всіх етапах і на всій території розповсюдження трипільського населення основою господарства було землеробство, яке, незважаючи на недороди в окремі роки, надавало сталих засобів до існування. Що ж до скотарства, то воно, на думку С. М. Бібікова, розвивалося гармонійно з землеробством, забезпечуючи останнє тягловою силою, а населення — м’ясною їжею.

Землеробство. Тривалий час вважалося, що землеробство енеолітичного часу було примітивним, мотичним, проте з нагромадженням нових даних з’явилися підстави для перегляду цієї думки. Зокрема, С. М. Бібіков, вважаючи, що вручну неможливо було обробити порівняно великі площі під зернові культури, розглядав землеробство трипільців як екстенсивне, польове, мотичне із застосуванням примітивної сохи, яку тягли бики. Пізніше він схилився до думки, що землеробство було екстенсивним, польовим, орним[212]. Сьогодні таке визначення сприймається більшістю дослідників. Таким самим вбачається і землеробство культури Болград-Алдень[213]. Для рихлення грунту застосовувалися рогові (можливо, й дерев’яні) рала, суковатки, а для розбивання грудок — рогові й кам’яні мотики. За палеоботанічними визначеннями, трипільці сіяли три види пшениці (одно- і двозернянку, спельту), ячмінь (плівчастий, голозерний), просо, бобові[214]. Саме такий набір культурних рослин був характерний і для носіїв культури Болград-Алдень та культури лійчастого посуду.

Питання розвитку первісного землеробства найкраще розроблено для трипільської культури. Пріоритет у цьому належить С. М. Бібікову. На прикладі пам’яток Середнього Подніпров’я йому вдалося показати значення землеробства в житті трипільців, зробивши деякі розрахунки. Виходячи з біологічної норми вживання рослинної їжі, врожайності культивованих злаків, визначається, що для забезпечення однієї людини рослинною їжею треба було засівати близько 0,3 га площі, або 2 га на сім’ю. Звичайно, такі площі в короткі передпосівні строки навряд чи можна було б підготувати, застосовуючи мотики; необхідні були б ефективніші способи рихлення грунту, а саме за допомогою примітивних рал. Щодо форм використання землі, то тут С. М. Бібіков схиляється до припущення на користь перелогу і залежі, коли відповідний колектив повинен був мати кілька земельних ділянок, з яких одні засівалися, а інші лишалися для природного відновлення родючості грунту. Палеодемографічні розрахунки на базі вихідних даних, запропонованих С. М. Бібіковим, було зроблено останнім часом для трипільських пам’яток кінця середнього — початку пізнього етапу Буго-Дніпровського межиріччя. Зокрема, було визначено зони землеробства ряду поселень. Для найменших з них з населенням до 200 чоловік (Мошурів) така зона мала становити близько 200 га, а для найбільших, з населенням до 14 тис. чоловік (Тальянки), — близько 12 тис. га. Спочатку, враховуючи лісистість регіону (50 % ), використовувалися вільні від лісу ділянки, а згодом посівні площі розширялися за рахунок вирубаного лісу. Значною була потреба у лісі, який використовувався для будівництва, опалення, приготування їжі, керамічного виробництва тощо. За розрахунками можливої площі, на якій міг бути вирубаний ліс, навколо кожного поселення визначились зони господарської діяльності їхніх мешканців, які включали землеробські угіддя, випаси худоби та ділянки заготівлі кормів. Для різних за розмірами поселень радіус цих зон становив від 1 до 9 км. Поступове виснаження грунтів, вирубка лісу поблизу поселень з часом змушували їхніх мешканців до переселення. Час існування поселення на одному місці визначається періодом життя двох поколінь, тобто близько 50 років. Отже, переселяючись з місця на місце, трипільці в процесі господарчої діяльності поступово вичерпали природні ресурси регіону, принаймні у Буго-Дніпровському межиріччі[215]. Вони були першими, хто завдав відчутної шкоди лісам південної смуги Буго-Дніпровського лісостепу.

Збирання врожаю відбувалося за допомогою крем’яних серпів. На ранньому та середньому етапах існування трипільської культури це були серпи з кількох коротких пластин, вкладених під кутом у вигнуту основу з рогу або дерева, а на пізньому — часто використовувалися довгі крем’яні пластини. За експериментальними даними, крем’яні серпи були досить ефективними, за продуктивністю праці відповідали мідним і лише вдвічі поступалися сучасним залізним[216]. Для обмолоту зерна застосовувалися молотильні дошки. Вкладиші для цих знарядь виявлено на поселенні біля с. Ворошилівка на Вінничині. Мабуть, вони також є на інших поселеннях, але не згадуються дослідниками, оскільки більшість колекцій не мають трасологічних визначень.

Зберігалось обмолочене зерно в спеціальних посудинах великих розмірів, які отримали назву зерновиків (їхня висота іноді сягає їм), а також у зернових ямах із стінками, обмащеними глиною і обпаленими.

Зерно розмелювали за допомогою кам’яних зернотерок, що є досить численною категорією знахідок на всіх поселеннях. Виготовлялись зернотерки з граніту, пісковику тощо, складалися з нижнього каменю — плити і верхнього — розтирача.

Тваринництво. Досить розвиненим у землеробських племен було тваринництво. За даними остеологічних визначень, стада більшості ранньотрипільських поселень складалися здебільшого з великої рогатої худоби; були також свині, дрібна рогата худоба (вівці, кози), коні. Є випадки (Лука-Врублевецька, Солончени І), коли в стаді переважали свині. На середньому етапі пріоритет був також за великою рогатою худобою, але на друге місце все частіше виходить дрібна рогата худоба, витісняючи свиню. Це стосується пам’яток Молдови (Нові Русешти), Побужжя (Сабатинівка І, Березівська ГЕС), Середнього Подніпров’я (Халеп’я, Коломийщина II) і Буго-Дніпровського межиріччя (Володимирівна). Зважаючи на те, що всі ці поселення тяжіють до південної смуги лісостепу, можна думати, що в цій екологічній зоні розведення дрібної рогатої худоби було більш раціональним, а можливо, така ситуація склалась під впливом населення степу. Говорячи про пам’ятки сабатинівського типу першої половини середнього етапу у Південному Побужжі, К. К. Черниш відмічає, що тоді саме, мабуть, існували зв’язки зі степом. З цим пов’язується розповсюдження на трипільських пам’ятках кам’яних булав і скіпетрів у вигляді стилізованої голови коня. Їх знайдено на поселенні Березівська ГЕС у Побужжі, а також далеко на заході у Хабешешті І. Йдеться навіть про інфільтрацію степового населення у трипільське середовище. На пізньому етапі географія пам’яток, де друге або навіть перше місце посідає дрібна рогата худоба, розширюється. Вони відомі не тільки в степовій зоні (Усатове), а й далеко на півночі у Київському Подніпров’ї (Сирець), Східній Волині (Троянів, Паволоч) і у Верхньому Побужжі (Сандраки). Всі згадані пам’ятки — найпізніші в системі Трипілля, тобто належать до того часу, коли степовики, вочевидь, починають інтенсивно проникати у лісостеп, впливаючи на господарську діяльність трипільців. Щодо племен усатівського типу в Північно-Західному Причорномор’ї, то в них із переселенням у степ взагалі відбувається перехід до пріоритетного розведення дрібної рогатої худоби. Свиня хоча й залишається в стаді як індикатор осілості, проте, на думку дослідників, її розведення господарчого значення не має. Кінь практично на всіх поселеннях трипільської культури посідає четверте місце і лише на усатівських займає третю позицію. У племен носіїв культури Болград-Алдень здебільшого переважну більшість складає дрібна рогата худоба, на другому місці — велика, на третьому — свиня і на четвертому — кінь. Це й не дивно, бо територія цього населення розташовувалася в степовій зоні. За даними палеозоології, за своїм складом стадо у носіїв культури лійчастого посуду було подібне до трипільського. Завжди переважає велика рогата худоба, потім ідуть свиня, мала рогата худоба і кінь. Таке ж стадо і в населення, що представляє культуру кулястих амфор.

Щодо форм ведення скотарського господарства племенами носіїв трипільської та інших споріднених культур, то воно мало придомний характер. Лише в усатівців можливе було відгонне або випасне скотарство. Використовувалася худоба як тяглова сила, джерело отримання м’ясної їжі, вовни та шкір. Відкритим залишається питання наявності молочного напряму господарства, про можливість існування якого свідчать знахідки посудин з численними дірочками в стійках, так званих цідилок, на ранньотрипільських (Нові Русешти І), усатівських поселеннях та пам’ятках культури лійчастого посуду. Одні вчені вважають, що цідилки могли використовуватися для переробки молока, вироблення сиру, інші — для відділення меду від сотів чи проціджування отруйних напоїв.

Важливою галуззю господарства було мисливство. Кістки диких тварин трапляються на всіх поселеннях, але відсоток їх відносно свійських коливається дуже сильно. На більшості ранньотрипільських пам’яток він наближається до 50 %, а на деяких навіть перевищує (Бернашівка, Лука-Врублевецька, Кормань, Голеркани). Полювали трипільці на м’ясних і хутряних звірів. Основними промисловими тваринами були благородний олень, дикий кабан, косуля, лось. Серед хутряних — бобри, борсуки, куниці, видри, зайці. Переважна більшість кісток диких тварин, виявлених на поселеннях, належить м’ясним, бо на них полювали, очевидно, частіше, щоб забезпечити м’ясний раціон; туші їхні оброблялися на поселенні, тоді як туші хутряних тварин після зняття хутра могли викидатися за межами поселень. На середньому та пізньому етапах на поселеннях, ближчих до степової зони, питома вага полювання, за остеологічними даними, зменшується. Так, на поселеннях Коломийщина II у Подніпров’ї та Володимирівна у Побужжі кістки диких тварин становлять лише 15—19 %, тоді як на інших досягають 50 % або й більше. Найменше значення полювання мало в господарстві усатівців, де кістки диких тварин становлять лише 9 %. Умови для полювання тут були менш сприятливі, ніж у лісостепу: полювати можна було лише в долинах річок, уздовж яких простягалися ліси. Серед мисливської здобичі крім уже згаданих тварин трапляються тур, ведмідь, а на поселеннях усатівського типу (Маяки) — дикий осел і навіть лев. Полювали також на птахів. Найчастіше знаходять кістки качок, гусей, сірих журавлів, сарича; крім того, на лісостепових поселеннях — кістки тетері, а на степових — дрофи і стрепета.

Розповсюджені були рибальство і збиральництво. Про наявність першого свідчать знахідки риболовних гачків, виготовлених з міді та кістки, глиняних грузил до сіток, а також кісток та луски риб (щуки, сома, сазана, вирізуба, судака) на поселеннях. З річок добували молюсків, скупчення стулок яких дуже часто знаходять в культурному шарі поселень та в господарчих ямах. У лісах збирали лісові горіхи, кизил, глід, терен, дикі груші, яблука, вишні, виноград. Не виключено, що деякі фруктові рослини вже культивувалися трипільцями, зокрема слива, алича, абрикос, які потрапили до них з Малої Азії й Балкан, а також виноград.

Не виключено, що було розповсюджено Збирання меду і воску диких бджіл. На поселеннях Вулканешти II і Лопацика культури Болград-Алдень знайдено керамічні вироби конічної форми із стінками, вкритими проколами, які вважаються димарями, що застосовуються у бджільництві. Побічним свідченням існування останнього є визначення Н. В. Риндіної, що мідна сокира з Березівської ГЕС була відлита по восковій моделі в гумельницьких районах Подунав’я. Отже, мабуть, і трипільці були знайомі з бджільництвом. Зважаючи на те, що пізніше, в добу Київської Русі, основними предметами експорту населення лісостепу були хліб, хутра, мед і віск, не виключено, що й трипільці мали їх за основні предмети обміну, зокрема на худобу. Чи не тому на поселеннях, ближчих до степу, так мало важило мисливство, що нестачу в раціоні м’ясної їжі вони компенсували не за рахунок полювання на диких тварин, а за рахунок надходження свійської худоби в процесі обміну.

Серед домашніх промислів слід назвати обробку шкір, прядіння, ткацтво, виготовлення одягу, взуття. Про існування цих промислів свідчать знахідки на поселеннях крем’яних скребків, кістяних і рогових проколок, мідних шил, керамічних прясел до веретен, важків до вертикальних ткацьких верстатів. Відбитки тканин на денцях посудин свідчать про наявність простого, репсоподібного та візерунчастого плетіння.

Розвиненою була обробка рогу, кістки, каменю, дерева. З рогу і кістки вироблялися мотики, клювці, бойові молоти, рала, проколки, лощила, кинджали. З різних порід каменю та кременю — зернотерки, сокири, ножі, скребачки, серпи та інші знаряддя, що були у вжитку. Первісні майстри вміли різати, пиляти кістку й ріг, шліфувати і свердлити камінь, рубати і колоти дерево. Важливе місце в господарстві займали добування кременю та його обробка. Населення, що представляло трипільську культуру та культури Карпатського басейну, використовувало кремінь з покладів Волині та Верхнього і Середнього Подністров’я, який брали з поверхневих виходів і штолень. Останні відомі в Середньому та Верхньому Подністров’ї. Мешканці поселень культури Болград-Алдень найчастіше користувалися добруджським кременем. Первинна обробка кременю відбувалася на місці добування, про що свідчать численні майстерні. У вигляді напівфабрикатів він доставлявся на поселення, де й виготовлялися знаряддя пращ. Кремінь був важливим продуктом обміну і розповсюджувався на значні відстані від родовищ.

Особливими галузями господарства, які вимагали спеціальних знань і досвіду і, на думку С. М. Бібікова, були вже ремісничими виробництвами, ставали гончарство, литво та металообробка. Про ремісничий характер гончарного виробництва можуть свідчити відповідна стандартизація форм посуду, існування гончарних горнів та гончарних центрів. Горни, виявлені на кукутенських та трипільських поселеннях Фрумушика І, Веселий Кут, Валя Лупулуй, Жванець-Щовб, Костеніти IX, мали розвинену двох’ярусну конструкцію і давали можливість виробляти дзвінкий посуд. Наявність у Жванці семи двох’ярусних печей дає змогу говорити про існування тут гончарного центру, який обслуговував, очевидно, не лише це поселення, а й більш широкий район.

Не менше, а мабуть, більше навичок і знань вимагали литво та металообробка. Про наявність цих виробництв можна говорити у контексті розповіді про трипільську культуру і культуру Болград-Алдень, які були найближче до металургійних центрів Балкан. Через брак власних родовищ міді населення — представники цих культур спочатку користувалось, очевидно, металевими речами, одержаними в процесі обміну. Не дивно, що на ранньому етапі серед знахідок переважають прикраси і дрібний виробничий інвентар (шила, риболовні гачки). Але, на думку дослідників, уже ранні трипільці оволоділи ковальськими прийомами обробки міді, а саме — витяжкою, плющенням, вигином, рубкою, тисненням, обточкою, шліфовкою. На середньому етапі до ковальських операцій додаються плавлення Міді і литво спочатку в однобічні, потім у двобічні форми і зміцнення робочих частин знарядь праці холодним проковуванням, що дало можливість остаточно осмислити переваги металу, оскільки при такій обробці мідь набуває твердості, значно вищої за камінь[217]. Саме тоді набувають розповсюдження важкі виробничі знаряддя — для рубання і розколювання дерева, незамінні при будівництві. Свідченням зародження місцевого мідноливарного виробництва у населення носіїв культури лійчастого посуду є знахідки уламків глиняних тиглів на поселенні у Цмільові в Польщі.

До пізнього етапу трипільцями було освоєно всі відомі для первісності прийоми обробки міді. Є. М. Черних відмічає для цього часу два великих центри металообробки. Один з них — софіївський у Середньому Подніпров’ї — користувався тільки металургійно чистою міддю Балкано-Карпатського району. Другий — усатівський, де виявлено лише декілька предметів з металу Балканського поводження, а переважна більшість — із кавказьких миш’яковистих бронз. Аналіз металу та типологічне порівняння трипільських і кавказьких металевих предметів свідчать, що до трипільців надходили готові металеві вироби з Кавказу[218].

Щодо транспортних засобів землеробів Українського лісостепу, то можна впевнено говорити про використання у трипільців саней, запряжених одним чи двома волами. Їхні моделі є досить розповсюдженими знахідками при розкопках поселень середнього та пізнього етапів Буго-Дніпровського межиріччя (Тальянки, Майданецьке). Відомі вони й у Середньому Подніпров’ї (Євминка). Ці моделі передають кузов у вигляді чаші, до якої знизу приліплено полози, а спереду, під вінцями, — голівки одного чи двох запряжених бичків. Про наявність колісного транспорту відомостей мало. Останнім часом на поселенні біля с. Ворошилівка на Вінниччині знайдено зооморфну фігурку з проколами у ногах і невеличкі глиняні пряслиця, які С. О. Гусев інтерпретує як коліщата. Про використання коня як тяглової сили або для верхової їзди відомостей поки що немає. Оскільки трипільські поселення, та й поселення інших синхронних землеробських культур, тяжіли до малих і великих водних артерій, треба гадати, що в них міг бути розвинутий водний транспорт у вигляді човнів та плотів, але, на жаль, ці засоби пересування не збереглися в натурі і не відображені у трипільській пластиці.

Господарство та побут скотарів

Степові простори України, що входили до широкої смуги євразійських степів, за енеолітичної та ранньобронзової доби були одними із центрів становлення спеціалізованого скотарського господарства та рухливого способу життя. Скотарський напрям господарства стає тут провідним аж до середньовіччя. Він формує певний побут, культуру та систему релігійно-міфологічних уявлень людей, суттєво змінює соціальну структуру, стверджуючи патріархальні сімейні відносини, визначає специфіку етнокультурних процесів, зрештою, долю стародавніх господарських угруповань. Із розвитком рухливих форм скотарства контакти населення розширюються та охоплюють величезні території, а досягнення та винаходи окремих племен стають надбанням великих спільностей за досить короткий час.

Виникнення суто скотарського господарства, основи якого були закладені ще за доби неоліту племенами маріупольської спільності, було зумовлене, з одного боку, природними та кліматичними умовами, а з іншого — загальним рівнем розвитку населення.

Степові простори неоднорідні за фізико-географічним та геоботанічним районуванням. Тут простежуються зональні відмінності щодо рослинності, водних ресурсів та кліматичних умов. Лісостепова смуга, що прилягає до степової з півночі, за всіх часів характеризувалася більшою вологістю та переважанням лугових степів. Типові степи відзначаються злаковою рослинністю, кількість якої зростає у південному напрямку. Сучасний степ поділяється на три головні зони: на півночі — різнотравно-типчаково-ковильна, нижче — типчаково-ковильна, на самому півдні — пустельна та полинно-злакова. У долинах та байраках ростуть ліси. Хоча сучасний степ і степ доби енеоліту та ранньої бронзи подібні в основний рисах, ототожнювати їх треба з великою осторогою, враховуючи різні кліматичні коливання, які вносили значні корективи в життя давнього населення.

Згідно з існуючими даними, енеолітична доба збігається з другою половиною атлантичного періоду голоцену (6000—4500 рр. тому), сприятливою для господарської діяльності. Саме на цей час припадає природно-кліматичний оптимум. За даними палінологів, палеоботаніків та палеогрунтознавців, він характеризувався підвищенням вологості клімату, мезофітизацією трав’яного покриву степів, розширенням площі лісів у долинах річок, більш різнобарвним, різнотравно-злаковим рослинним світом, що спричинилося до значного згладжування різниці між степом і лісостепом. Середньолипнева температура, за підрахунками К. В. Кременецького, була на 2° нижчою за сучасну, а середньосічнева, навпаки, — вищою. Опадів випадало на 120—150 мм більше, ніж тепер. На південь поширились широколистяні ліси, які росли уздовж річкових заплав, на піщаних грунтах росли соснові.

Саме цей сприятливий кліматичний період позначений становленням та початковими фазами розвитку найдавнішого пастушого господарства, засновником якого можна вважати племена скелянської культури. З ними було пов’язане перше широке освоєння степових просторів аж до Дунаю. Щоправда, воно було, на наш погляд, зумовлене не стільки суто господарчою необхідністю, тобто розширенням пасовищ, скільки потребою в торгівлі, в обміні із землеробським населенням Карпато-Балканського регіону. Зокрема, їх цікавили мідні вироби та сировина для власної металообробки. Попри можливу напружену демографічну ситуацію, спричинену перенаселенням річкових долин під час природно-кліматичного оптимуму, пастуші групи, очевидно, мали достатньо власних пасовищ. Адже перехід до певних форм рухливого скотарства не був тоді поголовним. На користь цього говорить наявність незначної кількості пам’яток. Про поселення скелянської культури відомо небагато. На Нижньому Доні це залишки IV шару поселення Роздорське, а на теренах України відповідний шар поселення Стрільча Скеля в Надпоріжжі. Даних про склад худоби також маємо мало. Визначення кісток тварин із Стрільчої Скелі здійснювалося без шарової диференціації. А даних із Роздорського взагалі бракує. Лише в Чаплинському могильнику було зроблено визначення кісток свійських тварин, знайдених у закладках або в заповненні могильних ям чотирьох поховань. За твердженням І. Г. Підоплічка, це зуби вівці або кози в трьох похованнях та тазові кістки свійського бика в одному. Про знайомство скелянського населення з конем та про його роль у їхньому житті свідчать кам’яні скіпетри, зокрема з похованням біля с. Суворове на Одещині. На них В. М. Даниленко та Д. Я. Телегін навіть убачають зображення примітивних вуздечок. Це дало їм підставу відносити появу найдавніших вершників до середини IV тис. до н. е.[219] Для доказу цієї гіпотези деякі речі трактуються як деталі вузди. Як псалії розглядаються так звані цурки — кістяні або рогові вироби у вигляді довгастих сплощених стрижнів довжиною 18—20 см та шириною 1—2,2 см з прямокутним або напівкруглим боковим виступом з отвором. Але питання появи найдавнішого вершництва досить дискусійне, що має як прихильників, так і противників. Крім того, потребує науково аргументованого вирішення проблема доместікації коня взагалі. Останні дані свідчать, що цей процес міг початися вже за часів господарювання населення маріупольської спільності на степових та лісостепових просторах від Дніпра до Волги — корінної території існування диких коней[220]. У нас немає підстав заперечувати наявність у скелянського населення прирученого коня, який використовувався насамперед для поповнення м’ясного раціону. Але важко сказати, яке місце він займав у складі стада та яке значення мало мисливство на дикого коня, оскільки бракує надійних зоологічних критеріїв розмежування обох форм. У цілому ж можна стверджувати, що у найдавнішого пастушого населення скелянської культури склалося таке стадо, яке при переважанні того чи іншого виду худоби було прикметним для степового скотарського населення протягом багатьох віків. У них з’явилися перші отари овець, коні, на вододілах і в долинах випасалася велика рогата худоба, для нагляду за якою використовувалися собаки.

Незначні остеологічні матеріали верхнього шару поселення Середній Стіг (м. Запоріжжя) засвідчують наявність у господарстві стогівського населення бика, коня, вівці, кози та свині. Щоправда, вони недостатні для визначення характеру ведення господарства, оскільки всі види свійських тварин представлені 1—2 особинами, за винятком вівці та кози (загалом 9). Можна вважати, що стогівці Подніпров’я вели менш рухливий спосіб життя, ніж окремі групи більш раннього скелянського населення. По-перше, тому що вже не існувало головного економічного стимулу у відносинах із карпато-балкенськими землеробами — затухли й зникли їхні металургійні осередки, по-друге, основними стали контакти із безпосередніми сусідами в лісостеповій смузі Правобережжя — трипільськими громадами останньої чверті IV — початку III тис. до н. е., котрі на той час переживали розквіт і могли задовольняти скотарів своєю продукцією через обмін. У Подніпров’ї відомо значно більше поселень стогівської культури, ніж скелянської. Це верхній енеолітичний горизонт Стрільчої Скелі, другий шар Середнього Стогу, Кодачок та деякі інші. Важливим аргументом на користь осілості стогівців є наявність грунтових могильників (Огрінь).

Населення квітянської культури, очевидно, мало багато спільного в господарстві з племенамй неолітичної азово-дніпровської культури, зберігаючи певний консерватизм. І. Ф. Ковальова вказує на існування у цього населення жертовних поховань великої рогатої худоби. Остання, ймовірно, займала провідне місце у стаді. Відомі речі, виготовлені з грифельних кісток коня. Даних про фауністичні залишки із поселень немає, та ці останні практично і не вивчені. Щс)до південних сусідів квітянського населення — нижньомихайлівців — можна сказати, що їхнє стадо складалося здебільшого із дрібної рогатої худоби. Зокрема, остеологічні залишки з нижнього горизонту Михайлівського поселення, єдиного поки що дослідженого, дають змогу твердити, що перевага надавалася вівці та козі — 65,5 % загальної кількості особин свійських тварин, на другому місці бик — 16,3 %, потім ідуть кінь та свиня — по 7,3 %. Залишки кісток свійського бика, корови та вівці або кози зафіксовані у тризнах ряду підкурганних нижньомихайлівських поховань у Подніпров’ї та на р. Молочній[221]. Наявні свідчення про переважання у стаді нижньомихайлівського населення дрібної та великої рогатої худоби відповідали умовам життя людей на півдні степової смуги між Доном та Дунаєм, де природно-кліматичні умови сприяли розведенню насамперед овець, а на долинних річкових пасовищах випасали корів, биків та кіз.

Особливістю господарства населення дереївської культури середньостогівеької спільності, котре займало південну частину лісостепової смуги з різнотравними та луговими степами, на думку багатьох дослідників, було конярство. Про це свідчать фауністичні комплекси з поселень, серед яких найвідомішим є Дереївка на Кіровоградщині. За підрахунками В. І. Бібікової, в Дереївці кінь складав 55,7 % загальної кількості особин свійських тварин. Друге місце займав бик (20,6 %), третє — дрібна рогата худоба (14,4 %), останнє — свиня (9,3 %). Близьке співвідношення свійських тварин у стаді було і в інших енеолітичних племен, Що проживали в подібних природно-Кліматичних умовах. Це передусім стосується рєпінців на Середньому Доні. Як і дереївці, вони мали достатньо довготривалі поселення та ховали небіжчиків у грунтових могильниках. Щоправда, частина рєпінців, котрі почали мігрувати з Дону в степи України, перейшла до курганного обряду. Про господарство цих груп відомостей мало. Не виключено, що вони стали розводити овець у сприятливіших для цього Типчаково-ковилових та полинно-злакових степах.

На думку В. І. Бібікової, у дереївців переважали напівтовстоногі середні та малорослі коні, близькі до сучасних киргизьких. Вони були трохи більші за тарпанів. Але траплялися і тонко- та товстоногі, а також високі на зріст, до 144 см у холці. Дереївці використовували коней в основному для доповнення до м’ясного раціону. При їх забої існував штучний відбір, про що свідчить переважання на досліджених поселеннях кісток молодих і дорослих самців при мінімумі кісток самок та відсутності кісток старих особин. Деякі дослідники вважають, що дефеївські коні були пристосовані також до верхової їзди у зв’язку з необхідністю випасу табунів. Як і для скелянського часу, доказом наявності вершництва у дереївців виступають вироби із відростків оленячого рогу з отвором, які трактуються, зокрема Д. Я. Телегіним, як однодірчасті псалії. Щоправда, цей погляд розділяють не всі дослідники.

Важко щось сказати про характер господарства животилівсько-вовчанського населення. Але очевидно, що для міграцій найпристосованішими були вівці, підтвердженням чому слугують часті знахідки овечих астрагалів у похованнях.

Таким чином, за енеолітичної доби, яка збігалася з природно-кліматичним оптимумом, степова смуга та південь лісостепу України були освоєні населенням, визначальну роль у господарстві якого почав відігравати той чи інший тип скотарства. У південній смузі степів перевага надавалась вівчарству, в північній та в долині Дніпра — розведенню великої рогатої худоби, а в лісостепу — конярству, що відповідає трьом моделям скотарського господарства, запропонованим російським дослідником В. П. Шиловим. Це осіле конярство, осіле розведення великої рогатої худоби та кочове вівчарство, котрі визначалися навколишнім середовищем та характером рослинного покриву. Щоправда, немає достатніх підстав уважати, що за енеоліту існувало кочове скотарство. Визначення типу ведення енеолітичним населенням скотарського господарства — досить важке завдання, що зумовлено цілим рядом обставин, часто не залежних від археологів. Ось деякі з них. Відсоткове або кількісне співвідношення кісток або особин того чи іншого виду худоби на поселеннях ще не є свідченням його місця у стаді. Вагоміше значення мають підрахунки виходу м’ясної продукції, особливо в тих випадках, де переважають кількісно вівці. Останні могли і не бути основним джерелом м’яса, як це показують, наприклад, дані по господарству усатівців. Якщо в останніх дрібна рогата худоба значно переважала за кількістю особин і кісток, то щодо поповнення м’ясної їжі вона посідала лише третє місце після великої рогатої худоби та коня. Аналогічна картина, очевидно, була і у нижньомихайлівців. Не менш важливим є визначення характеру відтворення стада — простого чи розширеного — та часу існування того чи іншого поселення, приблизної чисельності його мешканців і можливого споживання ними скотарської продукції. Скажімо, у Дереївці особини коня становлять значний відсоток щодо інших видів свійської худоби, але водночас це всього 44 коня на досить довготривалому поселенні, де, очевидно, далеко не всі вони були прирученими. На жаль, поки що у вітчизняній літературі бракує комплексних грунтовних розробок на цю тему, а отже, і наші уявлення про характер та типи скотарського господарства первісного населення поверхові. Не виключена, наприклад, належність дереївців до примітивних землеробів. Складність же класифікації скотарства спричинена етнографічними матеріалами, де представлено таке розмаїття форм випасу та утримання худоби, що визначення способу життя скотарського первісного населення України за археологічними матеріалами уявляється проблематичним. На наш погляд, певні паралелі на загальному рівні та деякими іншими пастушими племенами Африки можна провести з ну ерами.

У цілому можна стверджувати, що протягом енеолітичної доби в степах України почали розвиватися основні типи скотарського господарства, які ще не набули рухливих напівкочових чи кочових форм, відомих пізніше. Згідно з розробками К. П. Бунятян, найпоширенішими, ймовірно, були відгінна та відгінно-стійлова форми утримання худоби. Вони характеризують рухливо-осілий або осіло-рухливий спосіб життя. Найбільша рухливість худоби була притаманна нижньомихайлівському населенню, частина якого здійснювала певні сезонні переміщення. Більшість же енеолітичного населення не просувалась далеко у степи, обмежуючись прибережними річковими долинами, де відомі відносно численні більш або менш тривалі поселення та стоянки.

Суттєво змінюються умови життя за наступної доби, коли на історичній арені з’являються ямні та кемі-обинські племена. Ця доба у загальних рисах збігається із суббореальним періодом голоцену, а саме з його першою чвертю, що датується 4500—4000 рр., тобто 2500—2000 рр. до н. е. Суббореальний час характеризувався аридизацією клімату, похолоданням, ксерофітізацією трав’яного покриву степів, скороченням площ долинних та байрачних лісів. Середньорічна кількість опадів була на 50 мм нижчою за сучасну, що значно посилювало загрозу посух. Різнотравно-злакові степи змінилися злаковими та полинно-злаковими. Зменшилась обводненість річкових долин[222]. За даними відомого палеогрунтознавця І. В. Іванова, у степах порівняно з попереднім атлантичним періодом продуктивність пасовиськ знизилася на 50—60 %. У такій ситуації був закономірним перехід первісних скотарів до більш рухливих форм господарства. Виняток становили мешканці долин великих річок, зокрема Дніпра, де ще існували умови для ведення комплексного, осілого або осіло-рухливого господарства та утримання стада, в якому провідне місце посідала велика рогата худоба, тим часом як у степу значної ваги набувало вівчарство.

За даних обставин відбулося формування господарчої системи ямного населення, котре зайняло практично всі вільні екологічні ніші не лише степу, а й лісостепу, проникаючи далеко на північ. Безумовно, зміни стосувалися не тільки господарства. Трансформувалася також культура. На відміну від енеолітичного ямний культурно-господарчий комплекс стає одноріднішим, ціліснішим.

На осілий спосіб життя в долині Дніпра вказують значно переважаючі остеологічні залишки великої рогатої худоби на таких довготривалих укріплених поселеннях, як Михайлівка та Дурна Скеля. Так, у середньому та верхньому шарах Михайлівського поселення на Херсонщині велика рогата худоба становила 44,2 % особин свійських тварин, тоді як дрібна — 32,7 %, кінь — 17,8 %, свиня — 2,2 %. При цьому частина великої рогатої худоби найбільша у перерахунку на живу вагу, а друге місце займає кінь. Лише близько 5 % живої ваги давала дрібна рогата худоба. За даними палеозоологів В. І. Бібікової та А. І. Шевченко, що вивчали палеофауну Михайлівського поселення, бик ямного часу був дещо менших розмірів, ніж нижньомихайлівський, але дуже подібний до дереївського і значно відрізнявся від бика доби пізньої бронзи. У цілому він, як і енеолітичний, належить до крупної породи одного типу, близького до турів, і має такі самі за розмірами кістки, як і сучасна місцева рогата худоба, що дало підстави розглядати нижньомихайлівського бика як давню генетичну “підоснову” сучасної сірої української породи. Михайлівський бик крім їжі використовувався також для роботи. Це останнє підтверджується знахідками на поселенні кісток вола як тяглової тварини, котру запрягали у воза.

Вівці з Михайлівни наближаються за розмірами до сучасних туркменських овець і представлені досить крупною породою, яка була значно більшою, наприклад, від ранньотрипільської, відомої з деяких поселень. За походженням вони пов’язані з крупним азіатським диким предком.

Коні з Михайлівни ранньобронзової доби відрізнялись від енеолітичних, дереївських. Вони були високі на зріст та стрункіші, тобто належить до групи рослих коней з висотою в холці 145— 150 см, хоча є й інші.

Щодо наявності свиней у Михайлівці дослідники дійшли цікавої думки: вони були не місцевим видом, а запозиченим у сусідніх племен, котрі мали інші форми господарства.

У похованнях ямного населення представлені кістки як великої, так і малої рогатої худоби. Кістки першої значно переважають у придніпровській зоні. Стосовно кісток коня в похованнях маємо досить мало вірогідних даних, що свідчить про незначне місце у житті ямників цієї тварини, в усякому разі вона не зайняла яскравого місця в поховальному ритуалі.

Для визначення способу життя та характеру скотарства племен ямної культури важливими є топографія та насиченість похованнями їхніх курганних могильників. Картографування курганів із похованнями показує, що їх найбільше уздовж берегів річок та балок і практично бракує у відкритих степах. Особливо показове щодо першого Дніпро-Молочанське межиріччя, де було досліджено численні кургани та курганні групи і зроблено відповідні розрахунки. За даними Ю. В. Болтрика та В. В. Отрощенка, кургани ямників споруджувалися лише в найближчій, кілометровій смузі. Кургани поблизу річкових долин використовувалися ямним населенням тривалий час. Вони поступово досипалися над впускними похованнями, утворюючи цілий ряд родових та патріархально-сімейних Могильників висотою від 3 до 5—6, іноді 8—9 м. Усе це свідчить насамперед про життя ямників у річкових долинах, де у них були, очевидно, селища або тимчасові стійбища. Але враховуючи природно-кліматичні умови та активний процес росту населення, що проявилося в значній кількості поховань ямників на широких степових просторах, можна впевнено говорити про розвинутий у них відгонний тип скотарства з рухливо-осілим способом життя та сезонним утриманням стад на пасовиську. На це вказує і поява незначної кількості курганів у глибинних степових районах. Зростання рухливих форм скотарства за ямної доби було зумовлено також зникненням з історичної арени землеробів трипільської спільності. Це спричинювало екстенсивність скотарства за рахунок розширення пасовиськ і розвиток перегінного типу скотарства, що створювало умови для становлення напівкочівництва. Цьому сприяло і розповсюдження у ямних племен колісного транспорту, який використовується і в поховальному ритуалі, тобто займає важливе місце в системі релігійно-міфологічних поглядів. Відгін, як і перегін худоби, відбувався здебільшого в напрямку течії річок, у межах земель, розподілених між окремими патріархальними громадами, родами та племенами. Оскільки вільного простору, на відміну від енеоліту, практично не існувало, переділ або розширення пасовиськ могли здійснюватися за допомогою воєнних сутичок, про що свідчать поховання, в яких у тілах померлих виявлено крем’яні вістря стріл. Щоправда, посилення войовничості у ямних племен фіксується на фінальній стадії їхнього розвитку, а типові поховання воїнів з’являються лише за ранньокатакомбної доби.

Очевидно, скотарство було провідною галуззю господарства кемі-обинських племен, що проживали в південних степових районах та в Криму. Можливо, воно з’явилось у них не без впливу ямників. Саме перехід до певних форм рухливого скотарства визначив особливості цієї культурної групи населення, вирізнивши її серед споріднених племен Західного та Північно-Західного Кавказу, у яких з давніх часів переважала землеробсько-скотарська система господарювання. Специфіку скотарського напряму господарства корінного населення кемі-обинської культури Криму визначало проживання в гірських та передгірних районах, де особливу роль відігравали гірські пасовиська, на які сезонно переганялася худоба. Щодо складу стада кемі-обинців маємо дуже обмежені матеріали, які потребують подальшого вивчення.

Крім скотарства, що визначало спосіб життя степового населення за енеолітичної та ранньобронзової доби, певне місце у їхньому господарстві посідало землеробство. За енеолітичної доби значний відсоток необхідних для споживання продуктів землеробства у скотарів становили одержані внаслідок торгівлі та обміну з племенами землеробських культур, насамперед трипільськими. Але й вони не могли повністю задовольнити їхні потреби у цих продуктах, що змушувало самостійно займатися даною галуззю господарства. Найбільш яскраво це проявляється у населення нижньомихайлівської та дереївської культур, на поселеннях яких знайдено знаряддя праці для обробки землі та одержання хліборобської продукції: рогові мотики, товкачі, зернотерки, розтирачі. На посуді обох культур Г. О. Пашкевич виявила відбитки зерен пшениці-двозернянки, ячменю та проса. Безумовно, на хліборобську практику тогочасного степового та лісостепового скотарського населення значний, навіть визначальний вплив мали трипільці. Нижньомихайлівці могли обробляти долинні землі, тоді як дереївці в умовах лісостепу, подібно до трипільців, могли обробляти також ділянки на плато.

Рис. 110. Обушкова та лезова частини рогових мотик (1, 2) та кістяний гачок (3) для рибної ловлі з Дереївки.

Рис. 111. Кістяний гарпун з ямного поховання (Виноградне, курган 18, поховання 6).

Погіршення клімату в суббореальний період та зникнення розвинутих хліборобських племен трипільської культури спричинилися до розвитку в ямних племен, з одного боку, екстенсивних форм скотарства — вони розширювали пасовиська, переходили до більш рухливих типів скотарства, з іншого — через відсутність надійних партнерів — постачальників продуктів харчування — землеробства. На кераміці з поселень Подніпров’я (Михайлівна, Скеля-Каменоломня) виявлено відбитки зерен пшениці-двозернянки, ячменю, проса, м’якої та карликової пшениці. На самих поселеннях знайдено зернотерки, рогові мотики, а на Михайлівському — навіть крем’яний вкладень до серпа.

Поряд з відтворюючими формами господарства, якими були скотарство та землеробство, велику роль у житті первісного степового населення продовжували відігравати такі форми привласнюючого господарства, як мисливство, рибальство та збиральництво. Причому значення останніх у різних племен енеоліту та раннього бронзового віку було різним. В енеоліті мисливство залишалося одним із провідних занять, наприклад, у дереївців. На їхньому поселенні частка диких тварин за кількістю особин складала 45 %, а на нижньомихайлівському — всього 13 %. У ямного населення Михайлівни частка диких тварин знизилася до 11 %. Характерно, що мисливство втрачало значення саме у тих племен, де розвиток пастуших форм скотарства набував дедалі більших масштабів, загалом задовольняючи їхні потреби у харчуванні. В енеоліті перше місце серед мисливських тварин займав благородний олень, друге — дикий кабан — тварини, що полюбляють лісові хащі. У скелянського населення дуже популярними були численні прикраси з ікол вепра. У дереївців знайдено досить реалістичну глиняну фігурку цієї тварини. З рогу оленя робили мотики, клювці, із зубів — прикраси у вигляді підвісок. Часто полювали також на козулю, зайця. Серед інших тварин можна також назвати лисицю, бобра, ведмедя, вовка, борсука. Основні види диких тварин, на яких полювали різні племена в епоху енеоліту, повністю відповідають реконструйованим природно-кліматичним умовам того часу. Із настанням аридизації, скороченням долинних лісів у суббореальний період у ямного населення спостерігається підвищення уваги до суто степових диких тварин, зокрема кулана та сайгака, хоча і зберігається значення таких тварин, як олень та кабан, навіть тур.

Про заняття рибальством свідчить наявність на поселеннях та зрідка у похованнях не тільки кісток риб, а й рибальських знарядь: грузил на сіті, кістяних кочедиків для їх плетіння, кістяних гачків, гарпунів тощо. Серед основних видів риб можна назвати, зокрема, сома, щуку, судака, коропових, осетра. Крім того, в річках ловили черепах, панцирі яких трапляються і на поселеннях, і в похованнях. Досить характерним заняттям для енеолітичного населення був збір молюсків. Збирали також їстівні та лікарські рослини, плоди тощо.

Завдяки мисливству, рибальству та збиральництву не тільки поповнювався харчовий раціон первісних скотарів, а й забезпечувалися потреби в хутрі, сировині для виготовлення знарядь праці та прикрас. У енеолітичного населення, окрім прикрас з ікол вепра та зубів оленя, знайдено також намиста, що складаються з ікол ведмедя, вовка та лисиці. З рогів оленя найчастіше виготовляли мотики, молоти, клювці, особливо поширені у дереївського населення. Для ямного населення раннього бронзового віку вироби з кісток диких тварин менш прикметні і представлені знаряддями з рогу оленя, прикрасами з ікол вовка, лисиці тощо.

Рис. 112. Побутовий та поховальний посуд населення нижньомихайлівської культури:

1 — нижній шар Михайлівського поселення; 2, 4 — Облої, курган 2, поховання 4, 16; 3 — Долинське, курган 1, поховання 32; 5 — Орджонікідзе, гр. Чкалівська, курган 3, поховання 32.

Скотарський спосіб життя відбився на всіх сторонах існування степового населення. Худоба не лише давала харчові продукти, а й визначала напрями домашнього виробництва. Безумовно, найпоширенішою була обробка кістки, здійснювана всіма основними способами: пилянням, свердлінням, шліфуванням тощо. Важливе місце посідали також обробка шкір та виготовлення з них одягу, різної тари, наприклад мішків, великих та маленьких, залишки яких іноді трапляються в похованнях. Скажімо, в мішечках зберігали вохру. Можна, мабуть, говорити про існування, зокрема у ямний час, ткацтва. Крім того, розвиненим було плетіння різних циновок із спеціально оброблених рослинних волокон, стеблин. Залишки таких циновок виявлено в похованнях. Вони розстелені на дні ями та іноді прикрашені різнокольоровими смугами. Як свідчать дослідження, проведені за матеріалами з ямних поховань на р. Молочній, із рослинних волокон виготовлялися також мотузки. На них, наприклад, підвішувалися горщики із спеціально зробленими для цього вушками під горловиною. Міцніші мотузки слугували для виконання найрізноманітніших робіт.

Керамічне виробництво не набуло у степового населення спеціалізованого відособленого характеру. Посуд виготовлявся в межах окремих громад за загальноприйнятими для конкретних регіонів “стандартами” без використання гончарного круга, який ще не був відомий. Кераміка прикрашалася досить простим схематизованим орнаментом з різних відбитків гребінки, шнура, наколів та защипів. Найбільш якісна кераміка виготовлялася нижньомихайлівцями, а згодом і кемі-обинцями. Виробництво її формувалося не без значного впливу землеробських трипільських і гумельницьких традицій, з одного боку, та кавказьких, новосвободненсько-майкопських — з другого. Ця кераміка відзначається не тільки досить добрим випалом, обробкою поверхні, іноді доведеної до блиску, що рідко орнаментувалася, а й наявністю плоского дна. У скелянців, дереївців, квітянців та стогівців виробництво посуду мало інший характер. Їхня кераміка грубіша, гостро- або округлодонної форми. Не зафіксовані поки що гончарні печі для випалу кераміки, які вже були відомі, наприклад, трипільцям. У глину при виготовленні посуду додавали товчену мушлю, пісок, шамот, рослини. За енеолітичної доби із цих домішок перевагу надавали товченій мушлі, а за ямної — піску і шамоту. Характерно, що порівняно з енеолітичним у ямний час горщики стають грубішими та примітивнішої форми. В їхній орнаментації переважають відбитки шнура, тоді як для попередніх традицій прикметними були композиції, виконані гребінкою. Щоправда, перші шнурові орнаменти з’являються у стогівців, відомі вони у дереївців та рєпінців, що дало підстави Д. Я. Телегіну пов’язувати появу та розповсюдження шнурової орнаментації саме з енеолітичним населенням України.

Рис. 113. Глиняний посуд населення скелянської культури: 1—3 — Стрільча Скеля; 4 — Олександрія.

У веденні господарства особливу роль відігравали транспортні засоби. Про характер останніх в епоху енеоліту поки що бракує вірогідних даних. Але безсумнівним є те, що, наприклад, скелянські та нижньомихайлівські племена послуговувались якимись елементарними засобами. За відсутності колісного транспорту ними могли бути різного роду волокуші, а також в’ючні тварини. Перші вози нам відомі за знахідками в ямних похованнях, де вони в розібраному стані використовувалися для перекриття могил, причому колеса, як правило, укладалися по кутах, а деталі візка та дишло — над ямою. Ці останні зберігаються рідко, оскільки руйнуються при обвалах всього перекриття. Уявлення про загальний вигляд і деталі конструкції возів ямної доби маємо завдяки матеріалам із Прикубання. Новотитарівське населення, яке в той час тут проживало, складало вози поряд із могилами, що й зумовило їхню добру збереженість. Вони були досить складної та стандартної щодо розмірів та окремих деталей конструкції. Вози, що досягали 2 м у довжину та 1,5 м в ширину, робилися з окремих брусів та планок, скріплених штифтами, та мали чотири колеса. Хрестовина у центрі надавала всій конструкції жорсткості. Колеса діаметром від 45 до 60 см складалися здебільшого з трьох частин, з’єднаних дерев’яними штифтами з виступаючою ступицею. Щоб колеса вільно оберталися, їх фіксували ззовні спеціальною чекою-штифтом на кінці осі. Дишло довжиною до 4 м виглядало як рогатина, роздвоєний кінець якої кріпився до рамки. Вози мали роз’ємні борти, на які встановлювалося арочне сплетене перекриття. Дно та каркас возів покривалися розфарбованими циновками. У такі вози могли впрягатися лише воли, причому попарно, за допомогою ярма, зробленого з брусів, з’єднаних перегородками, залишки яких також знайдено при похованнях.

Рис. 114. Типовий посуд населення середньостогівської культури (1 — Середній Стіг; 2 — Хортиця; 3 — Ігрень 8).

Рис. 115. Посуд квітянського населення з поховань:

1 — Новоолександрівка, курган 1, поховання 16 (за І. Ф. Ковальовою); 2 — балка Квітяна; 8 — балка Майорка.

Рис. 116. Типовий посуд із поселення біля с. Дереївка.

Наявність возів зазначеної конструкції свідчить про високий рівень деревообробки у ямного населення. На жаль, дерев’яні побутові речі та знаряддя майже не трапляються в похованнях, хоча з дерева виготовляли руків’я бронзових ножів, доліт, тесел, шил та, безумовно, посуд. Зрештою, рубали та обтесували численні стовбури та гілки дерев, які використовували для перекриття могил, робили поховальні ложа.

Обробка каменю та кременю була поширена протягом енеолітичного та бронзового віків. Причому за енеоліту вироби з кременю відзначалися більшою майстерністю, витонченістю. Особливо показовими щодо цього є знаряддя та зброя скелянського населення, наприклад вістря до стріл та дротиків, тесла та сокири, ножі на довгих пластинах. Дещо занепадає ця традиція у пізнішого енеолітичного населення — у нижньомихайлівців, квітянців та дереївців. За ранньобронзової доби у ямних племен крем’яні знаряддя та зброя стають грубішими, примітивнішими. До того ж зникають деякі знаряддя, зокрема тесла та долоту, очевидно, витіснені бронзовими.

Рис. 117. Типовий посуд населення ямної культури з поховань:

Виноградне: 1, 6 — курган 24, поховання 14; 2 — курган 23, поховання 2; 3 — курган 15, поховання 9; 7 — курган 26, поховання 10; 8 — курган 24, поховання 9; 4 — Долинське, курган 2, поховання 16; 5 — Барвіновка, курган 6, поховання 28.

Рис. 118. Типовий посуд населення рєпінської культури:

1 — Соколове ІІІ, курган 3; 2, 3 — Верхня Маївка XVIII, курган 1, поховання 7, 9 (за І. Ф. Ковальовою).

Металургія та металообробка у степового населення розглядуваних періодів позначені нерівномірністю розвитку. Наявність цих галузей виробництва спочатку відзначають у скелянського населення, яке перейняло основні навички металообробки, контактуючи з металургами розвинутих осередків Карпато-Балканської металургійної провінції наприкінці першої — на початку другої половини IV тис. до н. е. Згідно з даними Н. В. Риндіної, значну частину виробів це степове населення виготовляло із привозної сировини (з нижньо- та середньодунайського регіонів), поєднуючи технічні досягнення гумельницьких та трипільських металургів із місцевими прийомами. У похованнях скелянського населення знайдено спіральні браслети та скроневі підвіски, трубчасті пронизки та циліндричне намисто, підвіски у формі стулки мушлі, шила, трапляються сокири (могильник Петрово-Свистуново). Щоправда, цей осередок металообробки проіснував недовго, він зник разом з головними варненським та гумельницьким осередками Балкано-Карпатської металургійної провінції десь у третій чверті IV тис. до н. е.

Наступний етап розвитку металургії та металообробки стосується квітянців, котрі, як свідчать результати металографічних досліджень Н. В. Риндіної, започаткували самостійний, не зв’язаний із скелянським осередок металообробки в Подніпров’ї. Вихідною у даному разі була сировина із трансільванських копалень через посередництво трипільських племен середнього етапу. У квітянців з’явилися та набули поширення мідні прикраси у вигляді трубчастих та спіральних пронизок, різні обоймочки, що кріпилися до шкіряних ремінців. Двічі при похованих (у курганах Присамар’я) знайдено набори для ливарного виробництва, у тому числі і форми для сокир.

Рис. 119. Реконструкція возів доби ранньої бронзи:

1 — курган “Лук’янівка”, поховання 1 (за О. О. Мельником та І. Л. Сердюковою); 2 — могильник “Останній”, курган 1, поховання 150, 160 (за О. М. Геєм).

Подальші дані про металообробку та металургію відносяться вже до ямного часу. На Михайлівському поселенні, в шарах, залишених ямними, племенами, знайдено сопла, ступки для подріблення руди, ковадла тощо. На думку О. Г. Шапошникової та С. С. Березанської, тут розташовувалася майстерня або житло майстра, який спеціалізувався на виготовленні металевих виробів. У цей час виникають речі із штучними домішками, зокрема з миш’яком, тобто бронзові. Змінюються і джерела сировини, яка починає надходити з Кавказу. В ямних племен з’являються, за визначенням С. С. Березанської, поховання ковалів, котрі за життя спеціалізувалися виключно на обробці бронзових виробів. Але на відміну від енеолітичного та пізнішого катакомбного, ямному населенню були невідомі поховальні комплекси з ливарними формами, що породжує сумніви щодо широкого побутування у ямного населення розвинутого ливарного виробництва.

Рис. 120. Бронзові кинджали, долото та тесло ямного населення:

1 — Старогорожене, курган 1, поселення 17; 2 — Виноградне, курган 24, поселення 8; 3, 4 — Подокалинівка, курган 5, поховання 5 (розкопки та реконструкція Г. Л. Євдокимова).

Значно поступається ямне населення перед енеолітичним в асортименті металевих виробів. Дуже рідкісні у похованнях, вони представлені прикрасами типу спіральних, у кілька обертів, підвісок, трубчастими рурочками, черешковими ножами листоподібної форми, чотиригранними шилами тощо. Іноді трапляються плоскі тесла та долота, провушні сокири.

Водночас наприкінці існування ямних племен спостерігається диференціація ремісничого виробництва. Свідченням тому є поява поховань із знаряддями та сировиною або відходами певного виду виробництва. Це дало підстави дослідникам говорити про виділення в середовищі ямників окремих осіб або груп людей, які спеціалізувалися у виготовленні зброї — луків, стріл, дротиків, косторізів, в обробці шкір та ін.

Рис. 121. Реконструкція дерев'яних ложа та носилок із поховань доби ранньої бронзи:

1 — ст. Мойсеївка, курган 1, поховання 4 (за О. О. Мельником та А. В. Андросовим); 2 — Семенівський курганний могильник, курган 8, поховання 8 (за Л. В. Суботіним).

Рис. 122. Крем'яні вістря до стріл у населення квітянської та нижньомихайлівської культур:

1, 2 — Ковалівка, курган 5, поховання 2; 3 — Василівка, курган 1, поховання 22.

Рис. 123. Крем'яні вістря до стріл та списа з поховань ямної культури:

1, 2 — Виноградне, курган 16, поховання 8; курган 24, поховання 31; 3 — Антонівка, курган 5, поховання 7.

Рис. 124. Збережена завдяки смоляній обмазці форма кінчика носа жінки ямної культури та срібні прикраси з цього ж поховання (Виноградне, курган 24, поховання 18).

Рис. 125. Бронзові знаряддя населення ямної культури — ножі та шило з кістяною ручкою:

Виноградне: 1 — курган 15, поховання 11; 2 — курган 3, поховання 40; 3 — курган 24, поховання 24; 4 — курган 15, поховання 11; 5 — Долинське, курган 2, поховання 1.

Рис. 126. Срібні прикраси нижньомихайлівського населення:

1 — Трапівка, курган 10, поховання 14; 2 — Ковалівна, гр. VII, курган 2, поховання 32.

На жаль, розкрити всі сторони побуту та господарської діяльності найдавніших скотарів за даними археології неможливо. Певну допомогу у цьому може надати етнографічна наука на підставі вивчення найрізноманітніших скотарських народів світу[223].