Глава 2 Господарство

Основою господарства первісної громади пізнього палеоліту було мисливство та збиральництво. Значна частина трудових зусиль витрачалась також на будівництво жител, виготовлення знарядь праці та предметів побуту, пошиття одягу, приготування їжі, збирання палива та ін. Зрештою, помітне місце в балансі трудових витрат займало виготовлення предметів мистецтва, прикрас, підготовка до ритуальних обрядів. Археологічні свідчення про різнобічне і по-своєму змістовне життя палеолітичної людини дають змогу думати, що в оптимальні моменти успішної адаптації до навколишнього середовища якість життя стародавньої людини була досить високою.

За умов нестійкого, переважно холодного та помірного клімату головну роль відігравало мисливство, оскільки забезпечувало людину більш калорійною їжею протягом усього року. Про це свідчить передусім набір знарядь праці на пізньопалеолітичних стоянках і поселеннях, який складався здебільшого з предметів мисливського озброєння (наконечників списів (рис. 16, 6)), дротиків, стріл); різнотипних вкладишів метальної зброї, кинджалів, ножів; знарядь для виготовлення кістяних та дерев’яних наконечників, древків списів, дротиків і стріл, різців, скобелів, скребачок, абразивів, а також інструментів для переробки мисливської здобичі (сокир, розбілювальних ножів, скребачок, лощил, проколок (рис. 16, 12), голок (рис. 16, 8) та ін.). Знаряддя для обробки продуктів збиральництва представлені значно меншим числом (пести-терочники, плити зернотерок). Необхідно при цьому враховувати, що значимість цих двох видів господарської діяльності на різних етапах пізнього палеоліту в різні пори року і в різних господарських групах була неодинаковою. Час від часу збиральництво, особливо в ускладненій формі, могло повністю забезпечувати життєдіяльність колективу. Але навіть у цих випадках полювання залишалося пріоритетним видом господарської діяльності, оскільки визначало прогресивний розвиток засобів виробництва. Саме на еволюції знарядь, пов’язаних переважно з мисливством, побудована археологічна періодизація кам’яного віку.

Рис. 16. Кістяні вироби пізнього палеоліту:

1, 2, 9, 10 — вироби невизначеного призначення; 3, 4 — застібки; 5 — підвіска з фрагменту щелепи ведмедя; 6 — реконструкція кріплення кістяного наконечника списа; 7 — булавка зі стилізованою головкою; 8 — голка; 11 — стилізоване зображення жінки; 12 — проколка.

Склад, розміри, форма, характер обробки знарядь для полювання та переробки мисливської здобичі багато в чому зумовлювались об’єктами полювання та його засобами. Полювання на мамонта передбачало виготовлення міцних списів з великими гострими наконечниками, а також колективний характер самих прийомів полювання, тоді як промисел дрібних тварин можна було вести легшим мисливським спорядженням із залученням меншого числа мисливців і навіть індивідуально. Однак ця залежність мала не прямий характер, тому значною мірою визначалась традиціями, які склалися в конкретних первісних колективах, інколи за межами території, яка експлуатувалася на той момент, в інших екологічних умовах. Не можна не враховувати також взаємозапозичення та взаємовпливи під час різного роду контактів. Все це визначало розмаїття форм та розмірів мисливського спорядження, з одного боку, та нівелювання їхніх особливостей — з другого, що стало основою формування господарсько-культурних традицій. Вивчення складу мисливської здобичі пізньопалеолітичних пам’яток вказує, за деякими винятками, на широкий спектр видів тварин у складі мішаного льодовикового комплексу фауни. На більшості поселень північної зони знайдено кістки мамонтів, коней, північних оленів, носорогів, вовків та інших тварин. На Середньому Подністров’ї, Волині та Середньому Подніпров’ї здебільшого полювали на мамонта. Наприкінці пізнього палеоліту на поселеннях Середнього Подністров’я помітно зростає кількість кісток коня та північного оленя. Однак навіть у фіналі пізньольодовикового періоду біомаса мамонтів і зубрів тут переважає над біомасою коней і північних оленів.

У південних районах на ранніх етапах пізнього палеоліту в складі мисливської здобичі домінує, інколи абсолютно, бізон. У невеликій кількості на поселеннях трапляються кістки коней, північного оленя, вовка, сайгака та інших тварин. На кінець льодовикового періоду кількість кісток бізона різко скорочується і поступово зростають знахідки решток коня. На деяких поселеннях кінь перетворюється на єдиний промисловий вид.

Загалом на території України можна простежити три господарсько-адаптивні уклади, котрі умовно можна визначити як мисливці на мамонта (Середнє і Верхнє Подніпров’я) (рис. 17), мисливці на бізона і коня (степова зона) (рис. 18), комплексні мисливці із значним розвитком збиральництва (Подністров’я). Наприкінці пізнього палеоліту в Поліссі з’явилася велика кількість мисливців на північного оленя.

Рис. 17. Сцена полювання на мамонта мешканців північної зони.

Найважливішим елементом господарської діяльності пізньопалеолітичної людини було виготовлення знарядь праці. Вже в кінці раннього палеоліту в комплексах мустьєрських індустрій зароджується призматична техніка розщеплення кременя, яка дала можливість якісно покращити оснащення мисливських колективів знаряддями, розширивши передусім асортимент знарядь праці, що призвело до підвищення продуктивності мисливсько-збиральницького господарства.

Рис. 18. Сцена полювання на бізонів мешканців південної зони.

Одним із основних засобів реконструкції первісної технології є експериментальна археологія, яка дає змогу моделювати виробничі процеси та виявляти чисельні якісні та кількісні параметри. Експериментально встановлено велике значення правильного вибору сировини для подальшої обробки. Найважчими для обробки є гальки кулеподібної та яйцеподібної форм. На них немає зручних для нанесення удару ділянок, оскільки кожна ділянка їхньої поверхні становить частину сфери. На відміну від них гальки овально-сплощеної форми легко оббиваються і зручні для виготовлення як найпростіших рубальних знарядь, так і для відколювання заготовок.

Велику роль відігравали точність удару та розрахунок його сили. Якщо перший удар не давав очікуваного результату — зняття відколу, то всі наступні удари в цю точку були вже не ефективні, оскільки утворювали в нуклеусі систему випадкових тріщин, що зводило зусилля майстра нанівець.

Діапазон силової дії на камінь, що оброблявся, був дуже великий. Залежно від трудової операції прикладене зусилля змінюється від 1000 кг при розколюванні великих конкрецій гірської породи до найлегшого постукування при ударному ретушуванні[25].

Найбільш оптимальною формою нуклеусу, яка виникла до пізнього палеоліту, є призматичний нуклеус, який давав можливість одержувати серію стандартизованих пластинчастих заготовок з високим рівнем економії витрати сировинного матеріалу. Розповсюдження техніки призматичного відколювання виявилося можливим завдяки застосуванню посередників при ударній техніці. Посередник забезпечував високу точність та необхідний кут прикладення сили в точку удару. Посередники виготовлялися з роту і кістки. Подальшим етапом був розвиток техніки віджиму, яка використовувалася як для одержання заготовок, так і для ретушування. В процесі останнього, що виникло в ранньому палеоліті, утворювалося зусилля в 2—150 кг. Віджимниками служили необроблені уламки каменю, відколи та кам’яні знаряддя іншого спеціального призначення, наприклад скребачки.

В палеоліті виникла також техніка пікетажу (ударно-точкова техніка обробки каменю), яка використовувалася під час видовбування кам’яних жирових ламп. Ця техніка більш придатна при обробці каменю зернистої або аморфної структури (гнейс, сланець, пісковик).

В обмежених масштабах застосовувалися пиляння і шліфування каменю, які одержали широке розповсюдження в неолітичну добу.

На виробничих центрах виявляються також ділянки косторізного виробництва, наприклад в Межирічах простежено процес розчленування щелепи росомахи з наступним вирізанням ікол для виготовлення підвісок. Обробці піддавалися практично всі види кісток, зуби (особливо ікла та різці), роги, бивні. Великий інтерес в цьому плані становлять імітації підвісок із атрофованих ікол північного оленя, які зроблені з бивня мамонта. Під час обробки кістки і рогу раціонально використовувались природні властивості і форма матеріалу з метою економії зусиль при його обробці. Молоткоподібні та кайлоподібні знаряддя виготовлялися з рогу північного оленя із збереженням його відростків. Великі ребра мамонтів при загостренні їхніх кінців давали копальні знаряддя типу кайла або мотики, які можливо було використовувати без держака. Ті ж самі ребра з вирізаними по краях пазами були основою для оснащення їх крем’яними вкладишами, внаслідок чого утворювалися своєрідні великі поздовжні ножі, властиві для Подністров’я. Великі клиноподібні знаряддя із стінок трубчастих кісток мамонта використовувалися для зняття шкір із забитих тварин. Розрізані по діагоналі трубчасті кістки зайця або песця давали одразу дві проколки з природними упорами на епіфізах.

Залежно від наявної кісткової сировини, що зумовлено природним оточенням, одні й ті самі типи виробів виготовлялися з різних матеріалів. Кістяні наконечники в степовій зоні виготовлялися із стінок трубчастих кісток бізона (Амвросіївка), а в північній зоні — з бивня мамонта (Мізин, Межиріч). У Подністров’ї, де в другій половині пізнього палеоліту вагоме місце в мисливській здобичі займає північний олень, поряд з наконечниками з бивня трапляються наконечники з рогу північного оленя (Молодово V, Кормань IV). Пластини слонової кістки, які сколювалися з бивнів мамонта, інколи не використовувалися одразу, а зберігалися у ямках-сховищах, як це робилося і з крем’яною сировиною (Чулатово І).

У різні історичні епохи потреба в різних видах сировини значною мірою змінювалась. Для пізньопалеолітичної епохи не існувало проблеми добування сировини. Основна маса сировинних ресурсів видобувалася в місцях існування. Навіть такий, на перший погляд, екзотичний матеріал, як бурштин, з якого робили прикраси типу намиста, підвісок, інколи — стилізовані скульптурки жінок (Добранічівка), видобувався в Середньому Подніпров’ї з олігоценових піщаних відкладів. Виходи цих відкладів були в районі розташування поселень або поблизу від них (Кирилівська, Чулатово II, Мізин, Добранічівка, Межиріч, Осокорівка, Кайстрова Балка). Водночас деякі матеріали містилися порівняно далеко від споживача. Наприклад, гірський кришталь, який поряд з кременем зрідка використовувався для виготовлення знарядь (Добранічівка, Межиріч, Довгиничі, Атаки). Його місцезнаходження відмічено в районі Сміли Черкаської області, на Житомирщині, в Донбасі (Нагольний Кряж). Від Добранічівки, наприклад, ці пункти розташовувалися на відстані відповідно 150, 300, 500 км.

Виходи викопних морських мушель, які використовувалися для прикрас, розташовані в Нижньому Подніпров’ї (особливо в районі Нікополя), на Південному березі Криму і північному узбережжі Азовського моря. Ці мушлі знаходять на поселеннях не лише поблизу їхніх виходів (Сюрень І, Амвросіївка, Осокорівка І, Кайстрова Балка, Дубова Балка), а й у басейні Дніпра, аж до його верхньої течії (Межиріч, Мізин, Тимонівка І, Єлисеєвичі). Знайдено їх також на Волині (Городок III) і у Подністров’ї (Молодово V, Лисичники).

Широко використовувалася вохра, здебільшого місцевого походження, хоча інколи її доставляли з віддалених районів: наприклад, у Новгород-Сіверський — з Харківщини, а в Межиріч — з Криворізького басейну, що на відстані 160—250 км.

Аналізуючи проблему взаємовідношення природи і суспільства в кам’яному віці, звичайно виходять з того, що господарська діяльність суспільства здійснювалася в умовах динамічної рівноваги з природою, при умові збереження її відтворюючих можливостей. Той же самий рівновісний стан привласнюючого господарства фіксується також етнографічною наукою. Наводяться відомості й про те, що такий спосіб господарювання підкріплюється і регулюється системою правових та ідеологічних норм і табу. Більше того, граничний рівень розвитку господарства передбачає забезпечення стабільності екосистеми навіть у випадках найгірших умов, які можуть складатися в даній природній зоні. Тому чисельність мисливців-збирачів в звичайних умовах не перевищує 20—50 відсотків від можливої.

З передумови рівноваги стану суспільства і природи звичайно виходять також при палеоекономічних розрахунках господарської діяльності стародавніх людей. Для окремих поселень, враховуючи такі показники, як кількість мешканців, середньодобова норма вживання м’яса, загальна маса вживаної м’ясної їжі, репродуктивності ландшафту, по відтворенню біомаси, тривалість мешкання на одному місці. Але слід мати на увазі, що все це — ідеальна картина, яка передбачає зберігання господарських систем, їхню стабільність. Реальний історичний процес, навпаки, свідчить про їхній безперервний розвиток, що якраз передбачає порушення балансу в системі, виникнення кризових ситуацій, принаймні на певних історичних відрізках, коли цей розвиток відбувається. Тоді, коли рівновага в системі суспільство — природа (споживання — відтворення) зберігається, відбувається консервація типу господарської діяльності, та якщо розглядати проблему' ширше — способу виробництва. Справжня картина історії первісного суспільства свідчить про те, що така рівновага є скоріше винятком і малорозповсюджена як по широті охоплення окремих районів, ойкумени, так і по тривалості існування. Фактично вона була зафіксована лише для порівняно недавнього й історично короткого періоду людської історії на периферії розвинутих цивілізацій у народів із застиглою господарською структурою. Водночас для епіцентрів ойкумени, де відбувається більш динамічний історичний розвиток, інтенсивне споживання мисливської здобичі одразу ж ставило людину в таке становище, при якому темпи природного відтворення харчових ресурсів людини в природному середовищі відстають від темпів росту потреб суспільства в цих продуктах, що стимулює зростання продуктивності праці та зміну привласнюючих форм господарства відтворюючими. І лише в окремих регіонах, населених людиною, де уповільнено відбувається її історичний розвиток, привласнюючі форми господарства, які законсервувалися в рівновісному стані, можуть довгий час задовольняти невибагливі потреби мисливців-збирачів, які існують за умов первіснообщинного ладу.

Цікаві узагальнення щодо цього робить В. Г. Маркович. Населення земної кулі в стародавньому кам’яному віці складало близько 10 млн чоловік. Для забезпечення життєдіяльності середньої особи чоловічої статі необхідно 2500 ккал на день, а всього палеолітичного населення — 0,9 х 10¹³ ккал щорічно. Це великий обсяг, якщо врахувати, що енергія, акумульована біосферою за рахунок річної сумарної фітопродукції, складає всього 0,9 х 10¹⁸ ккал і значна частина її не може бути використана в їжу. Так, із 150 тис. видів наземних тварин людина використовує в їжу лише 3 тис. видів. Таким чином, можливості фітоценозу біосфери вже на найдавнішому етапі ледь забезпечували потреби людства в рослинній їжі. Саме тому в первісних колективах особлива увага приділялась полюванню. В цьому, додамо від себе, полягає об’єктивна передумова мисливського характеру господарства стародавніх людей.

Водночас екстенсивне мисливське господарство досить марнотратне з погляду раціонального використання ресурсів біосфери. Одна калорія в речовині тваринного походження утворюється внаслідок вживання і трансформації 7 калорій, накопичених рослинами. Це є одним з факторів, який пояснює історичну прогресивність переходу людства до агрокультури. Напівприродні сільськогосподарські екосистеми мають підвищену продуктивність порівняно з природними і дають можливість не тільки забезпечити людину рослинними білками, а й переключити частину продукції на потреби тваринництва у вигляді кормів для одержання тваринних білків. Природно, що передумови для такого переключення визріли не одразу. В економіці більшості ранніх землеробських культур полювання займає вагоме місце.

В сучасній археології запропоновано декілька методик палеоекономічного моделювання для мисливсько-збиральницького суспільства. Нижче наведено загальну схему такого аналізу з урахуванням природно-ландшафтної обстановки в пізньому палеоліті і структури пізньопалеолітичного суспільства України. Спочатку наведемо прийняті в науці середні відомості по кількості мешканців пізньопалеолітичних громад (25—50 — до 100 осіб), їхньої статевовікової і господарської структури (приблизно 1/3 складу громади — діти, 1/3 — мисливці, постачальники основного продукту споживання, 1/3 зайнята домашнім господарством та доглядом за дітьми), кількості мисливців-постачальників (4—6 — до 10—12 чоловік), середньої тривалості життя (20—25 років)[26], тривалості часу існування довготривалого поселення мисливців-збирачів (20— 25 років — час природного руйнування дерев’яно-кістяної конструкції житла).

Втім це не значить, що всі 25 років у житлі безперервно мешкали люди. Оскільки мисливство здебільшого мало сезонний характер, можливе припущення про періодичне повернення мешканців базових мисливських таборів на місця традиційних поселень в періоди найбільш продуктивного полювання.

Палеоекономічні моделі функціонування громади мисливців-збирачів розробляються на підставі відомостей про її природне оточення (своєрідний прильодовиковий тундролісостеп і перігляціальний степ), репродуктивних можливостей пізньоплейстоценового ландшафту по біомасі (приблизно 2400 кг на км2) з урахуванням кількості упольованих тварин та їхньої забійної ваги (наприклад, мамонт — 1000 кг, зубр — 250 кг, кінь — 200 кг, північний олень — 100 кг), приймаючи до уваги середньодобову норму споживання м’ясної їжі в мисливських громадах (600—1000 г на людину).

Це дає змогу визначити: розміри господарської території для мешканців одного поселення (від 350—400 до 750 км², іншими словами — територія 20—25 км в перетині, інколи її визначають до 50 км); середню густоту населення (1 людина на 100 км²) та приблизну чисельність пізньопалеолітичного населення для всієї території України (близько 60 тис. чоловік).

Слід, однак, застерегти читача від магічної влади абсолютних цифр викликати почуття повної довіри до них. Наведені відомості носять вельми приблизний, оцінювальний характер. У літературі вже неодноразово висловлювалися сумніви відносно достовірності підрахунків кількості мешканців поселення за числом жител або вогнищ, які збереглися, а також кількості і складу впольованих тварин за остеологічними рештками, які залишилися на поселеннях. Важко визначити також репродуктивні можливості реконструйованих плейстоценових ландшафтів. Суттєво й те, що конкретні громади, які існують в умовах первіснообщинного ладу і вивчені етнографами, свідчать про те, що економіко-демографічна модель первісного суспільства досить гнучка і здатна змінюватися в широких межах залежно від економічної і соціальної ситуації.