Глава 5 Антропологічний склад населення

Наше уявлення про фізичний тип населення три;, нільської культури базується на нечисленних антропологічних знахідках, які неодноразово вивчалися і достатньо описані в науковій літературі (Г. Ф. Дебец, Г. П. Зіневич, I. Й. Гохман, М. С. Великанова, С. І. Круц, І. Д. Потєхіна).

Ранній і середній періоди трипільської культури представлені лише поодинокими похованнями, розташованими переважно на поселеннях Лука-Устинська, Солончени II, Траян, Верем’є, Незвіско, Ліпкани. Відсутність могильників цих періодів утруднює вирішення питань походження і формування антропологічного типу трипільців. Відомі ж окремі могильники пізнього періоду (Більче-Злоте, Вихватинці, Чапаївка, Маяки, Усатове) лише якоюсь мірою проливають світло на ці питання.

На думку більшості дослідників, для трипільського населення характерні як середземноморські, так і протоєвропейські антропологічні варіанти європеоїдної раси (при переважанні першого), що може свідчити про неоднорідний склад населення. Майже всі пізньотрипільські могильники у своєму складі мають ці два морфологічні варіанти, за винятком печери Більче-Злоте, де були поховані представники лише середземноморського типу, поширеного серед племен Середземномор’я та Середньої Європи за доби неоліту та бронзи.

Досить своєрідне співвідношення двох морфологічних варіантів виявилося при вивченні матеріалів Вихватинського могильника: розміри чоловічих черепів дають змогу порівнювати їх з групами, які вважаються “класичними” середземноморцями (сучасні сардинці), жіночі наближаються до “пом’якшеного” протоєвропеїдного типу, що дало підставу М. С. Великановій зіставляти їх із черепами зрубної культури доби пізньої бронзи[246]. Така розбіжність у палеоантропологічному типі чоловіків і жінок підтверджується також різницею в будові тіла — жінки високоросліші за чоловіків, що також наближує останніх до населення Середземномор’я з його надзвичайно грацільною будовою кістяка. Є приклад поховання в степовому кургані на Миколаївщині жінки протоєвропеїдного вигляду, подібної до жінок Вихватинського могильника, яке супроводжувалося розписними пізньотрипільськими посудинами.

Краніологічні матеріали з пізньотрипільських пам’яток усатівського типу також свідчать про наявність як середземноморських, так і протоєвропейських варіантів, але з переважанням останніх. Джерелом постачання протоєвропейського компонента в середовище усатівців були, можливо, деякі групи степового енеоліту Північного Причорномор’я[247], про посилення контактів з якими неодноразово писала Т. Г. Мовша та ін.

Наявність серед черепів Чапаївського пізньотрипільського могильника, розташованого на північно-східній периферії трипільської культури, двох морфологічних варіантів — масивного (гіперморфного), типового для надпорізько-приазовського неоліту, та грацільного мезокранного середземноморського, характерного для більшості трипільців, е невипадковою. Найбільш близькі відкритим у Чапаївці поховання з могильників дніпро-донецької спільності та обряд, подібний до чапаївського, могли бути привнесені трипільцям на Середньому Подніпров’ї неолітичним населенням.

Рис. 152. Голови чоловіків із поселення трипільської культури. Незвисько. Реконструкція М. М. Герасимова.

На більш давні зв’язки неолітичного населення України з трипільцями може вказувати знайдене на поселенні Солончени II (ранній етап) окреме поховання чоловіка, фізичний вигляд якого дуже нагадує людей дніпро-донецької культури. Те саме можна сказати і про поховання чоловіка з Незвіска (середній етап), для якого прикметні ознаки протоєвропейського типу (перш за все дисгармонійна будова черепа, коли ширина обличчя перевершує поперечні розміри склепіння).

Безумовно, процес формування фізичного типу трипільців відзначався великою складністю, оскільки відбувався в умовах етнокультурного зближення їх з південно-західними і північно-східними сусідами внаслідок постійних і давніх контактів, особливо з населенням балканських і малоазійських культур. Знахідки на трипільських площадках глиняних статуеток з ознаками “вірменоїдального” типу іноді пояснюються проникненням передньоазіатських “вірменоїдів” через Балканський півострів на Правобережжя України. На цих зображеннях справді виступає ніс, хоча таке явище деякі дослідники пояснюють певним каноном[248]. Визначити ж величину виступання носа можна тільки на краніологічному матеріалі. На жаль, це зроблено лише на чотирьох черепах: три з них (Більче-Злоте) мають помірно виступаючі носи (за шкалою світового розподілу середньовиступаючі), і на одному чоловічому з Вихватинського могильника виступання носа сягає майже світового максимуму. У світлі наведених фактів можна тільки гадати, що якась частина трипільського населення могла мати риси передньоазіатських “вірменоїдів”.

Особливо показовим щодо цього є антропологічний склад населення усатівської культури (могильники Усатово, Маяки). У ньому відзначаються два морфологічні типи, відповідно двом різновидам європеоїдної раси: південної середземноморської і більш північної — східної протоєвропейської, хоча спостерігаються і змішані форми, що може свідчити про досить тривалий процес метисації[249]. Джерелом формування середземноморського типу найімовірніше було трипільське населення (Більче-Злоте, Вихватинці), а також землеробсько-скотарські племена неоліту та енеоліту, південні та південно-західні сусіди Балкан, Подунав’я (культури Кріш, лінійно-стрічкової кераміки, Хаманджія тощо), які відносилися в основному до вузьколицих грацільних південних європеоїдів, тоді як протоєвропеоїдний компонент переважав у більшості населення більш східних територій нео- та енеолітичної доби (середньостогівська, новоданилівська та інші групи).

Питання про походження середземноморського антропологічного типу у складі трипільського населення все-таки досі залишається відкритим, бо відсутні черепи людей, які жили в Україні до трипільців (перш за все це стосується носіїв буго-дністровської неолітичної культури). Відомо лише, що суттєву роль у формуванні трипільської культури відіграли племена неолітичної культури Боян, що просунулися з Балканського півострова і антропологічний склад яких відзначався достатньо стабільною одноманітністю — середземноморськими рисами.

На більшості теренів Лівобережної України в доямний час, поширений був масивний довгоголовий, з надто широким і середньо високим обличчям протоєвропеоїдний антропологічний тип (Олександрійський могильник; групи новоданилівська скелянська та постмаріупольська — квітянська в Самарсько-Орельському межиріччі, Олександрія), характерний і для тієї частини неолітичного населення дніпро-донецької культури, яке мало місцеві корені і було безпосереднім нащадком мезолітичного населення України (могильники Василівка I, III).

Населення Придніпров'я в цей час не відзначалося одноманітністю: поряд із представниками середземноморського антропологічного типу (могильник Огрінь) трапляються і типові масивні протоєвропеоїди (Кам’яні Потоки, Дереївка II) у носіїв середньостогівської культури, протоевропейські риси виявлені у населення нижньомихайлівської групи. Подібна картина спостерігається і серед енеолітичного населення, яке мешкало на захід від Дніпра.

Рис. 153. Реконструкція по черепу вигляду людини нижньомихайлівської культури в Подніпров’ї за антропологічними даними з Василівни (курган 1, поховання 22). Автор І. І. Капріцин.

Установлена завдяки археологічним дослідженням поява наприкінці доби енеоліту нових груп населення, що не мало генетичних коренів у степовій смузі України (йдеться про формування новосвободненськрї культурної групи із сильними впливами пізньотрипільського та населення культур лійчастого посуду та кулястих амфор), на антропологічних даних поки що не може бути ні підтверджена ні спростована. Невеличка серія черепів із поховань культури кулястих амфор (Суємці, Анетівка на Волині) позначена своєрідністю: вони мезокранні з високим склепінням, з нешироким і надто високим обличчям (на межі світового максимуму)[250]. Подібний комплекс морфологічних ознак зовсім не характерний для їхніх західних сусідів (носіїв культури кулястих амфор Польщі), як і для пізньотрипільського населення України. Два черепи новосвободненського типу (могильник Клади в Адигеї та Евдик-І в Калмикії) відносяться до двох різних антропологічних типів, що дало підставу А. В. Шевченку говорити про складний процес формування новосвободненського населення[251]. Але бажання підтримати ідею В. О. Сафронова про середньоєвропейське походження новосвободненських пам’яток примушує його зосередити свою увагу на черепі з могильника Клади, вбачаючи в ньому один із численних варіантів краніологічного типу, широко розповсюджений серед населення культур лійчастого посуду, кулястих амфор тощо. Водночас не згадує про велику подібність цього черепа до черепів з енеолітичного могильника Шенгавіт, розташованого набагато ближче, у Закавказзі.

До особливої лінії розвитку південностепового енеоліту відноситься і кемі-обинська культура, населення якої відіграло значну роль у формуванні антропологічного складу племен не тільки ямної культури, а й наступних хронологічних періодів. Воно відзначалося різкими довгоголовістю та горизонтальною профільованістю, вузьким і високим обличчям. Ці ознаки були характерні для населення Східного Середземномор’я, півдня Середньої Азії. У літературі воно називається східносередземноморським, що відповідає південній або індосередземноморській расі (за М. Абдушелішвілі).

Поєднання"доліхокранії з високим і порівняно вузьким обличчям постійно простежується на черепах із поховань Ірану та Месопотамії (Ур, Тепе-Гіссар, Убейд, Сіалк) V—III тис. до н. е., куро-араксінської культури Закавказзя (Гінчі, Шенгавіт, Беркабер), у збірній серії ранньобронзової доби Грузії (Тквіаві, Ахалцихе, Кікети, Ардісубані, Жінвалі та Сігнахи), а також на черепі з новосвободненського поховання могильника Клади (Адигея). Деякі дослідники (Л. I. Лавров, О. М. Лесков) пов’язували походження кемі-обинської культури з колом кавказьких дольменних пам’яток, припускаючи не тільки єдність поховального обряду, а й етнічну спорідненість. Характерно, що довгоголовий вузько та високолиций антропологічний тип прикметний майже для всіх мегалітичних поховань Атлантичного узбережжя (він ще зветься “дольменний” антропологічний тип, “давньоатлантичний”, дуже схожий на довгоголових та вузьколицих європеоїдів Середземномор’я). Спочатку мегаліти з’являються в північній Африці та Піренеях, потім у Франції (Бретань), врешті на Британських островах, у північно-західній Німеччині, Данії та Скандинавії. Не виключено, що розповсюдження мегалітів у Західній та Північній Європі, в крайньому разі хоча б частково, пов’язане із розселенням, середземноморських племен, які належали до південних європеоїдів. Подібність фізичного типу кемі-обинських племен із закавказькими та. близькосхідними може бути пояснена не тільки безпосереднім переселенням окремих груп людей наприкінці енеолітичного періоду, а й більш давніми зв’язками, принаймні з мезоліту. Відомо, що степова причорноморська смуга входила до зони формування південної європеоїдної раси. Як приклад можна назвати мезолітичний могильник біля с. Волоське, на черепах якого виявлений східносередземноморський комплекс ознак.

Рис. 154. Голова жінки з поховання культури кулястих амфор біля с. Довге Тернопільської обл. Реконструкція Г. В. Лебединської.

Рис. 155. Голова чоловіка з поховання ямної культури. Новопилипівка, курган 5, поховання 4. Реконструкція М. М. Герасимова.

Населення ямної культурно-історичної спільності в антропологічному плані вивчене на сьогодні досить докладно. Проведено дослідження майже у всіх її регіонах: Північному Причорномор’ї, басейні Сіверського Дінця, Дону (Кондукторова, Круц, Шевченко та ін.), у Калмикії, Поволжі тощо. Майже всі антропологи погоджуються з думкою про неоднорідний антропологічний склад населення ямної культури, що цілком логічно пояснюється і великою територією розповсюдження цієї культури, на якій в доямний час мешкало декілька культурних груп з різною генетичною підосновою. Тому фізичний тип ямного населення визначався через дослідження окремих, порівняно невеликих могильників, які відповідали вузьколокальним мікрогрупам у межах вододілів і долин малих річок, з метою з’ясування групових відмінностей, спорідненості, взаємовпливу і послідовності розвитку, виходячи з того, що лише на рівні невеликого замкненого колективу в найдавніші часи був можливий збіг мовних, етнічних та антропологічних особливостей[252].

Підтвердження того, що, незважаючи на інтеграційні процеси, населення різних груп досить довго зберігало вихідні генетичні риси (щодо поховального обряду, матеріальної культури тощо), є різноманітність антропологічних варіантів серед носіїв ямної культури України. Показово, що окремі морфологічні комплекси досить часто збігаються з відповідними територіями. При цьому треба брати до уваги той факт, що майже всі перелічені вище територіальні групи представлені антропологічним матеріалом із поховань пізньоямної доби, тобто за цей час населення пройшло тривалий шлях розвитку (деякі групи значно метисовані).

Відмінності між територіальними групами вже більше простежуються по лінії північ — південь, за незначними винятками, тоді як у ранньому енеоліті — по лінії схід — захід. Так, доліхомезокефальне населення з масивною будовою тіла, надто широким і високим обличчям (протоєвропейський антропологічний тип) займало територію лісостепового Правобережжя України (Баштечки), басейн Сіверського Дінця та Середнього Дону, а те саме населення, але не з таким широким і високим обличчям (“пом’якшений” протоєвропейський антропологічний тип) — межиріччя Бугу та Інгульця, лівого і правого берегів Нижнього Дніпра (каховська і вищетарасівська групи).

Порівняно вузьколице, довгоголове населення, комплекс морфологічних ознак якого тяжіє до південних (середземноморських) форм європеоїдної раси, мешкало у Північно-Західному Причорномор’ї, степовому Криму, на самому півдні Херсонської області (Примор’я), у басейні р. Молочної, степовому лівобережжі Придніпров’я (Запорізька група). До них відносяться і кемі-обинці.

Населення Самарсько-Орельського межиріччя та верхів’їв Інгульця (Криворіжжя).— більш короткоголове (мезодоліхокранне), з широким і середньовисоким обличчям — за комплексом ознак дещо відрізняється від інших груп ямного населення протоєвропейського типу.

Для більш східних територій розповсюдження ямної культури (Нижнього Поволжя, Північно-Західного Прикаспію) характерний в основному брахікранний, з надто широким і низьким обличчям антропологічний тип, який в Україні компактно не представлений.

Таке розмаїття антропологічних варіантів на всій території поширення ямної культури відображає складний процес формування її населення, в якому брали участь різні нео- та енеолітичні племена, насамперед нащадки дніпро-донецьких. Особливо це стосується групи з північно-західного Правобережжя (могильник у с. Баштечки), меншою мірою — з басейну Сіверського Дінця (зважаючи на малу кількість матеріалу). Для них характерна та ж сама масивність у будові тіла і черепа, що і у неолітичних племен, за винятком незначного зменшення ширини обличчя, можливо, за рахунок епохальних змін або внаслідок домішок більш вузьколицього компонента (згадаймо пізньотрипільське населення або носіїв культури кулястих амфор, що мешкали на цій території в попередні часи і мали значно меншу ширину обличчя). Простежується і значний вклад середньостогівських племен у формування фізичного типу ямного населення межиріччя Бугу та Інгульця, вищетарасівської та каховської груп (“пом’якшений” протоєвропейський тип), Криворіжжя і Самарсько-Орільського межиріччя. Треба зазначити, що і Криворізька і самарсько-орільська групи дуже змішані, в миколаївській (межиріччя Бугу та Ігульця) відчувається домішок якихось більш вузьколицих груп.

Як бачимо, більшість масивних протоєвропейських груп ямного населення України має місцеві корені. Суттєвих слідів участі в процесі формування східних племен поки що не встановлено.

Походження вузьколицього довгоголового населення на самому півдні причорноморської смуги викликає найбільше суперечностей. Воно навіть пов’язується з походженням взагалі всіх степових культур із Середньої та Північної Європи, оскільки на думку одного з авторів цієї гіпотези А. В. Шевченка усі вузьколиці доліхокрани півдня Східної Європи з морфологічного погляду є досить близькі варіанти одного і того ж краніологічного типу, який притаманний населенню Середньої Європи неолітичної доби. Інакше кажучи, важливість питання не в з’ясуванні витоків усіх ямників, а лише у визначенні носіїв відповідного комплексу ознак (довгоголовість у поєднанні з вузьким обличчям).

На нашу думку, поява на півдні України вузьколицих доліхокранів зумовлена складними етнічними процесами, що сягають більш давніх часів. З одного боку, участь Південної України у формуванні південної європеоїдної раси ще за доби мезоліту, довготривалі контакти із Закавказзям і Близьким Сходом (кемі-обинці здебільшого належали до давньосередземноморського антропологічного типу, особливістю якого є не тільки довгоголовість і порівняна вузьколицість, а й високе обличчя), з другого — помітна присутність на теренах Правобережної України протягом усієї трипільської культури доліхомезокранного вузьколицього, але з меншою висотою обличчя теж середземноморського південного типу.

Останнім часом розгорнулися дискусії щодо походження індоєвропейців, визначення їхньої прабатьківщини, часу і шляхів розселення. Про це сперечаються фахівці в галузі порівняльного мовознавства, історики та археологи. Їхні корені шукають і в Середній Європі, і на Балканах, і в Закавказзі, і в степах Східної Європи. У багатьох випадках індоєвропейців ототожнюють з племенами ямної, катакомбної і зрубної культур Південно-Східної Європи. Палеоантропологічні дані, безумовно, можуть зробити вірогіднішою одну з вищеперерахованих гіпотез, оскільки спостереження над фізйчним типом народу, стійким і консервативним, який незначною мірою змінюється в часі, відкриють історику багато такого, що вже зникло і в мові, і в культурі. В антропологічному типі народу повніше відображається його генеза.

Перевага антропологічного матеріалу перед усіма видами історичних джерел (особливо це стосується найдавніших часів) у тому, що антропологічний тип не може проникати на нові території без свого фізичного носія — людей, розповсюдження антропологічних ознак відображає рух народу, але причинного закономірного зв’язку між мовою та расою, народом і расою немає, хоча відповідне співвідношення між ними, яке повинно визначатися у конкретних випадках, існує. Кордони раси та мови не збігаються, але вони збігалися у давні часи. І там, де проходив мовний бар’єр, проходив і кордон між антропологічними типами[253].

Розподіл антропологічних типів за доби енеоліту та ранньої бронзи в Україні, динаміка їх у часі не дають підстав твердити про якесь масове переселення на цьому історичному етапі, за винятком окремих місцевих переміщень. Майже всі антропологічні типи ямного населення мають місцеве, але різне коріння і не були привнесені ззовні.

Питання про середньоєвропейське походження індоєвропейців (Сафронов, Шевченко та ін), яке пов’язується із розповсюдженням вузьколицього антропологічного типу на півдні Східної Європи, поки що залишається відкритим через відсутність антропологічних даних по буго-дністровській, сурсько-дніпровській неолітичним культурам тощо. Але більшість фактів (наявність середземноморських комплексів у мезолітичного населення України, у племен трипільської культури з початку IV тис. до н. е.) схиляють нас до думки про глибшу давність формування вузьколицього доліхокранного антропологічного типу на нашій землі. І якщо справді район причорноморських степів, уключаючи Крим, був ареалом мешкання давнього індоєвропейського населення, то відокремлення племен почалося ще в мезоліті, а лінія розвитку, яку представляли кемі-обинські племена, могла бути пов’язана з протоіндоіранцями.