Глава 1 Етнокультурна ситуація

Життя населення у первісну епоху жорстко залежало від оточуючого середовища. Значною мірою кліматичними умовами спричинювались як міграції, так і тривале автохтонне мешкання, що певною мірою позначалося на етнічному процесі в неоліті. Це потребує спочатку звернути особливу увагу на зміни природно-кліматичних умов на терені України протягом епохи неоліту.

За даними дослідників, клімат атлантичного періоду голоцену, на який в основному припадає доба неоліту в Україні, був теплішим і посушливішим за сучасний. Територія України тоді, мабуть, займала дві ландшафтні зони: лісостепову і степову.

Для лісостепової зони характерним є чергування безлісного простору та значних масивів лісу, що розташовані не тільки долинами річок, а й на вододілах. До втручання людини ліси займали не менше 50 % площі. Друга частина цієї зони становила луговий степ. Домінуючий ландшафт лісостепу — хвиляста рівнина з густою мережею річкових долин та балок. Лісостеп володіє великими запасами тепла та вологи, родючими ґрунтами, що створює сприятливі умови для розвитку рослинності та тваринного світу. Запас зоомаси тут у середньому складає 500 кг на гектар, що перевищує зоомасу степу в 5 разів.

В атлантичний період голоцену у лісостеповій зоні України були сприятливі умови для розвитку широколистяних лісів. У Західній частині вони складалися з липи, дуба, граба, на півночі до них долучалася береза. У підліску зростали ліщина та грабинник. На заході відомий дикий виноград. Серед мешканців лісостепу були тури, тарпани, лосі, кабани, зубри, ведмеді, зайці, вовки, лисиці.

Для степової зони, на відміну від лісостепу, характерний постійний дефіцит вологи. Влітку випадає біля 75—85 % опадів, але за умов високих температур уся ця кількість випаровується. За сучасними даними, кількість атмосферних опадів від північного кордону степової зони до південної змінюється від 430 до 150 мм. Дефіцит вологи зростає з півночі на південь, підсилюючись різницею у кількості зимових опадів, які зменшуються у тому ж напрямку більше ніж удвічі — з 90 мм на півночі степу до 40 мм на півдні. Загалом, з урахуванням кількості опадів і випаровування їх залежно від температури та сили вітру, посушливість південних районів у шість разів перевищує північні. Змінюється і рослинність степу, яка визначається також кліматичними умовами. Запаси фітомаси від північних кордонів степу зростають з 28 до 48 т на гектар та скорочуються до 9 т на її південних кордонах. Центр степової зони є оптимальним по комбінації тепла та достатньої кількості опадів.

Особливістю степів України вважається літня посуха, пов'язана з випаданням основної кількості опадів восени та навесні. Тут, порівняно зі східними районами, багато рослин-мезофітів і менше — ксерофітів з великою підземною фітомасою. Це робить українські степи більш вразливими та легко реагуючими на зміни клімату. Невелика кількість ксерофітів з розвиненою кореневою системою не може перешкодити укоріненню деревної рослинності, що при підвищенні вологості сприяє її легкому доступу на степові території та розширенню лісостепової зони у південному напрямку.

Однак природно-кліматичні умови протягом атлантичного періоду голоцену не були незмінними. Фахівці простежують ряд коливань вологості та температури. Судячи з сучасних знань, у другій половині VI тис. до н. е. фіксуються найзначніша для атлантичного періоду посуха та потепління клімату, коли температури були вищі за сучасні, а вологість — менша. Найсильніша аридизація проявилась у східних районах України, значно менше зачепивши її західну частину, що зумовлено зростанням континентальності клімату в Україні у східному напрямку. Через уже зумовлені особливості своєї рослинності українські степи, на відміну від східних сусідів, безпосередньо реагують на зміну клімату. В умовах аридизації почалося остепнення лісостепових районів. У Північному Причорномор’ї та в Приазов’ї, мабуть, розповсюдилися посушливі або ж сухі степи, у південних районах сучасного лісостепу — різнотравнозлакові степи.

Лише у середині V тис. до н. е. відмічено зростання загальної зволоженості клімату, що призвело до скорочення степової смуги, поширення лісів униз по долинах річок аж до Чорного та Азовського морів. Кордони лісостепу, мабуть, наближалися до сучасних. Але вже в останній чверті V тис. до н. е. відбувається поступова аридизація, що сягає максимуму, певно, наприкінці V тис. до н. е. З початку IV тис. до н. е. знову посилюється зволоженість клімату, і у другій чверті настає досить вологий період, коли кордони степу та лісостепу наближаються до сучасних, а у степовій смузі складаються сприятливіші умови для проживання населення, ніж раніше.

Зміни природно-кліматичних умов значною мірою впливали на господарчу діяльність давнього населення, що примушувало його пристосовуватися до оточуючого середовища. Важливу роль у цьому пристосуванні за доби неоліту відігравали міграції, які значно змінювали етнокультурну ситуацію на терені України. Для її дослідження, крім природно-кліматичних умов, необхідно зважати на відносну хронологію пам’яток та археологічних культур, що випливає із взаємодії традицій або імпорту окремих предметів. Абсолютні дати більшості пам’яток України прив’язані до дат буго-дністровської та трипільської культур, матеріали яких мають радіокарбонні визначення і хронологію яких добре розроблено.

Перехід до неоліту передусім відбувся в степовій зоні і південних районах сучасного лісостепу, котрі найбільшою мірою терпіли від глибокої аридизації наприкінці VI тис. до н. е. В басейнах Південного Бугу та Дністра мезолітичні анетівсько-гребениківські мешканці, пристосовуючись до цих умов природного оточення, виробили нові традиції життєдіяльності. Цей процес, а також досить жваві стосунки з неолітичним кримським населенням суміжних територій привели до формування нового етнічного угруповання, котре залишило пам’ятки так званої буго-дністровської культури. Остання виділена та вивчена В. Н. Даниленком і названа за територією розповсюдження її поселень[58].

Переважна більшість пам’яток цієї культурно-історичної єдності була розташована по долинах великих річок, мала порівняно невеликі розміри і відповідно незначну кількість матеріальної культури. На думку В. М. Даниленка, це були сезонні стоянки, що влаштовувалися на мисах або островах у місцях давніх порогів. Найархаїчніші поселення неолітичних мешканців на Південному Бузі були засновані у третій чверті VI тис. до н. е., коли вже були сформовані місцеві традиції виготовлення знарядь праці та зброї, однак, як свідчать матеріали нижнього шару поселення Заньковці у Вінницькій області, їхні мешканці ще не використовували глиняний посуд.

Аридизація, що охопила Східну Європу наприкінці VI тис. до н. е., ймовірно, викликала міграцію у Подністров’я населення з Карпато-Балканського регіону, котре мало комплексне землеробсько-скотарське господарство, розвинуте виготовлення кераміки і мешкало у великих стаціонарних поселеннях. Насамперед це були носії кришської та керешської археологічних культур.

Так, з кінця VI до середини V тис. до н. е. простежується помітний вплив племен кришської культури на дністровське населення, де, незважаючи на генетичну єдність цього населення з мешканцями неолітичних поселень Південного Бугу, починають формуватись локальні розбіжності у вигляді матеріальної культури, що дало фахівцям підставу виділити бузький та дністровський її варіанти.

Вплив критських прибульців на місцевих дністровських мешканців та жваві стосунки між ними привели до розповсюдження наприкінці VI тис. до н. е. у всього буго-дністровського населення раннього землеробства та першого глиняного посуду. Носії буго-дністровської культури, засвоївши технічні навики виготовлення кераміки, запозичили кухонний критський посуд, а також створили свою, притаманну тільки їм кераміку. Тісні контакти буго-дністровського населення з критським та керешським продовжувалися до середини V тис. до н. е., про що свідчить столовий критський та керешський посуд, що потрапляв шляхом обміну у буго-дністровські поселення.

Протягом другої половини VI тис. до н. е. у степовому Подніпров’ї та суміжних районах Приазов’я на основі традицій населення дніпровської мезолітичної культури формується нова культурна єдність, репрезентована пам’ятками сурської археологічної культури. Вона визначена В. Н. Даниленком і названа по групі поселень на острові Сурському. Найархаїчніші сурські пам’ятки відомі на нинішній час лише у Надпоріжжі: стоянки біля урочища Собачки, Василівка та Попів мис. Ця територія є чітко визначеною екологічною частиною Дніпровського басейну. Вона включала пороги, забори та острови, зручні для рибальства. Заплавні ліси по берегах були багаті дикими тваринами та придатні для полювання.

У другій половині VI тис. до н. е. сурське населення ще не займалося виготовленням кераміки й користувалося камінним посудом. Важливу роль у створенні сурських традицій відігравало буго-дністровське населення. Спорідненість традицій сурської та буго-дністровської культур у попередні часи, тісні зв’язки між населенням цих регіонів, що склалися ще в мезоліті, продовжились і за періоду неоліту. Наслідком цих контактів наприкінці VI — на початку V тис. до н. е. було запозичення сурським населенням від мешканців Південного Бугу традиції виготовлення першої кераміки. Так були перейняті технологія, загальні елементи орнаменту та гостродонні, слабо профільовані форми посуду.

Сурські пам’ятки першої — третьої чвертей V тис. до н. е. знайдено вже і в Приазов’ї на р. Молочній біля Кам’яної могили та в степовому Подніпров’ї на островах Виноградний, Кодачок, Кизлевий, поселенні № 1 на Сурському острові.

Більшість сурських пам’яток — це невеличкі місцезнаходження, на яких виявлено декілька десятків крем’яних та поодинокі керамічні вироби. Вони є залишками тимчасових сезонних таборів населення, чиє господарство визначали мисливство та рибальство, що доповнене елементами раннього скотарства.

На іншій території України — у лісостеповому Подніпров’ї, Поліссі, районах сучасного лівобережного лісостепу — у першій половині V тис. до н. е. продовжували розвиватися традиції місцевого мезолітичного населення. Екологічна ситуація в цих районах менше постраждала від аридизації клімату й залишалася стабільнішою, господарчої кризи тут не спостерігалося. Залишається поки що слабо вивченою історія населення степового Приазов’я першої половини V тис. до н. е.

З середини V тис. до н. е. відмічено поступове посилення загальної зволоженості клімату, наслідком чого було розширення лісостепової смуги та поліпшення умов життя у степах Причорномор’я. Поступово зростала чисельність населення. Зміни в демографічній ситуації пов’язані зі значними змінами в етнокультурному житті в Україні.

Карта 4. Неолітичні пам’ятки України.

І — києво-черкаська культура; II — лизогубівська культура; III — донецька культура; IV — азово-дніпровська культура; V — вірьовкінська група пам’яток; VI — нижньодонська культура; VII — сурська культура; VIII — буго-дністровська культура; IX — культура лінійно-стрічкової кераміки; X — культури Кереш та мальованої кераміки; XI — неолітичні пам’ятки Криму.

1 — Ужгород; 2 — Великі Лази; 3 — Холмці; 4 — Рільне, Рафайлове; 5 — Велика Добронь, Малі Гаївці; 6 — Заставне; 7 — Мукачеве, Мала Гора; 8 — Дрисине; 9 — Фредрополь, Нотоване; 10 — Колодниця; 11 — Бовшів; 12 — Буківна; 13 — Голосків; 14 — Незвисько; 15 — Бучач; 16 — Сухостів; 17 — Попівці; 18 — Торське; 19 — Звенячин; 20 — Синьків; 21 — Луцьк; 22 — Баїв; 23 — Сандраки-Хмельник; 24 — Печера; 25 — Королів; 26 — Самчинці; 27 — Сокільці; 28 — Глинське; 29 — Шимановське; 30 — Заньківці; 31 — Жакчик; 32 — Мельнична Круча; 33 — Скибенці; 34 — Чорнятка; 35 — Гайворон-Поліжок; 36 — Саврань; 37 — Миколина Брояка; 38 — Володимирівна; 39 — Гард; 40 — Пугач І, П; 41 — Прибузьке; 42 — гирло Гнилоп’яті; 43 — Моства; 44 — Грині; 45 — Струмель; 46 — Гастятин; 47 — Шмаївка; 48 — Домантове; 49 — Микільська Слобідка; 50 — Вишеньки; 51 — Віта Литовська; 52 — Бортничі; 53 — Козинці; 54 — Коробівка; 55 — Веремівка; 56 — Мутихи, Пищики; 57 — Бузьки; 58 — Дереївка, Успенка; 59 — Огрінь; 60 — о-ви Сурський та Кодачок; 61 — Стрільча Скеля; 62 — могильники Василівський 2 та 5, Мар’ївський, о-в Виноградний; 63 — Микільський могильник, скеля Монастирка; 64 — о. Шулаїв; 65 — могильники Ясинуватський І, Вовнизький І, Вовнизьке лівобережне поселення; 66 — Вовнизьке правобережне поселення; Вовнизький 2 могильник; 67 — Вільнянський могильник; 68 — Собачки; 69 — Середній Стіг; 70 — Лисогорський могильник; 71 — Чапаївка; 72 — Кам’яна Могила; 73 — Семенівка; 74 — Долинський могильник; 75 — Ішуньська; 76 — Таш-Аїр; 77 — Кая-Араси; 78 — Фатьма-Коба; 79 — Ат-Баш; 80 — Балін-Кош; 81 — Водопад ний; 82 — Заміль-Коба 1, 2; 83 — Алачук; 84 — Суат; 85 — Аджі-Коба; 86 — Карасу-Баши; 87 — Олексіївська Засуха; 88 — Фронтове І, ПІ; 89 — Чорна Балка; 90 — Піщана Балка; 91 — Тасунове; 92 — Олексіївна; 93 — Миколаївка; 94 — Маріупольський могильник; 95 — Роздольне; 96 — Підгорівка, Старобільське; 97 — Олександрія; 98 — гирло Осколу 1, 2; 99 — Зливки; 100 — Студенок; 101 — Бондариха; 102 — Яремівка; 103 — Вірьовкінські хутори XIV; 104 — Госпітальний Горб; 105 — Засуха; 106 — Богданівна; 107 — Турова Гора, Йосипівна, Гупалівка; 108 — Червона Гора; Біла Гора; 109 — Марки; 110 — Макухівка; 111 — Луком’я 1, 2; 112 — Черепівка; 113 — Козловка; 114 — Озаричі; 115 — Лизогубівка; 116 — Мельня; 117 — Погорілівка — Вирчище; 118 — Ображеївка; 119 — Гришівка.

Саме тоді до Закарпаття з території Угорщини переселяються носії культури мальованої кераміки, які асимілювали місцеве керешське населення. Цю культуру було названо по своєрідному глиняному столовому посуду, розмальованому червоною та чорною фарбами. Найбільш ранніми з відомих поселень прийшлих племен є Рівне — Кіш — Мезе-2, Великі Лази. До середнього етапу належать Холмці та Мала Гора, а заключний етап існування традицій цього населення представлений поселеннями Дякове та Заставне[59]. Крім Закарпаття, носії культури мальованої кераміки мешкали в Угорщині, Північно-Західній Румунії та Східній Словаччині і мали досить розвинуте відтворююче господарство.

У середині V тис. до н. е. в Україні розселилися носії культури лінійно-стрічкової кераміки, котрі були частиною великої культурної єдності, що займала за доби неоліту територію Західної та Східної Європи. Назву свою вона отримала по орнаменту глиняного посуду. Він складався з прокреслених ліній та ямок, які відтворювали стрічки. На думку фахівців, в Україну населення цієї культури просунулося з теренів Польщі і розселилось у лісостеповій зоні аж до Побужжя та Середнього Дністра[60]. Серед залишених ними великих стаціонарних поселень найповніше досліджені Торське та Звенячин.

У третій чверті V тис. до н. е. в Україну з території Нижнього Подоння просуваються носії нижньодонської культури маріупольської культурно-історичної області. Цю культуру названо по основній території життя її населення, що мешкало у Нижньому Подонні та суміжних районах Приазов’я. Досить повно досліджено залишки нижньодонських поселень у багатошарових пам’ятках на острові Ракушечний Яр та навпроти нього на березі Дону біля станиці Раздорської Ростовської області. Це населення залишило і Маріупольський могильник — один з найцікавіших неолітичних некрополів Східної Європи. Він був ретельно розкопаний М. О. Макаренком під час будівництва заводу “Азовсталі” на березі р. Кальміус біля Маріуполя. Забігаючи наперед, зазначимо, що ця яскрава пам’ятка дала назву групі споріднених культур, носії яких мали близький поховальний обряд, спільні риси у виготовленні глиняного посуду та знарядь праці. Маріупольська культурно-історична область займала наприкінці V — початку IV тис. до н. е. степ та південь лісостепу від Уралу до Південного Бугу[61].

Важливе місце у господарстві нижньодонського населення належало скотарству та мисливству, а можливо, воно було знайоме і з землеробством. Частина носіїв нижньодонської культури осіла в Приазов’ї та степовому Подніпров’ї, окремі його групи досягають басейну Південного Бугу. Їхній вплив та можлива інфільтрація до місцевого буго-дністровського масиву призвели до значних змін буго-дністровських культурних традицій, що відбилося в матеріалах поселень Самчинці 1 та 2.

Насамперед вплив донського населення йа південнобузьке простежується за матеріалами керамічного посуду[62]. З цього приводу зазначимо, що виготовлення глиняного посуду в більшості первісних суспільств було традиційним жіночим заняттям. Це дає можливість припускати існування міжобщинних шлюбних відносин між населенням нижньодонського та буго-дністровського культурних ареалів. Ймовірно, нижньо-донські жінки, котрі потрапляли в буго-дністровські громади внаслідок шлюбу, продовжували виготовляти посуд і передусім прикрашати його відповідно до традицій своєї культури. Водночас фіксується і зворотний вплив, який найяскравіше виявився у традиціях насамперед орнаментації посуду нижньодонського населення.

Розселившись у степовому Подніпров’ї, нижньодонське населення зазнало впливу корінних сурських мешканців і значно змінило свої культурні традиції, що призвело до формування своєрідного азово-дніпровського культурного ареалу маріупольської області. Ця культурна єдність виділена В. М. Даниленком за матеріалами пам’яток, які було досліджено наприкінці 20-х — на початку 30-х років у Надпоріжжі[63], коли тут працювали експедиції українських археологів, які вивчали історичні пам’ятки, що могли бути зруйновані під час будівництва Дніпрогесу. Основною територією розселення цієї культури були Надпоріжжя та прилеглі райони Приазов’я. Лише окремі його групи доходили до сучасних лісостепових районів Подніпров’я. Важливу роль у господарстві носіїв азово-дніпровської культури відігравали скотарство та мисливство. Перший етап культури, котрий датується третьою чвертю V тис. до н. е., представлений на багатошаровому поселенні Семенівка під Мелітополем, а також ранніми групами поховань Василівського-5, Вовнизького-2 та Микільського могильників.

Наприкінці третьої чверті V тис. до н. е. зростання чисельності буго-дністровського населення примусило його розселитися до південно-східного Полісся, а на сході — до правобережжя Дніпра. Тісні контакти переселенців з місцевими мезолітичними мешканцями сприяли розповсюдженню серед останніх навиків виготовлення глиняного посуду та раннього землеробства. Кінцевим результатом цих змін було формування дніпро-донецьких культурних традицій. Цю культуру, а потім і етнокультурну область виділив В. М. Даниленко[64]. Він включав її в межі пам’ятки, що залишили неолітичні мешканці лісостепового Подніпров’я та Сіверського Дінця. Іншої думки дотримується Д. Я. Телегін[65]. Він вважає дніпро-донецькими усі неолітичні могильники з витягнутим обрядом поховання та усі поселення лісового Подніпров’я, лісостепової та степової України, на яких знайдено кераміку з гребінцево-накольчастим візерунком. Таким чином, Д. Я. Телегін об’єднує в єдину культурно-історичну спільність мисливців та рибалок лісостепової смуги й смуги лісів, а також скотарів азово-дніпровської та нижньодонської культур. Здається, що яскраві особливості у господарстві та побуті, котрі насамперед залежали від адаптації до оточуючого середовища, зумовлювали відмінності в рівні соціального розвитку суспільства та ідеології. 'Сказане не дає змоги об’єднувати носіїв культур степових і лісостепових пам’яток в єдину культурну групу і підтримувати позицію Д. Я. Телегіна. Обґрунтованою виглядає і думка І. М. Тюріної, яку розділяє більшість фахівців, про існування особливої верхньодніпровської культури, пам’ятки якої залишило мисливсько-рибальське населення Верхнього Подніпров’я зі своєрідною долею[66]. Загалом, на наш погляд, більш переконливою є думка В. М. Даниленка, яку підтверджують та уточнюють нові археологічні матеріали.

За даними сучасних досліджень археологів, до дніпро-донецької культурно-історичної області включають волинську, східнополіську, києво-черкаську, донецьку та лизогубівську археологічні культури. Найбільш архаїчні пам’ятки дніпро-донецької області поки що відомі лише на півдні Полісся. Вони фіксують початок формування волинської (поселення Гирло Гнилоп’яті) та київського варіанту києво-черкаської культури (Лазарівка, Бородянка-Зв, Корма-1б). Серед їхніх матеріалів наявні знаряддя праці, виконані в місцевих мезолітичних традиціях, а також кераміка, що копіює буго-дністровський посуд третьої чверті V тис. до н. е. Певно, пам’ятки цього часу є і на Черкащині. Однак тут матеріали поселень поки що досконало не вивчено, що дає можливості напевне визначити інвентар раннього періоду формування традицій черкаського варіанту києво-черкаської культури.

У V тис. до н. е. почався процес формування неолітичних культур на Кримському півострові. Місцеве населення продовжувало розвиток кукрекських та гірськокримських мезолітичних традицій. За поодинокими знахідками, більшість кримських мешканців запозичувала традиції виготовлення глиняного посуду від сусідніх носіїв сурської культури степового Подніпров’я. Населення Керченського півострова підтримувало жваві стосунки з неолітичними мешканцями Чорноморського узбережжя Кавказу та сприймало їхні способи виготовлення кераміки. На початку останньої чверті V тис. до н. е. у степовий Крим переселилися деякі групи носіїв азово-дніпровської культури. Із залишених ними пам’яток досліджені поселення біля с. Фронтове (шар 1) на Керченському півострові та ґрунтовий могильник поблизу с. Долинка Красноперекопського району.

В останній чверті V тис. до н. е. знову розпочинається поступова аридизація клімату, котра погіршує умови життя у південних районах степу і деякою мірою змінює їх у лісостепу. Населення цих регіонів було вимушене пристосуватися до нового природного середовища. В цей час скорочується пересування населення по відкритих степових просторах, воно концентрується по басейнах річок. Це призвело до зменшення контактів степового нижньодонського населення з буго-дністровськими мешканцями і сприяло відродженню у дещо модифікованому вигляді буго-дністровських традицій першої половини V тис. до н. е. та формуванню культури пізнього етапу життя населення, найповніше представленого на поселеннях Саврань, Пугач-І та II.

Зростаюча аридизація клімату викликала відтік носіїв буго-дністровської культури в північні та східні райони, що посилило їхній вплив на розвиток неолітичних мешканців лісостепового Подніпров’я і сприяло складанню традицій другого періоду розвитку волинської та києво-черкаської культур дніпро-донецької області. Саме в останню чверть V тис. до н. е. повністю формується дніпро-донецька культурно-історична область.

Найсуттєвіше буго-дністровський вплив зачепив мешканців Черкаської області, які, мабуть, асимілювали частину прибульців із Південного Бугу. Крім навиків раннього землеробства та скотарства черкаське населення запозичило також їхній посуд. Трохи пізніше у лісостеповому лівобережжі Дніпра з’явилися окремі групи середньодонського неолітичного населення[67]. Їхня міграція була викликана зростанням чисельності населення Середнього Подоння за рахунок пришельців із степових просторів, де внаслідок аридизації значно погіршилися умови життя. Середньодонські прибульці досить швидко були асимільовані місцевим дніпро-донецьким населенням. Однак під їхнім впливом у лісостеповому Подніпров’ї розповсюдилася своєрідна традиція орнаментації кераміки.

Внаслідок буго-дністровського та середньодонського імпульсів наприкінці V тис. до н. е. повністю оформлюються культурні традиції черкаського населення києво-черкаської культури. Воно залишило частину Дереївського могильника, поселення Бузьки та Пищики. Його окремі групи просуваються у Надпоріжжя, мешкаючи на стоянці Огрінь-8 (шар Ді) та ховаючи померлих на Вільнянському, Василівському-2, Вовнизькому-1 та інших могильниках. Значно менше вплив означених культурних традицій виявився у київському Подніпров’ї, де населення продовжувало розвивати традиції, притаманні архаїчним пам’яткам києво-черкаської культури. Найвиразнішими селищами київського варіанту є Завалівка, Ошитки, Грині, Вишеньки, Струмаль, Гастятин. Деякі дослідники виділяють пам’ятки типу стоянок Струмель та Гастятин в окрему культурну групу, яка, на їхню думку, має спільні риси з пам’ятками дубичайського типу та культури Ертебелле у Прибалтиці[68]. Однак близькість матеріалів стоянок, які відносять до цього типу, з матеріалами київського варіанту дніпро-донецької області свідчить на користь думки В. І. Непріної, яка вважала ці пам’ятки дніпро-донецькими.

На Сіверському Дінці в середовищі носіїв донецької мезолітичної культури в останній чверті V тис. до н. е. розповсюджується глиняний посуд, близький до черкаського, що було зумовлено тісними зв’язками, котрі склалися ще в епоху мезоліту між мешканцями Сіверського Дінця та населенням південної частини лісостепового Подніпров’я.

Наприкінці V тис. до н. е. оформилися традиції ще однієї групи населення дніпро-донецької культурно-історичної області, яка залишала пам’ятки лизогубівської культури, В. І. Непріна, яка виділила цю культуру, дала їй назву по першому та найповніше дослідженому поселенню біля с. Лизогубівка Сумської області. На думку В. І. Непріної, носії цієї культури генетично пов’язані із степовим неолітичним населенням сурської, ракушечноярської або буго-дністровської культур. Однак близькість основних лизогубівських традицій до києво-черкаських і донецьких дає можливість погодитися з Д. Я. Телегіним та віднести лизогубівську культуру до дніпро-донецької культурно-історичної області.

Лизогубівське населення мешкало в басейнах Середньої Десни, Сули, Псла. Його традиції мають складне походження. Їхнє вивчення дає змогу припустити, що місцеве мезолітичне населення запозичило посуд, а також, мабуть, елементи землеробства від носіїв традицій києво-черкаської культури. Важливо, що у лизогубівських матеріалах не фіксуються риси культури населення буго-дністровського регіону, елементи яких яскраво простежуються у культурі населення Подніпров’я. Значний вплив на складання лизогубівського комплексу зробили окремі групи азово-дніпровського населення, які в останній чверті V тис. до н. е. просунулися по лівобережжю Дніпра до басейну Десни. На півночі лісостепу вони були асимільовані місцевими мешканцями, але залишили відбиток у традиції виготовлення останніми кераміки. Середньодонський компонент остаточно сформував лизогубівську культуру.

Як уже відзначалося, зростаюча аридизація клімату в останній чверті V тис. до н. е. викликала погіршення умов мешкання в південних районах степової смуги. Частина їхніх мешканців змушена була переселитися на північ степу та у лісостеп. Наслідком цього процесу було складання двох великих культурно-історичних областей доби пізнього неоліту: маріупольської та сурської.

Основною територією маріупольської культурно-історичної області були південні степи від Волги до Дніпра. Саме тут у другій половині V тис. до н. е. склалися традиції ранньої азово-дніпровської, нижньодонської та прикаспійської культур, носії яких наприкінці V тис. до н. е. розселялися на північ долинами Волги, Дону та Дніпра. Контакти прикаспійського населення з місцевим неолітичним у Середньому Поволжі зумовили формування тут традицій самарської культури. Вплив донецького населення на носіїв нижньодонської культури у процесі їхнього переселення на середній Дон сприяв складанню воронезько-донських традицій. Просування носіїв азово-дніпровської культури у північні райони степового та лісостепового Подніпров’я, а також його життя у києво-черкаському оточенні зумовили складання своєрідних традицій на цій азово-дніпровській периферії. Їхня своєрідність найяскравіше простежується у спрощенні поховальної обрядності та в сприйнятті окремих рис києво-черкаського варіанту виготовлення кераміки. Співіснування з прибулим населенням відбилося в орнаментації та формі глиняного посуду місцевих мешканців Черкащини, а також сприяло запозиченню ними свійської дрібної рогатої худоби та свиней.

Саме тоді в басейнах Сіверського Дінця та Айдара з’явилися переселенці з південних районів степу: носії нижньодонської та сурської культур. Їхнє співіснування з місцевим донецьким населенням сприяло складанню синкретичної культури, яка представлена на поселеннях Устя Оскола 1, Зливки, Підгорівка тощо. Меншою мірою степова хвиля зачепила донецьке населення Харківщини, де матеріали Олександрії показують сприйняття нечисленним сурським та нижньодонським населенням донецьких культурних традицій. Зростання неолітичних мешканців у басейні Сіверського Дінця та Осколу призводить до відтоку населення на північ, у тому числі на середній Дон, де з’являються окремі групи носіїв сурських та дніпро-донецьких традицій.

Масовий відток сурського населення з південних районів степу та його розселення по усій степовій зоні від Дніпра до Дону призвело до формування сурської культурно-історичної області. Вона складалася, судячи з наявних даних, з трьох культур: сурсько-дніпровської у степовому Подніпров’ї та прилеглих районах Приазов’я, сурської культури на сході українського Приазов’я та сурської культури у північних районах степу. Специфіка їхніх культурних традицій була зумовлена різницею природно-кліматичних умов існування (південні та північні райони степу), а також впливом іншого культурного оточення. Поки що нечисленні дані вказують, що у сурського населення на півдні степу існувало досить розвинуте скотарство, що практично повністю забезпечувало його м’ясною їжею. У північних районах степової зони, як і раніше, велику роль у життєзабезпеченні мешканців відігравало мисливство, даючи близько 50 % м’ясної їжі.

Сурське населення Надпоріжжя та басейну р. Молочної впродовж значного часу було сусідом носіїв азово-дніпровської та києво-черкаської культур, що позначилося на господарському житті сурського населення, передусім на виготовленні кераміки. У басейнах Кальміуса та нижнього Дону носії сурської культури мешкали поряд з нижньодонським населенням, іноді в межах єдиної громади. Рештки сезонної стоянки подібної громади досліджені біля с. Роздольне на р. Кальміус. На півночі степу та у південних районах сучасного лісостепу (басейни Самари, Орелі, Сіверського Дінця) сурське населення мешкало у дніпро-донецькому та маріупольському оточенні, яким воно і було асимільоване на початку IV тис. до н. е.

У першій половині IV тис. клімат поступово ставав більш вологим. У степовій смузі складалися сприятливіші умови для проживання населення. Це зумовило збільшення чисельності степових мешканців та широке освоєння степу.

На початку IV тис. до н. е. у Нижньому Подунав’ї та у Подністров’ї формуються енеолітичні культури Гумельниця та Кукутені А. Їхні носії справляли значний вплив на неолітичне населення України, сприяючи його знайомству з першими металевими виробами та налагодженню зв’язків з Балкано-Карпатським енеолітичним світом.

Саме тоді у Нижньому Подонні та прилеглих районах Приазов’я на сурській та нижньодонській основі складається нове етнокультурне угруповання, яке отримало назву по найвиразнішій пам’ятці — поселенню Стрільча Скеля у Надпоріжжі. Ця скелянська культура є однією з найраніших у так званій середньостогівській культурно-історичній області. Специфіку середньостогівських пам’яток було визначено В. М. Даниленком[69]. Він розглядав їх як етапи, що фіксують розвиток традицій давньоямного населення. Своє розуміння середньостогівських пам’яток запропонував Д. Я. Телегін, виділивши їх в окрему культуру[70]. Більш докладно цю проблему буде розглянуто у наступному розділі. Тут лише відзначимо, що нові дослідження уточнили особливості різних груп населення у межах середньостогівської єдності, їхній генезис та хронологію.

Як вже відмічалося раніше, скелянське населення сформувалося у північному Приазов’ї, де воно залишило такі тимчасові стоянки, як четвертий шар Раздорського багатошарового поселення на Дону та другий шар Роздольного поселення на Кальміусі. За першу половину IV тис. скелянці розселилися на захід до степового Подніпров’я. Тут їхнє осідання справило значний вплив на дуже консервативну групу носіїв азово-дніпровської культури, що там мешкала та залишила Капулівський могильник. Скелянський вплив призвів до складання на їхній основі традицій квітнянського комплексу середньостогівської області, що одержав назву від одного з перших досліджених поховань (біля балки Квітяної в Надпоріжжі).

Паралельно із згаданими процесами, що відбувалися на півдні степу, у північних районах степового Подніпров’я тісні контакти азово-дніпровського та києво-черкаського населення призвели до змін в азово-дніпровській культурі та до формування традицій її другого періоду розвитку. Насамперед це позначилося на виготовленні глиняного посуду, який замість гребінцевих відбитків почав прикрашатися перекресленими лініями та наколами, притаманними черкаському населенню дніпро-донецької області. Пізніше азово-дніпровське населення Надпоріжжя залишило такі поселення, як верхні шари Собачок, Вовчка, нижній шар Середнього Стогу, а також Микільський і Лисогірський могильники. Сприятливі умови мешкання на півдні степу у другій чверті IV тис. до н. е. дали змогу окремим групам пізнього азово-дніпровського населення проникнути на південь до сучасного Мелітополя та на схід до басейну р. Кальміус. Однак дніпро-донецький вплив на азово-дніпровських мешканців Приазов’я був значно меншим, ніж у Надпоріжжі. Це зумовлено територіальною віддаленістю та спорадичністю безпосередніх контактів. У Приазов’ї у першій половині IV тис. до н. е. разом в новим посудом збереглася традиція орнаментації кераміки гребінцевими відбитками та складним стрічковим візерунком.

Поховальні пам’ятки Надпоріжжя свідчать про тісні зв’язки азово-дніпровських мешканців із спорідненими скелянцями, а також із трипільським населенням Днілро-Бузького межиріччя. У пізніх азово-дніпровських могильниках знайдено трипільську кераміку та металеві вироби, а також спільні зі скелянськими прикраси і одночасові поховання за скелянським та азово-дніпровським обрядом. Існування азово-дніпровського населення, мабуть, вже на енеолітичній стадії його розвитку, фіксується до початку третьої чверті IV тис. до н. е. Про його подальшу долю, на жаль, судити важко.

До приходу трипільського населення доживають і носії буго-дністровської культури на Південному Бузі[71]. У другій чверті IV тис. до н. е. вони, мабуть, були асимільовані прибульцями.

Приблизно саме тоді у лісостепу Лівобережної України розселилися мисливці та рибалки, котрі залишили пам’ятки так званої культури ямково-гребінцевої кераміки. Вони були південною периферією великого масиву неолітичного населення, специфічною рисою культури якого був глиняний посуд, прикрашений зонами ямок, що розділялися гребінцевими відбитками. Цей масив займав практично всю лісову та частину лісостепової зони Східної Європи. На думку основного дослідника їхніх пам’яток в Україні В. І. Непріної, їх залишили три групи населення, що мали різне походження[72]. Вона вважає, що традиції, представлені на поселеннях типу Вирчища, продовжують розвиток волинської та київського варіанта києво-черкаської культур дніпро-донецької області. Тип Есмані сформувався на основі прийшлого середньодонського населення, а пам’ятки типу Скуносово — Гришевки залишені носіями рязансько-долгівської культури ямково-гребінцевої області, які просувалися в Україну з басейну верхнього Дону.

Вивчення сучасних даних по історії населення з ямково-гребінцевою керамікою на терені Східної Європи та урахування етнокультурної ситуації в Україні р IV тис. дає можливість припускати, що населення з цією керамікою переселилося в Україну у другій чверті IV тис. до н. е. з басейнів Оки та верхнього Дону. Воно було споріднене носіям так званої льяловської культури. Пізніше вниз по Десні просунулася друга група цього самого масиву — носії деснянської культури, які прикрашали свій посуд ромбічними ямками. У лісостеповій Лівобережній Україні прибульці зав’язали тісні стосунки з місцевими києво-черкаськими та лизогубівськими мешканцями і асимілювали частину з них. Це привело у північних районах лісостепу до складання традицій типу Вирчища, поданих у верхньому шарі Погоріловки — Вирчища, нижньому шарі Гришівки, верхньому шарі Лизогубівки. У південних районах лісостепу за участю населення черкаського варіанта, що зазнало найбільшого впливу середньодонських традицій, склалися пам’ятки типу Есмані з ямково-накольчатим орнаментом: Погоріловка — Есмань, верхній шар Луком’я.

Дніпро-донецькі мешканці Сіверського Дінця та лісостепового Подніпров’я, що залишились, були поглинені населенням середньостогівської області, котре у другій половині IV тис. до н. е. просунулося у лісостепові райони. За участю дніпро-донецького населення склалися лісостепові комплекси середньостогівської області, традиції яких найбільш повно представлені у Дереївці та Олександрії.

У другій половині IV тис. до н. е. носії культури ямково-гребінцевої кераміки існували поряд з енеолітичним середньостогівським та трипільським населенням. Про зв’язки між ними свідчать взаємовпливи середньостогівських та ямково-гребінцевих традицій виготовлення кераміки, а також імпортний посуд, що йшов від трипільського населення Середнього Подніпров’я на етапах ВІІ та СІ. Мабуть, завдяки трипільцям, носії культури ямково-гребінцевої кераміки познайомилися з металевими виробами. Існування цього населення продовжується і в першій половині III тис. до н. е., однак пам’ятки цього часу відомі лише в Подесенні та в Київському Подніпров’ї. На думку дослідників, населення, що їх залишило, брало участь у формуванні традицій мар’янівської культури доби бронзи.

До початку III тис. до н. е. зберегло свої традиції і дніпро-донецьке населення Київського Подніпров’я та басейну Прип’яті. Воно мешкало поряд з носіями ямково-гребінцевої та трипільської культур і ними, можливо, було асимільоване.