Глава 6 Антропологічний склад населення

Антропологічний склад племен катакомбної культури, яка наприкінці III — на початку II тис. до н. е. займала майже увесь південь Східної Європи, на сьогодні вивчений досить грунтовно на базі великої кількості палеоантропологічних матеріалів. Більшість антропологів дійшли висновку про неоднорідність її антропологічного складу, що підтверджується і дослідженнями археологів, котрі поділяють катакомбну культуру на ряд окремих культур і визнають її різноетнічність. Своєрідність цих культур, на думку дослідників, пов’язана з нашаруванням попередніх груп ямного населення та інокультурними контактами[454].

Дослідження палеоантропологічних матеріалів із поховань катакомбної культури не тільки засвідчило розмаїття антропологічних типів та варіантів, а й переконало в тому, що антропологічний склад катакомбного населення і походження складаючих його типів можна розглядати лише в межах конкретних археологічних варіантів, а ще краще — на окремих вузьколокальних мікрогрупах у межах вододілів і долин невеликих річок, а в деяких випадках і окремих курганних могильників.

Найліпше вивчений антропологічний склад племен, які мешкали в степовій смузі Північного Причорномор’я, від Дунаю до Західного Приазов’я, включаючи басейн р. Молочної, тобто інгульської та азово-дніпровської культур, кордон між якими досі не визначений. Для цієї території антропологічний склад населення пов’язувався з наявністю мінімум двох антропологічних типів, які корелювали з відмінностями положення небіжчика в ямі. Після виділення комплексу обрядових ознак ранньо- та пізньокатакомбного поховань існування на території Північного Причорномор’я названих раніше морфологічних комплексів дістало реальне підтвердження[455].

Населення раннього етапу катакомбної культури в цілому довгоголове, порівняно вузько- і високолице, мезогнатне, високоросле; пізнього — мезобрахікефальне, з надто широким ортогнатним обличчям, дещо нижче на зріст. Різниця між “ранніми” та “пізніми” настільки суттєва, що мова може йти про зміну населення на другому, пізньому етапі існування катакомбної культури майже на всій території Північного Причорномор’я. Це особливо яскраво виявляється в причорноморських степах, де є “ранні” та “пізні” поховання, а саме в межиріччі Інгульця і Південного Бугу, верхів’ї Інгульця (Криворіжжя), Самаро-Орельському межиріччі, районі Каховки, Примор’ї (крайній південь Херсонської області), басейні р. Молочної, районі Запоріжжя[456].

Усі ранньокатакомбні групи та буджакська пізня (ранні матеріали не виявлено) дуже схожі між собою і значно відрізняються від пізньокатакомбних. Серед ранніх виділяються територіально доліхокранний, порівняно вузьколиций (район Каховки, Запоріжжя, Примор’я, басейн р. Молочної) і доліхокранний, масивний з широким обличчям, характерний для населення Правобережного Придніпров’я (район Вищетарасівки), а також більш східного Приазов’я.

Для пізнього етапу показова підвищена мінливість багатьох морфологічних ознак, але основним для більшості населення Північного Причорномор’я був мезобрахікранний з широким ортогнатним обличчям комплекс, особливо яскраво виражений у населення межиріччя Інгульця та Південного Бугу, Самаро-Орельського межиріччя, Примор’я (ширина обличчя сягає тут 145 мм), району Запоріжжя та басейну р. Молочної. Слід відзначити, що серед мезобрахікранного населення пізнього етапу досить часто трапляється і більш грацільний мезобрахікранний тип, схожий на західний середземноморський, в основному поширений у причорноморських степах, який поки що не корелюється ні з якими обрядовими ознаками. Але факт знаходження досить компактної (на жаль, малочисельної) групи вузьколицих мезобрахікефалів у курганній групі в районі Нікополя — Михайлівни може служити деякою мірою доказом реального існування такої групи населення, а не проявом індивідуальної мінливості.

Рис. 187. Голова чоловіка з поховання 1 у кургані 12 групи “Аккермень”. Рання катакомбна культура. Реконструкція М. М. Герасимова

Є в Північному Причорномор’ї райони, де масивний мезобрахікранний тип із широким обличчям майже не фіксується. Це перш за все територія Правобережного Придніпров’я (район Вищетарасівки) та Приазов’я. Тут панує також масивний, але довгоголовий з широким обличчям морфологічний варіант, притаманний здебільшого попереднім епохам.

Інакше кажучи, різка зміна населення на другому етапі катакомбної культури відбулася насамперед у районах Самаро-Орельського межиріччя, Запоріжжя, Криворіжжя, межиріччі Бугу та Інгульця, на півдні Херсонської області (Примор’я), в басейні р. Молочної. У районах, які безпосередньо прилягали до Дніпра (Вищетарасівка), а також у Східному І Приазов’ї зміни в антропологічному типі не виявлено.

Багатоплановість антропологічного складу носіїв катакомбної культури в степовому Придніпров’ї зумовлює цілу низку питань. Перш за все щодо характеру відносин катакомбного і населення попереднього періоду в цьому регіоні. Судження про генетичну спорідненість ямного і катакомбного населення виникло, на нашу думку, через слабку на той час диференціацію поховань за доби енеоліту та бронзи, яка призводила до нівелювання середніх показників. На сьогодні цей погляд видається слушним лише стосовно окремих районів і в цілому стосовно деяких ранніх катакомбних груп, дуже близьких за фізичним типом до ямних і кемі-обинських. Це дає підставу твердити про їхню автохтонність, незважаючи на деякі переміщення серед споріднених племен — просування кемі-обинських груп у район Каховки і Примор’я. Таким чином, обидва морфологічні варіанти ранньокатакомбного населення України (довгоголового з широким обличчям і довгоголового з вузьким обличчям) мають місцеві корені та були притаманні більшості давньоямного і кемі-обинського населення.

Рис. 188. Голова чоловіка з кургану 9 групи “Аккермень”. Інгульська катакомбна культура. Реконструкція М. М. Герасимова

Друге, не менш важливе питання стосується походження мезобрахікранного, надто широколицього антропологічного комплексу, поширеного на другому етапі катакомбної культури. Його поява у причорноморських степах поки що не може бути пояснена безперервністю місцевої лінії розвитку, оскільки на цій території подібні комплекси[457] траплялися лише за неолітичної доби. Відтак вони відомі на суміжних територіях у населення пізнього етапу ямної культури та носіїв північнокавказької культури Калмикії та Передкавказзя, де було виявлено морфологічні комплекси (тип А, за А. В. Шевченком), які походять від неолітичного населення Надпоріжжя — Приазов’я[458]. Про те, що це пізньонеолітичне населення дожило до катакомбної доби, можуть свідчити і спостереження, зроблені А. Д. Столяром, який писав, що “маріупольський могильник і синхронні йому аналогічні некрополі не передували усій давньоямній культурі загалом, а існували одночасно, у крайньому випадку із самими різними групами цих поховань, локалізуючись, імовірно, головним чином у більш східній частині південноруських степів. Деякі традиції культури траншейних могильників Надцоріжжя — Приазов’я (випростане положення небіжчиків) продовжують проявлятися у катакомбних похованнях цієї ж території”[459]. Про те саме говорять спостереження І. Ф. Ковальової, яка в південному лісостепу Лівобережної України в катакомбних похованнях знайшла посудини біконічної форми, орнаментовані накольчатою і шнуровою технікою, дуже схожі з посудом ранньонеолітичного Микільського могильника. На її думку, саме південний лісостеп із численними підкурганними похованнями постмаріупольської культури (випростаними) і можуть бути вихідними у формуванні “західного катакомбного варіанта”. Але, на жаль, ця думка не може бути ні спростована, ні підтверджена, бо антропологічні матеріали з постмаріупольських поховань дуже нечисленні.

Рис. 189. Голова хлопчика з поховання донецької катакомбної культури в м. Луганську. Реконструкція М. М. Герасимова

Водночас велика схожість фізичного типу пізньокатакомбних груп причорноморських степів з ямними і північнокавказькими групами Північно-Західного Прикаспію (III і IV групи, за В. А. Сафроновим), тотожність поховального обряду (випростане положення покійників у катакомбах та ін.), чималий вплив “північнокавказців”, який простежується на виробах із металу та кераміки в північнопричорноморських степах, дають змогу припустити, що якась, досить-таки значна частина “північнокавказців” просунулася на захід. Тим більше, що до середини II тис. до н. е. увесь Кавказ разом із суміжними територіями стає рухливим. Тут відбуваються різного роду переміщення, утворюються, квітнуть і швидко змінюються культури, носії яких беруть активну участь у етнокультурних процесах від Південно-Східної Європи до Близького Сходу. Ймовірно, просування “північно-кавказців” на захід йшло через Дон, по території Самаро-Орельського межиріччя в район Огріньської переправи, у верхів’ях Інгульця (Криворіжжя), а далі в межиріччя Інгульця та Бугу[460], що спричинило рух значної частини пізньоямного і ранньокатакомбного населення Придніпров’я в південно-західному (в район Буджака), південно-східному (Передкавказзя) та, можливо, північному (уверх по Дніпру) напрямках.

Просування мезобрахікранного широколицього ортогнатного населення різною мірою вплинуло на фізичний тип населення окремих груп катакомбної культури причорноморських степів. Так, на території Самаро-Орельського межиріччя, Криворіжжя, Запоріжжя і межиріччя Бугу та Інгульця відбулася повна заміна місцевого „населення північнокавказьким. На самому „півдні „Херсонської області (Примор’я) і в басейні р. Молочної населення також повністю змінилося, але поки що неясне його походження. Хоча воно теж мезобрахікранне, однак з ширшим обличчям та масивніше. Уздовж правого берега Дніпра (вигцетарасівська група) населення майже не змінилося, відчувається лише незначна домішка мезобрахікранів. Здається, що цей район обминули великі переміщення.

Про немирне вторгнення “північнокавказців” у Північне Причорномор’я свідчать показові саме для пізнього етапу катакомбної культури на цій території великий відсоток у похованнях трепанованих черепів (понад 10 %) або з травмами[461], а також поява багатих поховань зі зброєю.

Впливом населення Близького Сходу, який теж ішов через Північний Кавказ (вірогідніше через Північно-Східний), можна пояснити і традицію ховати черепи із модельованими за допомогою глини обличчями, що розповсюджується також на пізньому етапі катакомбної культури, в західній її провінції, в похованнях еліти.

Подібна практика обличкування черепів глиною з’являється ще в Давній Палестині, в Ієрихоні, починаючи з VII—VI тис. до н. е., трапляється в Анатолії, Месопотамії, пов’язана з культом родючості, та зберігається у населення Східного Середземномор’я до античності[462]. Цікаво, що на всіх обличкованих черепах із басейну р. Молочної та Криворіжжя наявні трепанаційні (посмертні) отвори в потиличній ділянці, що виникли, очевидно, внаслідок бальзамування небіжчиків, яке було поширене також на Близькому Сході, в Стародавньому Єгипті[463]. Серед модельованих черепів виділяються різні морфологічні варіанти, прикметні для населення катакомбної культури Причорномор’я, — від різко виражених доліхокранів до ультракороткоголових, різниця між якими наочно ілюструється формами модельованих поверх кісткової основи носів — від горбоносих (“вірменоїдних”) до прямих з досить невисоким переніссям.

Дещо своєрідним було формування фізичного типу катакомбної культури в басейні Сіверського Дінця. Складається враження, що тут він не мав генетичної підоснови і, можливо, з’явився в уже сформованому вигляді (питання це поки що залишається відкритим за браком антропологічних матеріалів як ямного, так і ранньокатакомбного часу). Різкої зміни фізичного типу на пізньому етапі не фіксується, хоча і відчувається переважання більш широколицього населення.

Характерною особливістю населення басейну Сіверського Дінця катакомбної доби є штучна деформація черепа (до 60 % на пізньому етапі, 15 % на ранньому), притаманна населенню більш східних територій поширення катакомбної культури: Калмикії, Нижнього Поволжя, басейну Дону, а також Північно-Східного Приазов’я, згідно з дослідженнями К. О. Шепель та А. В. Шевченка.

Рис. 190. Череп людини з модельованими глиняною сумішшю рисами обличчя з поховання інгульської катакомбної культури біля с. Жовтневе

Рис. 191. Череп людини з модельованим обличчям із поховання інгульської катакомбної культури біля с. Старобогданівка

Хоча найпростіші форми штучної деформації черепа фіксуються ще в неандертальців[464], на території східної Європи, а вірніше, на Кавказі поодинокі знахідки штучно деформованих черепів відносяться лише до IV—III тис. до н. е. (могильники Гінчі та Гоно в Дагестані). Масовими вони стають тільки в похованнях катакомбної культури. Вважається, що штучна деформація є даниною естетичним традиціям колективу та буває різних типів (лобно-потилична, циркулярна та ін.), що пояснюється різними способами накладання давлячої пов’язки. Питання витоків цього явища не зовсім з’ясоване, але в багатьох випадках воно було стійкою етнокультурною ознакою. Окремі дослідники походження штучної деформації пов’язують із Близьким Сходом, звідки вона через Великий Кавказ потрапила в передкавказькі степи і далі на захід та схід. Деякі паралелі виявлено на Передньому і Середньому Сході, в Східній Анатолії. Слід відзначити, що штучна деформація не стосується якогось окремого антропологічного типу (як і модельовані черепи-маски). Морфологічно деформовані черепи досить різнорідні. Це може свідчити про складний процес формування катакомбного населення, до якого входили різні антропологічні типи. Поодинокі знахідки штучно деформованих черепів маємо і в більш західних регіонах Європи: жіночий череп стжижовської культури, декілька черепів із поховань культури Злота, у Волосово-Данилівському могильнику фатьянівської культури тощо. Наявність традиції штучної деформації голови у Волго-Донському регіоні в таких віддалених районах, як Польща, і відсутність її в Дніпровському степовому регіоні, на думку деяких дослідників, зокрема, К. О. Шепель, може свідчити, з одного боку, про контакти східних катакомбних провінцій із заходом і з північчю через лісостепову смугу, з другого — про якесь протистояння більш східних і західних причорноморських районів.

Для басейну Сіверського Дінця, як і для більшості районів Північного Причорномор’я, зовнішнім імпульсом для складання місцевих катакомбних культур виявилися Північний Кавказ і Північно-Західний Прикаспій. Але якщо для причорноморських районів це були групи пізньоямного і північнокавказького населення, то для басейну Сіверського Дінця велику роль відіграло населення більш пізньої передкавказької (маничської) культури. Можливо, цим і пояснюються відсутність штучно деформованих черепів у причорноморських степах і велика кількість їх у басейні Сіверського Дінця, позаяк на території Калмикії деформація з’являється тільки в передкавказькій катакомбній культурі. На думку деяких дослідників, вона більш пізня щодо західних культур катакомбної провінції, так само, як і донецька. Невеликі групи населення передкавказької культури проникали в басейн Сіверського Дінця. Виключно строкатий антропологічний склад передкавказьких катакомбників зі штучною деформацією, серед яких більшість гіперморфних антропологічних типів, як з високим, так і з низьким обличчям, спостерігається і в басейні Сіверського Дінця.

Населення передкавказької культури, яке не практикувало штучної деформації голови, виявилося в основному порівняно вузьколицим і довгоголовим. Для території Калмикії вузьколиці до ліхокрани були прийшлими, тому що в попередні часи тут був розповсюджений гіперморфний мезобрахікранний антропологічний тип (пізньоямне і північнокавказьке населення, згадуване раніше), найбільш характерний для Північного Причорномор’я на другому етапі катакомбної культури. А. В. Шевченко, який вивчав антропологічний склад катакомбного населення Калмикії і Передкавказзя, пов’язує появу тут вузьколицих доліхокранів з населенням культур шнурової кераміки Середньої Європи, особливо Польщі, не беручи до уваги наявність подібних типів на більш близьких територіях причорноморських степів, а саме деяких груп вузьколицих нижньодніпровських ямників і кемі-обинців, цілком сприймаючи гіпотезу В. О. Сафронова про більш західне походження всіх степових культур Південно-Східної Європи. Враховуючи те, що більшість ранньокатакомбних груп Придніпров’я (басейн р. Молочної) і передкавказької культури дуже схожа і що ця схожість підкріплюється подібністю деяких рис у поховальному обряді (скорчені на боці небіжчики, обличчям повернуті до входу в катакомбу), можна припустити проникнення причорноморського населення на південний схід, тим більше, що в багатьох працях археологів йдеться про бурхливі процеси етнічних переміщень, про пересування північнокавказького населення в степи і навпаки.

Ці, безперечно, важливі історичні події відбиваються на палеоантропологічних матеріалах. Так, окремі причорноморські ранньокатакомбні групи могли просуватися через Крим, Керченську протоку і далі на Північний Кавказ, де могли взяти участь у формуванні антропологічного складу населення передкавказької культури. Що шлях цей лежав не через територію Приазов’я, ми відзначали (населення там було незмінним з енеоліту і, можливо, протистояло вторгненню чужорідних племен на свою територію).

Отже, перша половина П тис. до н. е. характеризувалася важливими міжетнічними контактами, переселенням окремих груп, ілюстрацією чому є виявлена на антропологічному матеріалі різка зміна населення в степовому Подніпров’ї, поява масивного гіпероморфного типу. Але здається, що вторгнення “північнокавказців” нечуло тривким і не залишило слідів у фізичному вигляді наступних поколінь. На зміну широколицим брахікефалам у XVII ст. до н. е. прийшло довгоголове, порівняно вузьколице населення, яке домінувало на цій території в наступні часи у населення культури багатоваликової кераміки, білозерської і навіть зрубної культур, тобто до кінця бронзової доби.

Тривалий час антропологічні характеристики населення пізньої бронзи на теренах України (в основному степового Подніпров’я) базувалися на вивченні серії черепів, відомих у науковій літературі як черепи зрубної культури[465] — доліхокранних, порівняно вузько- і високолицих, які були відмінні від черепів катакомбної і зрубної культур більш східних територій, зокрема Нижнього Поволжя. Це дало підставу твердити про автохтонне походження населення зрубної культури на території України та заперечувати міграційні хвилі зі сходу[466].

Рис. 192. Голова чоловіка з поховання 2 в кургані 5 катакомбної культури біля с. Новопилипівка. Реконструкція М. М. Герасимова

Після виділення культури багатоваликової кераміки в окрему черепи зрубної культури були розділені на дві групи відповідно до археологічної атрибутики поховань, одна з яких належала культурі багатоваликової кераміки, друга — зрубній. Внаслідок такого розподілу черепи зрубної культури походили тільки з поховань Лівобережжя, багатоваликової кераміки — з більш широкої території.

Обидві групи за багатьма ознаками подібні і відносяться до доліхокранних, порівняно вузьколицих варіантів європеоїдної раси. Різниця між ними в будові обличчя: багатоваликові — вузьколиці, ортогнатні, вузьконосі; зрубні мають середньої ширини мезогнатне обличчя. Помітна відмінність і в будові тіла. Населення зрубної культури високоросле (174,2 см), багатоваликової кераміки більш низькоросле (169,6 см). Розходження виявилися і в чоловічій, і в жіночій групі населення. Додатковим аргументом на користь різниці між цими двома групами населення може бути і неоднакова частота зустрічання дискретно-варіюючих ознак, яка є показником генетичної близькості або відсутності її залежно від концентрації черепних “аномалій”. Так, частота зустрічання метопічного шва на черепах зрубної культури 5 %, на черепах багатоваликової 12 %, вставочних кісточок відповідно 3 % і 12 % і т. ін. Ще два факти можуть свідчити про різні умови життя населення цих двох культур. Середня тривалість життя населення культури багатоваликової кераміки значно вища, ніж зрубного (відповідно 42,4 і 37,2 роки). Особливо це стосується жіночого населення культури багатоваликової кераміки: 43,9 роки порівняно з 33,1 року у зрубників. Заслуговує на увагу і високий відсоток ураженості карієсними захворюваннями у населення багатоваликової кераміки — 20 %, тоді як у зрубного тільки 5 %, що говорить про різний характер харчування. У перших переважала їжа, насичена вуглеводами, у других — білками.

На сьогодні пам’ятки культури багатоваликової кераміки розповсюджені на великій територїї, що дає змогу дослідникам виділити декілька її локальних варіантів. На жаль, по окремих районах антропологічні дані досить обмежені: чотири черепи поганої збереженості з басейну Сіверського Дінця[467], серія черепів із грунтового могильника Калфа, раніше опублікованих як зрубні[468]. Від усіх перелічених матеріалів черепи культури багатоваликової кераміки відрізняються різкою доліхокранією, більш вузьким ортогнатним обличчям, саме тими рисами, за якими вони наближаються до тшинецько-комарівських (безумовно, беручи до уваги малочисельність останніх), а також до калмицьких (VI група за В. О. Сафроновим, синхронна придніпровським).

Порівняно з населенням попереднього часу на території степового Подніпров’я і суміжних (ямної, ранньо- і пізньокатакомбної культур, а також культур шнурової кераміки Волині, Чехії та Словаччини) населення багатоваликової кераміки цього регіону подібне до найпівденніших груп ямників (Запоріжжя, Примор’я, Буджак), населення кемі-обинської культури, деяких ранньокатакомбних груп (наприклад, каховської), а також до вказаних вище культур шнурової кераміки і дуже відрізняється від пізньокатакомбного населення степового Причорномор’я. Отже, можна твердити, що фізичний тип населення багатоваликової кераміки Подніпров’я має місцеві корені, які сягають у ранньокатакомбні часи.

Антропологічний склад населення зрубної культури на всій території її поширення на сьогодні вивчений достатньо. За винятком окремих районів (зокрема Нижнього Поволжя, Приазов’я) він майже одноманітний. В основі його доліхокраннии високорослий тип із середньошироким обличчям. Мова йде про Лівобережжя України (включаючи басейн Сіверського Дінця) та Середнє Поволжя. Серед усіх названих груп населення Лівобережної України найбільш вузьколице. На наш погляд, це пояснюється взаємодією двох компонентів — місцевого (населення культури багатоваликової кераміки Придніпров’я) і деякою мірою прийшлого зі сходу. Підтвердженням цього можуть бути знахідки масивніших черепів у похованнях Запорізької та Херсонської областей і велика частота зустрічання (50 %) горіхоподібних потовщень на нижніх щелепах, більш характерних для східних груп населення. Але місцевий компонент, мабуть, був домінуючим. Висновок цей підкріплюється і дослідженнями археологів, згідно з якими зрубна культура в Україні великою мірою сформувалася на базі попередньої культури багатоваликової кераміки, яка не тільки доживає до зрубного періоду, але і на якомусь відрізку часу на відповідній території співіснує з нею.

Вивчення фізичного типу населення заключного етапу доби бронзи на території степової України грунтується тільки на палеоантропологічних матеріалах білозерської і Ноуа.

Населення культури Ноуа за фізичним типом було неоднорідним, тому генезис його досить складний. Неоднозначні і думки щодо утворення самої культури. Згідно з однією вона походить від місцевих культур доби середньої бронзи, головним чином Монтеору. Згідно з другою виникла на основі синтезу місцевих культур і культур прийшлих (скотарські племена півдня Східної Європи). Антропологічні дані підтверджують скоріше другий погляд. Носії місцевих культур, особливо на території Румунії, Молдови, — грацільні, вузьколиці. їм здебільшого притаманні ознаки середземноморського типу, прикметні для культури Монтеору. Місцеві елементи поширені на заході культури Ноуа (могильники Пробота, Дойна, Клуж). Вплив прийшлого протоєвропеоїдного населення (масивнішого, з широким обличчям) виявляється на території Дніпровсько-Прутського межиріччя (могильники Трушешть, Старі Бедражі, Острівець), хоча археологічні дані цьому суперечать — у формуванні культури Ноуа у Попрутті більша питома вага належить місцевому (або західному) компоненту. Антропологічні матеріали вказують на домінуючу роль прийшлого компонента і, можливо, більш вірно відображають процес формування культури Ноуа в східному ареалі її розповсюдження: як складний процес синтезу двох різноетнічних культур — місцевої і прийшлої, де своєрідно поєдналися матеріальна культура місцевого субстрату з переважанням фізичного суперстрату[469]. Але походження цієї групи протоєвропейців у чистому вигляді на даній території дослідники пов’язують лише з населенням, що залишило могильник біля с. Калфа (культура багатоваликової кераміки). Поява гіпероморфного антропологічного типу в Дніпровсько-Прутському межиріччі безпосередньо зі сходу, з причорноморських степів, стосується, на наш погляд, більш давнього часу, а саме першої чверті II тис. до н. е., коли під тиском “північнокавказців” окремі групи пізніх ямників із межиріччя Південного Бугу та Інгульця просунулися на захід у буджакські степи, де взяли участь у формуванні місцевих груп культури багатоваликової кераміки, на базі яких і формувалося населення східних районів культури Ноуа (могильники Трушешть, Острівець, Старі Бедражі). Лише таким чином можна пояснити локалізацію за доби пізньої і середньої бронзи на крайньому південному заході Причорномор’я масивних протоєвропейців, тоді як на схід від цієї території, в степах Придніпров’я, панував вузьколиций середземноморський тип[470]. Особливо це стосується населення білозерської культури.

Фізичний тип населення білозерської культури відомий за антропологічними матеріалами з грунтових і курганних могильників, таких, як Широке, Чернянка, Первомаївка. Найхарактернішими ознаками його є довгоголовість, (але іноді трапляються і короткоголові екземпляри), вузьке і високе обличчя, значна довжина тіла (171,3 см для чоловіків). Одні дослідники відносять цю культуру до кола пам’яток фракійського гальштату, інші — до іранського етносу, вказуючи на генетичні зв’язки із зрубною. В археологічних матеріалах відчувається значний фракійський вплив, пов’язаний з культурою Ноуа. Попри схожість окремих ознак, таких, як довгоголовість і довжина тіла (маються на увазі матеріали Дністровсько-Прутського межиріччя), антропологічний матеріал виявляє велику різницю щодо ширини обличчя — білозерське населення більш вузьколице, ніж його західні сусіди. Що стосується населення зрубної культури України, то воно за більшістю таксономічно важливих ознак, таких, як ширина обличчя, довгоголовість, значна довжина тіла, схоже з білозерським. Не заперечуючи зовнішніх впливів на формування фізичного вигляду білозерського населення, можна припустити його автохтонний розвиток, беручи до уваги велику схожість із вузьколицими довгоголовими морфологічними комплексами попередніх епох, починаючи з кемі-обинського.

Незважаючи на бурхливі події протягом усього II тис. до н. е. в степовому Придніпров’ї і Приазов’ї (переміщення окремих груп населення, вторгнення, воєнні зіткнення і т. ін), які не могли не відбитися на формуванні фізичного типу носіїв різних етнічних угрупувань, основні чотири антропологічні комплекси, відомі нам з енеоліту, розвиваються в часі і на окремих етапах то один, то другий стають домінуючими.

Спорідненість антропологічних типів населення кемі-обинської культури, ранньокатакомбної, деяких груп Нижнього Подніпров’я (наприклад, каховської) та населення багатоваликової кераміки підтверджується спостереженнями В. М. Даниленка, який вважає, що усі три культури складають у часі єдину генетичну лінію (В. М. Даниленко мав на увазі взагалі катакомбну культуру, антропологічний же матеріал стосується лише ранньокатакомбних груп окремих територій Північного Причорномор’я і маничського варіанта передкавказької катакомбної культури). Так, дослідження антропологічних матеріалів із поховань ямної, ранньо- і пізньокатакомбної культур одних і тих же локальних територій (каховська група, Примор’я, басейн р. Молочної, запорізька група) виявило зміну антропологічних типів наприкінці III — на початку II тис. до н. е., яка може свідчити про активний рух племен кемі-обинської культури із степів і передгір’їв Криму в райони Примор’я, Каховки, Запоріжжя, басейну р. Молочної (про експансію кемі-обинських племен говорив і В. М. Даниленко), а також про відхід населення цих територій на захід, південний захід (можливо, і на інші території). Пізніше під тиском північнокавказьких племен з північного сходу частина кемі-обинських і ранньокатакомбних груп могла бути відсунута на північ, на територію Середнього Подніпров’я, де, можливо, і формувалося населення культури багатоваликової кераміки, яке після відходу “північнокавказців” розповсюдилося по всьому Подніпров’ю і відіграло велику роль у формуванні фізичного типу населення як зрубної, так і білозерської культур України. Ця генетична лінія якоюсь мірою відповідає етнокультурній лінії, котру В. М. Даниленко назвав протоіндоіранською[471].

Зокрема, В. О. Сафронов уважає, що вже за доби ямної культури відбулося відокремлення індоаріїв від протоіранців і що вузьколиці та довгоголові групи ямників і кемі-обинців, які мешкали в причорноморській смузі і в Криму, можна вважати першими індоаріями на цій території, доказом чого можуть служити виявлені О. М. Трубачовим індоарійські топоніміка і гідронімія.

Ще одна генетична лінія, в основі якої лежить теж південний середземноморський антропологічний тип (але менш довгоголовий, скоріше мезодоліхокефальний), хоча й не так чітко визначена, представлена більшістю трипільців, частиною усатівців, можливо, окремими групами середньостогівців (Огрінський могильник), ямників (запорізька група), у катакомбників нікополь-михайлівської групи. У добу пізньої бронзи поки що не фіксується (можливо, за браком матеріалу), але трапляється в більш пізні історичні часи (жіночі поховання скіфського часу правобережного лісостепу, окремі черняхівські групи). Можливо, вона може бути зіставлена з протодакійсько-мізійською етногенетичною лінією, яка, за даними В. М. Даниленка, щільно змикається із протофракійською.

Найпоширеніший у населення раннього енеоліту Лівобережної України і степового півдня у багатьох груп ямників (доліхокранний або мезодоліхокранний з широким і середньовисоким або високим обличчям) так званий протоєвропеоїдний антропологічний тип продовжує розвиватися і в наступні часи у катакомбного населення Правобережного Придніпров’я (Вищетарасівка), Приазов’я, в південно-західних групах культури багатоваликової кераміки та культури Ноуа (Калфа, Старі Бедражі, Острівець), існує у вигляді поки що незначної домішки у населення зрубної культури Лівобережної України та притаманний головним чином населенню більш східних територій. Можливо, ця лінія розвитку і була іранською.

Давньопівнічнокавказькі мовні елементи, які визначають лінгвісти навіть у межиріччі Інгульця та Бугу, напевне, пояснюються переселенням на другому етапі існування катакомбної культури в Північне Причорномор’я значних мас північнокавказького населення, для якого здебільшого був характерний мезобрахікранний антропологічний тип із широким обличчям. У наступні історичні періоди він трапляється як домішка у населення багатоваликової кераміки, білозерської культури. За доби пізньої бронзи поширений на більш східних територіях (наприклад, у населення андронівської культури). Але у ранньоскіфський час цей морфологічний комплекс яскраво проявляється у могильнику Фронтове в Криму, Мастюгінських курганах на Середньому Дону.

Слід зауважити деяку нерівномірність в антропологічному вивченні населення України за доби бронзи. Якщо фізичний тип населення степових культур досить ґрунтовно досліджений на базі великої кількості палеоантропологічного матеріалу, то, на жаль, кістякові залишки населення Північної України (лісостепової і поліської смуги) дуже нечисленні.

Рис. 193—194. Голови людей (чоловіків) із поховання сосницької культури біля с. Хар’ївка (поховання 1, 2). Реконструкція М. М. Герасимова

Перші антропологічні матеріали з поховань племен шнурової кераміки з описом черепного покажчика та зросту опублікував В. Неліпінський. Дослідник звернув увагу на доліхокранність серії та на її схожість із черепами культур шнурової кераміки Німеччини. Невеличка серія черепів із поховань городоксько-здовбицької та стжижовської культур також відзначалася виразною доліхокранією і грацільністю та відносилася, на думку Т. С. Кондукторової, до кола вузьколицих типів культур шнурової кераміки (ближче до Польщі і Словаччини).

За археологічними даними С. С. Березанської та І. К. Свєшнікова, прямими нащадками населення культури шнурової кераміки в Україні були племена тшинецько-комарівської культури. Антропологічний матеріал невеликий (по п’ять чоловічих і жіночих скелетів із Житомирської області), але досить-таки характерний. Серія доліхокранна, вузьколиця (середня довжина тіла 167,7 см) і подібна до городоксько-здовбицької та стжижовської. На думку Т. С. Кондукторової, антропологічні дані підтверджують висновки археологів про генетичну спорідненість племен шнурової кераміки і тшинецько-комарівських.

Із лівобережного лісостепу ще менше відомостей. Два чоловічі черепи з басейну Сейму (з поховань сосницького варіанта тшинецької культури) європеоїдні та належать до одного і того самого антропологічного типу (один мезокранний, другий доліхокранний, але обидва з високим склепінням, з відносно широким, добре профільованим обличчям), який, на думку М. М. Герасимова, відрізняється від населення ямної, катакомбної та зрубної культур і становить собою якийсь окремий тип. Поява нового значного матеріалу з поховань цих культур не підтверджує думки М. М. Герасимова щодо виключності сейминських черепів. Їхнє широке обличчя і масивність показові також для населення степу за доби енеоліту та бронзи.

Невеличка серія черепів із поховань білогрудівської культури (с. Заломи Кіровоградської області) дає деяке уявлення про фізичний тип населення завершального етапу доби бронзи на території правобережного лісостепу. Воно характеризувалося помітною грацільністю, мезодоліхокранією, незначною шириною обличчя, вище середньої довжиною тіла. Такий комплекс ознак не є випадковим для даної території. Він притаманний тшинецькому населенню, безпосередньому попереднику білогрудівців, деяким групам катакомбної культури правобережного Дніпра, більшості трипільців.

Територія Північного Правобережжя України за доби бронзи вважається багатьма дослідниками фактично батьківщиною праслов’ян. Тому факт генетичної спорідненості фізичного типу населення стжижовської і городоксько-здовбицької культур із тшинецьким і білогрудівським може мати велике значення для встановлення безперервної лінії розвитку праслов’янського населення. Але сучасний стан джерел повинен застерігати нас поки що від категоричних тверджень.