Русь і Візантія

В історичній літературі час од часу порушується питання про культурно-історичну приналежність східних слов’ян і Русі. До кола якої європейської цивілізації вони входили — візантійсько-православної, римсько-католицької, хозаро-тюркської? Альтернативність підходу до проблеми зумовлює і альтернативність висновків. При цьому нерідко важливим є не позитивне і об’єктивне знання, а точка зору дослідника. Так з’явилися теорії хозарського і норманського походження Русі, її римсько-католицької християнізації тощо. Деякі дослідники, прекрасно обізнані з історією хрещення Володимира Святославича, все ж ставили перед собою питання — за яким обрядом хрестився київський князь?

Безперечно, східні слов’яни і Русь не були ізольовані від зовнішнього світу. Посідаючи історично важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, вони збагачувались їх досвідом. На різних етапах історичного розвитку питома вага впливів сусідніх культур була неоднаковою. Все залежало від політичної орієнтації, насамперед східних слов’ян. Адже вони не були в цьому процесі пасивною стороною. На етапі додержавного розвитку східних слов’ян “силові поля” культурної взаємодії мали переважно регіональний характер: на сході вони визначались арабо-хозарськими впливами, на півночі — балто-варязькими, на півдні і південному заході — візантійськими. У часи формування і розвитку Русі створилося спільне “силове поле” культури для всієї держави. Його епіцентр знаходився у власне Візантії, периферія підходила мало не до південно-західних рубежів розселення східних слов’ян (візантійські колонії в Криму, дунайські провінції).

Руські дружини Олега під стінами Царгорода. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Входження східних слов’ян і Русі до візантійського історико-культурного ландшафту — тривалий історичний процес. Його початки губляться в першій половині І тис. н.е., коли в лісостеповій зоні сучасної України під впливом східних римських провінцій виникла так звана черняхівська культура.

Південна орієнтація мала місце і на етапі існування Антського союзу племен. Письмові джерела зберегли свідчення про військові конфлікти склавінів і антів з Візантією, але цим контакти двох сторін не вичерпувалися. Літописець Нестор вніс на сторінки “Повісті минулих літ” історичний переказ про київського князя Кия, який відвідав Константинополь, де його з почестями прийняв імператор[123]. Знахідки візантійського імпорту VI — VIII ст., у тому числі і монет, свідчать про налагодження торговельних контактів між Візантією і східнослов’янськими міжплемінними об’єднаннями в цей час.

Візит Кия до Царгорода (хоча не всі учені сприймають з довірою це повідомлення Нестора) не є чимось надзвичайним у слов’янській історії. Воно підтверджується і свідченнями візантійських авторів, котрі відзначали постійні набіги антів і склавінів на володіння імперії наприкінці V — у VI ст. Прокопій Кесарійський пише, що починаючи з 527 р. склавіни і анти регулярно вторгались у межі імперії. У 550 — 551 рр. вони разом з аварами підступили до Константинополя[124], а наприкінці століття мало не оволоділи візантійською столицею. Намагаючись убезпечити північний кордон, Візантія прагнула налагодити із слов’янами договірні відносини. На часи правління Юстиніана І (527 — 565) припадають перші дипломатичні контакти слов’янських племінних союзів з імперією. Візантія шляхом багатих дарів, найму на службу слов’янських загонів, переговорів із слов’янськими вождями домагалася тимчасових успіхів. Цікаві щодо цього свідчення Прокопія про антсько-візантійські контакти 30 — 40-х років VI ст., що дивовижним чином перегукуються з розповіддю Нестора про Кия. “Був такий собі Хільбудій, близький до імператорського дому, у військовій справі чоловік винятково енергійний і настільки безкорисливий, що замість величезних багатств він не набув ніякого достатку. На четвертому році своєї єдинодержавної влади імператор (Юстиніан. — П.Т.), призначивши цього Хільбудія начальником Фракії, поставив його для охорони ріки Істру”. Про подальшу долю анта Хільбудія існують дві версії. Згідно з однією, він загинув у бою з слов’янами, виконуючи свої союзницькі зобов’язання перед Візантією, згідно з іншою версією — повернувся до слов’ян[125].

Своєрідним продовженням цієї розповіді є повідомлення Прокопія про посольство Візантії 545 р. до антів, яке заявило про згоду імператора віддати слов’янам нижньодунайську фортецю Туріс і прилеглі землі за умови, що вони будуть охороняти північний кордон імперії від гунів. Анти прийняли пропозицію Юстиніана. І з цього часу джерела не згадують про їх виступи проти Візантії.

Упродовж першої половини IX ст. руси енергійно заявляють про себе перед Візантією. У 839 р. Їхнє посольство з’явилось у Константинополі, розраховуючи на встановлення дипломатичних зв’язків між візантійським двором і Києвом. У 40-ві — 60-ті роки IX ст. відбуваються військові походи Русі на візантійські володіння в Амастриді (Амасрі) і Криму. Особливо великим був кримський похід русів, у результаті якого вони зайняли весь південний берег — від Корсуня до Керчі.

Наріжною віхою в історії русько-візантійських відносин IX ст. був похід Русі на Константинополь у 860 р. Облога столиці стала своєрідною точкою відрахунку руської історії у грецьких хроніках.

Подія ця найповніше висвітлена в двох проповідях патріарха Фотія. Їх аналіз показує, що напад русів виявився несподіваним для жителів столиці Візантії. Руси прибули на кораблях і рухались із такою швидкістю, що вісники із зайнятих ними поселень не встигали до Константинополя раніше за них. Руси хотіли захопити місто відразу, а коли це не вдалося, почали облогу і грабування передмість. Імператор з військом знаходився в цей час у поході проти арабів, що полегшувало русам оволодіння столицею Візантії.

Зрештою все скінчилося для Константинополя добре. Переконавшись, що міста їм не взяти, руси зняли облогу і з великою здобиччю повернулися додому. Патріарх Фотій пояснив цей відступ чудом, пов’язаним із хресним ходом з Покровом Богородиці.

“Повість минулих літ” стверджує, що імператор Михаїл у цей час знаходився в Константинополі і навіть брав участь у хресному ході. А відступити русичів змусила велика буря на морі, що сталася після того, як Покров Богородиці опустили в морські хвилі. Отже, загалом літописець підтверджує слова патріарха Фотія.

“Повість минулих літ”, посилаючись на “летописанье греческое”, відзначає, що з цього часу “начася прозивати Руска земля”. Відбулося “дипломатичне визнання” Київської Русі Візантією. Між двома країнами, як справедливо вважали О.О.Шахматов, В.В.Мавродін та інші історики, було укладено угоду “миру і любові”.

Але велика східнослов’янська держава, звичайно, виникла не з політичного “небуття”, як це намагався зобразити Фотій. Народ, що населяв її, був відомий у Візантії давно. Інша справа, що зарозумілі греки тривалий час намагалися не помічати тих важливих перемін, що відбувались у східнослов’янському світі. Шлях до “дипломатичного визнання” був початий Руссю принаймні з VI ст.

З кінця VIII — початку IX ст. інтерес Русі до чорноморських ринків посилюється. Відчужуваний через “полюддя” додатковий продукт з підвладних племен не тільки задовольняв проблеми правлячої еліти молодої Київської держави, а й був важливою статтею руського експорту. Реалізація його на чорноморських ринках викликала протидію з боку Візантії. Певно, саме в цьому слід вбачати причину походів руських дружин IX ст. до Криму і Амастриди. Економічний інтерес, очевидно, становив основну мету руського посольства 838 — 839 рр. до Константинополя.

Своєрідним фіналом першого етапу взаємин Русі і Візантії був похід руських дружин 860 р. на столицю імперії. Незважаючи на його відносну невдачу, він відіграв вирішальну роль у зближенні двох країн і укладенню між ними договору.

Однією із найважливіших його статей стало хрещення Русі. Свідчення грецьких авторів підтверджені тільки Никонівським літописом, який зберіг повідомлення про Аскольдове хрещення Русі. Вони утримуються в тій його частині, що була укладена, як вважають Б.О. Рибаков та інші історики, на основі літопису Аскольда. Це подія великої історичної ваги, і вона, безперечно, не була несподіваною, а підготовлялася впродовж тривалого часу. Перші, не дуже виразні свідчення (письмові і археологічні) вказують на знайомство східних слов’ян з християнством іще в антську епоху. Конкретні дані з приводу цього містить “Житіє св. Стефана Сурозького”, де розповідається про хрещення князя русів Бравліна архієпископом візантійського міста Сурожа Філаретом. В літературі цей факт справедливо вважається частиною дипломатичної угоди між переможцями — русами і переможеними — греками.

У певному зв’язку з русько-візантійським договором 60-х років IX ст. була активність Русі на Сході. Похід руських на Абесгун не тільки мав на меті корисливі цілі, а й був виконанням союзницьких зобов’язань щодо Візантії, що перебувала у стані війни з Арабським халіфатом.

Конфесійне зближення Русі і Візантії, яке набуло особливого прискорення в роки правління князя Аскольда, у IX ст. ще не мало незворотного характеру. Успіхи християнізації Русі були відносними, а з приходом до влади новгородського князя Олега почалась язичницька реакція. В уявленні візантійців Русь продовжувала репрезентувати “варварський світ”, хоч і посіла певне місце в ієрархічній структурі “Візантійської співдружності націй”.

У роки князювання в Києві Олега (882 — 912) русько-візантійські відносини, переважно економічні, стали на твердий ґрунт юридично-правової регламентації. У 907 і 911 рр. після військових походів Русі на Константинополь були укладені вигідні для Києва мирні угоди. За умовами договору 907 р. Візантія забов’язувалася виплатити одноразову контрибуцію “по 12 гривенъ на ключь”, а також давати щорічну данину: “Уклады на рускыа грады: первое на Киевъ, таже на Черниговъ, на Переяславль, на Полт?скъ, на Ростовъ, на Любечь и прочаа городы”[126]. Значні пільги надавалися руським купцям. Серед них такі: забезпечення продуктами харчування на шість місяців, дозвіл жити в передмісті Константинополя (в монастирі св.Мамонта), користуватися лазнею, забезпечення корабельним спорядженням, право виходу в місто групами по 30 осіб. Ще чіткіше обумовлені правові норми русько-візантійських відносин у договорі 911 р. Згідно з ним, сторони несли рівну відповідальність за вчинені злочини — вбивство, бійки, крадіжки; зобов’язувалися надавати допомогу торговельним суднам, які зазнали катастроф, повертати полонених і збіглих.

Якісь угоди, очевидно, були укладені й у військовій справі. Відомо, що в 911 р. 700 руських дружинників воювали у складі візантійського війська з критськими арабами.

Укладення мирних договорів з Візантією стало актом великої історичної ваги, що утверджував Київську Русь як рівноправного економічного партнера імперії. Пожвавлення торговельних відносин з Візантією другої половини IX — початку X ст. засвідчують знахідки візантійських монет у Середньому Подніпров’ї. Є підстави стверджувати, що вони були в обігу не лише в зовнішній, а й у внутрішній торгівлі.

Як і в часи Аскольда, укладання угод з Візантією за Олега перебувало в певному зв’язку з активізацією політики Русі на Сході. Східні автори повідомляють про походи русів у 909 — 910 рр. на Каспійське узбережжя, а також у Закавказзя 912 р.

Князюванням Олега завершується процес утворення Київської Русі, який був результатом тривалої політичної, економічної і культурної консолідації східних слов’ян. Відбувався він в умовах складної зовнішньополітичної ситуації, яка то прискорювала процеси об’єднання окремих східнослов’янських князівств у єдиний соціально-політичний організм, то гальмувала їх. Київська Русь IX — початку X ст. — це вже велика ранньофеодальна держава, яка дедалі впевненіше виходила на одне з провідних місць у системі міжнародних відносин.