Русь X — початку XI ст.

Політичний розвиток Русі X — XI ст. визначався як її винятковою роллю в житті східних слов’ян, так і місцем у світовій історії. Писемні джерела переконливо свідчать, що Русь підтримувала широкі і різноманітні відносини з багатьма країнами світу. Основним змістом цих зв’язків були безпека країни, встановлення стабільних кордонів, економічний розвиток міст. Це, по суті, визначало зовнішньополітичну діяльність Русі, що виражалося насамперед у встановленні дипломатичних контактів, торгових договорах, частих династичних шлюбах представників правлячих домів різних країн з київською великокняжою родиною.

Після смерті Олега великим київським князем став Ігор (912 — 945). У свідченнях писемних джерел про життя Ігоря багато неясного і суперечливого. Згідно з статтею 879 р. “Повісті минулих літ”, він був сином Рюрика і прибув до Києва з Олегом у малолітньому віці. В. Татищев вважав найбільш вірогідною датою народження Ігоря 875 рік. У 903 р. він одружився на псковитянці Ользі, яка, за однією версією, походила з простого роду, за іншою — була онукою слов’янського князя Гостомисла. 942 р., тобто через 40 років після одруження Ігоря і Ольги, у похилих батьків народився син Святослав. М.М. Тихомиров зауважив життєву суперечливість цієї версії, з якою він був не згоден тому, що Ігоря вважали сином Рюрика[127].

Початок правління Ігоря збігся з активізацією автономістських тенденцій деяких східнослов’янських племен. Першими вийшли з покори Києву древляни. Їх приклад наслідували уличі. І з тими, і з іншими Ігорю довелося вести тривалу боротьбу. 914 р. він здійснив похід на древлян і “поб?дивъ, и возложи на ня дань болши Олгови”[128]. Трирічна боротьба з уличами закінчилася тим, що вони залишили Середнє Подніпров’я і відійшли в нижнє межиріччя Дністра і Південного Бугу.

Досліджуючи питання про боротьбу Києва з древлянами, історики нерідко вказують на те, що Ігорю вдалося скасувати у них внутрішню політичну організацію. Б.Д. Греков писав, що в Древлянській землі посадили воєводою Ігоря Свенельда, в руках якого зосередилася велика територія уличів і древлян[129]. Як основний аргумент наводилися відомі слова дружинників Ігоря про збагачення отроків Свенельда: “Отроци Св?нелъжи изод?лися суть оружьемъ и порты, а мы нази. Поиди, княже, с нами на дань, да и ты добудеши и мы”[130]. О.О. Шахматов не виключав навіть співучасті Свенельда в трагічній смерті свого сюзерена в 945 р. Навряд чи є підстави для таких тверджень. Якби це справді було так, непереливки було б Свенельду в роки правління властолюбної Ольги. Тим часом почував він себе досить упевнено.

Гадаємо, що відношення (досить зацікавлене) Свенельда до Древлянської землі визначалося його участю у зборі князівської данини, в результаті чого в його руках (і дружини) осідала певна частина того продукту, що вилучався на користь держави. Одержати ж землю на правах феодальної власності він не міг хоча б тому, що там у цей час сидів представник місцевої династії князь Мал. Пізніше, коли Древлянська земля перейшла до сина Святослава Олега, Свенельд втратив навіть право збирати данину. Досить згадати, як зреагував Олег на спробу сина Свенельда Люта пополювати у межах його феодальних володінь — Лют був убитий. Підбурюючи київського князя Ярополка виступити походом на Олега, Свенельд говорить: “Поиди на братъ свой и прими волость его”[131]. Ці слова — ще одне свідчення того, що Древлянська земля ніколи не передавалася до рук боярина Свенельда.

У роки княжіння Ігоря біля південних кордонів Русі вперше з’явилися печеніги. У 915 р. вони уклали з Києвом мир і відкочували до Дунаю, однак уже в 930 р. цю угоду було порушено. З короткого повідомлення літопису — “а Игорь воеваше Печен?ги” — незрозуміло, яка з сторін першою порушила умови миру. Виходячи з візантійських джерел, можна зробити висновок, що в загостренні русько-печенізьких відносин винна насамперед візантійська дипломатія. Ось що писав візантійський імператор Костянтин Багрянородний у творі “Про управління імперією” — повчанні сину і спадкоємцю Роману II (959 — 963) про взаємовідносини росів, печенігів і ромеїв: “Знай, що пачинакіти (печеніги. — П.Т.) стали сусідніми і суміжними також росам, і частенько, коли у них нема миру одне з одним, вони грабують Росію, завдають їй значної шкоди[...] Знай, що і біля царственого цього града (Константинополя. — П.Т.) ромеїв, якщо роси не знаходяться в мирі з пачинакітами, вони з’явитися не можуть ні заради війни, ні заради торгівлі, бо коли роси з човнами приходять до річкових порогів і не можуть поминути їх інакше, аніж витягнувши свої човни з річки й переправивши, несучи на плечах, нападають тоді на них люди цього народу пачинакітів”.

Костянтин VII не обмежується викладом політичної ситуації, що склалася в результаті появи біля північних кордонів Візантії печенігів. Він радить сину, як обернути цю ситуацію на користь імперії. Для цього погрібно завжди шукати миру з печенігами. “Знай, що поки василевс ромеїв буде в мирі з пачинакітами, ні роси, ні турки не можуть нападати на державу ромеїв за законом війни, а також не можуть вимагати у ромеїв за мир великих і надмірних грошей та речей, побоюючись, що василевс застосує силу цього народу проти них, коли вони виступлять на ромеїв. Пачинакіти, зв’язані дружбою з василевсом і заохочені його грамотами і дарами, можуть легко нападати на землю росів і турок, забирати в рабство їх жінок та дітей і розоряти їх землю”[132].

Із сказаного видно, що Візантія боялася посилення Русі і тому намагалася зашкодити цьому шляхом печенізької загрози. У Києві не одразу розгадали підступність імператорського двору, і аж до 30-х років X ст. Русь надавала воєнну допомогу Візантії; руські у складі імператорської армії брали участь у війнах в Італії.

Врешті-решт, вірогідно, що подвійну гру візантійської дипломатії було розкрито, і між сторонами стався розрив. У 941 р. Ігор здійснив перший похід на Візантію, який завершився поразкою руських. Біля стін Константинополя візантійці зустріли руський флот і спалили його “грецьким” вогнем.

Ось як пише про це руський літописець: “Феофан же устр?те я въ людехъ со огнемъ, и пущати нача трубами огнь, на лодь? руския. И быстъ вид?ти страшно чюдо”[133]. Русичі, що врятувалися, порівнювали цей вогонь з блискавкою на небі.

Незважаючи на поразку, Ігор почав готувати новий похід. На це пішло майже три роки. 943 р. руське військо, у складі якого були дружини від усіх племінних князівств і союзні Києву варяги, “поиде на Греки въ лодьях и на конихъ”[134]. Корсунці попередили імператора про наближення до кордонів Візантії великої руської сили, і він попросив миру. Його посольство зустріло руських на Дунаї і передало Ігорю послання Романа І: “Не ходи, но возьми дань, юже ималъ Олегъ, придамь и еще к той дани”[135]. Ігор, порадившись з дружиною, прийняв пропозицію імператора. Одержавши дорогі дари — “злато, и серебро, и паволоки”, руські від Дунаю повернули назад на Русь. Після цього сторони уклали новий мирний договір, обмінялись посольствами. Текст договору було викладено двома мовами. Церемонія його затвердження відбулась у Константинополі в присутності руських послів і в Києві — у присутності візантійських. Як повідомляє літопис, Ігор і частина його дружини скріпили договір клятвою біля язичницького капища Перуна. Друга частина Ігоревої знаті, що сповідала християнську віру, принесла присягу в церкві святого Іллі на Подолі. На цей час у Києві була, очевидно, вже досить велика і впливова християнська община. Арабські автори відзначали, що руські прийняли християнство уже в 912 — 913 рр.[136]

Відбиття нападу руських дружин князя Ігоря на Царгород грецьким вогнем. Мініатюра Радзивіллівського літопису

При оцінці мирного договору 944 р. між Візантією і Руссю незмінно постає питання — кому він був вигідний? Відповідь може бути тільки одна — обом сторонам. Коли б це було не так, його б не укладали. Але така постановка питання не зовсім коректна. Вигоди договору 944 р. слід розглядати не стільки зважаючи на конкретну історичну обстановку, скільки у порівнянні його з попередніми аналогічними угодами. При такому підході з’ясовується, що Русь за умовами нового політичного договору справді позбавлялася багатьох привілеїв, обумовлених договорами 907 і 911 рр. Це введення обмеження на купівлю руськими купцями паволок, ліквідація безмитної торгівлі, зобов’язання не зимувати в гирлі Дніпра, в районі Білобережжя і на острові св. Єлферія (нинішній острів Березань), вимога охороняти кримські володіння Візантії від нападу чорних болгар та ін.

У 944 р. Ігор здійснив також похід на Закавказзя, що мав на меті нейтралізувати союзника Візантії Марзубана, який стояв на чолі войовничих горців Південного Прикаспію. Руські взяли Дербент, потім через Ширван по Курі піднялися до столиці Аррана (Албанії) Бердаа і захопили її. Але при цьому вони, як повідомив Ібн Міскавей, не пограбували міста, а стали у ньому табором. Дальшому просуванню руських завадила жорстока епідемія, що скоротила їх чисельність і змусила почати відступ. З великою здобиччю вони повернулися додому[137].

Клятва вірності русько-візантійському договору 944 р. у Києві в церкві св. Іллі і на Перуновому горбі. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Часті воєнні походи підривали економіку Русі. Вони збагачували верхівку дружини, але великим тягарем лягали на плечі трудового населення. Походи відривали від мирної праці багато людей, а це негативно впливало на розвиток господарства. Відшкодувати втрати руська знать сподівалась шляхом вигідних торгових угод з Візантією, збуту товарів — данини з підлеглих Києву племен, у зв’язку з чим її було значно збільшено. Данину збирали з населення, періодично об’їжджаючи країну (так зване полюддя). Про те, як це відбувалося, свідчить сучасник Ігоря — візантійський імператор Костянтин Багрянородний: “Зимовий і суворий спосіб життя цих самих Русів такий. Коли наступає листопад місяць, князі їх одразу виходять з усіма Русами з Києва і відправляються в полюддя, тобто круговий об’їзд, і саме в слов’янські землі Древлян, Дреговичів, Сіверян та інших слов’ян, що платять данину Русам. Годуючись там упродовж всієї зими, вони у квітні місяці, коли скресне крига на Дніпрі, знову повертаються до Києва”[138].

За такої форми данини у населення нерідко відбирали все, що воно мало. В результаті руйнувалися господарства смердів, росло невдоволення на місцях. Позачерговий вояж Ігоря до древлян за даниною восени 945 р. закінчився для нього трагічно. Зібравшись на думу, древляни прийняли рішення вбити князя. “Аще ся въвадить волкъ в овц?, то выносить все стадо, аще не убьють его; тако и се, аще не убьемъ его, то вся ны погубить”[139]. Під Іскоростенем древляни напали на князя та його дружину і всіх перебили.

Хрещення Ольги в Константинополі. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Повстання древлян було придушене дружиною Ігоря Ольгою, котра у зв’язку з малолітством сина Святослава фактично стала великою княгинею.

І все-таки, щоб упорядкувати норми феодальних повинностей і попередити нові хвилювання народних мас, Ольга змушена була провести деякі реформи, що регламентували феодальну експлуатацію. Близько середини X ст. на Русі значно зросло землеволодіння, посилився процес феодального освоєння земель — поширення влади феодала на колишні угіддя. В результаті виникали нові замки-гради — центри феодального землеволодіння. Найбільшим земельним вотчинником була княгиня Ольга; в числі її володінь літопис називає і місто Вишгород, де знаходився господарчий двір княгині.

За Ольги виріс міжнародний престиж Русі. У 946 р. велика княгиня в супроводі великої свити відвідала Константинополь[140]. Існує протокольний запис прийому Ольги візантійським імператором. У складі її посольства було понад 100 чоловік (16 близьких Ользі жінок, племінник, не виключено, що під ним приховується Святослав, піп Григорій, 22 посли, 44 купці, 2 перекладачі, 18 рабинь). Ольга вела переговори з Костянтином Багрянородним, хоча їх зміст залишився невідомим. Офіційної угоди укладено не було. Можна лише припускати, що правителі двох країн обговорили питання торгово-економічних відносин, підтвердивши вірність договору 944 р., а також злободенну на той час проблему християнізації Русі.

На честь Ольги Костянтин VII влаштував офіційний прийом. Двічі він приймав княгиню у вузькому колі, кілька разів вона була на імператорських обідах, на іподромі[141]. І все-таки візитом до Константинополя Ольга лишилась невдоволена. Повернувшись до Києва, вона не поспішала відсилати дари у відповідь. Костянтин нагадав про це Ользі: “Яко много дарихъ тя; ты бо глаголаша ко мн?, яко аще возъвращюся в Русь, многи дары прислю ти: челядь, воск и скъру, и вой в помощь”. Роздратована княгиня відповіла грецьким послам таке: “Аще ты (імператор. — П.Т.) також постоиши у мене в Почайн?, яко азъ в Суду, то тогда ти дамъ”[142].

Що Ольга була невдоволена прийомом у Константинополі, свідчить і той факт, що вона активізувала дипломатичні відносини з німецьким королем.

У 949 р., за даними німецьких хронік, Ольга, іменована “королевою руською”, направила до Оттона І у Франкфурт-на-Майні своїх послів з проханням прислати єпископа і священика. Згідно з повідомленням “Продовжувача хроніки абата Регінона Прюмського”, на Русь було направлено єпископом якогось Лібуція, однак по дорозі він помер. Наприкінці 961 р. до Києва прибув монах трірського монастиря Адальберт, але його місія була невдалою. “Не добившись успіху ні в чому тому, для чого посланий, і переконавшись у марності своїх намагань”, Адальберт змушений був у 962 р. повернутися на батьківщину[143].

З 964 р. великим князем став Святослав Ігорович: “Князю Святославу възрастъшю и възмужавшю, нача вои совокупляти многи и храбры”[144].

Тут хотілось би відступити від послідовного викладу політичної історії Русі і звернутись до хронології деяких подій. У нашій історіографії усталилась традиція, згідно з якою дати “Повісті минулих літ”, що стосуються життя і діяльності князя Святослава, не викликають сумніву. Вважається, що народився Святослав близько 942 р. Підставою служить літописна стаття 946 р., в якій розповідається про участь Святослава в поході Ольги на древлян. Спис, кинутий княжичем у бік ворога, ледве перелетів голову коня і впав біля його ніг. Літописець відзначає з цього приводу, що Святослав “б? бо д?тескъ”.

Виходячи з цього повідомлення, Б.О. Рибаков і вирахував вік княгині Ольги. Оскільки заміж на Русі звичайно виходили у 16 — 18 років, можна припустити, що народилася вона приблизно у 923 — 927 рр. і, отже, Константинополь відвідала в 28 — 32 роки[145]. Цей розрахунок Б.О.Рибакова мав ствердити достовірність літописної версії про сватання імператора до руської княгині, так мальовничо розписане руським літописцем.

Прийняття такої хронології справді усуває неточність розповіді про сватання Костянтина VII, але породжує нові численні суперечності, уже неспростовні. Насамперед треба довести неправомірність свідчень літопису 903 р. про одруження (вірогідно, заручини) Ігоря і Ольги. Ще більші труднощі виникають, коли ми звернемося до літописного свідчення 970 р.: “Святославъ посади Ярополка в Киев?, а Ольга в дерев?хъ. В се же время приидоша людье ноугородьстии, просяше князя соб?... И рече Добрыня: “Просите Володимера”[146]. Виявляється, в 970 р. у Святослава, що мав, за неспростовною хронологією “Повісті минулих літ”, 28 років, було, принаймні, двоє дорослих синів. На самостійне княжіння вони могли бути призначені не раніше, ніж досягли б 15 — 16 років. Отже, виходить, що батьком Святослав став уже в 12-літньому віці. Якщо погодитися з тим, що він народився в 942 р., то це не тільки руйнує всю подальшу хронологію, а й ставить під сумнів генеалогічне князівське древо.

Навряд чи може бути сумнів, що у “Повісті минулих літ” вік Святослава умисне занижено. Побічним свідченням може бути стаття 946 р. у літопису В.Татищева: “Ольга с сыном Святославом, собрав войско довольное и храброе, пошла на Деревлянскую землю. Древляне же, собрався, вышли противо ея и соступившемся обоим полкам Святослав, хотя тогда млад был, но яко вождь и мститель смерти отца своего сам начал битву и, брося копием в древляны, пробил коня сквозь”[147].

Звичайно, хлопчик у три чи п’ять років не міг з такою силою кинути списа. Отже, зважаючи на незаперечні факти про вік Ярополка, Олега і Володимира, можна стверджувати, що Святослав з’явився на світ не пізніше 930 — 932 рр.

Тут постає ще одне питання, яке потребує роз’яснення. У момент смерті Ігоря Святослав справді ще не досяг князівського змужніння, і участь Ольги в управлінні країною уявляється природною. Але чому тоді вона так надовго затрималась при владі? Над цим питанням, вірогідно, думали літописці і знайшли зручне пояснення: причина — у малолітстві Святослава. Насправді причина була інша. Ольга — владна і сильна особистість, просто відсторонила на деякий час Святослава від державних справ.

Можливо, саме в цьому полягає причина його дивної, на перший погляд, нелюбові до Києва. В очікуванні свого часу Святослав, очевидно, мало вникав у суть своїх майбутніх обов’язків як глави держави. Він не зблизився з боярським оточенням великокнязівського столу, яке займало свої адміністративні посади мало не спадково. Єдиним його заняттям і втіхою була військова справа. Тільки ставленням дружини до себе Святослав і дорожив. На прохання матері прийняти християнство він відповідав: “А дружина моя сему см?ятися начнуть”[148].

Лише близько 964 р. вся повнота влади на Русі перейшла до Святослава. Час його княжіння пройшов під знаком утвердження Русі на міжнародній арені шляхом подолання супротиву з боку деяких сусідніх країн. Волзька Булгарія суперничала з Руссю у східній торгівлі. Хозарія, хоч і підтримувала з нею тісні стосунки, часто грабувала купецькі східнослов’янські каравани, що йшли з Києва. До того ж, данинниками Хозарії були деякі східнослов’янські племена, зокрема в’ятичі. Погіршились і відносини з Візантією, що протидіяла росту могутності Русі.

Першим самостійним кроком Святослава було повернення під владу Києва в’ятичів. З цією метою він здійснив похід на Оку і Волгу. “Нал?зе вятичи, и рече вятичемъ: “Кому дань даете?” Они же р?ша: “Козарамъ по щьлягу от рала даемъ”, — читаемо в “Повісті минулих літ”[149]. Звільнивши в’ятичів від хозарської данини, Святослав узяв фортецю Біла Вежа (Саркел), переміг ясів і косогів (предки осетинів і черкесів) і наклав на них данину. Сучасник Святослава арабський географ Ібн Хаукаль свідчить, що військо русів досягло міста Булгар і землі буртасів (мордви). Під час цього походу було взято столицю Хозарії Ітіль, міста на Каспійському узбережжі. В результаті походів Святослава Хозарська держава остаточно прийшла до занепаду.

У війні з Хозарією Святослав, безперечно, керувався певними політичними мотивами. Здавна хозари претендували на панування над частиною східнослов’янських земель, зокрема в’ятичів і сіверян. Включення їх до державної структури Русі потребувало подолання хозарської протидії. Перемога над Хозарською державою прискорила процес східнослов’янської консолідації, але одночасно відкрила кочовикам шлях на захід, що створило для Русі нову небезпеку. З цього часу господарями південноруських степів аж до Посулля і Поросся стали печенізькі орди. Слов’янські поселення, розташовані південніше цих рубежів, на кінець X ст. перестали існувати. Печенізька небезпека нависла над містами Подніпров’я і навіть Києвом.

Печеніги блокували торгові шляхи, що вели на схід. В результаті майже повністю припинилася торгівля з країнами Арабського Сходу. Великі перешкоди створювали печеніги і для русько-візантійської торгівлі, нападаючи на торгові каравани біля дніпровських порогів.

Походи Святослава 965 — 968 рр. на Волзьку Булгарію, Хозарію і Балкани значно наблизили Русь до земель Візантійської імперії. Це тривожило Константинополь, і його дипломатія докладала великих зусиль, щоб посварити Русь з одним із її сильних сусідів, зокрема Булгаріею. Щоб схилити Святослава до походу проти Булгарії, з Візантії йому послали 15 кентаріїв золота. У 968 р. руські дружини під проводом Святослава з’явилися на Дунаї. У битві під Доростолом (сучасна Сілістра) болгари зазнали поразки. Святослав захопив міста по Дунаю, зробивши Переяславець своєю резиденцією.

Скориставшись відсутністю Святослава, в тому ж році у межі Русі вдерлися підкуплені Візантією печеніги. Безперешкодно вони підійшли до Києва і взяли його в облогу. У літописній статті 968 р. говориться: “И оступише печен?зи градъ в сил? велиц?, бщислено множество около града, и не б? льз? изъ града вил?сти, ни в?сти послати”[150]. Серед обложених були мати і діти Святослава. Місто було врятоване завдяки мужності киян і підходу лівобережних дружин під проводом воєводи Претича. Печеніги, вирішивши, що це військо Святослава, спішно відступили.

Святослав покинув Болгарію і повернувся до Києва. Незабаром він знову почав готуватися до походу на Балкани. На прохання Ольги і бояр залишитися в Києві Святослав відповів, що йому більше до вподоби Переяславець-на-Дунаї. “Не любо ми есть в Киев? быти, хочю жити в Переяславци на Дунай, яко то єсть середа земли моей”[151]. Сюди, за словами Святослава, сходились блага з різних сторін: з Візантії — золото, шовки, вина і фрукти; з Чехії і Угорщини — срібло і коні; з Русі — дорогі хутра, мед, раби.

Судячи з цієї відповіді і зважаючи на деякі заходи щодо організації управління державою, Святослав справді мав намір перенести столицю Русі на Дунай. Він розділив князівства між своїми синами. На київському столі посадив старшого сина Ярополка, в Древлянській землі — Олега, у Новгороді — Володимира. Цей захід поклав початок державній реформі, в результаті якої вся Русь опинилась у володінні однієї князівської династії. Завершив її син Святослава Володимир.

Владнавши таким чином справи на Русі, Святослав почав у 969 р. другу балканську кампанію. Однак ситуація на Балканах змінилася не на користь Русі. Візантія, пропонуючи Святославу виступити проти Болгарії, мала на меті послабити не лише Болгарію, а й Русь. Коли київський князь здобув ряд перемог, Візантія різко змінила свою політику. Новий імператор Іоанн І Цимісхій вислав проти руських своє військо, яке також зазнало поразки. Руські оволоділи Філіппополем (сучасний Пловдив) і почали загрожувати Царгороду: “За маломъ бо б? не дошел? (Святослав. — П.Т.) Царяграда”[152]. Однак у битві під Аркадіополем руське військо зазнало поразки. За угодою з Цимісхієм Святослав пішов на Балкани і закріпився у Доростолі. Несподівано навесні 971 р. імператор вторгся зі своїм військом до Болгарії і взяв в облогу Преслав, де знаходився руський гарнізон. Незабаром візантійці захопили місто, з якого вдалося втекти лише небагатьом руським воїнам.

Повернення дружини Святослава на Русь. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Наприкінці квітня 971 р. візантійське військо обложило місто Доростол, де зібралися основні сили Святослава. Три місяці тривала облога. Руські війська неодноразово робили героїчні вилазки, в одній із яких загинув воєначальник візантійців; з великими труднощами їм вдалося стримати натиск руських. Великих втрат, природно, зазнало і руське військо. Святослава було поранено. Знесилені сторони змушені були почати переговори.

Іоанн І Цимісхій, намагаючись вразити руських своєю царською величчю, під’їхав до берега Дунаю верхи у позолочених обладунках. Багато вбрана була і його свита. Святослав же переплив річку в човні. Він сидів на веслах і гріб разом з іншими, нічим від них не відрізняючись. Сидячи в човні на лаві для гребців, він, як свідчить візантійський історик Лев Діакон, вів мову з Цимісхієм про умови миру і скоро поїхав. Мирний договір вдалося укласти на таких умовах: Святослав відмовлявся від претензій на візантійські володіння в Криму і на Дунаї, імператор зобов’язувався безперешкодно пропустити руських додому, забезпечити їх продовольством на дорогу і надалі ставитися до руських “як до друзів”.

Чого були варті запевнення імператора в дружбі, видно з наступних подій. До ворожих Русі печенігів терміново відправили посланця Цимісхія Феофіла Євхаїтського, котрий повідомив їх про повернення Святослава з Болгарії. Явна мета місії Феофіла полягала в посередництві між руськими і печенігами, таємна — у підбурюванні останніх на розправу з Святославом. В районі порогів печеніги влаштували засідку. Побачивши численного ворога, Святослав повернув до гирла Дніпра, в район так званого Білобережжя, щоб там перезимувати. Незабаром, однак, у руському стані почався голод, і Святослав змушений був прийняти рішення про повернення на Русь. У вирішальному бою з печенігами біля порогів Святослав і загинув.

Поразка Святослава на Балканах мала негативні наслідки не лише для Русі, а й для Болгарії. Іоанн І Цимісхій захопив у полон болгарського царя Бориса, перейменував столицю Східноболгарського царства Великий Преслав у Іоаннополь, а всю Придунайську Болгарію перетворив у візантійську провінцію.

В історіографії зустрічаються суперечливі оцінки діяльності Святослава, оскільки її наслідки не були однозначними. Дбаючи про міжнародний авторитет Русі, зміцнення її економічних позицій на чорноморських ринках, Святослав не так активно цікавився внутрішніми справами. Не випадково кияни говорили йому: “Ты, княже, чюжея земли ищещи и блюдеши, а своея ся охабивъ”[153]. Святослав, безперечно, був вродженим полководцем. Сучасники свідчили, що він у військових походах був легким, як барс. З собою не брав ні шатра, ні воза, ні казана. їв смажене на вугіллях м’ясо. Спав на підстилці з сідлом у головах, як і всі його дружинники. Загальновідоме рицарське ставлення Святослава до ворогів. Про свій намір виступити він завжди сповіщав супротивника. “И посылаше къ странамъ, глаголя: “Хочю на вы ити”[154]. Святослав не втрачав самовладання у найскладніших ситуаціях. Виявившись одного разу оточеним вдесятеро переважаючими силами візантійців, він звернувся до своїх воїнів з полум’яною промовою, що стала знаменитою: “Да не посрамимъ земл? Руски?, но ляжему костьми, мертвый бо срама не имамъ... но станемъ кр?пко, азъ же предъ вами пойду”[155]. На жаль, Святослав не міг належним чином оцінити справжню небезпеку кочових орд печенігів. А тим часом боротьба з ними ставала для Русі життєво важливою необхідністю.

Державне управління на Русі після смерті Святослава деякий час лишалося таким, як воно склалося за його життя. Великим київським князем став Ярополк, брати Олег і Володимир княжили відповідно в Овручі і Новгороді. В інших землях сиділи князі місцевих династій.

Інтереси васалів і сюзерена, як відомо, не завжди збігалися. Суперечності між ними були закладені в самому характері феодальних відносин. У 977 р. вони переросли у збройний конфлікт. Боротьба почалася між древлянським князем Олегом і воєводою Ярополка Свенельдом. Приводом послужило вбивство сина Свенельда Люта, який порушив права феодальної власності Олега. Насправді в основі конфлікту було питання про те, кому володіти Древлянською землею. У битві, що відбулася між братами, Олег загинув.

Новгородський князь Володимир, побоюючись розділити участь брата, втік за море. У Новгород був призначений посадник із Києва. На деякий час Ярополк став єдиновладним правителем Русі, але вже 980 р. його вигнав з Києва Володимир. Ярополк утік до міста Родня. Пізніше, повіривши воєводі Блуду, що Володимир наділить його якоюсь волостю, Ярополк прибув до Києва, де і був убитий варягами.

З 980 р. “нача, — читаємо в літопису, — княжити Володимеръ въ Киев?, единъ”. Володимир Святославич мав незвичну для великого князя генеалогію: був позашлюбним сином Святослава і ключниці Ольги Малуші Любечанки. Уже в юному віці вій одержує князівський стіл у Новгороді. Близько 976 р. Володимир оволодів Полоцьком, де силою взяв собі за дружину Рогніду, дочку полоцького князя Рогволда. Незважаючи на те, що горда полочанка перед тим відхилила пропозицію Володимира, заявивши: “Не хочю разути рабычича, но Ярополка хочю”, їй довелося скоритися. Шлюб цей не був щасливим. Переконавшись, що Володимир збайдужів до неї, Рогніда уже в Києві зробила невдалу спробу вбити його. Розгніваний Володимир вислав Рогніду з міста і поселив у селі Предславино.

Похід Володимира на в’ятичів. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Ставши великим князем (980 — 1015), Володимир Святославич розгорнув енергійну діяльність, спрямовану на зміцнення держави. Досягненню цієї мети сприяли і його військові походи 981 — 993 рр. на ятвягів, в’ятичів, хорватів, у результаті яких всі східнослов’янські племена були об’єднані навколо Києва.

У часи княжіння Володимира завершився тривалий процес формування території Київської держави. Визначились і закріпились кордони Русі, які в основному збігалися з етнічними рубежами східних слов’ян. Вони проходили в районі верхів’їв Оки і Волги на сході; Сули, Сіверського Дінця,

Росі і Південного Бугу — на південному сході; Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни — на заході; Чудського озера, Фінської затоки, Ладозького та Онезького озер — на півночі. Це була найбільша держава в Європі, яка відзначалася винятковою для часів середньовіччя однорідністю. Лише незначну частину її населення становили неслов’янські народи: на північному сході — чудь, весь, меря, на півдні — торчеські племена.

У сфері постійного політичного впливу Русі перебував цілий ряд сусідніх територій, куди здавна проникало слов’янське населення. Протекторат над цими землями забезпечував їй вихід на міжнародні ринки. Мова йде про райони Північного Причорномор’я, Криму і Приазов’я, де молода Київська держава з перших днів свого існування успішно конкурувала з Візантією. Особливо міцними були позиції Русі у Приазов’ї. Уже в X ст. тут виникло давньоруське князівство з центром у Тмутаракані (колишнє грецьке місто Таматарха), що упродовж кількох віків відігравало важливу роль в економічному і політичному житті країни.

З IX — X ст. значно зміцнюються позиції Русі в Криму. Успішні походи руських дружин проти Візантії і її північнопричорноморських колоніальних центрів сприяли стабілізації економічних відносин Північного Причорномор’я з давньоруськими землями. За часів Володимира Святославича до складу Тмутараканського князівства увійшов район Керченського півострова, головне місто якого одержало руську назву Корчів. Зміцнились також позиції Русі в містах Херсонес і Сурож (Судак), де знаходились торгові колонії руських купців.

Похід Володимира на печенігів. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Неодноразові спроби Візантії витіснити Русь з Криму і Північного Причорномор’я не мали та й не могли мати успіху. Традиційно цей район тяжів не до метрополії (Греція, Рим чи Візантія), а до сусідніх з ним материкових районів з давньою високою культурою землеробства і скотарства.

Серед заходів, спрямованих на вирішення завдань політичної консолідації країни, важливе значення мала адміністративна реформа. Сенс її полягав у тому, що землі і князівства, де правили залежні від Володимира місцеві князі, передавалися синам Володимира: Новгород — Ярославу, Полоцьк — Ізяславу, Туров — Святополку, Ростов — Борису, Муром — Глібу, Смоленськ — Станіславу, Древлянська земля — Святославу, Волинь —Всеволоду, Тмутаракань — Мстиславу, Псков — Судиславу. Реформа ліквідувала владу місцевих “світлих князів”, поклала край автономізму земель.

У галузі зовнішньої політики основним завданням Володимир вважав боротьбу з печенігами. Для захисту південних кордонів Русі і її столиці він наказав збудувати систему фортець. “И рече Владимиръ: се не добро, еже малъ городъ около Киева. И нача ставити городы по Десн?, и по Востри, и по Трубежеви, и по Сул?, и по Стугн?. И поча нарубати муж? лучши? от словень, и от кривичь, и от чюди, и от вятичь, и от сихъ насели грады: б? бо рать отъ печен?гъ”[156]. Ця розповідь літопису свідчить про високий рівень державної організації Русі в X ст. Подібні заходи були під силу тільки країні з великим матеріальним і людським потенціалом.

У літописній розповіді про заселення новозбудованих порубіжних кріпостей деяке здивування викликає список племен, представникам яких була виявлена така висока довіра: словени, кривичі, в’ятичі, чудь. Що це — спроба київського уряду мобілізувати для потреб оборони Руської землі сили інших східнослов’янських і неслов’янських племен? Відповісти на це питання можна ствердно, проте навряд чи ця відповідь буде вичерпною. Залучаючи від названих племен “мужей лучших” для постійного проживання у південноруських кріпостях, Володимир мав також на меті створити тут своєрідну противагу місцевому боярству. Ймовірно, що літопис має на увазі людей, так чи інакше зв’язаних з князем і його оточенням, тобто “своїх людей”, на яких можна було б покластися. Як відомо, Володимир пішов до Новгорода в юному віці і, слід гадати, не мав на півдні Русі надійних прихильників.

Облога військами Володимира міста Корсуня в Криму. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Боротьбу з печенігами схвально сприймало населення Русі. Про подвиги Володимира “Красне Сонечко”, Іллі Муромця і Добрині Никитича народ складав пісні. У героїчному епосі (билинах) знайшло відображення життя тих градів, що були покликані захистити Русь від поганих. “На горах, горах да на высоких, на шоломя на окатистом, там стоял да тонкий вся шатер. Во шатре — то удаленьки добры молодцы. Стерегли, берегли они красен Киев-град”.

Окрім системи воєнно-феодальних замків південноруське порубіжжя захищали могутні земляні вали і рови, що проходили вздовж лівого берега Росі, між нею і Роставицею, а також уздовж лівого берега Стугни. Пороські земляні вали, вірогідно, становили єдину систему з валами Переяславщини, які доходили до ріки Супой. Стугнинські вали, що продовжувались у західному напрямку до ріки Здвиж, мали захищати ближні підступи до столиці Русі. На жаль, земляні вали лише нещодавно стали об’єктом серйозних археологічних досліджень, і тому немає надійних даних з історії їх створення та функціонування. Відомо лише, що вперше як оборонні споруди вони згадуються в літопису під 1093 р., коли давньоруські князі йшли походом на половців. “И минувше Треполь, проидоше валъ. И се Половц? идяху противу, и стр?лци противу пред ними; нашимъ же ставшимъ межи валома, поставиша стяги своя, и изидоша стрилци из валу”[157]. Двічі літопис згадує переяславські вали. У 1095 р., коли половецькі хани прийшли до Мономаха просити миру, один із них — Ітлар — увійшов у Переяслав, а другий — Китай — “ста межи валома с вои”[158]. 1149 р. між цими валами стали табором війська Юрія Довгорукого.

Прибуття візантійської принцеси Анни до Корсуня. Мініатюра Радзивіллівського літопису

У літературі про час спорудження валів висловлювалися найрізноманітніші думки. Одні дослідники схильні датувати їх скіфським часом (VII — VI ст. до н.е.), інші — черняхівським (II — V ст. н.е.), треті пов’язують їх появу з діяльністю слов’янських союзів племен Руської держави. Очевидно, земляні вали не були зведені в якийсь із цих періодів; вони є пам’яткою багатьох поколінь землеробського лісостепового населення, яке намагалось убезпечити себе від вторгнення степових кочовиків. Результати робіт експедиції Інституту археології АН України під керівництвом М.П. Кучери дають можливість стверджувати, що значна частина цих валів була зведена за княжіння Володимира Святославича, а згодом і Ярослава Мудрого[159].

Не зовсім правильно трактується у літературі і основне призначення земляних валів. Вони були зведені начебто з метою перепинити шлях кочівницькій кінноті на Русь. Ця мета, якщо вона і переслідувалась, як свідчить літопис, виявилася недосяжною. Натомість “Змієві вали” стали на перешкоді намаганням кочовиків захопити на тривалий час південні руські землі і включити їх до системи кочівницьких випасних угідь.

У системі заходів, спрямованих на зміцнення країни, велике значення мали релігійні реформи Володимира. Панівна верхівка Русі і сам великий князь розуміли силу ідейного впливу релігії на людей і намагалися використати її в інтересах феодальної держави. Першим актом Володимира в цьому напрямі була спроба реанімації язичництва. Вона не дала бажаних результатів. Язичництво в другій половині X ст. уже не відповідало рівню соціального, політичного і культурного розвитку країни. Зрозумівши це, Володимир рішуче пориває з вірою батьків і дідів і вводить у 988 р. як офіційну державну релігію християнство.

Київ у кінці X ст. Макет

Ця акція хоча й розширила сферу візантійського впливу на Русь, та не привела до встановлення її васальної залежності від імперії, на що розраховувала візантійська дипломатія і чого остерігалися київські князі. Військовий похід до Криму, в результаті якого руські оволоділи найважливішим економічним і політичним центром Візантії — Херсонесом, продемонстрував зрослу могутність Русі, яка прагнула рівноправних відносин з Візантією і фактично домоглася цього.

За Володимира Святославича спостерігається пожвавлення відносин Русі з Німеччиною. Напередодні введення на Русі християнства сторони неодноразово обмінювалися посольствами.

Зближенню Русі і Німеччини сприяв і шлюб Володимира з принцесою Анною — родичкою дружини імператора Оттона II. Близько 1006 р. до Києва прибуло посольство Генріха II на чолі з єпископом Кверфуртським Бруноном. Володимир Святославич спочатку недовірливо віднісся до місії Брунона, та коли дізнався, що той прямує і в землю печенігів і може принести певну користь Русі, виявив йому всілякі почесті. Близько місяця Брунон жив при дворі київського князя. Звідси він відправив Генріху II листа, в якому називав Володимира “повелителем русів, могутнім завдяки своєму королівству і багатству”. € дані, що в Києві Брунон займався вербуванням прибічників римської церкви, але особливого успіху не досяг.

У 90-ті роки X ст. зав’язуються відносини Києва безпосередньо з Римом. Очевидно, папство також намагалося поширювати свій вплив на Русь. З цією метою в 991 р. папа римський прислав до Володимира посольство. Як повідомляє літопис В.М. Татищева, папські дипломати були прийняті в Києві “с любовью и с честию”. Цікаво, що зв’язки Києва з Римом не припинились і в наступні часи. 994 р. з Рима до Києва повернулись посли Володимира, у 999 — 1000 р. посольство папи римського прибуло до столиці Русі, а через рік Володимир знову відправляє делегацію до Рима. Римський вплив, як відомо, на Русі не запанував, але пожвавлені дипломатичні контакти між Києвом і Римом відіграли свою позитивну роль. Вони змушували Візантію, яка боялась посилення римського впливу на Русі, ставитись до неї не як до молодшого партнера, а як до рівного.

У часи княжіння Володимира Святославича, як це добре показав вірменський історик В.К. Восканян, налагоджуються русько-вірменські контакти. Цьому сприяла і та обставина, що візантійська принцеса Анна, яка стала дружиною київського князя, мала вірменське походження. Мабуть, з цього часу почався приплив вірмен на Русь, що неодноразово відзначено у писемних джерелах.

Політика київського уряду — підтримувати дипломатичні контакти не лише з Візантією, а й з її постійними супротивниками, що мала місце у X ст., продовжувалась і в XI ст. Наслідком зближення Германської імперії з Руссю у першому десятилітті XI ст. був шлюб короля русів Володимира з дочкою графа Куно — онукою імператора Оттона І. Історики вважають, що це була мачуха Ярослава Мудрого, полонена в 1018 р. Болеславом І Хоробрим під час взяття ним Києва. Від шлюбу Володимира з німецькою графинею народилась дочка Марія-Доброгнева.

1013 р. між Київською Руссю і Священною Римською імперією було укладено угоду.

Свідченням русько-німецьких контактів можуть бути знайдені в Києві монети імператорів Оттона і Адельгейда, а також Генріха III.

Дружні відносини Русі з Польщею, а також Швецією Володимир закріпив, одруживши своїх синів Святополка[160] і Ярослава відповідно на дочках Болеслава Хороброго у 1013 р. та Олафа Скотконунга у 1014 р. У майбутній боротьбі за великокняжий престол брати будуть користуватися підтримкою Польщі і Скандинавії — на захист Святополка виступив польський князь Болеслав, у війську Ярослава воювали норманські дружини.

На закінчення слід сказати, що Русь наприкінці X — на початку XI ст. досягла небувалої могутності. Зміцнилось її внутрішнє становище, зріс міжнародний авторитет.