Інститути державної влади

Найважливішим інститутом державного правління Русі була князівська влада. Князь виступав не тільки верховним правителем країни, землі або волості, а й законодавчим розпорядником усього місцевого життя. Відсутність князя у місті чи землі порушувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських служб. Зміна князів, як правило, вела і до зміни попередньої адміністрації, яка не тільки не мала імунітету стосовно князівської влади, а й перебувала у повній залежності від неї.

У працях останнього часу тема князівської влади знайшла не зовсім правильне висвітлення. З одного боку, має місце тенденція архаїзувати зміст такого явища, як князь, представити його чимось на зразок патріарха, слуги народу, вождя героїчної епохи докласового суспільства[414], з іншого — спостерігається намагання довести вторинність князівської влади на Русі, основні управлінські структури якої формувались переважно на общинновічовій основі. Сказане більше стосується Новгорода та інших північноруських міст. Мотивація таких тверджень зрозуміла: князівська влада у тому вигляді, в якому її зафіксували літописці для IX ст., справді являла собою певною мірою зовнішній елемент, що протистояв міській общині. Але запрошення в країну варязьких князів, описане в літопису, не є свідченням того, що до цього часу східні слов’яни, у тому числі і новгородські, взагалі не знали такої форми правління.

Князівська влада на Русі — такою ж мірою одвічний і місцевий інститут, як і віче, і нема потреби протиставляти їх у цьому плані. Князівсько-династичні зміни в кінці IX — на початку X ст. не внесли до державного розвитку Русі принципово нових елементів, яких би не знало східнослов’янське суспільство раніше, можливо, вони тільки дещо прискорили процес відриву князівської влади від народу.

Однією із суттєвих функцій князівської влади була законодавчо-судова.

З перших же років існування Київської держави князі включилися в активну законодавчу діяльність. Дослідники С.В. Юшков, М.М. Тихомиров, Л.В. Черепнін, В.Т. Пашуто та інші показали феодальний характер давньоруського законодавства.

Звичайно, укладання різних юридичних кодексів не було суто приватною справою князя або його найближчого оточення. Воно диктувалось умовами соціально-економічного розвитку країни, стимулювалося соціальною активністю мас, до правотворчості не був закритий доступ представникам великого боярства. Але хіба суть полягає в тому, з ким саме укладав князь судові збірники? Важливіше визначити їх характер, з’ясувати — інтереси якої категорії населення вони захищали.

Давньоруський князь X ст. Реконструкція за матеріалами кургану Чорна Могила. Малюнок П.Корнієнка

Устави і Уставні грамоти вказують на те, що законодавча влада князів поширювалася фактично на всі сфери міського і сільського життя. Вона регламентувала норми міського співжиття, надходження данини на користь держави, розпоряджалась земельними фондами, визначала місце у міському управлінні церкви (Устав Володимира Святославича про церковну десятину, Устав новгородського князя Всеволода про церковні суди, людей і міри торговельні). Природно, що дотримання всіх цих правових норм, що виходили від князівської влади, — обов’язок досить розвиненого князівського адміністративно-управлінського апарату.

До компетенції князівської влади належали й справи військові. Князі були головними воєначальниками, безпосередньо відали питаннями оборони країни чи землі, брали особисту участь у військових кампаніях.

Винятковою прерогативою князя були зовнішні зносини з іноземними державами, а також з іншими князівствами.

Отже, давньоруський князь являв собою головну державну структуру, гарант нормального функціонування всіх органів управління, символ державної стабільності. Навіть у Новгороді, де мала місце розвинена система боярського самоуправління, князі були політичними фігурами номер один. Знахідки великої кількості князівських печаток свідчать про регулярне виконання ними урядово-судових функцій. Бояри часто не мирили з князями, але жити без них не могли. Тривала відсутність князя на новгородському столі призводила до порушення звичних контактів Новгорода з іншими землями Русі, до економічних ускладнень. Це добре видно, зокрема, із літописної статті 1148 р.: “Новгородци не стерпяче безо князя с?дити, ни жито к ним не идяше ни откуда же”[415].

Уже на ранньому етапі становлення державності східних слов’ян князі у своєму правлінні спиралися на раду старійшин. Із літописного повідомлення про події 945 р. видно, що древлянський князь Мал приймав рішення про переговори з великою княгинею Ольгою, попередньо порадившись із старійшинами землі. На них лягла вся відповідальність за вбивство Ігоря, що також, очевидно, погоджувалося з князем.

Аналогічну раду, яка складалась із бояр і “градських” старців, скликав Володимир Святославич при вирішенні питання вибору нової віри. В часи Володимира князівські радники іменуються дружиною. З нею князь думав “о строи земленем, и о ратех, и об уставе земленем”[416]. До її складу входили, очевидно, і вищі церковні ієрархи. Закон про страту розбійників порадили Володимиру прийняти єпископи, пізніше вони, а також старці внесли пропозицію замінити страту вірою (штрафом).

В.Т. Пашуто називав раду ранньофеодальної Русі вищим органом державної влади. Про її регулярне функціонування свідчать писемні джерела. Володимир Мономах у своєму “Повчанні” говорить про раду і про суд: “Седше думати с дружиною оли люди оправляти”[417].

Є всі підстави стверджувати, що аналогічні ради з посиленням князівської влади на місцях діяли в усіх землях. Навіть такі авторитарні князі Суздальської землі, як Всеволод Велике Гніздо, мусили зважати на раду і співпрацювати з нею. Коли новгородці попросили у нього сина на княжіння, то рішення він прийняв, “здумав з дружиною своєю”.

Важливою була роль князівської ради у Галицькій землі. У 1153р. вона заборонила молодому князю Ярославу брати участь у битві з великим київським князем Ізяславом Мстиславичем; вона ж прогнала з стола князя Володимира Ярославича, який “думы не любяшеть с мужми своими”[418]. Відомо також, якою силою і впливом користувалася князівська рада в часи малолітства Данила і Василька Романовичів.

Повідомлення про раду в Чернігівській землі показують, що до її складу входив єпископ. З ним і з “мужи князя своего” радилась чернігівська княгиня (дружина Святослава Ольговича) про заміщення престолу.

Склад князівських радників, очевидно, розширювався в залежності від того, які питання розглядалися на раді. Ростислав Мстиславич, посівши київський стіл після В’ячеслава, зібрав раду не лише з мужів покійного брата, а й тіунів та ключників. Вони допомогли поділити майно В’ячеслава між церквою і княгинею.

З розвитком феодальної державності “старци градские” почали називатися “мужами градскими”. До князівської ради могли входити в окремих випадках і представники міського магістрату. Перед війною з Юрієм Довгоруким Ізяслав Мстиславич “съзва бояры своя и всю дружину свою и кияне”. Певно, саме “кияне” не дали князю дозволу формувати ополчення, а погодились лише з набором добровольців. Іншим разом представники магістрату підтримали війну Ізяслава з Юрієм.

Роль ради-думи зростала з ослабленням князівської влади. У Галичині на початку XIII ст. спостерігається практично самостійна діяльність ради, що привело до спроби посадити на галицькому столі боярина.

Рада при князі, як правильно вважав В.Т. Пашуто, — явище, типове не лише для Русі, а й для інших країн середньовічної Європи. Нічого специфічного давньоруська князівська рада не мала. Вона була однопалатним становим органом[419]. До її складу входили васали князя — земельна і дружинна знать, вище духовенство, а також представники міських магістратів. Члени ради називалися “дружиною”, “думцями”. До компетенції князівської ради-думи належали найважливіші питання внутрішнього і зовнішнього життя країни, землі.

Важливою політичною формою загальноруського правління другої половини XI — початку XIII ст. були міжкнязівські снеми (з’їзди). Вони збиралися у найвідповідальніші для країни періоди, обговорювали питання внутрішнього миру, феодального правопорядку, організації оборони Русі та ін. Ініціаторами їх скликання, як правило, були великі київські князі, місцем проведення — Київ або якийсь пункт Київської землі. Інститут загальноруських князівських з’їздів функціонував до 30-х років XIII ст., хоч і не був скільки-небудь регулярним.

Практика князівських з’їздів-снемів була започаткована у зв’язку з необхідністю вироблення давньоруського законодавства. У 1072 р. Ізяслав, Святослав, Всеволод, а також їхні радники-бояри, представники вищого духовенства затвердили у Вишгороді “Правду Ярославичів”, приурочивши цю законодавчу роботу до церковного свята.

Наступний з’їзд князів був більш представницький. Він зібрався у Любечі 1097 р. Цей з’їзд, детально описаний в літопису, дає зриме уявлення про коло питань, що розглядатимуться на всіх наступних з’їздах. Це насамперед — “строение мира”. Незважаючи на те, що не всі постанови Любецького з’їзду були реалізовані, він справив значний вплив на подальший політичний розвиток Русі. У Любечі були вироблені, а точніше — юридично закріплені, норми міжкнязівських відносин, спрямовані на попередження усобиць, забезпечення більшої політичної стабільності в країні. Вперше за всю історію “отчина” оголошувалася спадковим володінням певної князівської лінії, набувала правового статусу родової власності. На з’їзді, очевидно, було затверджено і загальноруський судово-правовий кодекс.

Князівські з’їзди 1101, 1103 рр. під Києвом продовжили тему Любецького. На них вирішувалися питання розподілу володінь, миру і війни з половцями.

Питання внутрішнього устрою Русі розглядалися на з’їзді 1155 р., детально описаному В.М. Татищевим. Згідно з Б.О. Рибаковим, який дав джерелознавчий аналіз статей цього року, на з’їзді зіткнулися дві концепції політичної форми правління: перша обстоювала єдинодержавність, друга — непорушність “отеческих наследий”. Відмінність позицій Юрія Довгорукого — захисника першої точки зору — і його сина Андрія — прихильника другої — не викликає сумніву, проте очевидною є позиція, що їх єднає, — для досягнення того й іншого потрібен мир. “Весьма есть дело полезное и Богу приятное примириться со сыновцы своими, всем же подданным есть в мире жить польза немалая, ибо в мире не токмо плоды и скоты, но и люди множатся и богатятся, а войнами все уменьшается и разоряется”. Андрій звертається до Довгорукого з такими словами: “Отче, почто хочешь на братию твою воевать и их отеческих наследий лишить?”. Юрій погодився з доказами сина і, закликавши князів до Києва, “прия их в любовь, обесчая их охранять”[420].

Друге важливе питання, яке виносилося на загальноруські з’їзди князів, пов’язане з необхідністю консолідації сил для боротьби з половцями. Половецьке питання, як видно із літописів, постійно стояло перед руськими князями. Боротьба з половцями вимагала об’єднаних зусиль багатьох князівств.

У період феодальної роздробленості Русі питання війни і миру перестали бути компетенцією винятково князівської влади Києва. Тепер удільні князі могли оголошувати війну і укладати мир з ворогами Русі, не узгоджуючи свої дії із загальними інтересами країни і великим київським князем. У зв’язку з загостренням міжкнязівських відносин на Русі залучення іноземних союзників (половців, угорців, поляків) тим або іншим князем стало звичним явищем. Мали місце і військові зіткнення князів окраїнних земель зі своїми сусідами, які не завжди погоджувались із Києвом.

І все ж, коли б ми розглядали проблему війни і миру тільки в такому плані, неминучою була б однобічність оцінок. Літописні свідчення про взаємини Русі з половцями переконливо показують — незважаючи на сепаратистські тенденції удільних князів, зумовлені конкретними обставинами (опозиція великому князю, намагання грати першу роль у боротьбі з половцями, шлюбні зв’язки з представниками половецьких ханств), зберігалося почуття того, що боротьба зі Степом є справою усіх давньоруських князівств і очолювати її мусить великий київський князь.

У 1167 р. великий київський князь Ростислав призвав до Києва понад десять князів, щоб спільно здійснити похід у район Канева і забезпечити проходження купецьких караванів, які йшли Грецьким і Залозним шляхами. З цією метою і Мстислав Ізяславич теж неодноразово збирав васальних князів у Києві. Пропозиції Мстислава одностайно підтримувались усіма південноруськими князями. Перелік князів, що брали участь у поході на половців 1168 р., дає уявлення про реальну владу великого київського князя у справі оборони Русі. Із Луцька прибули Ярополк і Ярослав Ізяславичі; із Турова — Святополк Юрійович; із Гродно — Мстислав Всеволодович. Свої полки надіслали Рюрик і Давид Ростиславичі із Смоленська, чернігівські Ольговичі — Святослав і Ярослав Всеволодовичі, Олег і Всеволод Святославичі.

Із Переяслава виступив Гліб Юрійович і його брат Михалко. Крім того, у поході брало участь багато дрібних князів — “инии мнози”.

Напевно, не всі князівські з’їзди, де йшлося про питання війни і миру, знайшли висвітлення на сторінках літопису. Успішні походи Ростислава Мстиславича (1167), Мстислава Ізяславича (1169), Святослава Всеволодовича (1183, 1184, 1185, 1192 та ін.), в яких брали участь дружини від багатьох земель, звичайно ж, були неможливі без попереднього обговорення їх стратегії і тактики. Кожен із цих походів, безперечно, обговорювався колом князів, яких великий князь вважав необхідним і можливим залучити для участі в поході. Адже великі походи у центральні райони придніпровських половців звичайно ретельно готувались, їх очолювали великі князі, вони мали на меті певні політичні цілі.

За нормами міжкнязівського права, виробленими з’їздами і договорами, князь, який відмовлявся послати дружину на боротьбу з половцями, втрачав волость. Про це дізнаємося із літописної статті 1177 р. Послані великим київським князем Романом Ростиславичем полки зазнали поразки від половців. Причину цього сучасники бачили в тому, що до об’єднаних дружин не підійшов вчасно зі своїм полком брат великого князя Давид. Святослав Всеволодович звинуватив Романа у недотриманні ряду: “Брате! Я не ищю подъ тобою ничего же, на рядъ такъ есть: оже ся князь извинить (зрадить. — П.Т.), то въ волость, а мужъ у голову: а Давидъ виноватъ”[421].

Нагляд за строгим дотриманням норм рицарської честі, виходячи зі слів самого Святослава, лежав на великому князі. Але Роман не став виганяти Давида і тим самим, на думку Святослава, виявив великокнязівську неспроможність і мав сам понести за це покарання.

На князівському з’їзді-снемі 1195 р. великий київський князь Рюрик Ростиславич обдумував питання внутрішнього порядку Русі з братом Давидом Смоленським. Снем цей супроводжувався князівськими бенкетами, на які запрошувалися бояри, духовенство, представники чорних клобуків.

Давньоруський воїн XI — XII ст. Реконструкція за матеріалами розкопок. Малюнок Л. Андрієвського і В. Буйновського

Великий загальноруський з’їзд князів відбувався у Києві 1223 р. Князі Мстислав Романович, Мстислав Мстиславич, Мстислав Святославич та інші зібралися для досягнення угоди про надання допомоги половцям, які зазнали нападу монголо-татарських орд Чингісхана. Усвідомлення небезпеки, що насувалася на Русь, а також агітація Мстислава Удалого — зятя половецького хана Котяна, сприяли виробленню спільного рішення.

Ще один князівський з’їзд відбувся у Києві 1230 р. Лаврентіївський літопис, розповідаючи про участь багатьох князів в урочистому акті висвячення єпископа Ростовського Кирила, зауважує, що метою їх прибуття до Києва була не ця подія, а снем: “Бяху же в то время инии князи Русьскии на соньм? в Киев?”[422].

Князі окремих земель теж збиралися на снеми. Літопис повідомляє про ряд зустрічей волинських і чернігівських князів у 40 — 80-х роках XII ст., Юрія Довгорукого і Володимира Галицького, князів Володимиро-Суздальської землі.

Широка практика функціонування цього політичного інституту свідчить, що міжкнязівські відносини в Русі XI — XIII ст. мали не тільки союзний, а й васальний характер. В.Т. Пашуто, який дослідив різні інститути васалітету, прийшов до висновку, що їх основою було місництво, тобто право на земельний наділ, помістя, уділ, волость, яке могло бути не лише спадковим, а й вислужним[423]. За землю, за пожалування васал потрапляє у повну залежність від сюзерена. У реальному політичному житті Русі мали місце глибокі суперечності всередині правлячої верхівки, але практика міжкнязівських з’їздів свідчила про постійне прагнення їх подолати.