Вибір віри Володимиром Святославичем: вимисел чи реальність?

Літописна повість про хрещення Русі, викладена в статтях 986 — 988 рр. “Повісті минулих літ”, має велику історіографію. її тією чи іншою мірою торкалися практично всі історики Київської Русі, у тому числі і церковні. Спектр суджень про неї надзвичайно широкий — від беззастережного визнання істинності розповідей літопису про вибір віри Володимиром Святославичем до повного заперечення, оголошення їх благочестивим вимислом, поемою на зразок старовинних духовних містерій.

Характерно, що полярні думки висловлювали церковні історики. Митрополит Макарій намагався обґрунтувати тезу про те, що в літописній повісті про переговори Володимира з послами Волзької Булгарії, Німеччини, Хозарії, Риму, Візантії немає нічого, що суперечило б історичній дійсності, викликало недовіру[562]. Натомість професор духовної академії Є. Голубинський оголосив повість вигадкою літописця (грека за походженням), казкою, з якою час розпрощатися серйозній науці[563].

Не можна сказати, що “серйозна наука” пішла за закликом Є.Голубинського, але те, що він справив певний вплив на наступних дослідників цього питання, безперечно.

М. Нікольський вважав, що своїм визнанням розповідей літопису і “Житія” Володимира вимислом, який не має жодної зернини історичної істини, Є. Голубинський виявив неабияку мужність[564].

Щодо “мужності” Є. Голубинського, то суть її полягала в тому, що, відкидаючи будь-яку реальність подій, пов’язаних з вибором віри, він стверджував богословсько-теологічну тезу про “богонатхненність” Володимира. Прийняття християнської віри було не результатом свідомого вибору, а “раптовим прозрінням”, посланим Володимиру згори. Щоправда, Є. Голубинський не був послідовним у своїх твердженнях. Заперечуючи реальність літописних посольств, він, однак, визнавав, що у Володимира мав бути конкретний проповідник, котрий і схилив його до християнської віри. Тільки ним був не грек, а варяг Олав, син норвезького конунга Трюггвасона[565].

М.Д. Присьолков називав розповідь про випробування віри просто нісенітницею, оскільки основну тему в ній підмінено питанням про те, чий культ кращий. Іншими словами, догмати, суть релігії відсунуті ніби на другий план, а на перший поставлено обрядовість[566]. У цьому питанні він пішов за Є. Голубинським, який також вважав обряди зовнішніми проявами дійства, які не дають справжнього розуміння самої віри.

Для церковного історика такий висновок, принаймні, не точний. Адже без обрядовості віра немислима. І не випадково церква надавала (і надає) цій стороні культу такого великого значення. Для людини, котра тільки знайомиться з тією чи іншою релігією, форма взагалі є важливішою сутності. Осягнути останню вона могла далеко не одразу (іноді взагалі не осягала), тоді як обрядовість була більш доступною її розуму, а головне — почуттям.

І немає нічого дивного в тому, що, повернувшись із Царгорода до Києва, посли Володимира розповідали, що коли вони дивились, як греки служили службу своєму богові, то не знали “на неб? ли есмы были, или на земли: н?сть бо на земли такого вида и красоты такая”[567].

Очевидно, те саме могли сказати і люди, які вперше побували на богослужінні в Десятинній церкві або у Софії Київській. Архітектура і урочисто-святкове опорядження цих храмів вражали уяву. І абстрагуватися від цього було б невиправданою легковажністю.

Десятинна церква. X ст. Реконструкція М.В. Холостенка

Приблизно з 50-х років XX ст. в радянській історіографії визначилось об’єктивніше, але також не однозначне ставлення до літописної повісті про хрещення Русі. Б.Д. Греков вважав абсолютно правдоподібним факт обміну посольствами між Київською Руссю і сусідніми країнами у 986 — 988 рр.[568] Згідно з М.М. Тихомировим, розповіді літопису про сумніви Володимира з приводу того, яку релігію йому належало обрати — мусульманство, іудейство чи християнство, — це тільки відгомін релігійних суперечок на Русі в X — XI ст.[569] Д.С. Лихачов вважає, що, хоча вся розповідь про випробування Володимиром різних вір побудована за схемою повчальних творів, котрі мали на меті схилити читачів до прийняття християнства за прикладом глави держави (у даному разі Володимира), це зовсім не означає, що в основу літописної повісті не лягли історичні факти. Як це часто бувало в часи середньовіччя, у трафаретну форму церковної літератури могли вбиратися розповіді про події, які реально мали місце[570].

Л. Мюллер хоч і відзначає легендарність розповіді про вибір віри, все ж визнає, що така проблема справді існувала і, хай в іншій формі, дійсно вирішувалась Володимиром.

Аналіз повісті про хрещення Русі доцільно почати із з’ясування прецедентності самого явища. Як відомо, одним із основних аргументів проти реальності фактів обміну посольствами між Володимиром і сусідніми країнами Є. Голубинський вважав екстраординарність ситуації, яка не мала місця в історії інших народів. Якби це завоювання Володимиром віри було правдою, то воно являло б собою історичний казус, абсолютно оригінальний і єдиний у своєму роді, як і вибір віри, — писав Є. Голубинський[571].

Насправді вибір віри, який супроводжували акти дипломатичні і навіть воєнні, мав місце не тільки в давньоруській історії.

Із листа хозарського кагана Іосифа, написаного близько 860 р. іспанському єврею Хаздаю, дізнаємося, що оберненню хозар в іудейство передували посольства від царів християнського і магометанського. В свою чергу, в 860 — 861 рр. посли хозарського кагана відвідали візантійського імператора Михаїла і розповіли йому, що вони від початку вірують в єдиного бога і моляться йому, поклоняючись на схід, але мають деякі сороміцькі звичаї. Але прийшли євреї і почали їх переконувати прийняти їхню віру, що багато хто вже й зробив, а сарацини схиляють їх до своєї віри.

Болгари в своєму посланні до папи римського Миколая повідомляли, що їх намагаються схилити до своєї віри то грецькі, то хозарські проповідники. Відома особлива активність папських місіонерів. Вони проповідували одночасно в Польщі, Швеції, Угорщині, Норвегії, серед західних і поморських слов’ян.

Джерела зафіксували факт звернення моравського князя Ростислава до візантійського імператора з проханням прислати вчителів, котрі б навчили моравів читати божественні книги рідною мовою. Характерно, що на цей час морави вже прийняли римське християнство.

Місіонерська діяльність, намагання обернути сусідів у свою віру характерні не лише для країн, які здавна сповідували ту чи іншу монотеїстичну релігію, а й для тих, які тільки-но відійшли від язичництва. Не була винятком у цьому і Київська Русь. Вже в 990 р., як повідомляє Никонівський літопис, Русь намагається поширити християнство на волзьких булгар і з цією метою посилає до них філософа Марка Македоняна. “Философъ же йде въ Болгары, и много глаголивъ имъ слово Божие; они же безумиемъ своимъ объюрод?ша. Онъ же возвратися къ Володимиру въ Киевъ... Того же л?та приидоша изъ Болгаръ къ Володимеру въ Киевъ четыре князи, и просв?тишася божественным крещением”[572].

Історія знає немало подібних прикладів, але й наведених досить, аби переконатись у закономірності і природності такого явища. Воно мало місце в історії кожного народу, який досягав у своєму розвитку станово-класового ступеню. Причому вибір цей мав, як правило, і проміжний внутрішній етап. Між прийняттям християнства і язичницьким багатобожжям на Русі стояла язичницька реформа Володимира, метою якої було піднести культ головного бога Русі Перуна. У Дунайській Болгарії прийняттю християнства передував культ вождя-хана, а в Хозарії, перш ніж утвердився іудаїзм, мав поширення культ єдиного бога неба Тенгрі-хана.

Є. Голубинський вважав, що у відмові від старої релігії і прийнятті нової основне місце посідає “внутрішнє щире переконання”. Але щоб з’явилося це внутрішнє переконання в перевагах однієї релігії над іншою, людина мусить збагатитись певною сумою знань про різні релігії. На міждержавному рівні таку інформацію отримували шляхом обміну посольствами, причому неодноразовими. Іншого шляху просто не існувало. І коли б у літописах з якихось причин розповідей про прихід на Русь місіонерів різних релігій не було, факти ці можна було б припускати.

Природним виглядає і перелік країн, з якими Київська Русь взаємодіяла в питаннях вибору нової релігії. Всі вони її сусіди: Волзька Булгарія і Хозарія на сході, Візантія на півдні, країни римського християнського світу на заході. З ними Русь підтримувала різносторонні економічні і культурні зв’язки і, треба думати, вони були зацікавлені у посиленні свого впливу на неї. Найреальнішим шляхом для досягнення цього в середньовіччі (як і в пізніші часи) було втягнення Русі в орбіту свого релігійного світосприйняття.

Згідно з “Повістю минулих літ”, першими до Володимира прийшли місіонери з Волзької Булгарії. “В л?то 6494. Придоша болгары в?ры бохьмич?, глаголюще, яко “Ты князь еси мудръ и смысленъ, нъне в?си закона; но в?руй въ законъ нашь, и поклонися Бохъмиту”[573]. Літопис досить детально викладає хід переговорів, які, проте, не увінчались для булгар успіхом. Володимир не виявив великого інтересу до мусульманства, хоча, начебто, і не відкинув його з порога. У наступному 987 р. він надішле своє посольство до Болгарії для випробування віри.

Факт цей міг мати місце, інша справа — чи так усе було насправді? Є. Голубинський відповідав на це питання негативно. Основний його аргумент полягав у тому, що Нестор, який працював над зводом в кінці XI — на початку XII ст., не міг знати, що було за Володимира. Таке твердження можна почути і сьогодні, але в світлі сучасного стану дослідження давньоруського літописання воно непереконливе. Адже “Повісті минулих літ” передував цілий ряд зводів, що увійшли до неї. Крім того, існувало багато позалітописних матеріалів, у яких знайшли відображення події, пов’язані з хрещенням Русі. Це “Житіє Володимира”, “Пам’ять і похвала князю руському Володимиру” Іоакова Мніха, фольклорні перекази, так звані розповіді очевидців. Нестор ще застав людей (печерський чернець Іеремія, Ян Вишатич), від яких він “много словеса слышах, еже вписах в л?тописанье семъ”. Його попередники — Іларіон, Никон, Іоанн та інші літописці — мали значно ширше коло інформаторів, серед яких безперечно були і свідки тих подій.

Але повернемося до літописної розповіді про булгарське посольство 986 р. Якби в літописах не утримувалося ніяких інших свідчень про давньорусько-булгарські відносини, то і тоді вбачати в ньому вимисел, котрий не відбиває жодних історичних реалій, було б помилкою. Контакти двох сусідніх країн засвідчені іншими джерелами і насамперед археологічними. Але в тому то й справа, що розповідь ця не поодинока. Вона знаходиться в ряду інших, які вказують на постійні контакти Київської Русі і Волзької Булгарії.

У 985 р., як повідомляє літопис, “йде Володимеръ на Болгары съ Добрынею, съ уемъ своимъ, в лодьях, а торъки берегомъ приведе на конихъ: и поб?ди болгары”. В результаті між Руссю і Булгаріею було укладено мирну угоду. “Толи не будеть межю нами мира, оли камень начнеть плавати, а хмель почнеть тонути”[574].

Дискусії про те, на яких булгар ходив походом Володимир, вирішилися на “користь” волзьких. А.Х. Халіков вважає, що додатковим аргументом у цьому може бути згадка в договорі про хміль. Областю його культивації було насамперед Середнє Поволжя. Характерно, що в поволзьких татар і до наших днів збереглася традиція вбачати в рослині хмелю символ дружби[575]. Мирний договір 985 р., очевидно, був підтверджений булгарським посольством до Києва. При цьому могло статися, що булгари запропонували і свою віру, котру тільки недавно прийняли самі. В літературі існує думка, що своєрідною ратифікацією мирної угоди Русі з Волзькою Булгарією було одруження Володимира на булгарській принцесі. Професор Людольф Мюллер вважає, що Борис і Гліб були синами Володимира і знатної волзької булгарки. Одним із аргументів на користь такого припущення, на його думку, був факт князювання Бориса і Гліба відповідно в Ростові і Муромі, в землях, що межували з Волзькою Булгарією[576].

Тісні контакти Русь і Волзька Булгарія підтримували і в наступні часи, аж до монголо-татарської навали. Початок їм було покладено у 985 — 986 рр.

Наступним, згідно з літописом, прибуло до Володимира німецьке посольство. “Потом же придоша н?мци от Рима, глаголюще: ’’Придохомъ послании от папежа"; и р?ша ему: “Реклъ ти тако папежь: земля твоя яко и земля наша, а в?ра ваша не яко в?ра наша”[577].

Посли виклали свої тези, але Володимир, не висловивши свого ставлення до них і пославшись на те, що “отци наши сего не приняли суть”, випроводив папських посланців.

Ні в самому факті приходу послів, ні в літописному викладі мети цього візиту нічого невірогідного немає. Місія ця, як видно із відповіді Володимира, не була першою. На Русь уже приходили німецькі посли. Наш літопис лише натякає на якісь переговори з цього приводу, які досить добре відображені в західних хроніках. Згідно з “Продовжувачем хроніки абата Регінона Прюмського”, автором якого був єпископ Адальберт, у 959 р. до німецького короля Оттона І у Франкфурт-на-Майні прибуло посольство від “Олени королеви Ругів” з проханням висвятити для Русі єпископа і священиків.

У 961 р. король відправив туди своїх місіонерів на чолі з єпископом Адальбертом. Але вже наступного року Адальберт змушений був повернутися назад. Його діяльність на Русі не мала успіху.

І в цій, і в інших німецьких хроніках міститься звинувачення королеви русів у нещирості її намірів. Посли русів начебто “прийшли до короля, — як з’ясувалося пізніше, — нечесним чином і в усьому збрехали”.

Професор Аріньон відкидав звинувачення руських послів у нещирості і підступності, він взагалі сумнівається в тому, що вони просили для Русі єпископа. Найімовірніше, вважає він, це була власна ініціатива короля Оттона І, пов’язана з його імперськими амбіціями. Подібні думки висловлювали й інші дослідники, які вважали, що руське посольство вело переговори на економічні і політичні теми. Русь прагнула до союзницьких стосунків з Німеччиною, до економічного партнерства з нею.

Це справедливо. Але не можна повністю відкинути і церковний аспект цих переговорів. Якась розмова про присилання на Русь єпископа, очевидно, відбулась. Інша справа, що вона переслідувала суто дипломатичні цілі. Це була акція тиску на Візантію. Думається, що на цей аспект міжнародних відносин слід зважати. Аналогічно вчинив у свій час болгарський цар Борис.

У цьому акті, як справедливо вважає А.Г. Кузьмін, відбилося природне намагання зберегти незалежність від “просвітителів”[578].

У Никонівському літопису є свідчення про те, що посли від папи римського прибували на Русь і в роки князювання Ярополка. Позалітописними джерелами цей факт не підтверджений. Але його вірогідність, зважаючи на прихильність Ярополка до християнства, цілком можлива. Є. Голубинеький навіть припускає, що саме це повідомлення про посольство папи до Ярополка спонукало автора повісті про хрещення Русі до аналогічної вигадки — про посольство до Володимира. Жодної логіки в такому твердженні немає. Адже невідомо, чому Є. Голубинський беззастережно вірив в істинність повідомлень Никонівського літопису і відмовляв у довірі свідченням “Повісті минулих літ”. До того ж, відомо, що в роки правління Володимира Святославича зв’язки Русі з Німеччиною і Римом стали більш постійними, ніж у попередні часи. Цьому зближенню, очевидно, сприяв шлюб Володимира з візантійською принцесою Анною — родичкою дружини німецького короля Оттона II.

Згідно з Никонівським літописом, папа прислав своїх послів до Володимира в Корсунь або в Київ одразу ж по поверненні його із корсунського походу. “Приходиша послы из Рима отъ папы, и мощи святыхъ принесоша къ Владимеру”[579]. Є.Голубинський вважав, що метою цього посольства було бажання папи “перезвати Володимира від греків до себе”[580]. Зв’язки Києва з Римом не поривались і пізніше. Близько 1006 р. до Києва прибуло посольство Генріха II на чолі з єпископом квертфуртським Бруноном. У Києві Брунон жив майже місяць. Є свідчення, що він займався тут і місіонерською діяльністю, але без особливих успіхів.

Таким чином, посольство від папи римського до Володимира 986 р. слід розглядати як ординарне і не лише можливе, а й реальне. Воно логічно мало місце у системі давньорусько-німецьких і києво-римських контактів другої половини X — початку XI ст.

Із літописної розповіді про прибуття до Києва посольства від хозарських євреїв випливає, що до такої активності їх змусили начебто відомості про місіонерську діяльність на Русі булгар і папських посланців. Чи так було насправді, сказати важко, хоча нічого невірогідного в тому немає. Русь підтримувала із Хозарією регулярні торговельні відносини; у Києві й Ітілі знаходились відповідно хозаро-еврейська і руська торгові колонії. Події, які відбувались у Києві (як і в Ітілі), досить швидко могли стати відомі в столиці Хозарїї.

І все ж припускати, що посольство прибуло саме звідти, у нас немає достатніх підстав. Після розгрому Хозарії Святославом країна переживала глибоку кризу, яка позначилася також і на послабленні іудаїзму. Мукадесі писав наприкінці X ст.: “Жителі міста Хазар (Ітіля) вже більше не іудеї, а мусульмани”[581]. Заміна релігії була пов’язана з тим, що ослаблена хозарська держава шукала сильного покровителя і бачила його в Арабському халіфаті. Як відомо, звернення до ісламу нічого в долі Хозарії не змінило. Мусульманський світ на той час потрясали феодальні чвари.

Історики висловлювали думку, що, можливо, до Києва приходили іудеї із Криму. Вірогіднішим є припущення, що в даному випадку ми маємо справу з ініціативою єврейської общини, яка проживала в самому Києві. До цього схилявся ще В.Татищев, вважаючи, що євреї “для проповеди их учения ходить обычая не имели..., но где живут тамо обывателей превращать дерзают, как это у нас не однажды случалось”[582].

Із “Житія Феодосія” довідуємося, що в XI ст. київські євреї займалися наверненням у свою віру християн. У зв’язку з цим Феодосію доводилось вступати з іудейськими проповідниками в палкі дискусії. “Яко же многажды в нощи встав, отой вс?х исхожаше к жидамь и т?хъ же о Христе препирая”[583].

Можливо, на користь висловленого припущення свідчить та обставина, що Володимир тільки до хозарських євреїв не посилав своїх людей для випробування віри.

Розповідь про єврейсько-хозарське посольство внутрішньо суперечлива. На це звернув увагу ще М.І. Костомаров. Мова йде про те, що Володимир докоряв євреям за те, що їхня земля — Єрусалим — зайнята християнами. Такі висловлювання можливі були не раніше кінця XI ст., коли християни оволоділи цими районами[584]. На перший погляд, це справді підриває довіру до всієї розповіді про посольство, яку багато дослідників на цій підставі оголосили вигадкою літописця. Але навряд чи це справедливо. Подібні суперечності в літописах не рідкість. У більшості своїй вони були результатом періодичної редакторської обробки літописних зводів, внаслідок чого початкові повідомлення “збагачувались” новими подробицями. Саме до таких належить і уточнення літопису про завоювання християнами Єрусалима.

Останнім у літописному переліку названо посольство з Візантії. Там, судячи з усього, були занепокоєні активністю своїх потенційних конкурентів. За таких постійних контактів, які мали місце між Руссю і Візантією починаючи з 60-х років IX ст., повідомлення про прибуття чергового посольства, здається, взагалі не повинно викликати сумнівів. Проте вони мають місце і в цьому випадку. Підставою є знаменита промова філософа — грека, в якій він виклав Володимиру суть православного християнського віровчення. На закінчення грек показав ікону з зображенням страшного суду. Вона справила на Володимира сильне враження, проте не таке, на яке розраховували візантійці. До негайного хрещення картина страшного суду його не схилила.

Дослідники відзначали, що тут маємо справу з літературною переробкою сказання про хрещення болгарського царя Бориса[585]. Це, безперечно, так. Проте нема підстав ставити під сумнів і саму можливість прибуття до Володимира візантійського посольства. Навпаки, включення до літопису обробки болгарського сказання і її приуроченість дозволяє припускати і повторення ситуації.

Думається, що і проповідь візантійського місіонера загалом могла бути схожою з промовою Костянтина-філософа.

У 987 р., як свідчить “Повість минулих літ”, Володимир надіслав свої посольства до Волзької Булгарії, Німеччини, Візантії для “випробування віри”. Дослідників ці повідомлення збентежили іще більше, ніж ті, де йдеться про посольства до Володимира. Справді — навіщо було йти до Константинополя випробовувати віру, коли на Русі давно і добре знали грецьке християнство. У Києві на цей час уже діяло кілька православних храмів, у тому числі й соборна церква св.Іллі на Подолі. Знали на Русі іудаїзм і мусульманство.

З погляду суто релігійного посольства Володимира начебто й не логічні. Але навряд чи справедливо заперечувати їх історичну реальність. Адже, попри всю важливість питання про віру, саме по собі воно не було предметом основного піклування Володимира і його уряду. Воно виникало і обговорювалось у зв’язку з необхідністю визначення місця Русі в системі міждержавних відносин, у питанні про те, яким мало стати місце Києва після прийняття нової віри. Перехід до неї не повинен був зруйнувати систему економічних і політичних зв’язків Русі з навколишнім світом. Не могло не хвилювати Володимира і побоювання опинитись у становищі Болгарії (Дунайської), на яку Візантія поширила свою релігію і владу. У такій ситуації посольства не тільки бажані, а й украй необхідні. Було б дивним, якби їх не було.

Навіть Є. Голубинський змушений був визнати, що, приступаючи до впровадження нової віри на Русі, Володимир чинив не тільки як рівноапостольний, а й як великий державний діяч.

Підтвердженням реальності посольств Володимира до сусідніх держав є повідомлення східних авторів. У двох із них йдеться про руське посольство до Хорезму і обернення русів у мусульманство. Арабський вчений ал Марвазі (XI ст.) і перський письменник ал Ауфі (XIII ст.) загалом однаково розповіли про те, як руський князь Буламір (Володимир) надіслав послів до хорезмшаха з метою з’ясування переваг мусульманської віри. Хорезмшах начебто зрадів цьому і послав на Русь своїх проповідників, щоб вони навчили русів законів ісламу. А.П. Новосельцев вважає, що до Хорезму прибуло те посольство, яке Володимир надіслав до Волзької Булгара[586].

На закінчення необхідно зупинитися на самій проблемі вибору. Чи була альтернатива візантійському християнству на Русі? Б.Д. Греков писав колись, що Русь уже давно була знайома з релігіями, які з’явились у класових суспільствах — єврейською, християнською і магометанською. Прийняти якусь із них було для класового суспільства Київської Русі справою неминучою. Але яку саме прийняти — у цьому полягало питання великої політичної ваги[587].

М.М. Тихомиров бачив у розповіді літопису про вагання Володимира лише відображення релігійних суперечок на Русі X — XI ст. У зв’язку з цим він не визнавав як реальність повідомлення східних авторів про навернення Володимира до ісламу. Підставою до цього була відсутність будь-яких літописних свідчень про мусульманську місіонерську діяльність на Русі[588].

Згідно з С.П. Толстовим, Володимир міг шукати в ісламі шлях до спілки з країнами Арабського Сходу проти Візантії. Система ісламу як церкви і релігії, як йому могло здаватися, мала сприяти вирішенню внутрішніх завдань, пов’язаних з остаточним утвердженням нового ладу[589].

А.П. Новосельцев вважає, що для Володимира прийняття тієї чи іншої віри було насамперед питанням політичним. Він обирав ту релігію, котра сповідувалась у його час наймогутнішими державами. І якщо про прийняття іудаїзму мова серйозно не могла йти, то про іслам цього не скажеш. Проте з’ясування стану мусульманських держав начебто змусило князя сумніватись у можливостях ісламу зміцнити центральну владу[590].

Що стосується приходу християнства із Риму, то цей шлях, як вважає ряд дослідників, був не лише можливим, а й реальним. У літературі мають місце навіть спроби безпосередньо пов’язати давньоруське християнство з латинським Заходом[591]. Підстав для цього немає жодних, але й заперечувати відкритість Київської Русі до своїх західних сусідів, з якими вона підтримувала тісні контакти, також не слід.

При знайомстві з літописною повістю про вибір віри створюється враження, що Володимир чинив за принципом: “Сім раз відмір, один раз відріж”. Можливо, особисто він справді мав сумніви — якій вірі надати перевагу. Тому постійно звертався до “бояр і старців” за порадою. Надто відповідальним мало бути рішення.

Врешті, зміст переговорів визначали насамперед не вагання Володимира. Ці переговори мали продемонструвати Візантії, що імперія не єдина країна, від якої Русь може сприйняти нову релігію. А вибір було зроблено раніше і на користь візантійського християнства. Його зробило саме життя. Навіть коли б Володимир всерйоз надумав надати перевагу якійсь іншій релігійній системі, зробити це було б надзвичайно важко. Традиція візантійської церкви на Русі налічувала вже близько двохсот років. Володимиру належало, по суті, лише узаконити її державний статус. Що він і зробив.