Феодальне землеволодіння

Феодальна земельна власність на Русі засвідчена писемними джерелами починаючи з IX ст. Феодали були зв’язані між собою системою васальних відносин, заснованих на ієрархічній структурі феодального землеволодіння. Найбагатшими на Русі були давньоруські князі. Великий київський князь вважався верховним власником землі і держави. Залежні від нього удільні князі володіли окремими землями — Чернігівською, Переяславською, Волинською, Галицькою та іншими. Князі волосні володіли меншими земельними округами, бояри — окремими містами і селами.

Уже в X ст. почала формуватися великокнязівська вотчина, або доменіальні володіння. Після походу княгині Ольги 946 р. у Древлянській землі відбувся переворот у поземельних відносинах. Місцевих старійшин-землевласників позбавили наділів, їх місце посіла адміністрація Ольги. У Древлянській землі виникли великокнязівські доменіальні володіння[329]. “И йде Вольга по Дерьвьст?й земли съ сыномъ своимъ и съ дружиною, устающи уставы и уроки; и суть становиша е? и ловища”[330]. Наступного року великокнязівський домен розширився за рахунок володінь в інших землях. “Йде Вольта Нову городу, и устави по Мьст? повоеты и дани и по Луз? оброки и дани; и ловища ея суть по всей земли, знаменья и м?ста и повосты... и по Дн?пру перев?сища и по Десн?, и есть село ее Ольжичи и доселе”[331].

Літописна стаття 996 р., що розповідає про завершення будівництва Десятинної церкви, не лишає сумніву в тому, що великокнязівський домен на цей час повністю визначився. Володимир Святославич виділив на утримання церкви святої Богородиці десяту частину прибутків від “им?нья моего и отъ градъ моихъ”. У “Сказанні про князів Бориса і Гліба” є відомості про володіння Святополка.

З кінця X ст. почалося формування доменіальних володінь удільних князів. Цьому сприяла адміністративна реформа Володимира, в результаті якої всі найбільші давньоруські землі передавалися в управління його синам. Володіння ці, звичайно, були умовними, їх міг відібрати або замінити великий київський князь у будь-який час, але породжували вотчинні претензії. На перших порах реалізувалися вони лише Полоцьком. Віддана Володимиром Святославичем сину Ізяславу Полоцька земля надовго закріпилась за його родом. Після Любецького з’їзду (1097) вотчинне право поширилося на Чернігів, Володимир, Перемишль та інші міста. Відоме положення з’їзду — “каждо да держить отчину свою” — вказує не на початок князівсько-вотчинного порядку на Русі, а на його юридичне закріплення, визнання недоторканності отчих спадщин[332].

У реальному житті все було значно складніше. Вотчинним правом на володіння землею користувались лише ті князі, до яких переходила від батька влада — князівський стіл. Ізгої, які позбавились столів, втрачали не тільки владу, а й волость. Отже, доменіальні володіння на Русі являли собою сільськогосподарські округи, закріплені не стільки за князівським родом, скільки за князівським столом[333].

Розміри земельної ренти, яка йшла князям, були досить великими. Вона стікалась у міста і матеріалізувалась там у князівських палацах, храмах, предметах розкоші, озброєнні дружини. Лише десята доля надходжень від доменіальних володінь Володимира Святославича забезпечувала спорудження і утримання одного з найбільших храмів Русі — Десятинної церкви. Концентрація князівських данин Лівобережжя у Чернігові після поділу Русі в 1026 р. дала можливість Мстиславу Володимировичу розгорнути велике будівництво міста, в тому числі і кафедрального собору св.Спаса. Святослав Ярославич, за свідченням “Києво-Печерського патерика”, пожертвував на будівництво Успенської церкви Печерського монастиря 100 гривен золота. Князі Володимир Святославич, Ізяслав і Всеволод Ярославичі, Володимир Мономах, Всеволод Ольгович, Святослав Всеволодович, Ярослав Осмомисл та інші були засновниками монастирів і фундаторами храмів.

Прибутки від обширних доменіальних володінь зосереджувались у князівських садибах. Коли повсталі у 1068 р. кияни заходилися грабувати великокнязівську резиденцію Ізяслава Ярославича, там було “бещисленое множество злата, и серебра, и кунами, и скорою”[334].

У кожному із великих давньоруських центрів було по кілька князівських дворів. У Києві і його околицях літописи називають їх десять. Про те, що вони являли собою в економічному плані, досить конкретно описує стаття 1146 р. Іпатїївського літопису. В ній мова йде про пограбування союзниками великого київського князя Ізяслава Мстиславича дворів новгород-сіверського князя Святослава Ольговича. Один із них розташувався в Ігоревому селі, інший — у Путивлі.

“Идоста на Игореве селце, идеже бяше устроилъ дворъ добръ, б? же ту готовизны много, въ бретьяничах и в погреб?хъ вина и медов?, и что тяжкого товара всякого, до жел?за и до м?ди, не тягли бяхуть от множества всего того вывозит Давыдовича же повел?ста зажечи дворъ и церкви святаго Георгия, и гумно его, а в нем же б? стоговъ девять сот”[335]. “И ту (в Путивлі.— П.Т.) дворъ Святославль розд?ли на четыре части, и скотниц?, брестьяниц?, и товаръ иже немочно двигнути и въ погреб?хъ было 500 берковьсковъ меду, а вина 80 корчагъ ... и челяди семь сотъ”[336]. Було захоплено табуни коней, в яких налічувалося “кобылъ стадних 300, а конь 1000”.

Князівський двір Андрія Боголюбського в Боголюбові, як видно із статті 1175 р. Лаврентіївського літопису, мав “злато и серебро, порты и паволокы, й им?нье емуже не б? числа”[337].

Як бачимо, в князівських дворах знаходилися комори, токи, погреби, де зберігалися продукти харчування, господарський інвентар, ремісничі вироби. Продукти, зосереджені у цих дворах, призначалися не лише для особистих потреб господарів цих садиб і їх челяді, а й на продаж.

Розміри князівського землеволодіння залежали від багатьох факторів, насамперед — від якості земельних угідь і густоти заселення. Якщо подивитися на карту літописних міст Русі XII — XIII ст., то побачимо, що в південному регіоні вони відстоять один від одного в середньому на 20 — 25, у північно-західному і північно-східному — на 70 — 80 км. При всій умовності цих даних вони, однак, достовірно відображають картину міських волостей.

У Русі склалося три основних типи князівських волостей. Перший — це землі-князівства, підвладні Києву, Чернігову, Галичу, Новгороду, Смоленську, Володимиру-на-Клязьмі та іншим удільним столицям. Іх економічна консолідація із своїми обширними сільськогосподарськими округами визначилась уже в перший період історії Київської Русі.

В епоху феодальної роздробленості кристалізуються менші адміністративно-політичні і економічні регіони на чолі з такими містами, як Новгород-Сіверський, Луцьк, Рязань, Туров та ін.

Процес формування нових волостей на цьому не закінчився. З другої половини XII ст. по 40-ві роки XIII на політичній карті Русі з’явилися князівства третього типу на чолі з такими містами, як Вишгород, Торчеськ, Пересопниця, Теребовль, Белз, Путивль, Курськ, Брянськ та ін. Всього утворилося близько 100 невеликих князівств. Якщо вилучити Переяславську і Новгородську землі, де процес виділення невеликих князівств не був характерний, то виявиться, що в кожному удільному князівстві Русі виникло приблизно до десяти структурних новоутворень, військово-фінансових волостей.

Юридичний і територіальний статуси цих князівств-волостей не мали жорсткої визначеності, але складалися вони як стабільні економічні райони на чолі з кількома міськими центрами, можливо, старими племінними зосередженнями (по п’ять в кожному районі). Це був той оптимальний економічний регіон, сукупний додатковий продукт якого дозволяв нормально функціонувати основним державним структурам, у тому числі і військовим. При потребі князь такої волості міг (або повинен був) виставити бойову одиницю — полк," яка в давньоруський час налічувала тисячу чоловік.

Волості-тисячі ділилися на менші адміністративно-фінансові і військові одиниці (сотні) на чолі з невеликими містечками. Сільськогосподарська округа, що здавна тяжіла до них, займала територію близько 15 — 20 км у радіусі.

В останні роки завдяки суцільному археологічному обстеженню окремих регіонів, зокрема межиріччя Дніпра і Десни, вдалося отримати досить повне уявлення про характер їх поселенської структури. На площі понад 2 тис. кв. км виявлено 24 городища і 120 неукріплених селищ IX — XIII ст. Розміри їх досить значні — від 2 — 3 до 10 — 12 і навіть 17 гектарів. В середньому на одне укріплене поселення припадає п’ять — шість неукріплених. Помітне їх своєрідне кущове розташування, сільські поселення ніби групуються довкола свого соціально-економічного центру — замку.

Давньоруські князі — як верховні власники землі — мали право на певну долю додаткового продукту з підвладної території, що вилучався через систему податків. Крім того, вони заводили і власні господарства — вотчини, які одержали назву “жизнь”. Явище це добре відображене в літопису. Розповідаючи про пограбування 1147 р. в Путивлі та Ігоревому сільці, літописець уточнює, що постраждали не взагалі села, а тільки князівські: “А жизнь есмы его (Ігоря. — П.Т.) взяли, а им?нье его разд?лил?”[338]. У статті 1148 р. говориться про розорення великим князем Ізяславом Мстиславичем доменіальних володінь чернігівських князів в околицях Чернігова і Любеча: “И пожьже села ихъ оли до Боловоса, нача Изяслав молвити: се есмы села ихъ пожгли вся и жизнь ихъ всю ... а пойдемъ к Любчю, идеже ихъ есть вся жизнь”[339]. Зауваження літопису про те, що разом з селами згоріла і “вся жизнь” чернігівських князів, свідчить про те, що і тут були такі самі князівські двори-господарства, як і пограбовані роком раніше під Путивлем.

Судячи з повідомлення статті Іпатіївського літопису 1158 р. про дар великого князя Ярополка Ізяславича Печерському монастирю, його “жизнь” — доменіальні володіння — знаходились як на Волині, так і біля Києва.

При певних загальних закономірностях формування князівських доменів у кожній землі мало і свої особливості. В одних землях до князівського домену входила більша частина території князівства (Київська, Чернігівська, Переяславська, Рязанська, Суздальська), в інших — його формування зустрічало сильний опір місцевого боярства (Галицька).

Крім князівських велике значення у господарському житті Русі мали двори бояр, представників вищої адміністрації. Найбільшими зосередженнями землеволодільців були Київ, Новгород, Чернігів, Переяслав, Галич та інші столичні міста. Давньоруська земельна знать, проживаючи у містах, мала якнайтісніший зв’язок з помістями (з часом вотчинами) в селах. Наявність родових володінь у землях засвідчують патронімічні назви сіл — похідні від прізвищ київських, чернігівських, галицьких та інших бояр. Про боярські села говорять і літописи. Під час походу 1146 р. великого київського князя Ізяслава Мстиславича на Чернігів були пограбовані “домы дружины Игоревы и Всеволож?, и села, и скоты, взяша им?нья много в домехъ”[340].

Високу концентрацію землеволодільців у містах засвідчує стаття 1208 р., в якій ідеться про гострий соціально-політичний конфлікт у Галичині. Князі Ігоровичі, що правили там, вирішили покінчити з непокірними боярами: за короткий час було вбито 500 великих бояр, інші розбіглись. Якщо припустити, що тут мова йде не лише про власне галицьких бояр, а й перемишльських, Звенигородських, теребовльських, бояр інших центрів Галичини, то і в цьому разі їх кількість досить значна. Утримуючи в своїх руках фактично всю землю, галицьке боярство становило одну з головних політичних сил землі. Певне уявлення про його реальне економічне становище дає літописна стаття, що розповідає про антибоярські санкції Данила Галицького. Захопивши під Галичем двір Судислава Великого, князь взяв “вино и овоща, и корма, и копии, и стр?лъ, пристраньно видити”[341].

Способи утворення великого боярського землеволодіння були різними: експропріація (захоплення силою) земель общинників, освоєння нових земель, їх купівля, князівські пожалування за службу. Відповідно до змін у поземельних відносинах змінювалось і давньоруське законодавство. “Руська Правда” утримує ряд норм, у яких послідовно проводиться різниця правового статусу майна смерда і боярина: “Аже смерд умреть, то задницю князю; аже будуть дщери у него дома, то даяти часть на не; аже будуть за мужемь, то не дасти части им... Аже в боярах, любо в дружине, то за князя задниця не идет, но оже не будет сынов, а дщери возьмуть”.

Зміст цих постанов полягає в обмеженні прав спадщини смердів, дочки яких не могли бути правонаступниками, в той час як боярські дочки володіли всіма правами на батьківське помістя.

У XI — XIII ст. дрібними землевласниками ставали дружинники, яких князі і бояри наділяли землею і селами за військову службу. Із них поступово формувався стан дворян.

Крупним землеволодільцем була Руська православна церква. Вже “Уставом” Володимира Святославича церкві надавалася десята частина податкових надходжень. Ярослав Мудрий забезпечив десятиною церкву Бориса і Гліба у Вишгороді. В “Чтении о Борисе и Глебе” повідомляється, що князь Ярослав “шед в стольный град (Киев), повеле властелину града того (посаднику Вишгорода. — П.Т.) даяти дани церкви святою десятую часть”[342]. Пізніше, як свідчать князівські грамоти Мстислава Володимировича, Всеволода та Ізяслава Мстиславичів Юр’євому і Пантелеймонову монастирям Новгорода, а також статути Ростислава Мстиславича і Андрія Боголюбського, церкві надавалося не лише право десятини, а й передавались у володіння великі земельні наділи. Села Києво-Печерського монастиря згадуються уже в ранній період його історії. Близько 1087 р. князь Ярополк передав у власність цього монастиря “всю жизнь свою: Небльскую волость, и Деревьскую, и Лучьскую и около Киева”. Крім того, він давав десятину церкві Богородиці. “Бяше блаженний св. князь тих, кротък, смирен и братолюбив, десятину дая светей Богородици от всего своего именья по вся лета”[343]. Аналогічні дари відписала монастиреві і дочка Ярополка: “А по своем живот? вда княгини 5 сел исъ челядью и все да и до повоя”[344]. Великими землеволодільцями були Київська митрополія, єпископії земель, великі монастирі. Літописна стаття 1229 р. Московського літописного зводу повідомляє, що єпископ Ростовський Кирил був багатий “з?ло кунами и селы и всем товаромъ и книгами”[345].

Київській Десятинній церкві належало багато сіл і місто Полонне, володимирська церква Богородиці мала “много им?ния и свободы купленныя и з даньми и села л?пшая”, Печерський монастир одержав від Андрія Боголюбського підтвердження на володіння двома містами на Київщині — Василевом та Мичеськом.

Адміністративним і господарським центром феодальних володінь був панський двір, де зосереджувалися житлові і господарські будівлі феодала, інвентар, запаси продуктів, зброя тощо. У таких дворах проживали їх володільці, тіуни — управителі помістям, адміністративний персонал, дружина і челядь, яка обслуговувала господарство і двір. Двори-замки будувались, як правило, в густонаселених місцях, мали потужні укріплення і призначалися для захисту майна і особи феодала від нападу як зовнішніх ворогів, так і феодалів-суперників. Площа таких замків порівняно невелика, їх внутрішнє планування зумовлювалось потребами феодального двору. Частина будівель становила собою єдиний комплекс житлових, господарських і оборонних споруд. Вони розташовувалися по периметру валу і органічно з’еднувалися з кріпосними стінами. Ідеться про так звані “житлові стіни”, відомі також і в замках Західної Європи.

Певне уявлення про феодальний двір-замок дають розкопки городища на Княжій горі. Замок знаходився на правому березі Дніпра, вище гирла Росі, на видовженій височині, обмеженій з трьох боків природними рубежами — стрімкими схилами до річки і глибокими ярами, а з четвертого — ровом і валом. Площа його — 0,25 гектара. Розкопками виявлено рештки 22-х жител і господарських споруд у два ряди, велику кількість предметів, зокрема знаряддя праці, зброї, ювелірних виробів тощо. Є всі підстави стверджувати, що в замку на Княжій горі жило населення, тісно пов’язане з сільськогосподарським виробництвом, ремеслом і військовою справою. На городищі виявлено велику кількість дорогоцінних прикрас (12 скарбів), які належали представникам вищих феодальних верств. Увесь комплекс речей, а також назва місцевості дають підстави стверджувати, що феодальний двір-замок належав князю. Можливо, що тут ми маємо справу із заміською резиденцією канівських князів з усією їх “жизнью”.

Картину життя феодального двору розкрили і розкопки Райковецького городища. Воно займало площу 0,30 гектара, його оточував глибокий рів і вали. Замок згорів в часи монголо-татарської навали 1241 р. У його центрі знаходився загін для худоби, запаси сіна у стогах. В усіх приміщеннях знайдено знаряддя праці, переважно сільськогосподарські, багато зброї (мечі, наконечники стріл, списів). Можна б вважати, що виявлені житлово-господарські комплекси належали виробникам, які вели власне господарство і мали приблизно однаковий соціальний статус. Є, проте, підстави стверджувати, що приміщення, в яких мешкали ці виробники, не були їх власністю, оскільки будувались одночасово з укріпленнями і конструктивно з’єднувалися з усією фортифікаційною системою. Господарська самостійність виробників обумовлювала приватну власність на худобу, але в Райковецькому замку вона утримувалась у спільному загоні. Таким чином, у райковецьких будинках — “житлових стінах” — проживали не самостійні виробники, а особи, які обслуговували велике феодальне господарство, можливо, челядини або закупи.

Подібними за своїм соціально-економічним змістом були двори-замки, досліджені поблизу села Колодяжне на Случі (Житомирська область), у селі Городище (Хмельницька область), на горі Іван поблизу Ржищева (Київська область) та ін.

Основною галуззю господарства феодальних помість були землеробство і скотарство. Це підтверджується археологічними і писемними джерелами. Найчастішими знахідками в них є землеробські знаряддя праці і залишки продуктів землеробства.

Князівське і боярське землеволодіння охоронялося законодавством Київської держави. “Руська Правда” передбачала стягнення великих штрафів за крадіжку боярського хліба, підпалення току, знищення межового знаку.

У феодальних господарствах значного розвитку набули також різні галузі ремесла, насамперед ті, що обслуговували потреби феодального господарства і найближчої сільськогосподарської округи. За валами Райковецького городища виявлено залізоплавильні і гончарні горни, практично кожне із досліджених укріплених поселень мало залишки ковальських майстерень.

На підставі археологічних джерел можна скласти уявлення не лише про виробничу галузевість феодальних господарств, а й про їх потужність і продуктивність. Підраховано, що Райковецький замок міг мати від 270 до 300 гектарів орної землі. Більша частина цієї площі відводилась під злакові культури. Приблизно визначається і кількість зерна, яке збирали в цьому господарстві: щорічне його виробництво становило більше 4 тисяч пудів.

Матеріали розкопок дають можливість вирахувати приблизну кількість населення Райковецького замку і кількість продуктів, потрібних для прожиття. Всього жителів було 140 чоловік. Виходячи із норм проживання у селянській сім’ї в XIX ст., — це 18 пудів зерна на душу на рік, все населення замку потребувало 2,5 тисячі пудів хліба. Якщо врахувати насіннєвий фонд і певну долю врожаю на інші господарські потреби, то й тоді значна його частина лишалася на продаж. В середньому вона становила приблизно третину валового збору зерна.

Адміністрацію феодального двора-замку складали: княжий тіун, який на правах намісника керував господарством і здійснював владу над залежним населенням, тіун конюший, що був основною адміністративною особою спеціалізованого господарства по розведенню коней (як приклад — господарство Ольговичів під Путивлем), староста або ролейний староста, який відав польовими роботами.

На Русі X — XIII ст. було дві основні форми феодального землеволодіння: умовне — помістя і безумовне — вотчина. Впродовж тривалого часу вони співіснували, хоч їх питома вага на різних етапах історії була різною. На ранньофеодальному переважало помісне землеволодіння, в період феодальної роздробленості — вотчинне. Володільницький юридичний статус обох форм дещо відрізнявся, але загалом був подібним і мав багато спільного з візантійською системою суверенітету. Русь (як і Візантія) нічого подібного до Великої хартії або “Золотої булли” угорського короля Андраша II не виробила. Для конфіскації володінь, що широко практикувалося в обох державах, не вимагалося жодних судових санкцій. Не тільки помісне або вотчинне, а й церковне землеволодіння не були захищені від загрози конфіскації. На Русі в умовах розвитку державного феодалізму і верховної власності держави на землю приватне землеволодіння не стало непорушною юридичною нормою.