Проблема римсько-візантійської християнської спадщини

Тема “Київ — Константинополь — Рим” упродовж тривалого звертання до неї істориків обросла значною кількістю стереотипів, що утруднюють сьогодні об’єктивне її сприйняття. В історіографії переважають альтернативні підходи. Якщо Київ і Русь розглядаються з позицій візантійської православної традиції, то при цьому вони обов’язково протиставляються Риму і латинницькому Заходу. Коли ж хтось намагається віднайти елементи порозуміння між Києвом і Римом, то робить це шляхом відмови від об’єктивних оцінок русько-візантійських відносин, аж до повного заперечення факту одержання Руссю християнської віри від Візантії.

Тут здійснено спробу неупередженого аналізу теми без жодного насильства над джерелами і будь-якого намагання її осучаснення. Ідейно-політичні пристрасті і симпатії, як свідчить історіографія, справі не допомагають.

Існує усталена думка, що Київська Русь знаходилась у візантійській релігійній симфонії і проблема духовної спадщини її не хвилювала. Питання це, як вважають, постало тільки в XV ст., коли Росія намагалась осмислити своє місце у всесвітній історії, особливо після завоювання турками Константинополя (1453).

Вперше теорію “Москва — третій Рим” сформулював псковський чернець Філофей в одному із своїх послань Великому московському князю Василію III[597]. Але претензії Москви на місце третього Рима, як виявляється, не були безумовними. У “Повісті про новгородський білий клобук” обґрунтовується та сама ідея заміни двох вселенських центрів — “ветхого Рима” і Константинополя" “третім Римом”, “еже есть на русской земли”, але ним виступає не Москва, а Новгород. У той час як царський вінець був дарований руському князю “изволением земного царя Константина (Мономаха. — П.Т.) от царствующего сего града (Константинополя. — П.Т.), білий клобук був дарований архієпископу великого Новгорода “изволением небесного царя Христа”[598].

“Сказання про князів Володимирських” ченця Спиридона-Сави спадкоємцем Константинополя вважає Київ. Імператор Костянтин Мономах, підкорений руською зброєю, послав київському князю Володимиру Всеволодовичу царський вінець і “крабицу сердоликову, из нее же Август кесарь римский веселяшеся”, а також намисто, яке Август “на плещу свою носяше”.

З цього часу, згідно із сказанням, “князь великий Володимир Всеволодович наречеся Мономах и царь Великаа Росиа”. Пізніше царські інсигнії, які отримали назву — “шапка” і “барми” Мономаха, потрапили до Володимира, а вже потім до Москви[599].

Політична доктрина “третього Рима” в російській суспільній думці епохи централізації XV — XVI ст., таким чином, здобула природне історико-правове обґрунтування, а історія Росії через Київську Русь ніби зімкнулася з римсько-візантійською.

Для нас важливим є питання — чи була ідея спадковості політичної влади Москви від Рима і Константинополя новою? Більшість дослідників відповідала на це питання ствердно. М.А. Алпатов вважав, що вона виникла як антитеза посиленню Туреччини, що захопила південно-східний кут Західної Європи, і служила символом загальнослов’янської єдності, прапором боротьби за національну незалежність. Це ніби відповідало й інтересам Заходу, який намагався використати ідею історичної місії Росії як наступниці візантійської спадщини, щоб зіткнути її з Туреччиною[600].

А.Д. Гольдберг у пошуках передісторії ідеї “Москва — третій Рим” звернувся до давньоруської суспільної думки про “богообраність” Русі. Ідея ця почала формуватися вже після прийняття християнства, але служила насамперед лише для протиставлення православної Русі степовим сусідам, а в наступні віки — монголо-татарським завойовникам, і тільки в середині XV ст. ідея про особливе призначення “обраної Богом” Руської землі наповнилася новим змістом[601].

Звичайно, події другої половини XV ст., у тому числі встановлення автокефалії московської митрополії (1448), оволодіння турками Константинополем (1453), шлюб Івана III з Софією Палеолог, створили у православному світі нову політичну ситуацію. Очевидно, вона була на руку римському престолу і деяким західним державам, які намагались використати доктрину “Москва — третій Рим” у своїх інтересах. Проте в основі своїй вона була ідеєю національною, яка мала глибокі історичні корені. Москва лише надала київській православно-державній ідеї завершального розвитку.

В історичній літературі серед розмаїття думок з приводу русько-візантійських відносин IX — XIII ст. чітко визначилась теза про постійне і тривале протиборство двох держав. Зумовлювалося воно начебто необхідністю захистити державно-політичний суверенітет молодої східнослов’янської держави від постійних зазіхань греків. Особливе місце в претензіях імперії позбавити Київську державу національної незалежності відводилось нібито впровадженню візантійського християнства. Під цим кутом зору аналізується давньоруська суспільна думка, обґрунтовується висновок про її антивізантійську спрямованість[602].

Думається, що це досить спрощене розуміння суті взаємовідносин Київської Русі і Візантії, а разом з тим і їх відображення у давньоруській історіографії: ідейно-політичне суперництво Києва з Константинополем ми приймаємо за протиборство на ґрунті відстоювання національної незалежності, а наявність відповідних сюжетів у літописній і літературній традиції пояснюємо антивізантійськими настроями на Русі.

М.А. Алпатов вважав, що спонукальними мотивами походів київських князів на Царгород було прагнення до незалежності Київської Русі. Навіть благочестиві ченці-літописці начебто із цих міркувань хвалили кожний похід на Константинополь, кожний договір, який захищав Русь, кожного князя, який здійснював ці походи[603].

Насправді загрози національній незалежності Русі з боку Візантії практично не існувало. Величезна відстань між світовою імперією і східноєвропейськими землями практично усувала застосування Візантією військової сили проти Русі. Історія цього й не знає. Навпаки, Київська Русь здійснювала напади на імперію, які також не могли привести до підкорення Візантії. Невдачі військових експедицій Святослава Ігоровича показали це з усією очевидністю. Та й не такі цілі переслідувались. Київські князі намагалися нав’язати Візантії своє рівноправне партнерство як у галузі економічній, так і політичній. Не могла Візантія серйозно розраховувати на політичний сюзеренітет над Київською Руссю і за допомогою християнства. Кілька візантійських церковних ієрархів на всю величезну східнослов’янську країну не мали жодної можливості забезпечити реалізацію імперських амбіцій візантійського двору. Цьому перешкоджало і те, що давньоруська православна церква з самого початку будувалась як національна, на користь чого свідчило церковнослов’янське богослужіння і слов’янський обряд.

До того ж, ініціатива християнізації Київської Русі, як і встановлення економічних зв’язків, виходила не стільки з Константинополя, скільки з Києва[604]. Літописна повість про вибір віри Володимиром Святославичем, свідчення про переговори Ольги, Ярополка і Володимира з представниками римської церкви показують принципову можливість будь-яких рішень. Суверенне право Київської Русі у цьому виборі ніким не могло бути обмежене. Але Володимир і його попередники все ж схилялися до візантійського православ’я.

Чому? Тут, звичайно, відіграла свою роль традиція майже двохсотлітнього проникнення на Русь візантійського християнства. Але це також було наслідком. Причина полягає у незаперечному політичному авторитеті Візантії на міжнародній арені, який вона успадкувала від свого попередника — Риму і піднесла власними зусиллями. На Русі добре знали, що візантійці називали себе “ромеями”, свою імперію “римською”, а столицю Константинополь “Новим Римом”. Що стосується церковно-канонічних розходжень між Римом і Константинополем, то вони на Русі були або маловідомі, або їм не надавалося принципового значення.

Велич минулого і сучасного Візантії, військова могутність і високий рівень культури створювали той ідеал вселенської держави, до якого нестримно потягнулась молода східнослов’янська держава. Особливо приваблював руських князів Константинополь, який на Русі називали Царгородом. Отримати звідти царські дари або добути їх силою зброї для багатьох київських князів було справою честі.

Цього, згідно з “Повістю минулих літ”, удостоївся перший київський князь Кий. “Сей Кий княжаше в род? своемъ, приходившю ему ко царю, якоже сказають, яко велику честь приялъ от царя”[605]. Київ, таким чином, уже при своєму народженні ніби зближався з Константинополем. Імператорські дари, у тому числі після військових походів, отримали Олег, Ігор, Ольга, Святослав. Нічого незвичайного в цьому, зрозуміло, не було, але літописці вважали потрібним особливо виділити ці факти, щоб таким чином уподібнити київських князів імператорам.

Важливим ідеологічним обґрунтуванням претензій князів на рівність з імператорами, а також на право успадкування традицій візантійської влади стало висвітлення візиту Ольги до Константинополя. Поговоривши з княгинею, імператор Костянтин Багрянородний заявив: “Подобна еси царствовати въ град? с нами”. Урочистий акт хрещення Ольги здійснив імператор разом з патріархом: “Крести ю царь с патриархом”[606]. При хрещенні Ольга отримала ім’я Олени. “Б? же речено имя ей во крещении Олена, якоже и древняя царица, мати Великого Константина”[607].

Вибором такого хрестильного імені (можна гадати, не без участі самої Ольги та її радників) київська княгиня набувала духовної спорідненості не тільки з константинопольськими, а й з римськими традиціями влади. Візантійська дипломатія, треба думати, не надавала цій події великого значення, але давньоруська бачила в ній особливий зміст. Вона спонукала київського літописця навіть на створення поетичної легенди про невдале сватання Костянтина до Ольги.

Насправді прагнення поріднитися з імператорами виходило від київських князів. Першим його реалізував Володимир Святославич. Для цього йому довелося здійснити похід на Херсонес і оволодіти ним. При хрещенні Володимир прийняв ім’я Василій, яке носив візантійський імператор. Помітні успіхи візантійської політики Володимира, що завершилися хрещенням Київської Русі, створили йому надзвичайно високий авторитет. Літописці вважали можливим порівнювати київського князя з римським імператором Костянтином. “Се есть новый Костантинъ великого Рима, иже крестивъся сам и люди своя: тако и сь створи подобно ему”[608]. Подібним до Костянтина називав Володимира митрополит Іларіон.

На монетах Володимира зображували в імператорському одязі та короні. Чи вдалося йому отримати імператорські шати та інсигнії як придане за принцесою Анною, чи на монетах було відображено нездійснену мрію Володимира, сказати важко. Як свідчить Костянтин Багрянородний, руси, як і інші варварські народи, часто зверталися до Царгорода з проханням прислати царське вбрання і прикраси, але завжди отримували відмову.

Щоправда, Володимир сам потурбувався про те, щоб Київ не лишився без візантійсько-римських реліквій. З переможеного Херсонеса він вивіз мощі папи Климентія Римського, бронзову квадригу, а також ікони, хрести та книги. Особливо поважною реліквією були моші св. Климентія. Хроніка Тітмара Мерзебурзького повідомляє, що Володимир з великої пошани до св.Климентія заповів поховати себе в одноіменній церкві, що, начебто, і сталося. Насправді Володимир був похований у Десятинній церкві. М. Чубатий вийшов з цієї ситуації в такий спосіб: у Десятинній церкві було зведено каплицю для мощей папи Климентія і, можливо, саме в ній поховали Володимира[609].

І пізніше мощі св.Климентія являли собою одну із важливих церковних святинь Києва. На соборі руських єпископів 1147 р. ними благословили новообраного митрополита Клима Смолятича. Питання канонічності цього вибору, що постало ще на соборі, дискутується і понині. Одні історики схилялися до аргументації новгородського єпископа Нифонта, згідно з якою право поставлення київського митрополита належало патріаршому синоду і патріарху. Інші вважали слушними обґрунтування чернігівського єпископа Онуфрія, який доводив, що аналогічна практика мала місце і при обранні патріархів. Їх благословляли рукою св.Іоанна Хрестителя.

Тривале зберігання в Києві мощей римського папи і використання їх у ритуалі висвячення київського митрополита Клима Смолятича ставить перед нами питання церковних стосунків Русі і Риму. М. Чубатий вбачав у соборі 1147 р. реакцію Ізяслава Мстиславича і його прихильників на “візантійщення християнства Русі-України”, намагання підкреслити вселенськість руського християнства через визнання першого місця в Христовій Церкві римського папи. Мощі св.Климентія були важливим символом вселенськості католицтва Руської церкви[610]. На цій підставі М. Чубатий та інші дослідники дійшли висновку, що Ізяслав Мстиславич, на відміну від батька і діда, не мав жодних симпатій до Візантії і був рішучим противником її церковних впливів на Русі.

Як бачимо, знову альтернативний підхід. Навряд чи він справедливий. Ізяслав Мстиславич не ставив перед собою таких далекосяжних цілей. Церковний собор 1147 р. канонічно не поривав зв’язків Руської православної церкви з візантійською. Ні про яке визнання першості римського папи на ньому не йшлося. Найбільше, чого хотів Ізяслав, — це вивести руську церкву із адміністративної залежності від імператорського двору, зробити її автономною в управлінні. Використання для цього мощей святого римської церкви свідчило не про конфесійну переорієнтацію Русі в XII ст., а про певну толерантність Руської церкви, яка не надавала принципового значення церковному розколу 1054 р. між Царгородом і Римом.

Софія Київська. 1037 р. Реконструкція Ю.С. Асєєва, М.І. Кресального

Ще більших успіхів в уподібненні візантійському цесарю досяг Ярослав Мудрий, якого сучасники називали царем. На думку деяких дослідників, саме при ньому посилились антивізантійські настрої на Русі. Підтвердити цю тезу подіями реального життя практично неможливо. Навпаки, широка будівельна програма Ярослава, завдяки реалізації якої у Києві з’явилася своя Софія та свої Золоті ворота, свідчила про продовження ідеологічного суперництва Києва та Константинополя. “Заложи Ярославъ город великий, у него же града суть Златая врата; заложи же и церковь святыя Софья, митрополью”[611].

Характерно, що і в цьому випадку київський князь звернувся не стільки до сучасної йому візантійської дійсності, скільки до її джерел, до будівельної діяльності Юстиніана І. І справа не тільки в запозиченні назви головного храму Константинополя, збудованого Юстиніаном у 532 — 537 рр., а й у самих будівельних традиціях, масштабності програми. Наприкінці X — у першій половині XI ст. в самій Візантії таких великих храмів, як Софія Київська, вже не будували. Своєрідною рефлексією оцінки творіння Юстиніана було ставлення сучасників до Софії Київської. Прокопій Кесарійський, Агафій, Павло Сіленціарій писали про Константинопольську Софію із захопленням, називали її “дивом і славою віку”, “дивом світу”. Митрополит Іларіон назвав Софію Київську “церковью дивной и славной вс?мъ окружным странам”.

Епізод з поставленням на митрополичу кафедру руського церковного діяча Іларіона також навряд чи можна кваліфікувати як прояв антивізантійських настроїв. Якщо навіть оцінювати його з позицій спроби Ярослава Мудрого здійснити націоналізацію руської церковної ієрархії, то і в цьому випадку мова може йти про те саме ідейно-політичне суперництво. Поставлення на митрополичу кафедру русича і навіть військовий похід 1043 р. на Візантію не завадили Ярославу одружити свого сина Всеволода на дочці імператора Костянтина IX Мономаха — Марії, надати йому допомогу в придушенні повстання Льва Торника 1047 р.

Тепер подивимось, яким було антивізантійство у суспільній думці Русі.

М.А. Алпатов вважав, що найбільш яскравою пам’яткою, перейнятою антивізантійськими настроями, є “Слово про закон і благодать”, і що в цьому розумінні воно становить собою своєрідний ідейний вступ до літопису[612]. Основний аргумент — відсутність у переліку держав, які славлять апостолів християнства, Візантії. У цьому дослідник вбачав спробу перекреслити її монополію в поширенні християнства та показати, що воно є явищем всесвітнім.

М. Чубатий також відзначав, що замовчуванням про боже покликання візантійців і першорядною згадкою Рима з його апостолами Петром і Павлом Іларіон хотів підкреслити права Римського престолу на перше місце в Христовій Церкві[613].

Навряд чи ці зауваження мають підстави. Монополією на поширення християнства у світі Візантія ніколи не володіла. Іларіону це було добре відомо, і сумнівно, щоб йому спало на думку спростовувати це. Перелік держав, і насамперед Риму, що славлять своїх апостолів, Іларіону був потрібен як своєрідний зачин для похвали Володимиру Святославичу, якого він вважає, по суті, рівноапостольним. “Хвалить же поховальними гласы Римская страна Петра и Павла...Асіа и Ефесь и Пафм — Иоана Богословца, Индия — Фому, Египет — Марка, все страны и гради и людие чтять и славять, коегождого ихъ учителя ... похвалимъ же и мы по сил? нашей малыми похвалами, великаа и дивнаа сътворившаго, нашего учителя и наставника, великааго кагана нашеа земли Володимера”[614].

Тут відсутнє протиставлення Русі Візантії, так само як і немає твердження про безперечну перевагу першої над другою, як здавалося М.А.Алпатову. Навпаки, з продовженням похвали Володимиру випливає, що християнська віра запозичена ним саме з Візантії. “Паче же слышано ему (Володимиру. — П.Т.) б? всегда от благовернии земли Греч?скь, христолюбиви же и сильн? в?рою... и си слыша въждела серцем, взъгор? духом, яко быти ема хрестиану и земли его, еже и бысть”[615].

Неоднозначну оцінку дістало в літературі літописне Сказання (легенда) про відвідання апостолом Андрієм дніпровських круч (написано в 70-ті роки XI ст. при дворі Всеволода Ярославича). Д.М. Присьолков та В.М. Істрін були впевнені в його прогрецькому характері[616]. М.К. Гудзій вбачав у ньому прагнення літописців зрівняти Візантію і Русь у правах на християнську спадщину. М.А. Алпатов і М. Чубатий схилялися до антивізантійського або проримського тлумачення легенди. До цього їх спонукало замовчування в Сказанні Константинополя, а також зворотний шлях Андрія, який привів його не до Константинополя, а до Рима[617].

Людольф Мюллер, який присвятив Сказанню про ходіння апостола Андрія до Києва та Новгорода ґрунтовне дослідження, не вважав можливим підтримати жодну з наведених точок зору. Мандри Андрія по Русі, згідно з дослідником, передували часу заснування ним візантійської церкви. Отже, говорити про залежність руської церкви від візантійської, яка ще не існувала, нема підстав. Згадки ж про Константинополь в Сказанні не могло бути з тієї простої причини, що такого міста ще не існувало. Що стосується згадки про стародавній Рим, то вона, за думкою Людольфа Мюллера, носить індиферентний характер[618].

З останнім висновком важко погодитись. Рим в Сказанні — не просто пункт на зворотному шляху Андрія. Це місто, де апостол дає своєрідний звіт рідному брату святому Петру про свою подорож до країни слов’ян. Людольф Мюллер вважає, що Сказання не говорить про місіонерську діяльність Андрія на Русі. У Синопі він проповідує, на Русі молиться, благословляє, ставить хрест.

Але різниця між цими діяннями апостола така незначна, що для давньоруського книжника кінця XI — початку XII ст. могла бути і не суттєвою. Відвідання київських гір, їх благословення, пророкування народження великого міста, а також поставлення хреста апостолом Андрієм уявлялося йому рівнозначним проповіді християнської віри. “И заутра вставъ и рече к сущим с нимъ ученикамъ: ’’Видите ли горы сия? — яко на сихъ горах воссияеть благодать Божья; имать град великъ быти и церкви многие Богъ въздвигнути имать"[619].

Отже, є всі підстави вважати, що головний зміст Сказання про апостола Андрія полягає в тому, щоб зрівняти Київську Русь з Візантією у справі отримання християнської віри і узасаднити право руської церкви на автокефалію. Обидві успадкували її від Риму і обидві мали єдиного апостола. Цікаво, що Візантія не тільки не заперечувала, а навіть підтримувала цю думку. Імператор Михаїл VII Дука в листі до Всеволода Ярославича писав, що “духовні книги та достовірні історії вчать мене, що наші обидві держави мають одне джерело та корінь і що [...] ті ж самі самовидці божественного таїнства і його віщуни проголосили у них слово Євангелії”[620]. Імені Андрія тут немає, але зрозуміло, що йдеться саме про нього. Визнання Михаїла Дуки, щоправда, було зроблене під тиском обставин. Він потребував військової допомоги від Русі і просив її в цьому листі.

Своєрідним виявом тенденції суперництва Києва з Константинополем було й те, що на Русі X — XII ст. користувались особливою популярністю не сучасні їй твори візантійської літератури, а стародавні хроніки. Літописців у них приваблювала передусім концепція світової історії, творцем якої був Бог. Вплив ранньовізантійських авторів відчував і Нестор. Він не тільки зміг у своїй “Повісті минулих літ” відтворити широку історичну картину світу, а й органічно ввести до неї історію Русі. Ще Іларіону вона уявлялась країною, “яже в?дома и слышима есть вс?ми четырьми конци земли”.

Політичне та ідеологічне суперництво Києва з Константинополем знайшло відображення і в західноєвропейській історіографії. Адам Бременський називав Київ “соревнователем константинопольского скипетра и славнейшим украшением Греции”[621].

Підводячи підсумки сказаному, можна стверджувати, що ідейно-політичне суперництво Києва з Константинополем ґрунтувалось не на ворожнечі і протиставленні, а на прагненні Русі урівняти себе в церковному відношенні з Візантією. Треба визнати, що Київська Русь так і не стала церковно рівнорядною Візантії. Впродовж усієї історії вона перебувала на становищі однієї з візантійських митрополій. Досягти автономії Руській православній церкві не вдалося, але є всі підстави констатувати її постійне прагнення до цього.

Ідеї церковного усамостійнення зумовлювали пошук першоджерельних витоків східнослов’янського християнства. Як відомо, апостол Андрій на місці, де виник Київ, ніколи не був. Ця поетична легенда з’явилась як спроба узасаднити претензії руської церкви на римсько-християнську спадщину. Йдеться саме про претензії, а не право, якого в Київської Русі так і не було.

Що стосується традиційного “антагонізму” київського християнства до візантійського, про який говорив М. Чубатий та інші історики церкви, то це явне перебільшення. Канонічно Руська православна церква перебувала в повній відповідності з візантійською і не робила жодних спроб знайти собі місце в католицькій.

Від часу Брестської унії (1596) для України небайдужим є питання — яка течія християнства прогресивніша: візантійська чи римська? Інтерес до цього з новою силою збуджений у наш час, коли релігія стала одним із важливих чинників національно-культурного відродження. З позицій гуманістичної культури така постановка питання неправомірна. Але в науці і реальному житті вона має місце, і з цим мусимо рахуватися. Досить пригадати, що ціла доба українсько-козацького відродження пройшла під гаслами боротьби за православну руську віру, яка ототожнювалася з боротьбою за національну ідентичність, за києворуську культурно-історичну і політичну спадщину.

Сьогодні окремі вчені (Ф. Томпсон, О. Пріцак) намагаються довести, що певне відставання історико-культурного розвитку східного слов’янства, порівняно з країнами Західної Європи, зумовлювалося меншими структурно-творчими можливостями православної церкви. Погодитися з цим неможливо. У часи Київської Русі жодного відставання не було. Що стосується часів пізнього середньовіччя, то відставання тут обумовлювалось іншими причинами. Вони полягали передусім у тих вселенських катастрофах, яких зазнав православний світ впродовж XIII — XV ст.: розгром Константинополя хрестоносцями у 1204 р., сплюндрування Київської Русі монголо-татарами в 1237 — 1240 рр., завоювання Візантії і Константинополя турками у 1453 р. Аналогічна доля спіткала православні Болгарію та Сербію.

На відміну від Ф.Томпсона, німецький теолог Г. Подскальський вважає, що “однією з вирішальних цезур” в руській історії стала монголо-татарська навала. Вона ж зумовила і остаточне відділення Руської церкви від Заходу.

Отже, фактично було знищене культуротворче джерело візантінізму. Впродовж тривалого часу православний світ жив, по суті, спогадами про колишню велич Візантії, але без Візантії. Саме в цих подіях приховуються справжні причини наших втрат. Можна тільки дивуватися духовній потенції православ’я, яке знайшло в собі сили до відродження.

Все треба розглядати історично. При такому підході виявиться, що Київська Русь в часи перебування в “силовому полі” візантійської православної культури — найпередовішої в усьому християнському світі, ні в чому не поступалася перед своїми слов’янськими і неслов’янськими римсько-католицькими сусідами.

Сьогодні, з позиції тисячолітньої відстані, можна з упевненістю стверджувати, що прилучення Київської Русі до візантійської цивілізації було кращою альтернативою. Значення цього історичного явища швидше недооцінюється, ніж переоцінюється.