Від язичництва до християнства

Датою офіційного запровадження християнства — як державної релігії Київської Русі — справедливо вважається 988 рік. У клерикальній літературі ця подія отримала оцінку мало не одночасного прозріння руського народу, яке наступило одразу після “богонатхненного” акту “рівноапостольного” князя Володимира Святославича. 988 рік для літописців, які належали до духовного сану, став тією межею, яка поділила історію східного слов’янства на два періоди: язичницький, коли руський народ перебував у повній темряві і невігластві, і християнський, який приніс світло високої духовності і культури в його життя. Введення християнства розцінювалось як акт, що породив нову людину, яка позбавилась багатовікової гріховності. “Хвалимъ от руських сыновъ, п?ваем въ троици, а д?мони проклинаеми от благов?рных мужъ и от в?рных женъ, иже прияли суть крещенье и покаянье въ отпущенье гр?ховъ, новин людье хрестьяньстии, избрании богомъ”[528].

Церковна теза темряви і світла знайшла своє втілення і в описі життя самого Володимира Святославича. До прийняття святого хрещення він жив розпусно, переможений жіночою похоттю. “И б? несыть блуда, приводя к соб? мужьские (заміжні. — П.Т.) жены и д?виц? растьляя”[529]. Після прийняття християнства Володимир — сама доброчесність. “Се есть новый Константинъ великого Рима, иже крестивъся сам и люди своя... Аще бо преже на скверньную похоть желая, но посл? же прилежа к покаянью, яко же апостолъ”[530]. Далі літописець розповідає, що якби Володимир не прийняв хрещення, то руський народ так би і перебував у “прел?сти дъявола”, тобто в первісному невігластві, коли вся земля опоганювалася людськими жертвоприношеннями.

Перш ніж продовжити сюжет про християнство Русі, слід сказати кілька слів і про релігію, на зміну якій воно прийшло. Це слов’янське язичництво, що було однією із складових комплексу поглядів, вірувань та обрядів первісної людини впродовж багатьох тисячоліть. Термін “язичництво”, як слушно відзначав Б.О. Рибаков, досить умовний, але загалом добре підходить для визначення того багатоманітного кола явищ (магія, анімізм, пандемонізм, дуалізм та ін.), яке означає поняття “первісна релігія”[531].

Основою слов’янського язичництва є обожнювання сил природи, віра в духів, що населяли природу і життя людини і супроводжували її від народження до смерті. Дохристиянські вірування не були незмінними — на різних етапах історичного розвитку східні слов’яни поклонялися різним богам, які уособлювали найважливіші сили природи. Невідомий руський автор XII ст. у “Слові про ідолів”, в основу якого покладено грецьке повчання Григорія Богослова, спрямоване проти античного язичництва, здійснив своєрідну періодизацію слов’янських язичницьких культів. Він виділив основні етапи формування вірувань східних слов’ян. На першому вони “клали треби (жертви. — П.Т.) вампірам і берегиням, на другому — поклонялися роду і роженицям, на третьому — молилися Перуну”.

Крім віри у згаданих головних богів на різних етапах розвитку язичництва існувала віра в багатьох інших божеств, які населяли ліси, поля, води, були покровителями різних галузей господарства. Своїх богів мали племена, роди, сім’ї. Поступово у східних слов’ян сформувався великий пантеон язичницьких богів. Одним із основних у доперуновий час був Святовит, зображенням якого, очевидно, е Збруцький ідол.

Святилище Перуна у Києві. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Знайомство з літописними характеристиками язичників та їх вірувань, з повідомленнями про часті зіткнення з християнами дає підстави для висновку про принципову відмінність язичницької та християнської ідеологій, їх органічну несумісність. Насправді це не зовсім так. Звичайно, християнство відрізнялося від язичництва. Відрізнялося своєю релігійною суттю. Тоді як для язичницького світогляду сферою обожнення була природа, християнство вивело Бога за її межі, оголосило його надприродною силою, яка керує світом. Політеїзм змінився монотеїзмом. Відрізнялося християнство від язичництва і соціальною природою, розвинутим вченням про божественний характер влади. Однак в реальному житті нова релігія утверджувалася не лише через заперечення старої, а й шляхом пристосування її до традиційного язичницького світогляду. Не випадково християнство запозичило багато елементів старої релігії. Слов’янським богам, як вважає Б.О. Рибаков, дали нові імена. Річний цикл язичницьких свят також використала релігія. Новорічні свята відносили до церковних свят Різдва і Хрещення, день бога Ярила об’єднався з християнською Трійцею, день Перуна Громовержця — з днем Іллі Пророка[532]. Цей вимушений з боку православної церкви компроміс був зумовлений її намаганням послабити протидію широких народних мас утвердженню нової віри.

Наступництво релігійних вірувань є природним і закономірним явищем розвитку кожного суспільства, і було б дивним, якби Русь виділялась у цьому плані.

Певна подібність обох релігій спостерігалась і в їх прикладних функціях — служінню існуючому правопорядку, ідеологічному забезпеченню непорушності владних структур. У цьому переконують уже перші реформи великого київського князя Володимира Святославича. У 980 р. він наказав поставити в центрі дитинця — “на холму вне двора теремного” новий язичницький храм із скульптурами Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і Мокоші. Ідол Перуна поставив Добриня у Новгороді; аналогічні дії, очевидно, мали місце і в інших містах.

Склад київського пантеону розкриває мету, що її переслідував Володимир цією акцією. Хоре і Дажбог уособлювали сонце, але були різні за походженням. Дажбог — слов’янське божество, Хоре — іранське, яке прийшло до слов’янського язичницького пантеону, очевидно, від сіверян, де помітнішими були іраномовні впливи. Споріднений з Хорсом за походженням Симаргл — бог землі, підземного царства, Стрибог — слов’янський бог вітрів (так він названий у “Слові о полку Ігоревім”). Мокош — жіноче божество родючості і домашнього господарства, можливо, своїм походженням пов’язане з фінськими племенами. Щоправда, Б.О. Рибаков вважає, що для такого зближення немає достатніх підстав — у фінів було плем’я під назвою “мокоша”, але саме у цього племені такого божества не існувало[533]. Першість Перуна — дружинно-князівського бога війни та зброї, на думку Є.В. Анічкова, — явище пізнє, по суті сучасне народженню Київської держави[534]. Особлива честь Перунові, виявлена Володимиром, свідчить про те, що в цей культ ним і його оточенням вкладалась ідея головного бога — володаря світу[535].

Вісім років на київських горах стояв східнослов’янський язичницький храм, але свого основного призначення — сприяти зміцненню центральної влади Києва — він так і не виконав. Не консолідувало пануючий клас реанімоване язичництво. Язичницька протидія християнству породила значні труднощі і в сфері міжнародних зв’язків Київської Русі. Більшість країн на той час уже були християнськими, що зумовило їх орієнтацію на Візантію і Рим. Згодом стало очевидним, що подальший поступ Русі значною мірою буде пов’язаний з відходом від первісної ідеології, входженням до європейської культурної спільності. Християнство з його монотеїзмом, ієрархією святих, розвинутим вченням про панування і підкорення, проповіддю смиренності значно більше відповідало ідейним принципам феодальної держави, ніж язичництво з його багатобожжям і схильністю до буйства духу.

Аналіз джерел переконує, що запровадження християнства на Русі не слід розглядати як одноактну дію, пов’язану з чудесним прозрінням Володимира Святославича. Це був тривалий і складний процес, який розпочався задовго до його князювання і тривав після нього.

Перші, не дуже виразні, свідчення (писемні та археологічні) вказують на знайомство слов’ян з християнською релігією ще в антську добу. Зважаючи на постійні економічні та політичні контакти, що їх слов’яни підтримували з римським світом, а пізніше і з Візантією, висновок цей здається вірогідним. Не слід лише перебільшувати ступінь цього знайомства, воно, очевидно, не виходило за рамки поодиноких випадків.

Ґрунтовніше знайомство русів з християнською релігією сталося у 839 р., коли їхнє посольство відвідало Константинополь. Чудові храми, урочистість православного богослужіння, напевно, привернули увагу язичників.

Цікаве з цього погляду свідчення “Житія св. Стефана Сурозького” про хрещення новгородського князя русів Бравліна. Оволодівши Сурожем, руська дружина заходилася грабувати місто. Сам Бравлін намагався захопити ризницю храму св. Софії, але біля гробниці св. Стефана його раптом вразила недуга — “обратися лице его назад”. Чудесне зцілення настало одразу, як тільки Бравлін наказав припинити пограбування і повернути сурожанам уже відібране добро. Після цього Бравліна охрестив наступник св. Стефана Сурозького архієпископ Філарет.

Язичницькі ігрища. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Вивчення “Житія” В.Г. Васильевським, а пізніше М.В. Левченком, Л. Мюллером показало, що в ньому відображено реальні історичні події[536]. Намагаючись пояснити смисл повідомлення про прихід русичів із Новгорода, М.В. Левченко дійшов висновку, що розповідь про чудо з’явилося раніше того часу, коли Київ став центром держави і вихідним пунктом воєнних експедицій. Для даної теми не так важливо, звідки прийшов руський князь (згадка Новгорода Великого тут явно виглядає вставкою перекладача XV ст., оскільки грецьким агіографам IX ст. його назва ще не була відома). Істотним виглядає сам факт хрещення. А.М. Сахаров вважає, що він є складовою дипломатичної угоди між переможцями — русами і переможеними — греками і не виключає активної зацікавленості в ньому руської сторони. Хрещення Бравліна самим архієпископом могло розцінюватися як важливий політичний привілей, наданий могутньою православною державою[537].

Важливим етапом у християнізації Русі е період князювання в Києві, Аскольда. Здійснивши в 860 р. стрімкий напад на Константинополь і мало не оволодівши ним, руси, керовані Аскольдом, змусили імперію укласти з ними договір “миру і любові”. Однією із найважливіших його статей, судячи з візантійських джерел, було хрещення Русі.

Ось що писав патріарх Фотій у своєму “Окружному посланні” східним митрополитам: “Підкоривши сусідні народи і через це занадто загордившись, вони (руси. — П.Т.) підняли руку на Ромейську імперію. Але тепер вони поміняли еллінську і безбожну віру (язичництво. — П.Т.), якої раніше дотримувалися, на чисте християнське вчення, ввійшовши до числа підлеглих нам і друзів ... і в них розгорілась така спрага віри і ревнощі, що вони прийняли пастиря і з великим усердям виконують християнські обряди”[538].

Аналогічні свідчення вміщені і в життєписі імператора Василія І Македонянина, складеному його онуком Костянтином Багрянородним. “І народ росів, войовничий і безбожний, щедрими подарунками золота і срібла і шовкового одягу Василій (імператор. — П.Т.) залучив до переговорів і, уклавши з ними мирний договір, переконав (їх) стати учасниками божественного хрещення, влаштував так, що вони прийняли архієпископа”[539].

Розбіжності між двома джерелами торкаються не суті явища, а лише його приурочення. Патріарх Фотій пише, що хрещення Русі відбулося при ньому, а, отже, і при Михаїлові, а Костянтин Багрянородний приписує заслуги хрещення русів Василію І Македонянину та патріарху Ігнатію. Ще М.М. Карамзін намагався узгодити цю суперечність, він припускав, що на Русь могли двічі посилати церковних ієрархів — за Фотія і за Ігнатія[540].

Ця важлива подія в житті Київської Русі не відзначена в “Повісті минулих літ”. Тут не місце з’ясовувати причину цього факту. Можливо, що у первісній редакції ці відомості були, але пізніше при черговому редагуванні “Повісті” випали, оскільки не вписувались у концепцію варязького пріоритету в руській історії. З вітчизняних писемних джерел лише Никонівський літопис зберіг відомості про хрещення Русі. Вони вміщені в тій його частині, яка була складена, як вважають Б.О. Рибаков та інші дослідники, на основі літопису Аскольда. “Сътвори же и мирное устроение съ прежереченными Русы, и преложи сихъ на християнство, и об?щавшися креститися, и просиша архирея, и посла къ нимъ царь”[541]. Далі в літопису розповідається про чудо з евангелієм, яке кинули до вогнища, але воно не згоріло, що й стало переконливим доказом сили Христової.

На користь факту хрещення Русі в 60-ті роки IX ст. побіжно свідчить розповідь “Повісті минулих літ” про вбивство Аскольда. “И убиша Аскольда и Дира, и несоша на гору, и погребоша и на гор?, еже ся ныне зоветь Угорськое, где ныне Олъмин дворъ; на той могил? поставилъ Ольма церковь святаго Николу”[542]. На основі цього повідомлення В.М. Татищев вважав, що християнським ім’ям Аскольда було Микола. Оскільки Аскольд прийняв смерть за християнську віру, то, на думку історика, його можна було б вважати навіть першим руським мучеником[543].

У цитованому вище літописному тексті, який має безпосереднє відношення до християнства Аскольда, не зовсім зрозумілим є свідчення про якогось Ольму, котрий поставив на могилі вбитого князя церкву. Ім’я це згадується не у всіх літописних списках. У Радзивіллівському і Лаврентіївському списках уточнення, хто саме поставив церкву, немає. Іоакимівський літопис відносить будівництво церкви св. Миколи до часу ранішого, ніж князювання Святослава Ігоревича, а Київський синопсис уточнює, що побудована вона була княгинею Ольгою. Обидві літописні версії знайшли своїх прихильників і противників. Відомий знавець Києва М.В. Закревський рішуче відстоював пізнє походження церкви на Аскольдовій могилі. Причину того, що деякі дослідники приписували честь її заснування Ользі, він пояснював подібністю імен “Ольма” і “Ольга”. Це логічна думка. Пізніші укладачі літописних списків справді могли переплутати ці імена. Але де гарантія того, що вони послідовно замінювали “Ольму” на “Ольгу”, а не навпаки?

Цікаві думки про християнський храм на Аскольдовій могилі висловив перший ректор Київського університету М.О. Максимович. Він віддав перевагу Іоакимівському літопису і Київському синопсису. Для Ольги як нової християнки, на думку історика, будівництво церкви на могилі першого князя-християнина було справою природною. Ім’я Ольма вийшло з-під пера пізніших переписувачів. Це стосується і слів “Ольмин двір”, які у списку Нестора, очевидно, мали написання “Ольжин двір”.

Певно, церква св. Миколи справді була побудована (або відновлена, оскільки можливо, що ще при Аскольді тут існувала якась капличка) за князювання Ольги. Найбільш сприятливої ситуації для цього в Києві не було з кінця IX — до кінця X ст. Помилково думати, що це могло статися одразу ж після смерті Аскольда, за правління Олега й Ігоря. Ще менше підстав відносити цю подію до часу Святослава і початку правління Володимира, вороже ставлення яких до християнської релігії засвідчено джерелами. Іоакимівський літопис повідомляє, що саме Святослав зруйнував церкву на Аскольдовій могилі.

Деякі дослідники схильні ототожнювати Ольму руських літописів з угорським вождем Алмошем, який нібито дружив з Аскольдом. Скільки-небудь переконливих даних на користь цього твердження немає. Згідно з “Повістю минулих літ”, угри проходили повз Київ у 898 р., насправді це було, очевидно, кількома роками раніше. Джерела свідчать, що в 896 р. союз угорських племен знаходився уже в Середньому Подунав’ї. В усякому разі поблизу Києва угорці з’явилися лише через 12 — 14 років після вбивства Аскольда, коли київським князем був язичник Олег. Навіть припущення про те, що він міг дозволити комусь будівництво храму на могилі вбитого ним попередника, виглядає неймовірним. Ще одним аргументом проти висловленої вище думки є язичництво самого Алмоша. Як відомо, наверненння угорців до християнства (римського зразка) почалося лише близько середини X ст., до цього вони були язичниками і ставились до чужої їм християнської віри негативно.

Отже, з джерел витікає, що за князювання Аскольда Русь прийняла хрещення на державному рівні. Очевидно, до цього часу слід віднести і зародження церковної організації. Писемні джерела підтверджують, що на Русь у 60-ті роки IX ст. надсилали ієрархів. Про ранг первісної руської православної єпархії сказати щось певне важко. Це могла бути і єпископія і митрополія. До останнього схиляє нас відомий реєстр православних кафедр, вміщений у церковному статуті імператора Льва VI (886 — 912), в якому під номером 61 стоїть Русь. Щоправда, ряд дослідників не схильні повністю покладатися на це джерело, відносячи його походження до пізнішого часу.

Мало що можна сьогодні сказати і про успіхи християнізації Русі в 60 — 80-роках IX ст. Найвірогідніше, що вони не були значними. Для активного поширення християнства ще не визріли умови. Нова віра зустрічала упертий опір не лише широких мас, а й значної частини пануючої верхівки. Свідченням цього стало насильницьке усунення Аскольда з київського стелу і життя.

З утвердженням у Києві Олега для християнських общин, можна гадати, настали важкі часи. Свідчення літопису про те, що Олег і його мужі “по Рускаму закону кляшася оружьем своим, и Перуном, богом своим, и Волосомъ, скотьемъ богомъ”[544] на вірність мирному договору 907 р., дозволяє припустити відродження язичницьких звичаїв. “Бяху бо людие погани и нев?игласы”[545] — підсумовує літописець статтю 907 р.

Такими вони (принаймні, оточення Олега) лишались і надалі. Коли руське посольство у 911 р. прибуло до Константинополя, то імператор Лев демонстрував їм “страсти господни и венец, и гвоздие, и хламиду багряную, и мощи святых, учаще я к в?ре своей и показующе им истиную в?ру”[546]. Спроба Леона доповнити мирний договір статтею про християнську віру для Русі, як це було за часів Аскольда, не мала успіху. Демонстрація християнських символів, судячи з усього, лишила байдужими послів Олега.

Ситуація змінилася після смерті Олега, коли київським князем став Ігор. Його урядування характеризувалося віротерпимістю. Це негайно позначилось на пожвавленні християнської віри на Русі. Договір 944 р. відобразив це досить переконливо. Руси-християни і руси-язичники виступають у ньому як дві рівноправні общини, що беруть участь у церемонії утвердження договору. “Ми же, елико насъ хрестилися есмы, кляхомъся церковью святаго Иль? въ сборн?й церкви, и предлежащемъ честнымъ крестомъ... А некрещеная Русь полагають щиты своя и меч? сво? наги, обруч? сво? и прочая оружья, да клянуться о всемь”[547]. Нижче літопис уточнює, що соборна церква св.Іллі знаходилась на Подолі, над струмком, що в кінці “Пасыньч? бес?ды”.

На основі наведених свідчень Є.Голубинський дійшов висновку, що за князювання Ігоря християни переважали язичників і морально, і в значенні політичної ваги у державі. “Таємним християнином” він вважав і самого Ігоря[548]. Останнє твердження навряд чи справедливе. Ігор, безперечно, співчував новій вірі, без чого її успіхи були б неможливі, але сам лишався язичником. Це добре видно з того місця літописної статті 944 р., де мова йде про прибуття до Києва грецьких послів і клятву в їх присутності руських на вірність договору. “Заутра призва Игорь слы, и приде на холмъ, где стояще Перунъ, и покладоша оружье свое, и щиты и золото, и ходи Игорь рот? и люди его, елико поганыхъ Руси”[549].

Наявність впливової християнської общини в Києві і на Русі за князювання Ігоря, як і соборної церкви св.Іллі на Подолі, дає можливість припускати відновлення діяльності руської єпархії. Писемні джерела не повідомляють про те, хто саме в цей період очолював Руську православну церкву і чи взагалі хтось її очолював, але навряд чи в цьому можна сумніватися. Можливо, що місцем єпископської (чи митрополичої) кафедри і була подільська соборна церква св.Іллі.

Після вбивства в 945 р. Ігоря великим київським князем формально став його син Святослав, але фактично вся повнота влади перейшла до його матері — княгині Ольги. Вище вже йшлося про її державну діяльність і особисті якості. Тут детальніше зупинимося на ставленні великої княгині до християнської віри. Відразу ж зазначимо, що мова піде не про те, була чи не була Ольга християнкою. Факт цей беззаперечний і не потребує додаткової аргументації. Важливіше з’ясувати обставини її хрещення, а також вплив цього факту на поширення християнської релігії на Русі.

У “Повісті минулих літ” хрещення Ольги поставлено в певний зв’язок з її державним візитом до Константинополя. Ось що написано про це в літописній статті 955 р.: “Йде Ольга въ Греки, и приде Царгороду. Б? тогда царь Константинъ, сын Леоновъ, и приде к нему Ольга, и вид?въ ю добру сущю з?ло лицемъ и смыслену, удививъся царь разуму ея, бес?дова к ней, рекъ ей: “Подобна еси царствовати въ град? с нами”. Она же разум?вши рече ко царю: “Азъ погана есмъ, да аще мя хощеши крестити, то крести мя самъ; аще ли то не крещюся”, и крести ю царь с патриархом”[550].

Така важлива подія, як хрещення правительки великої слов’янської держави, безперечно, мала бути відображена в сучасних їй грецьких хроніках. Але нічого подібного в них нема. Навіть Костянтин Багрянородний, який детально описав у своїй книзі “Про церемонії візантійського двору” прийоми Ольги в імператорському палаці, нічого не говорить про акт її хрещення. Пояснення, запропоноване ще М.М.Карамзіним і підтримане пізніше іншими істориками, що Костянтин VII мав намір висвітлити лише церемоніальний бік візиту і свідомо випустив усе, що виходило за рамки цього сюжету, непереконливе. Адже хрещення Ольги, як про це пише руський літопис, відбулося не просто у присутності імператора, а за його рівноправної участі в цьому акті із патріархом. Замовчування такої події Костянтином малоймовірне.

Повідомлення про візит Ольги до Константинополя і її хрещення там вміщено у двох пізніших візантійських хроніках: Іоанна Скіліци (XI ст.) та Іоанна Зонари (кінець XII ст.). Як показав Г.Г. Литаврін, свідчення хроніки Зонари не має самостійного джерелознавчого значення, оскільки є лише перефразуванням повідомлення Іоанна Скіліци[551]. У Скіліци про цю подію говориться: “И жена некогда отправившегося в плавание против ромеев русского архонта, по имени Эльга, когда умер ее муж, прибыла в Константинополь. Крещенная и истинной вере оказавшая предпочтение, она после предпочтения (этой) высокой чести удостоенная, вернулась домой”[552]. Дослідники вбачають у цьому повідомленні Скіліци однозначне свідчення того, що місцем хрещення Ольги був Константинополь. Г.Г. Литаврін не виключає в цьому випадку певної “ідеологічної фікції”, породженої хронологічною близькістю двох подій, — приїзду Ольги до Константинополя і її хрещення[553].

На нашу думку, свідчення Скіліци не дає переконливої відповіді на питання про місце прийняття Ольгою християнства. Хрещення і надання переваги істинній вірі могли статися ще до подорожі в Константинополь. На користь цього свідчить, очевидно, і факт присутності в оточенні Ольги священика Григорія, який брав участь у прийомах Костянтина VII і отримував разом з іншими русичами імператорські подарунки.

Певний інтерес у плані хронології і місця хрещення Ольги мають повідомлення Степенної книги про об’їзд княгинею руських земель і міст, який відбувався в 947 р.: “Сия новая Елена обходящи грады и веси во всей Руст?й земли, вс?мъ людемъ благочестие пропов?дая, учаша ихъ в?р? Христов? ... дани и оброки легки уставляющи и кумиры сокрушающи, и на кумирскихъ м?стахъ кресты Христовы поставляющих”[554].

Це повідомлення легко можна прийняти за вигадку пізнішого книжника, тим більше, що воно не має паралелей у давньоруських літописах. Але можливо, що в його основу покладено якесь давніше джерело, яке не дійшло до нашого часу. Нині, особливо після досліджень Г.Г.Литавріна, який довів, що візит Ольги до Константинополя відбувся у 946 р., віднесення до 947 р. її місіонерської діяльності можна вважати вірогідним. І свідчення про встановлення Ольгою на місцях капищ хрестів, можливо, вказує на заснування княгинею християнських храмів. Саме так буде чинити через 40 років її онук Володимир. Досить нагадати, що місце капища на Перуновій горі у Києві зайняв храм св.Василія, поставлений одразу ж після зруйнування язичницького святилища.

Відомості, вміщені у Степенній книзі, перегукуються з розповіддю Іоакова Мніха про знищення Ольгою язичницьких требищ: "І потомъ требища б?совьская съкруши, и нача жити о Христ? Иисус?, възлюбивши Бога"[555].

Наведені свідчення вказують на якісь значні перетворюючі заходи Ольги у церковних справах. Незважаючи на деяку їх умовність, вони більше відповідають діяльній вдачі княгині, ніж розповіді “Повісті минулих літ” про спокійні її проповіді в сімейному колі. Ми вже згадували про можливість зв’язку будівництва церкви св.Миколи на Аскольдовій могилі з діяльністю Ольги. В.М. Татищев, посилаючись на Іоакимівський літопис, говорить про заснування Ольгою київського Софійського собору[556]. Підтвердженням цього є запис, вміщений в одному з “Апостолів” XIV ст. У ньому вказується, що освячення св.Софії відбулось у 952 р. Багатьом дослідникам, які відносили хрещення Ольги до 957 р., це свідчення здавалося сумнівним, але в світлі нових досліджень воно таким не виглядає.

У часи урядування Ольги Русь підтримувала церковно-політичні контакти не лише з Константинополем, але й Римом, інтереси якого представляв німецький імператор Оттон І. За свідченням іноземних писемних джерел, Ольга надіслала до Франкфурта-на-Майні руське посольство, яке звернулось до Оттона І з проханням прислати на Русь єпископа і пресвітерів. Прохання руської княгині було охоче задоволено, і в 961 р. на Русь була відправлена німецька християнська місія на чолі з Адальбертом, ченцем монастиря св.Максиміна у Трірі[557].

В літературі побутує думка, що насправді Ольга не просила в Оттона І священиків, а руське посольство вело переговори на економічні та політичні теми. Місія Адальберта розглядається як вияв власної ініціативи імператора, стимульованої його імперськими амбіціями.

Наскільки слушним є цей погляд, сказати важко. Безперечно, Ольгу Німеччина цікавила насамперед як економічний партнер і можливий союзник. Але не можна повністю виключити і церковний аспект у переговорах між сторонами. Навряд чи Оттон І наважився б відіслати на Русь церковну місію, якби цього не хотіли в Києві.

Нижче ми продовжимо цей сюжет, тут же відзначимо, що переговори з Оттоном І, які відбулися після візиту Ольги до Константинополя, переслідували мету дипломатичного тиску на Візантію. Напевно, цим самим у Києві сподівались примусити патріархат невідкладно відновити на Русі церковну організацію.

Той факт, що Оттон направив свого єпископа на Русь, свідчить про відсутність тут на той час вищого церковного ієрарха. У Києві єпископ Адальберт дуже швидко переконався у міцності уз, які пов’язували Русь і Візантію в церковному плані, й у відсутності на Русі прозахідних тенденцій. Прохання руських послів надіслати єпископа він назвав нещирим, що, очевидно, відповідало дійсності.

Л. Мюллер пояснює “нещирість” Ольги тим, що її не влаштовував, насамперед, ранг католицького ієрарха. Вона начебто розраховувала на те, що папа й імператор поставлять на Русь архієпископа, а вони прислали тільки єпископа. Свого часу Б.Я. Рамм висловлював припущення, що основною причиною невдачі місії Адальберта в Києві було “обурення в народі”, яке зумовила безтактна поведінка католицького ієрарха.

Із сказаного видно, як багато зробила Ольга для поширення християнства на Русі. Багато, але далеко не все, що вона могла зробити як правителька країни. На останній вирішальний крок — проголошення християнства офіційною державною релігією — вона так і не відважилася. Чим це можна пояснити?

В літературі неодноразово висловлювалася думка про якусь “неготовність” Русі часів Ольги до християнізації. Думаю, що вона неточна ні за формою, ні за суттю. Мова повинна йти не про готовність Русі до сприйняття нової релігії, а про те, чи відповідала вона рівню соціально-економічного і суспільно-політичного розвитку давньоруського суспільства. Що стосується середини X ст., то відповідь може бути однозначною. Справді відповідала. Київські князі не поспішали з офіційним запровадженням християнства не тому, що чекали, коли Русь буде “готова” до цього, а тому, що не могли передбачити наслідків такого кроку. До того ж, не все залежало тільки від них.

У літературі зустрічається думка, що хрещення Ольги, по суті, означало і хрещення Русі, адже не могло бути такого становища, коли глава держави був би християнином, а його країна лишалась язичницькою. У цих міркуваннях є певний сенс, але не стосовно конкретного випадку. Річ у тім, що Ольга юридично не була великою княгинею. Отже, прийняття Ольгою християнства, навіть якщо вона й усвідомлювала його міжнародне значення, не виходило за рамки приватної події.

Християнізації Русі, яка так успішно здійснювалась за Ігоря і Ольги, було завдано великої шкоди в роки практичного урядування їх сина Святослава. Незважаючи на неодноразові спроби навернути його до нової віри, він лишався язичником, причому язичником переконаним. При ньому на Русі взяла гору тенденція нетерпимості до християнської ідеології, було зруйновано храми, розгромлено православні общини. Об’єктивно ці дії Святослава не можна оцінити позитивно, але і пред’являти йому занадто суворий рахунок з позицій сьогодення теж не слід. Святослав боровся з Візантією, а водночас і з усім тим, що від неї виходило. У поширенні християнства він вбачав прагнення світової імперії підкорити собі Русь, нав’язати їй васальну залежність.

Зі смертю Святослава і вступом на престол його сина Ярополка язичницькі безчинства, санкціоновані раніше верховною владою, змінилися віротерпимістю, що теж виходило від влади. У нас немає достатніх доказів вважати Ярополка християнином, але в його співчутливому ставленні до цієї релігії не можна сумніватися. У цьому безперечно заслуга виховання бабусі. Певну роль у формуванні світогляду Ярополка відігравала, очевидно, і його дружина. “Повість минулих літ”, вказуючи на її грецьке походження, відзначала, що до полонення її Святославом, вона була черницею. “У Ярополка же жена грекини б?, и бяше была черницею; б? бо привелъ ю отец его Святославъ, и вда ю за Ярополка, красоты ради лица ея”[558].

В.М. Татищев вважав, що причиною гибелі Ярополка були симпатії до християнства[559]. Обставини його смерті, сприйнятої майже з християнською покорою, дають підстави для такого припущення.

У 1044 р., як повідомляє “Повість минулих літ”, останки князя Ярополка було перезахоронено в Десятинній церкві. Попередньо над ними здійснили обряд хрещення. “Выгребоша 2 князя, Ярополка и Ольга, сына Святославля, а крестиша кости ею, и положиша я въ церкви святыя Богородица”[560].

Безпрецедентність події не може бути підставою для того, щоб віднести її до вигадок пізніших укладачів зводу. Як духовні особи, вони не внесли б до тексту вказівки про хрещення княжих останків, якби це докорінно суперечило християнській обрядовості. Очевидно, цей факт таки мав місце. Єдиним і природним поясненням цього може бути неможливість внесення під церковне склепіння останків князів-язичників, у зв’язку з чим і було здійснено такий незвичайний обряд. Можна вважати, що церква цим актом ушанувала Ярополка за його симпатії до християнської віри.

У роки правління Ярополка відбувся обмін посольствами Русі і Риму.

Не дуже виразні відомості про них збереглися в одній німецькій хроніці, а також в Никонівському літопису, де під 977 р. записано: “Того ж л?та приидоша послы къ Ярополку изъ Рима от папы”[561]. Можна думати, що в центрі цих переговорів стояли питання, пов’язані з християнізацією Русі. Ще раніше аналогічні переговори Ярополк провів із Візантією. Успіхи тих і інших не були скільки-небудь значними. На Русі, а по суті, в Києві, тривала хитка рівновага двох ідеологій.

Чергове її порушення на користь язичництва, про що вже йшлося, сталося при Володимирі Святославичі. Чим воно зумовлене? Чи тільки вдачею князя і його глибоко язичницьким світоглядом? А можливо, певну роль тут відіграло природне для кожного узурпатора влади прагнення відмежуватися від діянь свого попередника. На все це слід, безперечно, зважати, але основним було інше. Володимир як великий державний діяч, що зійшов на престол з певною політичною програмою, шукав шляхів її втілення. Орієнтація на двовір’я, що практикувалася його попередниками, не могла служити ідеї сильної і єдиної Русі. Християнство ж іще не утвердило себе в давньоруському житті настільки, щоб його можна було зробити знаменом у боротьбі з автономізацією племінних княжінь. Окраїнних земель Русі, очевидно, воно ще зовсім не зачепило. Там, як і раніше, палали ритуальні багаття, приносили жертви язичницьким богам. Але саме ці землі необхідно було включити до державної системи. Єдиною дійовою силою (принаймні, в очах Володимира і його оточення), на яку можна було спиратися, лишалося язичництво.

Порівняно швидко Володимир переконався, що з встановленням язичницького пантеону на старокиївській горі Київ не перетворився в єдиний ідеологічний центр всієї Русі. Язичництво з його багатобожжям і відсутністю єдиного верховного божества для всіх східних слов’ян було далеким від ідеї її єдності. Дедалі більше вступало воно в суперечність з феодальним способом виробництва, що утверджувався на Русі.

І, нарешті, язичництво стало гальмом суспільно-політичного і культурного розвитку країни. Відмова від нього стала потребою часу.